ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ
Остап Вишня (1889—1956)
ЗМІСТ
Остап Вишня був вірним високому покликанню письменника, правді життя, любив і поважав людину. Це засвідчила його творчість, життєвий подвиг громадянина.
Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський р-н Сумської обл.) в багатодітній родині. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету; однак залишив навчання й віддався журналістській та літературній роботі.
У час революції та громадянської війни перед майбутнім письменником постала проблема вибору, визначення власної життєвої позиції. Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманними йому іронічними самокпинами щодо своїх революційних «одіссей» писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають,— там і я! Де говорять,— там і я! Де засідають,— там і я! Державний муж, одне слово».
Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що в 1919 р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, потрапляє до Кам'янця-Подільського, весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його заарештовують. Втім, не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в'язниці в квітні наступного року.
Перший свій сатиричний твір «Демократичні реформи. Денікіна (Фейлетон/ Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом «П. Грунський» письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — й відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилииенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис «Остап Вишня».
Журналістська діяльність стала своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирику не бракувало життєвих спостережень, комічних барв і невтоленної жаги творчості — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію. Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходять одна за. одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.
26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк». У своїй «захалявній» книжечці гуморист із гіркотою писав: «Сиджу я й працюю в редакції «Сев[ерный] гор[няк]». Переписую лагкорівські замітки — готую їх до друку.
Колись, давно-давно, ще на «зорі» моєї газетярської роботи робив я те саме!
Скільки з самої «Селянської правди» вийшло вже з отаких «лагкорів» письменників, що тепер «керують» літжиттям, скільки я їх вивчив був свого часу, л я знову сиджу і знову «правлю» дописи про «ларьки», про «каптьорку», про те, що крис і блошиць багато. «Літературна» робота!».
В ухтинському таборі Остап Вишня пише російською мовою понад два десятки історико-краєзнавчих («Воркута» тощо) та портретних нарисів («Иван Ильич Косолапкин», «Бурмастер Зинченко» та ін.), об'єднаних спільною назвою — «Материалы к истории Ухтинской экспедиции. 1934 год». Ці твори, даючи уявлення про табірні будні, художньо задокументовують факти біографії, портретні деталі, характери товаришів по нещастю — зневажених і несправедливо осуджених, вільнонайманих фахівців, а також декого з табірної адміністрації.
З грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. В наступному році він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.
На початку 20-х років О. Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими політичними й соціальними подіями буремної епохи. Звідси — письменницька увага до старого села з його одвічною темрявою та забобонністю й до села нового, як мріялося, з гуманними принципами людської спільності. Цій тематиці присвячена збірка «Вишневі усмішки (сільські)», а також «Лицем до села», які стали помітним явищем в творчій біографії письменника. Привертає увагу художній типаж у цих усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлювані ним вади й недоліки. Зображувані персонажі, осмислені автором проблеми — це українське пореволюційне село в неповторній інтерпретації майстра слова.
Один з найколоритніших персонажів, вихоплених пильним поглядом письменника з життя,— Митро Хведорович (усмішка «Земля оброботки требуєть...»). Риси характеру та вдачі цього повільного в ділі та слові, забобонного селянина висвітлюються завдяки яскравій портретній характеристиці, й дотепно побудованим діалогам, й іронічним реплікам оповідача. Скільки років цьому персонажеві? Важко визначити, каже автор: може, двадцять сім, може, сорок сім чи шістдесят сім... Невиразний тип збайдужілого до всього, «темного» селянина. Це й відтінює кожен штрих до його портрета: «Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна!! „Неопредєльонний"! Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білих-білісіньких квасолин (зуби)».
В усмішці «Жінвідділ» гуморист із живою натуральністю відтворює «засідання» жіноцтва недільного дня на колодках, де багато усіляких справ вирішував-перебалакував той «жінвідділ». І вже в тому, як передаються з вуст в уста побутові новини, політичні здогади, плітки, бачиться старе село з його людьми, здебільше неосвіченими й забобонними. Автор показує «з смішного боку» болячки сільського буття, щоб читачі рішуче прощались із віджилим, негідним людини.
Згадані твори — із збірки «Вишневі усмішки (сільські)». Ця книжка, а також видана двома роками пізніше «Лицем до села» стали помітними явищами в тогочасній українській сатирі та гуморі. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації.
В усмішках і фейлетонах «Село — книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета — дуже велике діло», «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя.
Міцний зв'язок Остапа Вишні із селом перших пожовтневих років дав йому неоціненні враження, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, атмосфери буднів, зрештою, всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику (тематика, сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, живі, з народного мовлення вихоплені слівця, фразеологізми, інтонації тощо). Та є ще один аспект цієї проблеми — глибока обізнаність із селом старим, із його людьми, побутом, звичаями, з культурою міжлюдського спілкування, з самобутньою мовою.
