» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4037

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » Статьи » A » B

ГОРІВ ДРЕЗДЕН
ВІРА ВОВК (СЕЛЯНСЬКА)
ГОРІВ ДРЕЗДЕН

Я кладу едельвайс перед твій портрет, Бо ти піднявся в висоту з призмового світла. Вже не маю твоїх долонь, і тільки шепіт кедрини Гладить моє сумне обличчя.

Я виходила з дому при зорях і приходила назад зі зорями. Та все ж таки я була близько родинного тепла, близько добрих друзів: проф. Ріделя, пані фон Абекен, Ути. Мені вдавалося вшахрувати часом до фабрики Рільке, Гобіно або навіть історію філософії. Але на книги не було більш часу, як півгодини в обідову пору, бо день був виповнений стукотом молота по залізі. Тому то було таке неймовірне, як на мої дев'ятнадцяті народини батько приніс ввечорі, цілий засніжений, щось велике, загорнене в рушники і лікарський плащ перед морозом. Ми порозвивали і аж ахнули: перед нами стояло розкішне деревце камелії, обсипане чудом рожевих пуп'янків.

— Камелієвій дамі в вісімнадцятиріччя літературної творчости,— сказав батько.

Я, фабрична робітниця, переживала епоху внутрішньої динаміки. Хотілось чогось безмежного, душа рвалася, щоб вихваляти Оріон.

Раз батько вже збирався виходити, з сірим капелюхом на сірих кучерях, але я ще затримала його, щоб заграти йому «Papillons» Шумана. Батько слухав з ледви помітним усміхом і пішов нечутно, заки я скінчила.

Вечір був ще довгий. Я замкнула рояль, вдягла пальто і побігла до Ути, щоб показати їй різне залізне знаряддя, яке я викувала в фабриці.

— Я вже не що-будь, Уто, а справжній шлюсар. Дивися на ці шруби, на це льотування. Потрапила б ти?

— Таки ні, Віро. Певно, тебе твої нові товаришки подивляють.

— Ні — вони не люблять мене, Уто. Я винна, бо так боялася фабричного товариства, що замкнулася зовсім від них у собі. Вони приносили до фабрики прібки дешевих перфум, знімки фільмових артистів, позолочені брошки і коралі з колірового скла. Я не звертала на всі ці «скарби» ніякої уваги, і вони прозвали мене гордою.

— Так тебе й у школі називали,— всміхнулася Ута.

— Але вони бідні, знаєш,— продовжувала я.— Ними ніхто не цікавиться. Вони не знають нічого іншого, як своє брудне середовище; ніхто не сказав ще їм ніколи ніжного слова, тільки грубощі. Мені здається, що вони навіть не відчувають своєї трагіки, так як це відчувають, наприклад, ті білоруські дівчата, про які я тобі розказувала.

— Ті, що з тобою працюють?

— Еге ж...

Ми говорили ще про те, що в південній Німеччині і в Австрії (так писала Зоя) сподівалися наступу англійців через Боденське озеро. Кількох товаришок покликано до протилетунської оборони.

— Хто знає, чи наше зелене місто врятується,— промовила Ута сумно. Я взяла її за руку:

— Вчора я була в парку на горі й дивилася на полум'яні хмари, що нагадували пожари й руїну. Мене болів докір до себе самої, що я ще нічого великого не зробила.

На небі зарисувався із хмар ангел, суворий, апокаліптичний ангел, немов хотів заслонити небо червоною завісою. Мені здавалося, що він кличе мене за собою, але одночасно я була певна, що я ще не зріла, щоб вмерти.

Над нами сяли червоні зорі: великі, гарячі, якось дуже низько над землею, начеб хотіли її придушити.

Як тільки я прийшла додому, почався наліт. Ми скри-лися в льоху і чули, як під нами коливалася земля. Мама затикала мені вуха, щоб я не чула свисту бомб, і накривала мене своїм плащем, щоб повітряний тиск не зірвав мені голови. Так неначе той плащ міг би мене охоронити... А потім ми бігли, шалені, з палаючого дому в парк і закривалися від іскристих головень, що падали через вулицю, мокрими рантухами. Горіли дерева по обох боках вулиці, ті прекрасні ґінґо-дерева, які оспівав старіючий Гете. В нашім домі осталася моя скрипка-чародійка, мій рояль, моє деревце камелії... Перед нами, за нами вибухали «часові бомби», валилися кам'яниці, а ми тяглися, як марива, через згарища, попалені трупи, новий апокаліпсис. Пригадувалися його жахливі сцени, але дійсність була живіша: всіми нервами, аж до болю, я відчувала, що діється, і проклинала свою свідомість. Дим жер немилосердно очі, давив у грудях, і я заздрила тим нелюдяно-апатичним жінкам, які дрімали, опоєні страхіттям, в челюстях півзавалених домів, дивлячись без реакції з півзакритих зіниць на вогонь, що лизав довгими язиками землю і повз щораз ближче і ближче...

