Але коли ви не розумієте й
цього, то як же ви зро зумієте, чому ми не радимо нашим письменникам
орієнтуватися на московське мистецтво? Визнавши не тільки де-факто,
але і де-юре національне відродження за один із тих етапів, що його
мусить пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, ми тим самим
свідомо примушуємо себе не тільки робити дальші висновки, які витікають з
цього визнання, але й віддаємо себе в цілковите розпорядження залізної
логіки консеквенції. Логіка ж висновків вимагає, перш за все, ясності.
Давид Штраус, що, як відомо, грою фортуни теж має деяке відношення і до
матеріалістичного монізму, кинув колись такий цікавий афоризм: «Можливо,
Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже,
коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не
доказує. Навпаки, коли світло з нього приходе до нас, як сузір'я
«Великого Пса», тільки за кілька великих років, то нам треба якомога
швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження
не мириться з тим, хоч і прекрасним, — але — в силу багатьох і відомих
історичних непорозумінь — далеким сонцем. Хочемо ми чи не хочемо, логіка
подій і певних соціальних процесів [пропуск. -Упор.] ми мусимо це
визнати. Справа, значить, не в тому, що це шкідливе чи нешкідливе явище.
Справа в тому, чи зуміє Компартія вчасно підхопити те нове гасло, яке
вже ширяє в повітрі, і надати йому відповідний комуністичний зміст.
Звичайно, нема нічого легшого, як торохтіти порожнім
псевдоінтернаціоналізмом, — «левому ребячеству» ми знаємо ціну. Всі ці
фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як
це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю
економіку?), що «язык русский — язык Ленина» (а хіба «язык мордвы» чи то
киргизів — не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська
культура є культура пролетаріату (а чому в низових професійних радах
свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі
більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що «треба іти з росіянами, як
рівний з рівним», що всі народи — брати і т. д., тощо — всі ці фрази є
все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини. На одному зі
з'їздів Володимир Коряк говорив, що ви, мовляв, Вільна Академія, даєте
реванш російській літературі. Це теж несерйозно. Бути справжнім
інтернаціоналістом — це значить наперекір всяким забобонам в
національному питанні, що утворилися на протязі великого часу, найти в
себе мужність бути послідовним до кінця і в цій послідовності сміливо
нести прапор пролетарської революції. Тут не може бути подвоєності,
утвореної російським шовінізмом, який ґвалтує нашу психіку, не дає їй
можливості набрати елементів конструктивізму; не може бути подвоєності,
яка весь час примушує нас, як зайців, щохвилинно озиратися назад і
дивитись, що сказав той чи інший, і частенько непевний, «папа». Юринець
згадав десь повнокровного Бекона. Ми зараз згадуємо Монтеня, який зі
своїм que fais je… (по чім знати) брав під сумнів навіть сам сумнів. До
монтенівського божевілля йде і наша хохландія. Не треба забувати, що
коли феодальний легітимізм переміг в Східній Європі завдяки відсталості
буржуазії, то той же легітимізм в якихось 50-60-х роках минулого
століття зміцнювався й філософією заячого шопенгауерського міщанства.
Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної
психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально
протилежному полюсі. Це закон природи: сходяться різні характери —
активний холерик і в'яла сангвінічка, але холерик завжди мріє про ту
прекрасну любовницю, що стоїть, знову-таки, на діаметрально протилежному
полюсі, в даному разі, родинних взаємовідношень. Пролетаріат в альянсі з
дрібною буржуазією, але пролетаріат ніколи не перестане думати про
темперамент того великого третього стану, який покидає Маргариту на
світанку капіталізму, щоб на запитання історії, хто стукає в двері,
упевнено і чітко відповісти: C'est moi! Ouvrez dons![1] (подивися, тов.
Хвиля, в словник).
Але до такої послідовності не кожний найде в собі волю. Отже, не маючи
сміливості звільнитись від психічної розхитаності, навіть ті, хто, по
суті, розуміє і співчуває нам, — навіть ті озираються і впадають в
винниченківську псевдочесність з собою. Хіба давно, скажемо, Коряк
говорив, що російська література мусить увійти в свої етнографічні
береги? А от сьогодні, коли з цієї тези зроблено відповідні висновки,
коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це
«націоналістичний вибрик М. Хвильового». Що ж, скажемо: «І ти, Брут?»
Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба
мати цільність сього світогляду, яку треба мати ясність щодо
революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про
«хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ». Ми глибоко переконані, що наші
супротивники і самі не знають, де ця «генерально-організаційна лінія
Жовтня в літературі». Фрази, фрази і фрази.
В гаслі, скерованому проти російського мистецтва (звичайно, не в
погромному сенсі, як його тлумачать демагоги, а в сенсі орієнтації), ми
добачаємо два моменти. Перший витікає безпосередньо з логіки
національного відродження («надто ще болючі спомини минулого», — цілком
справедливо каже Юринець); він, цей момент, обумовлюється, головним
чином, сумою тих факторів, що їх викликає це відродження. Висловлюючись
вульгарно, але зате й ясніш, боротьба за книжковий ринок, за гегемонію
на культурному фронті двох братських культур на Україні — російської й
української — це є життєва правда, та проза, яка далека від сантиментів і
романтики і яка з кожним днем становиться яснішою. Тут висновок
короткий: оскільки ми визнаємо українське відродження за необхідний і
неминучий етап, остільки ми не тільки мусимо розвинути матеріальні рямці
для виявлення культурних можливостей молодої нації, але й подивитись на
нове гасло по-марксистськи. Чому українська інтелігенція не хоче
орієнтуватись на російське мистецтво? Тому, що на книжному ринкові вона
стикається з російським крамом. Орієнтуючись на російське мистецтво,
вона не здібна побороти свого конкурента, бо її крам буде завжди
розцінюватись як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би він
був і першого. Це закон психології нашого читача принаймні на перший
десяток років. З другого боку, українська інтелігенція відчуває, що в
масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну
культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити
свій національний геній. Отже, оскільки це так, то нам залишається
тільки взяти все це на облік і вчасно підхопити нове гасло, скерувавши
його в комуністичне річище. Коли українська радянська культура цієї тези
зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він
здрейфив і кричить, що це «націоналістичний вибрик М. Хвильового». Що ж,
скажемо: «І ти, Брут?» Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на
півдорозі, яку треба мати цільність сього світогляду, яку треба мати
ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою
дешевих слів про «хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ». Ми глибоко переконані,
що наші супротивники і самі не знають, де ця «генерально-організаційна
лінія Жовтня в літературі». Фрази, фрази і фрази.
Отже, цей момент в новому гаслі, так би мовити, шлункового характеру: з
одного боку, «гони монету», з другого — не перешкоджай мені боротися з
моїм конкурентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фактично, коли
не де-юре) цю конкуренцію визнанням відродження; з третього боку, не
добачай в цьому контрреволюції.
Так ми дивимось на цю справу і гадаємо, що такі погляди є результат
виховання нашого в тому реальному марксизмі, який ніяк не мириться з
порожнім белькотінням, приперченим начебто інтернаціональними фразами.
Ленін, очевидно, передбачав таку ситуацію, коли говорив, що для нас
зовсім не важно, «які будуть кордони між Росією і Україною і які будуть
форми їхніх державних взаємовідношень», в цьому, на його погляд, «можно й
дол-жно» «іти на уступки», «в цьому треба перепробувати і те, і інше»,
бо «від цього справа робітників і селян не загине». Ленін не тільки був
геніальною людиною і передбачав нашу сьогоднішню ситуацію, але він був,
перш за все, справжнім інтернаціоналістом. Він, природний росіянин, не
дав хоч би тим же полякам жодного приводу усумнитись в його
інтернаціональності і заявив, що польський пролетаріат іде по тій же
путі, але не так, як в Росії. Чому ми кожного, хто, проаналізувавши
ситуацію і взявши на облік всі про і контра, робить реальні висновки,
спішимо заплямувати назвою шовініст? На наш погляд, Україна теж трохи
інакше буде іти до соціалізму, хоч і в одному радянському політичному
союзі з Росією. Тут ми підійшли до другого моменту в новому гаслі.
