Історія української літератури XIX століття
(1814—1861)
Т. Г. Шевченко — центральна постать
українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала
вирішальне значення в становленні й розвитку нової української
літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та
піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко
звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських,
історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській
літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.
Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями,
Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.
Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в
історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській,
Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової
вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості
народу не менше, ніж в історії поезії.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.)
1814 р. в с Моринці Звенигородського повіту - Київської губернії в
сім'ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. В 1822 р. батько віддав його
«в науку» до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла
Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й
писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
По смерті матері (1823), а згодом і батька (1825) Тарас деякий час
був «школярем-попихачем» у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у
нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться
когда-нибудь хоть посредственным маляром»1 і вперто шукав у сусідніх
селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до
Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика
Григорія Кошиця.
Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали
величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в
дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків,
знущання сильного над слабим, голод, сирітство і виснажлива праця.
Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів
думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного
краю.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі
спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і
вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас
непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко
здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня
натура. Риси «незвичайності» хлопчика помітив ще його батько. Помираючи,
він казав родичам: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба;
він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або
велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або
нічого не поможе» 2.
Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані,
яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта,
ад'ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У
списку дворових його записано здатним «на комнатного живописца». У
березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана
через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з
майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П.
Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив
його пан 3.
Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час
потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають
учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у
Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775—1837), який з кінця 1829 р. до
весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?—1835), професора
живопису Віденського університету. Після початку «листопадового»
польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О.
Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув
до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до
столиці у валці з панським майном і Шевченко.
У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки
майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяеву. Разом з його учнями
Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів.
Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І. Сошенком.
Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення
долі юнака, знайомлять його з Є. Гребінкою і конференц-секретарем
Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові
відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835).
Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським,
які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,— викупили його з
кріпацтва (1838).
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії
мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із
його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак,
що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842).
Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює
він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та
інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний
талант.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із
перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжко —
що маю робити» (належність останнього Шевченкові не можна вважати
остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав
Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але ще до
виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. з'являється перша збірка
Шевченка — «Кобзар».
Це була подія величезного значення не тільки в історії української
літератури, айв історії самосвідомості українського народу. Хоча
«Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя»,
«Катерина», «Тополя», «Думка — Нащо мені чорні брови», «До
Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в
українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої
непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності
українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: «Поява
Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною
датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди»
Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ
поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою
досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією
вислову» [41, 276]. Враження, яке справив «Кобзар», підсилилося, коли
наступного року вийшла історична поема Шевченка «Гайдамаки» (написана в
1839—1841 pp.). Цими творами захоплювалися Г. Квітка-Основ'яненко, М.
Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки
на «Кобзар» і «Гайдамаки» були, за окремими винятками, позитивними.
Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі
консерватори докоряли, що він пише українською мовою — «небувалою»,
«гібридським діалектом», за словами О. Сенковського, рецензента
«Библиотеки для чтения» (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав
образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи
поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полевой («Сын
отечества». 1840. № 4. С. 836—837). Особливо прихильною була анонімна
рецензія в «Отечественных записках» (1840. № 5. С 23—24) та стаття П.
Корсакова в «Маяку» (1840. № 6. С 93—95).
Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року — поеми «Гайдамаки» та
альманаху «Ластівка» (з Шевченковими «Думкою — Вітре буйний, вітре
буйний...», «На вічну пам'ять Котляревському», «Думкою — Тече вода в
синє море», першим розділом поеми «Гайдамаки») спричинилися до
пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування
української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали
тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у
вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному,
ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В.
Бєлінського з приводу «Ластівки» («Мужицьке життя як таке є малоцікавим
для освіченої людини... Добра ж література, котра тільки й дихає, що
простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму» 4) не
минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він
пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання
російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики.
Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього
була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків,
які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п'єс була
драма Я. Г. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», яку Шевченко
проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його
зацікавлення драматургією.
У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію
«Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста»
(зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р.
датована історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською
мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події
належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі
загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п'єсі
виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий
ладний в ім'я збагачення, чинів, «почоту» знехтувати найсвятішими
почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству,
деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат
Карий — мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв
визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності.
Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це
були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.
Образ дочки Кичатого Галі (подібно до Наталки з п'єси «Наталка
Полтавка» І. Котляревського) стрімко змінює поведінку: від довірливості й
безтурботності до енергійних зусиль урятувати своє щастя з Назаром.