А над нами розкидався усіма барвами експресіоністичної налети найкращий феєрверк мого життя, що ніс смерть мистецькому місту. Страшний Твій гнів, Єгово! Страшна краса і могутність смерти! Я глянула вперше їй у розпалені згарищами очі, неситі, як в опириці, пристрасні, зловіщі...

Мої ноги несли мене в шпиталь. Я ледве віднайшла частину, яка належала чужинцям. Ми ждемо завжди на відомі ознаки: вуголь, дерево чи камінь, який нам ідентифікує місце. Коли їх нема, приходиться довго шукати. Не було вже для мене ознак у батьковому шпиталі. Осталася тільки висока тополя серед безладу з людських тіл і руїн, тополя, що показувала, як дороговказ на вітровій фані...

Нарешті — дім число 8. Тут батькова кімната. В коридорі я наступила в темноті на трупа людини, що лежала лицем до землі. Зі страхом, обернувшися, я надибала обличчя знайомої сестри.

— Де д-р Вовк, сестро? — спитала я її живо.

— Д-р Вовк? — Вона підвела здивовано брови. — Д-р Вовк вже не живе.

* * *

В Пасії за святим евангелистом Матвієм Йогана Себастіяна Баха, в хоровій частині «Sind Blitze, sind Donner, sind Wolken verschwunden»*, є один продовжений ферматою такт: павза через цілу партитуру.

* * *

Що було потім? Я бігала довкола тополі, потім шукала його — і не найшла... Не зважала на те, що валилися кам'яниці і могли мене завалити. Аж коли я станула свідомо перед зламаною мамою, я відчула, що мені треба було бути сильною і провадити її.

Так думала я далі над підальпейськими ставками, що виблискували в голубінь — спокійну, неначе нічого не змінилося. Так думала я вечорами, коли золотий Оріон сходив надо мною, як колись — давно-давно... перед трьома тижнями, коли я ще була фабричною робітницею і шукала між зорями доріг. Я була тепер прибита горем до землі між матір'ю і Орисею, сивоволоса на скронях, з попаленими бровами, але повна свідомости, що треба бути сильною, тримати двох слабших. Я довго не плакала.

* * *

Трьох осиротілих жінок, маму, Орисю і мене, прийняла графська палата, де колись ми з батьком проводили ферії. Тоді Октавія розказувала легенди про чудотворні каплички і статуї, про Покров Мадонни в Равенсбургу, про святу Бету з Ройте. Одна статуя Матері Божої на вальдзейськім горбі врятувала містечко перед турецькою пожежею... Давніше батько брав нас на прохід до лісу, збирати ягоди. Він косичив нам волосся сойчиними голубими перами і ловив скакунчиків у траві, щоб погріти в долоні і пустити на волю.

Тоді нас шанували, як дорогих гостей. Тепер настрій почав ставати нагнічений, бо графи не пережили війни на власній шкурі.

Орися не витримала довго. Вона найнялася в сусіднім хуторі за робітницю й ходила працювати на ріллі. Часом її посилали за орудками. Тоді вона відживала: свіжий вітер дув з Альп, і сині дзвоники нагадували радше пізню осінь, ніж весну. Раз одна старенька бабуся всміхнулася до неї і почала розмову: вона несла два вінці власної роботи на кладовище для доньки, що вмерла тому тридцять літ.

...— Але як я собі подумаю, що це війна й хтозна, як їй було б тепер на землі, краще хай вона спочиває в спокою недалеко від нас. — І нараз бабуся усміхнулася: — Ви інші, як дівчата з хутора. Ви подібні до моєї доньки.

Орися йшла за орудками, і сонце виблискувало на останнім льоді, на калабанях, які кришили її тяжкі черевики.

Мама не пускала мене від себе. Вона гойдалася в ілюзіях, що батько ще, може, живе, бо я не найшла його тіла. Вечорами ціла графська рідня клала кабалу, і мама почала вірити в ворожки і карти.

