ВІРА ВОВК (СЕЛЯНСЬКА) БАЛЯДА ПРО ДІВЧИНУ-ОСІНЬ Він зустрів її серед кладки : Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки. "Дівчино, ти — з чужого села, Не вірю, що пальці Мережали твоє плаття. Ти — відьма, зашіптуєш павуків". Повела зором, що був замороженим терном. Одне око сміялося, друге ронило сльозу. Він бачив срібні нитки в косах-розпусницях, І пригадалися сріблом виткані плахти. "Ти певно багата, дівчино, Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку, Що схожа на примерзлу калину. Так усміхаються ті, що не мусять тіпати льон. У мене синок, що стругав раз сопілку, І вже нагнітив мозоль на долоні, Твої ж такі, наче на короваях Переплітали зозулені крила". Розтулила шипшину на щічці, Налила зіниці липовим медом. "Ти з другого боку живеш, Там, де згоряє синє каміння Між островами дерев осетрових. Бо я — потойбік, де хата співає, І шиби сміються очима любої жінки. Ти ще й не промовила слова, Хто ти, таємна дівчино ?" Вона мовчала. Дзвонила ріка, Злітали соняшні чайки. І він забув, хто він і де живе, А дівчина, що була осінь, Його крізь пекло кленів повела.
|