Єднає ці твори й Сюжетний конфлікт «батьки — діти» з інтригою
зацікавлених негативних персонажів, і система персонажів з аналогічними
функціями (Кичатий — Виборний, Стеха — Возний, Галя — Наталка, Гнат —
Микола, Назар — Петро), і чималий присмак сентиментальної мелодрами у
розв'язанні конфлікту.
У 1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до
раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував
себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».
Шевченко
ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму,
коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для
недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та
ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її
відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що
спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в
літературах державних народів з «класичним» типом розвитку змінювали
одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної
тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного
обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба
національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української
історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою
та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські
культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде
пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію,
етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі,
наприклад, українська й литовська школи в польській літературі),
перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських
літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з
російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх
посередництво відбувалося знайомство з літературами-західноєвропейськими.
На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав
за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування
фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків:
польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С.
Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. .Пушкіна, В. Жуковського, І.
Крилова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л.
Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф.
Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих
ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок
українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався
до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій —
фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та
психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з
них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму
був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених
із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та
народної етики й моралі — у побутових баладах. «Хоча народнофантастична
основа в українській романтичній поезії 20—40-х років у багатьох
випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту,—
зазначає М. Т. Яценко,— художнє відтворення міфологічного мислення в
принципі не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню
самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в
характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та
стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні
реалії конкретної суспільної обстановки з'являються, по суті, тільки в
романтичних творах Шевченка»5.
Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної
течії, до якої належать пісенні стилізації, напівлітературні,
напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого
кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях.
Ці твори не стільки виражають, скільки змальовують, розповідають про
традиційно-типові душевні стани героїв (скажімо, тугу, розпач, захват,
замилування, надію тощо), але ніде не виявляється й не заявляє про себе
неповторно-індивідуальним характером переживання суто особистісне «я»
ліричного героя,— таке «я» з'явиться лише у Шевченка.
Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики
свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про якийсь конкретний
випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового
оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований,
зігрітий м'яким співчуттям чи гумором, але ця суб'єктивність не
забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна;
майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням,
звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не
роздумує над ним, не ставить його як паралель із власною долею тощо,—
словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко
робить це вже у своєму найранішому творі — баладі «Причинна».
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи,
історичні пісні, така ж романтична «История русов»; їхні героїзовані
персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та
літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким
української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося
про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження
національного духу, створення українського національного міфу заради
пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за
минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми,
навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна
література («Україна», лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі
народного героїчного епосу «О Наливайку» М. Шашкевича, 1834; драматична
поема «Богдан» Є. Гребінки, поема М. Максимовича «Богдан Хмельницкий»,
1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом
зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті
романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю.
Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.
Шевченко не приймає почуття національної приреченості, властиве А.
Метлинському, певною мірою — М. Маркевичу, М. Костомарову, ранній прозі
П. Куліша; героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутнього
відродження України. Ґрунтовне знайомство з історією Європи (набуте під
час навчання в Академії мистецтв і завдяки бібліотеці К. Брюллова) й
осмислення останньої в річищі історії України (знанням якої він
завдячував гуртку Є. Гребінки та його книгозбірні) підсилювали нестерпне
почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти
національного й соціального поневолення — почуттів, що породжують
провідні мотиви його історичних та історіософсько-політичних творів.
Для Шевченка кожна п'ядь землі України свідчить про минулу славу й
минулу трагедію, наслідком якої є нинішнє поневолення народу — не лише
політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття
національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує
двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією,
завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у
монолітну масу, мети обов'язково шляхетної, справедливої — захисту
народу від чужоземних напасників, визволення бранців. З часом він
диференціює старшину й гетьманів відповідно до їхньої ролі в цій
боротьбі — на таких героїв, як Наливайко, Дорошенко, Палій, Мазепа,
Полуботок тощо і «варшавське сміття» й «грязь Москви» — таких як
Самойлович, Гнат Ґалаґан, різні «Кочубеї-Ногаї», «Киселі» тощо. Цей
критерій прикладено й до Б. Хмельницького, який дістає подвійну оцінку
залежно від наслідків його переможної боротьби з Річчю Посполитою — з
одного боку, й необачної, фатальної злуки з Москвою — з іншого. У ранніх
творах завжди присутня — у тексті чи підтекстово — опозиція
минуле/сучасне, але мажорна тональність зображення минулого, відчутне в
усій тканині творів авторське захоплення ним (а не лише туга за тим, що
ніколи не вернеться), породжують у читача суголосний відгук, бажання
дії, відчуття перспективи.
Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні
історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських
літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного
таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом,
побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію
настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й
милозвучністю мови та вірша, «геніальною пластичністю» та «сміливістю
поетичних помислів-образів» (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з
тим, що зображує.
Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському
романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена
опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи
сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому
соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних
станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні
віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети,
сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив
і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими
суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.
Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з
тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем,
мотивів і образів їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському
різновиді елегії — «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий
вірш до першого «Кобзаря». Елегійний характер має композиційна рамка —
апострофа, звернення до власних «дум» — власної поезії, втіленої в
метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне
бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні.
Центральна частина твору — палкий і сумовитий ліричний монолог, де
вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними
моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно
окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання
й героїчною темою козацької сла-ви,— тобто власною творчою програмою.
Прикметно, що поет не тільки не ототожнює, а й протиставить себе
кобзарям як нібито більш умілим, «дотепним». Твір завершується мажорною
кодою — «Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як
свою дитину».
Ледь прихований протест проти соціального й національного гноблення
містять уже «Думи мої, думи мої» та «До Основ'яненка». У першому з них —
метафоричний образ «козацької волі», над якою «орел чорний сторожем
літає». Тут прозора політична алюзія: «орел чорний» — самодержавство. Ще
більше політичних натяків у поемі «Гайдамаки», наприклад у рядках «А
Україна навіки, навіки заснула». «А онуки? їм байдуже. Панам жито сіють»
(образне «унаочнення» громадянської пасивності), «Кат панує» (цар).
Поет осуджує сучасний лад у формі алюзій, протиставляючи сучасності
героїчне ми-нуле («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Никита Гайдай», «До
Основ'яненка», «Гайдамаки», «Гамалія»). Ця тема має в нього
громадянсько-патріотичне спрямування.
Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані
сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість
українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу
предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського
трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім
Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита
Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського
(Амвросія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на
трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й
літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів
Шевченка вплинула преромантична «История русов». Та найголовніше, що
Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях
про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті,
переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити
героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед
давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на
високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до
минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги,
усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною
історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й
не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах
її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко
відчув це. Недаремно в розкішній майстерні «Карла Великого» — Брюллова
перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував
він у «Щоденнику», «мелькали мученические тени наших бедных гетьманов.
Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной
красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной
меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих
духовных очей от этой родной чарующей прелести» [5, 43]. Героїзм і
мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового
образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в
ранній ліриці та історичних поемах.
Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної
героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвяченої Коліївщині —
антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти
польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори
українських, російських і польських істориків і письменників про
Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося
народне повстання проти соціального, національного й релігійного
гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є
повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в
індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін.
Сюжетна лінія наймита Яреми — рядового учасника Коліївщини — це історія
того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в
боротьбі за волю «виросли крила». Образ Ґонти — одного з провідників
повстання — трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує
найдорожчим в ім'я свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх
дітей-католиків в ім'я присяги). Романтична гіперболізація характерів
підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб'єкти
розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складну систему
художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та
сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно
протиставиться сучасності й відлунює в майбутнє.
Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням
змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної
гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює
макропростір («всю Україну»), змальований широкими панорамними
пейзажами. Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна,
подійна) злиті в одну велику подію,— таке поглинення індивідуального
громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні
уявлення, де ще не відокремлене життя людини від життя природи, лежать в
основі образності твору — розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й
посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації
предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема
пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали
читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.
Романтичний пафос твору Л. Білецький схарактеризував так: «Вся, насичена
червоною барвою швидких змін подій, робить враження панорами, зміни
фрагментів, обірваних хвиль розбурханого моря, що захопило з собою й
самого автора. Тому в ній так багато стихійної краси, велика сила
трагічних моментів. Ніяка інша поема не зрівняється з «Гайдамаками». І
1768 рік встає перед нами у незрівняній унутрішній правді і красі, у
безкомпромісній боротьбі; краще смерть, безоглядна помста, аніж тяжка і
безвихідна неволя»6.
Цілком сучасним — в річищі загальнослов'янського відродження й
прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й
взаємодопомоги — є висловлене самим автором у «Передмові», якою поема
супроводжувалася в першому окремому виданні 1841 p., ставлення до цього
трагічного моменту історії польсько-українських взаємин: «Весело
подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під
тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно
діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш:
«Слава богу, що минуло»,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти,
що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини
і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми
ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою
останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля». У цьому — вся
справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч — ворогові» напасникові,
визискувачеві, братні обійми — другові, доброму сусідові; ні, не був
Шевченко співцем «кривавого вбивства» й «рік крові», як докоряла йому
шовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі
помилялися цілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української
«ночі святого Варфоломія», розумів його фатальну зумовленість тогочасним
польським пануванням» над недавно вільним козацьким народом і оспівував
дух непокори й вільнолюбності, якого так бракувало його
сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Ясною йому була й
історична безперспективність збройного, а не мирного розв'язання таких
конфліктів. Мине кілька років, і він активно діятиме в колі
кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федерації рівноправних,
братерських слов'янських народів.