Я вже не сподівалася батька, я знала правду. Сумнів розпік мене до такої міри, що я з роздертою душею кинулася в рамена Бога і просила чуда: хай Бог сам навчить_ мене, яку молитву маю молитися за батька, я хочу бути Його сліпим інструментом, хай Він зітре мене за те, що зухвало хочу правди для себе, спокою душі, хоч би гіркого спокою...

І сталося чудо: повна віри і ласки, я розгорнула свій стародавній молитовник і найшла там на розкритій сторінці тропарі за померших...

Дні плили. Мені було давно дивним ще, що графи вважали студії для дівчат люксусом і силували Октавію пекти солодкі коржики з порічок і ждати на жениха, мовляв: так певніше, як на студіях. Октавія терпіла, але не вміла протиставитися. Давніше я любила більше її рідню і замок; я чула тільки антипатію до молодого графа Максима, що був на фронті, бо він нашпилив цілу скриньку чудових метеликів над моїм ліжком.

Тепер я відчувала, що мене не любили, і почала сама не любити. Нам припадала вся домашня праця, але все ж таки графині здавалося, що дві чужі жінки в замку роблять «свинство». Я здобулася на відвагу сказати, що «свинство» скінчиться, як тільки ми розглянемося за вигідним приміщенням. Графиня зрозуміла, що я не жартувала, і зразу змінила тон, але не з інших причин, тільки зі страху, що на місце двох жінок дістане рідню втікачів з цілою фірою дітей.

Графиню кололо в очі, що я читала або писала. На її думку, я повинна була пороти свій старий светер і плести новий або ходити по селах і міняти речі на харчі, бо зі стільки читання можна здуріти, і подібне. Але все ж таки я читала в своїй дотопленій кімнаті на горищі, писала закостенілими від холоду пальцями свою першу новелю і збирала зарошені пахучі фіялки в саду, щоб класти їх у фля-кон перед батьковим фотом. Часом разом з мамою ми втікали з замку й блукали понад озерами,- доки нам не перемокли черевики, бо в замку графиня дрімала по обіді, і кожний скрипіт будив її і настроював досить негармонійно.

Граф не мішався до жінок. Він цікавився тільки рільництвом і худобою, хоч у його добрах находилися середньовічні пергамени з квадратною нотацією і коліровими візерунками до пісень міннезінгерів.

Поволі почала приходити давно ожидана пошта. Ми довідалися, що бабусенька, яку ми так зовсім просто загубили в бомбардуванні, взяла свій топірець і потьопала пішки кудись до Тюдова, як сказала тим, які її стрічали:

— Іду на мої зелені гори.

Це була наша остання вістка про неї.

Пізніше написала Ута. Мабуть, затратилося кілька листів від неї, але дорога дівчина не кидала думки писати навпростець за мною.

...Вже знаєш, що Бог посилає свої роси й блискавиці на сухі й зелені дерева. У славнім налеті пропала рідня проф. Ріделя і д-р Ерек, якого ти ще пригадуєш.

Твій батько згинув майже добровільно, бо не хотів перервати початої операції і схоронитися в підземних коридорах. Не можу віднайти його могили, бо військо (червоне!) столочило танками кладовище і зрівняло всі могили з землею...

...— І я маю свою могилу там, на Україні...— пригадалися мені батькові слова. Тоді я записала дуже дитинно в дневнику:

«Я знаю, що не зможу вже ніколи бігати за тобою по лісі й збирати сойчині голубі пера, ні ловити скакунців у траві, ні співати тобі веселих пісень. Але чи зможу коли ще покласти гаряче лице на ту холодну чорну землю і ті білі сторчики, за які ти радше дав би своє молоде життя? Чи поблагословлять мене ще коли руки доброї бабуні і старенького діда?

Якби я вмерла, я просила б Бога, щоб Ти, моя далека, безмежна, недосяжна Країно, була мені небом. Там я ходила б з батеньком по нагрітих зрубах і збирала суниці або сироїжки або, заквітчані вінками вільшини, ми ждали б на всіх серцю любих, щоб творити Вічну Красу...»

* Чи зчезли блискавиці, громи і хмари?
Категория: B | Добавил: aleg (02.01.2012)
Просмотров: 263 | Теги: ГОРІВ ДРЕЗДЕН, ВІРА ВОВК (СЕЛЯНСЬКА) ГОРІВ ДРЕЗДЕН
» Поиск

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz