МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Вона була задумлива, як сад
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…
Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні,
Дорогоцінний час несуть.
Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як горн!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
Але вона — жона. Вона —
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду
їй доля зберегти дана…
Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік
Цивілізованих калік?!
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,
Прийми болінь моїх весну.
Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу
Приспав під серцем і не сплю…
Двадцятий вік як я люблю.
Вона була за всі віки…
В прощальнім слові до руки
Схилялись їй і ніч, і сад…
Сердець розбитих серцепад.
|