Коли на шлункові мотиви нового лозунга ми реагували холодком
матеріаліста-обсерватора, то другий момент ми підхоплюємо зі всім
запалом своїх буйних відродженських натур. Тут ми, перш за все,
комунари, сучасники героїчної епохи.
«Чого ви пнетеся, — пише Андрій Хвиля, — чи слід кидати гасла нехтування
тієї спадщини, яка є в російській літературі?» — «з новою російською
літературою нам по дорозі». Отже, лозунг проти літературної Росії маємо
замінити: «разом з літературною Росією». Юринець ушкварив точніш: "ми
повинні шукати в Москві товкачів для нашого «культурного розвитку».
Отже, «благонадежности» знову-таки… на п'ять з мінусом (мінус припадає
на Юринцеву невдалу формуліровку), а розуміння суті справи — ні на
копійку.
Перш за все треба умовитись: говорячи про російську літературу, ми весь
час мали на увазі мистецтво — отже, Ленін чи то Плеханов тут зовсім ні
при чому. Значить, справа в художніх надбаннях Москви і зовсім не в
«російській революційній демократії», що від неї ми, зі слів Хвилі,
хочемо начебто відштовхнутись. В тім-то й справа, що ми цю революційну
демократію не думаємо ототожнювати, як роблять це наші опоненти, з
су-харєвськими крамарихами і з безперспективною літературщиною,
декадансом, занепадом, реакцією, що запанували нині в російській
літературі. Справа в тому, що саме ми і хочемо допомогти новим
пролетарським силам у Росії вибратись з багна графоманії. Коли наші
опоненти не вірять, що московська література сидить нині в цьому багні, —
хай вони спитають у якогось пана, і він їм на ушко підтвердить: «це
дійсно так». Комінтерн — одна справа, а Сухарєвка — зовсім інша, і
будьте ласкаві не плутати цих двох понять.
Але чому ж сьогоднішнє московське міщанство (і пролетарське, і
«сменовєхівське»), за винятком якогось десятка оповідань (що є крапля в
морі), переживає такий занепад? Чому її теми етнографічної балаканини
(всі ці Стеньки Разіни, расєйські мужики, Омельки Пугачови) — є бонтон
сьогоднішнього московського Парнасу? Чому ці теми неодв'язно стежать за
російським письменником найгероїчнішої і найзмістовнішої епохи? Відкіля
ця арцибашевщина четвертого сорту пролетарських письменників Гладкових,
чирікання поетів солом'яної Русі, пересічність Іванових, обмеженість
Пільняків, бульварщина Еренбургів і т. д. тощо? Відкіля ця безплотна,
хоч іноді і дотепна (для провінціальних ' баришень) формалістика
Шкловських? Відкіля ця профанація літературних господ Алексєїв Товстих?
Яка причина такого розкладу?
Буттям визначається свідомість. Відціля витікає перша причина. Москва
сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис,
— пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в
центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з
«гражданина» на «господина». Москва має міцні традиції, які глибоко
входять в міщанство. Москва як Москва (і навіть Росія без Сибіру), по
суті, не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби. Російська
революційна демократія — одне, а жидкобо-родий московський інтелігент —
зовсім інше. І от сьогодні він затоскував за сухарєвською купчихою, за
тройкою з «бубенцями» і, головне… за Спасителем. Він знов почав
«богоискательствовать». Він забув, що «про-стой человек», як говорив
Олександр Блок, не прийде з ним говорити про Бога. 1 от знову
починається вакханалія теософії, порнографії, розчарування і
самогубства. Письменник, коли він пересічність, — раб свого суспільства.
Отже, й маємо результати дійства першої причини.
