СИДІР ВОРОБКЕВИЧ
ТО НАШІ ЛЮБІ, ВИСОКІ КАРПАТИ
Знаєш ті гори, мій друже милий,
що ранком миленьким,
вечором тихеньким
сонце їх у кращає,
сердешно їх любить,
до себе голубить,
як мати, все про них дбає?
Я тобі скажу, не треба питати:
то наші любі, високі Карпати!
Знаєш ті гори, мій друже милий,
де в небо ясне,
синє і красне
смереки, сосни зазирають?
Білими скалами, темними лісами
орли, соколи літають?
Я тобі скажу, не треба питати:
то наші любі, високі Карпати!
Знаєш ті гори, мій друже милий,
де в зеленім гаю,
як би при Дунаю,
птахи, соловії співають,
а в воді бистренькій,
ясній, студененькій
рибки, пструги* ся грають?
Я тобі скажу, не треба питати:
то наші любі, високі Карпати!
Знаєш ті гори, мій друже милий,
де чорні хмари,
як би татари,
людям страх насилають?
Буря і грім,
як смертний дзвін,
страшно і тоскно загравають?
Я тобі скажу, не треба питати:
то наші любі, високі Карпати!
Знаєш ті гори, мій друже милий,
де з топірцями
під ялицями
гайдамаки танці водили?
Червінці красні,
таляри ясні
межи собою ділили?
Я тобі скажу, не треба питати:
то наші любі, високі Карпати!
Знаєш, мій друже, де утікати,
як лихо тисне,
меч врага блисне,
як вся надія минеться?
В горах — там воля,
там твоя доля,
щастя твоє повернеться!
Утікай, брате, в гори Карпати!
Там лише можеш щастя зазнати!
* П с т р у г — форель.
|