З цього погляду неабиякий інтерес становлять усмішки «Отакі в нас були колись на селі клуби», «Як ми колись учились», «Ох і лікували нас...», «Сільська юстиція». Позиція автора — позиція гумориста нового часу — знайшла трохи згодом полемічне, гостро публіцистичне виявлення в короткому вступі до «реконструктивних» усмішок, де на скептичне запитання уявного опонента «Знову усмішки?!» письменник переконано відповідав: «—Так! Усмішки! І навіть обов'язково!1 Не мислю-бо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки».
Для викриття негативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творить гротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стають персоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Не викрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярського стилю з живим народним мовленням («Отака мати...»). Усмішки О. Вишні засвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. 1 в жанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так само активно виступає у жанрі фейлетона й малого фейлетона, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»).
Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань— не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи. Особливо характерні з цього погляду «Вишневі усмішки кримські» (1925). Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю, чарівна природа гір і морського узбережжя. Читаючи усмішки «Крим», «Там, де цар пішки ходили...», «Гурзуф», спостерігаємо, як факти й події минулого, географічні особливості, побут і звичаї людей здобувають тут доброзичливо-гумористичне осмислення. Автор «розгортає» своєрідне художнє історико-краєзнавче дослідження, надаючи слову оповідача оригінального жартівливого, суто «вишнівського» забарвлення. В усмішках часто панують жартівливо-гумористичні, щирі ліричні настрої.
Атмосфера світла, незлостивої комічності твориться завдяки вигадливому й кмітливому оповідачеві. Він вільно послуговується зумисно спрощеними, поданими з комічною настановою, образами-визначеннями, як-от у слові про море: «В данім разі — Чорне море, тобто таке море, що чорне»; «Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода... Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре... Руку в рота — солоне, й капає... Значить, вода...» («Море /дещо з природознавства/»).
Ліричні відгомони душі на неповторну красу кримських пейзажів, психологічна готовність до сприйняття місцевих легенд і жартівливо-усміхнений настрій оповідача — ось складові тієї гумористичної атмосфери, що позначає й мальовничі, пізнавальні усмішки «Кримська ніч (Лірика з екзотикою)», «Кримський місяць (І це лірика)», «Кримське сонце» тощо, усмішки подорожувань («Туристи», «Бережком!.. Бережком!..») й усмішки про інтимно-любовні захоплення відпочиваючих («Природа й люди»). В його «кримському» доробку є усмішки соціально гострих контрастів («Там, де цар пішки ходили», «Алупка», «Ялта») й усмішки про нелегке життя кримських татар («Життя татарчине», «Татаринове життя», «На татарській виставі»).
Українознавчі усмішки Остапа Вишні — внесок письменника у справу відродження української мови і культури. Не випадково майже п'ять десятиліть для них було визначено «надійне» місце охорони — спецфонд: закладені в цих творах ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.
О. Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилось, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926— 1929 pp. збірка витримала шість видань), в яких провідним є мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування, виховання освіченої особистості, причетної до художніх надбань народу.
В 20-ті роки Вишня виступає за створення й розбудову національного драматичного та оперного театру, української естради, створює ряд мистецьких силуетів («Народна артистка», «Одеська держдрама», «Гнат Юра», «Лесь Курбас», «Йосип Гірняк», цикл «Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року» тощо); з добрим усміхом, не уникаючи й іронічних кпинів над недоліками, відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), В. Коряка («І. Шевченко і канарейка. II. Померла... НІ. Шість і шість»), М. Зерова («Воскресла») та ін. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців й атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.
Але авторові усмішок і прихильникам його самобутнього таланту вже наприкінці 20-х років довелось пережити немало розчарувань, адже сподівання на втілення в життя ідей, утверджуваних і українознавчими, й літературно-мистецькими усмішками, виявились марними. За умов засилля культу особи українізація стає, по суті, синонімом націоналізму, розвиток національної культури підміняється поняттям розвитку культури всезагальнорадянської, літературу ж і театр, мистецтво сталінська партноменклатура дедалі жорстокіше підкоряє своїм догматичним вимогам і регламентаціям.
їдким сміхом сатирик викриває минуле і його представників у гуморесках на політичні теми «Спеціально дворянський», «У школі», «З царями нехарашо», «Госуда-риться...», «Умовив», «Не дурак король...», «їй-богу, не я!» та ін.
Певна річ, не всі твори актуальні сьогодні, але конкретно-історичні особи й події діставали сатиричну оцінку за уявленнями тогочасного суспільства.
Досягнення письменника загалом високо оцінила критика, хоча наприкінці 20-х — на початку 30-х років з'явились й критичні відгуки, іноді навдивовиж упереджені. Такою була стаття О. Полторацького «Що таке Остап Вишня» в журналі «Нова генерація» (1930. № 2—4) та фактично передрук її, «збагачений» вульгарно-брутальними висловами на адресу письменника, в журналі «Радянська література» (1934. № 4).
Належно поцінував доробок письменника М. Хвильовий в статті «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки» (Проліт-фронт. 1930. № 4), де в дотепній літературно-памфлетній формі було заперечено всі вульгарно-соціологічні випади проти Остапа Вишні. Й сьогодні правдиво звучить слово похвали Хвильового на адресу талановитого майстра: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...»
Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному ^оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність; у них — і безпосередня інформація про людину, обставини дії, комічну ситуацію, й авторська оцінка зображуваного. Власне, вони надають змістово-художньої поліфонічності усмішкам митця.
Високо цінуючи влучний дотеп, кмітливе слово, Остап Вишня надавав великої ваги й жанровим сценкам, «моментальним» епізодам, що вимальовувались у діалогах та полілогах його персонажів. Такі художні принципи чи не найповніше реалізовані в оповіданні «Ярмарок». Так, у ньому діє і оповідач, що «задає» відповідний лірико-гумористичний тон, знайомить читача з початком події, нарешті, зафіксовує лаконічні деталі щодо її завершення. І все ж провідними й визначальними засобами зображення є діалоги, полілоги, численні написані «з натури» сцени та епізоди. Через них відтворюється типове й для самої дії, й для звичаїв та психології селян.
Відтворюючи ситуаційні й мовні багатства ярмаркових спілкувань, сформовані протягом століть звичаї торговельних перемовин, із неодмінним жартом, комічним словом, веселим ставленням до всіляких гризот-незлагод, автор разом із тим поетизував кмітливість, мудрість українського люду. Напевно ж, він відчував і щиру потребу показати невичерпні джерела гумору, його народні витоки.
Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних, ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок, фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів — побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольно»-канцелярської мови, стилю високого, ліричного й буденного. Джерело таких мовностилістичних прийомів і засобів — мовна практика народу, літературна класика, найперше — І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Гоголь.
Свої особливості наклав на тематику та й стилістику творчості О. Вишні й післявоєнний час. Певна річ, гуморист порушує численні проблеми, що їх висувало на порядок денний народне життя.
Його усмішки та фейлетони на сільські теми («Про бур'яни», «Дідів прогноз», «Думало», «Зоре моя вечірняя...», «Чухаємось», «Голова під парасолькою», «У ніч під Новий рік» та ін.) спрямовані проти спотворень і викривлень у виробничих, адміністративних справах, у людських взаєминах на селі.
Розглядаючи твори О. Вишні, критики здебільшого пов'язують майстерність письменника із «секретами» застосування в них лексичного гумору. Так, мова його творів близька до народно-розмовної, зі всіма її найрізноманітнішими особливостями. І все ж автор усмішок — насамперед майстер відтворення комічної ситуації, комічного конфлікту чи, бодай, комічних зіткнень персонажів, комічного сюжету.
В гуморесках «Зоре моя вечірняя...» та «У ніч під Новий рік» він з неабиякою вигадливістю створив сюжети, підпорядковані основній меті — сатиричному компрометуванню хибної практики опікування колгоспів чималим штатом уповноважених із району та роздування штатів в окремих колгоспах. «Якось так сталося,— пише автор,— що того часу «Зорі» дуже поталанило на уповноважених». А оскільки в хорошому господарстві діло робиться без уповноважених, вони вигадують усілякі розваги, а потім створюють хор районних уповноважених, який навіть виборов перше місце на обласній олімпіаді.
Непримиренний до недоліків, О. Вишня вважав своїм письменницьким обов'язком висміювати негативні явища, непривабливих героїв. Разом із тим, піддаючи художньому осуду негативне, письменник шукав шляхи і засоби для утвердження й «позитивної» програми. У творах повоєнного періоду він часто виводить образ людини з народу (чи бодай подає про неї лаконічні відомості) — свого спільника, однодумця. Один із таких прикладів — постать діда Свирида в «Зенітці» як живе втілення кращих рис народного характеру. У ряді ж творів («Зоре моя вечірняя...», «У ніч під Новий рік», «Як вовки голову з'їли» та ін.) роль такого образу відверто функціональна.
До «позитивного» гумору Остап Вишня звертався у нарисових усмішках, репортажах, публіцистичних статтях про героїв-сучасників («У Макара Онисимовича Посмітного», «Запорожці» тощо), де гумор виконував уже завдання уславлення, ставав засобом до розкриття фактів біографії тої чи іншої особи.
Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок обумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту. Цим пояснюється й гумор мисливських усмішок, багатих на всілякі пригоди, пов'язані з невдачами полювальників і кепкуванням над ними рідних і знайомих. В усмішках панує атмосфера поетичності, ліризму, відтворюються різноманітні, часом і сумовиті настрої людини й природи.
«Золота осінь...
Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров'ю з печалі налився — і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує [...].
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:
— «Чуєш, брате мій, товаришу мій?» Відлітаємо!
Золота осінь...»
Пейзаж осіннього лісу — один із багатьох прикладів поетичної, гумористично забарвленої прози О. Вишні. Письменник не просто змальовує та оспівує природу — його усмішкам притаманні художньо-філософські роздуми про єдність буття природи й окремого людського «я», про такі проблеми, як людина і довколишній світ, людина і пам'ять, людина і вічність.
В цих творах спільним і визначальним є також життє-творчий зміст, близькість зображуваного до народного ідеалу.
Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.
|