Але друга причина витікає зі спадщини. Велика російська література є,
перш за все (здається, так її характеризує і Брандес), література
песимістична, певніше, пасивно-песимістична. В західноєвропейському
письменстві оптимізму теж не багато було, але там песимізм завжди
закликав суспільство до активності, до будівництва, до «невідомих
обріїв». Він, цей песимізм, не тільки стимулював до боротьби, але в
ньому суспільство находило і сенс життя. Російський пасивний песимізм
виховував кадри «лишніх людей», попросту кажучи, паразитів,
«мечтателей», людей без «определенньїх занятий», «нитиків», сіреньких
людей «двадцатого числа». Російський песимізм породжував класичні
гімназії, що з них виходили Рудіни — високовчені і безпорадні в
практичному житті. Російський песимізм породжував і дику бюрократичну
машину, бо ж ці Івани Івановичі і Петри Петровичі, вилізти з-під
мамашиної «класично- гімназіальної» спідниці і стикнувшись з суворим
життям, шукали «20-го числа», щоб тягти свою «песимістичну лямку»,
розбавляючи її вином, «винтом», «стукалкою» і теософськими розмовами про
велике призначення «Росії-Месії». Цей песимізм міг виникнути тільки в
Росії, де кволий умираючий феодалізм не давав виходу з подвійної
людської природи, принесеної капіталізмом, і затримував людське «я» в
лабетах кволого християнського дуалізму, в лабетах християнізму. І
справді: порівняйте кількох російських письменників, і ви побачите, що
для кожного з них тоска «расєйськоїширі» є та вісь, на яку накручуються
всі інші мотиви, їхня справжня фізіономія, навіть для західника
Тургенєва, відбивається все-таки в дзеркалі сконденсованого
слов'янофільства Костянтинів Леонтьєвих, в «мракобєсії» Розанових.
Абсолютизм зробив своє діло. Феодалізм визначив велику російську
літературу. Під прапором пасивного християнського дуалізму пройшло
московське мистецтво. Дайте робив підсумок середньовіччя, але він, на
жаль, не дав прообраз російської літератури. Московський інтелігент і
сьогодні тоскує за теологією Беатріче, за подорожником в рай, але він
невдоволений Вергілієм — цим символом земної мудрості. Толстой,
наприклад, відчував Руссо не як антитезу до скептицизму — виступи
останнього проти раціоналізму, він добачав тільки проповідь за
патріархальну демократію. Руссо для Толстого — перш за все християнин, з
його пасивним дуалізмом. Російська література, яка не бачила своєї
справжньої буржуазії, не відчувала її оточення, не переживала пафосу
капіталістичного будівництва і завжди спиралась на феодалізм, не могла
утворити позитивного світовідношення. Відціля її «расєйськая ширь» з
«расєйською» тоскою, відціля і пасивний песимізм. Золотий вік
західноєвропейської літератури проходить під прапором буржуазних
революцій і буржуазного хазяйнування. Це був революційний час, і він ніс
з собою оптимізм (чи то активний песимізм) молодого суспільства. Уже
епоха енциклопедизму видвигала таких парвеню, як Дідро. Золотий вік
російської літератури робило кволе дворянство, яке й визначило
світовідношення цього мистецтва. Але й за цим віком не приходив законний
хазяїн держави, і російська література пішла на спад. Таке довге
хазяйнування пасивного християнського дуалізму як основного мотиву не
могло не відбитись на психіці російської інтелігенції, не могло не
утворити тієї химерної колізії, що її ми спостерігаємо й сьогодні. Треба
наздоганяти сьогоднішній день, а важкі традиції, як камні на шиї,
тягнуть на дно мертвого дуалізму. Треба творити «героїчну епіку», а
жидкобородий «богоискатель» тягне теософію. Єсенін і низка інших
самозгубств — це як реакція. Етнографічна романтика (будь то
Іваново-пільняковська Рассея, чи то бульварна «Жанна Ней», чи то
пролетарський сахарин карамельних Даш) — така романтика не спасає
становища. Один з російських критиків порівнював колись романтизм з
слов'янофільством. В сьогоднішній російській етнографічній романтиці та
сама ідеалізація минулих Разіних і Пугачових зливається з почуттям
«расєйського» патріотизму, з неясними мріями про майбутнє. Далі цього
йти не можна. Треба шукати нової дороги. Велика російська література
дійшла своєї межі і зупинилась на роздоріжжі.
І якою злою іронією на адресу тієї ж літератури звучать ці безграмотні
поради орієнтуватись на московське мистецтво. Волею історії вийде зовсім
навпаки: російська література для свого відродження зможе знайти
чарівний бальзам тільки під буйним живим деревом відродження молодих
національних республік, в атмосфері весни колись пригноблених народів.
Але це трапиться тоді, коли національні генії України, Білорусії, Грузії
і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі під
грім фанфар, які розбуркають віковий сон жидкобородого «богоискателя»,
які навіки придушать в нім почуття великодержавницього шовінізму й
примусять його поважати сусіда. Клин вибивають клином, а не проповіддю
християнського соціалізму.
В статті про Фонвізіна В. Бєлінський каже, що «росіяни є спадкоємці
цілого світу, не тільки європейського життя, і спадкоємці по праву», що
вони «не повинні й не можуть бути ані французами, ані німцями, ані
англічанами, бо вони мусять бути росіянами». Так думає й сьогоднішній
великодержавний інтелігент, і хоч скільки б ми кричали, що цей погляд
застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський
месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й
сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському. Справа, значить,
зовсім не в тому, що ми гніваємось на Віссаріона: Бєлінський від того
менший не стане, коли його буде захищати Хвиля. Справа в тім, що
традиція не жарт і вона давить сьогоднішню московську молодь. Коли
Плеханов, присвячуючи статтю цього самому Фонвізіну, без всяких
застережень спирається на великий авторитет Бєлінського, коли, нарешті,
жодний із нинішніх марксистів не посміє рішуче розвінчати месіанізм
«неистового Виссариона», тоді нам залишається одне: вибивати клин
клином. Тов. Сталін говорить, що суть ленінізму — це є «поєднання
революційного розмаху з американською діловитістю». Дозвольте ж і нам
бути практиками, і ні на хвилину не забуваючи про свою кінцеву хворобу
великодержавництва [пропуск. — Упор.], тими ліками, які прописала
діловита історія. Розбити російський месіанізм — це значить не тільки
одкрити семафор для експресу радісної творчості, що вітром свого руху
починає справжню весну народів, але й звільнити московську молодь від
вікових забобонів великодержавництва. Хвиля й Юринець наївно переконують
себе, що Бєлінський вже ніколи не повернеться, що стара Росія вмерла,
що і т. д., тощо Але це ж тільки псевдоінтернаціоналізм, який може
заколихати недалеких людей і тих, хто бачить в російському месіанізмі
розв'язку соціальних проблем, хто вище за все ставить не комуністичне
суспільство, а єдність Вітчизни Івана Калити. Будемо говорити
конкретніш. Візьмемо хоч би того ж М. Горького. Здається, й «революційна
демократія», і пролетарський письменник, і друг нашого вчителя —
Леніна, і божок сьогоднішньої московської літературної інтелігенції, і
т. д., тощо Але поцікавтесь, як він думає в травні 1926 року. На
пропозицію О. Слісаренка перекласти його повість «Мать» на українську
мову, що її, цю повість, видавництво] «Книгоспілка» хотіло видати в
скороченому тексті для молодняка, М. Горький — російський пролетарський
письменник — відповів О. Слісаренкові — українському пролетарському
письменникові — таким листом (приводимо дослівно):
"Уважаемый Алексей Александрович, я категорически против сокращения
повести «Мать». Мне кажется, что и перевод зтой повести на украинское
наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя
перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий —
стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов,
которые очутились меньшинством в области данного наречия.
При старом режиме я — посильно — протестовал против таких явлений. Мне
кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего,
что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие — действуют как раз наоборот. А. Пешков"
На конверті стоїть: M. Gorki. (В листі дата: 7/V-26. Sorrento.) Лист не
потребує коментарів: він сам за себе говорить. Але він ще раз підтвердив
наші припущення й прогнози. Навіть в авторові «Буревестника», навіть в
цій людині, що, очевидно, хоче грати роль «совести земли русской»,
навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського
месіанізму й «собиратель земли русской» для земли русской, але у всякому
разі не для комунізму. Горький теж липовий оптиміст, і тому в нім довго
ще буде перемагати міщанин А. Пєшков із Сорренто. Тільки вітер, тільки
він, що несе на своїх крилах весну народів, розвіє туман російського
месіанізму й жидкобородої обмеженості. Тільки вітер, тільки він виведе
московську молодь на шлях здорового й радісного оптимізму. Словом: «во
ім'я отця, й сина, й святого духа», як починалась в минулому столітті
перша революційна відозва на Україні польського поета Розенталя.