Другий видатний твір цього періоду — поема «Катерина», в якій поет
уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.
Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в
основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та
соціальний плани. Між літературними попередниками — європейська
міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й
«простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема — європейська й
слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді,
особливості композиції та стилю) . Безпосередньою попередницею
Шевченкової «Катерини» була сентиментальна повість Г.
Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана». Але ці сюжетні мотиви покладено в
основу фабули тільки в першому розділі поеми та її епілозі; центральна ж
частина твору — хресний шлях покритки Катерини — цілком оригінальна.
Катерина кінчає життя самогубством. її загибель у конфлікті зі світом
облуди логічна й художньо зумовлена не лише характером героїні й
суспільними обставинами, а й переступом «закону роду», одвічного
морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й
етнос, націю.
Оплакуючи понівечений цвіт — молоде життя чистої дівчини-красуні,
поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений
оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих
чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі. Цей
конфлікт розгорнуто в усіх антигуманних подробицях у написаній на
засланні російській повісті «Наймичка» (1852—1853). її героїня, Лукія
«была простое, натуральное, умное и прекрасное дитя природы. Она
полюбила всей чистотою своего сердца уланського офицера за красоту его и
ласковые речи. И когда он, ею наигравшися, бросил, как ребенок игрушку,
то она, неразумная, только заплакала и долго, и до сих пор не может
себе растолковать, как может человек божиться и после соврать. Для ее
простой, девственной души это было неудобовразумимо. А между людьми
более или менее цивилизованными это вещь самая простая. Это все равно,
что взять и не отдать». Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка
виразно соціальних рис,— так виникає центральна тема його творчості —
тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне
звинувачення деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель
страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його
матері Марії; ця тема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській
поемі «Марія» (1859).
Уже в поемі «Катерина» окреслюється суто індивідуальний синтез
просвітительського реалізму (заданий, повчальний характер фабули,
адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й
художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму
(ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення),
романтизму (в основі фабули — нетиповий випадок вигнання батьками
знеславленої дочки; однозначна поляризація персонажів, одноплановість
характеру героїні, трагічна розв'язка, стиль романтичної «байронічної»
поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських
віталень у передпокої та на села.
Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти
існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й
утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що
романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю —
Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта,
Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої
не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні
риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від
ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого
Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно
наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки»
(конкретно-історичне зображення соціальних обставин). «Романтизм його,—
писав Євген Маланюк,— завжди проектується на реальну Україну, він має
сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був ц
є романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. ...
Романтизм Шевченка — завдяки національній повнокровності поета — був
завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний» 7.
Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії
Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню
поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й
поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру
образів-персонажів до тропіки та тяжіння до «поетики контрасту»).
Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його
поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря,
тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи,
метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення,
порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна
особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних
образів і мотивів, теж пов'язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив
народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його
ритміці 40-х років домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий
(коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.
Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня
тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична
конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з
фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й
соціального наповнення (так він «ідеологізує» традиційний
народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в «Івані Підкові» могили
«про волю нишком в полі Із вітром говорять»). Тоді ж стає помітною і
така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна
здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати
нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла
спочить», у вірші «Думи мої, думи мої» тощо).
Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із
творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-ОснОв'яненка, українських
романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І.
Срезнєвський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати
як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з
традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М.
Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та
європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і
мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця,
козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм у Шевченка позбавлений
містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху,
невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його
фантастика — фольклорно природна, лагідна, є органічною народному
побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й
сповнені контрастів,— усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а
природно виростають із народного середовища. «У ранній творчості
Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже «на корені»,
романтизуються», «або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується» 8. З
традиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують
насамперед розуміння високого суспільного призначення поезії,
громадянське трактування історичної теми, «учительна» настанова
пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які
впливи — літературні й фольклорні — входять у поезію Шевченка творчо
переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність
Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а
й соціальна позиція співця пригноблених мас.
Новий період творчості Шевченка охоплює 1843—1847 pp. (до арешту) і
пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки
автографів «Три літа» (яка включає поезії 1843—1845 pp.) ці роки життя й
творчості поета названо періодом «трьох літ». Сюди ж фактично належать і
твори, написані в 1846—1847 pp. (до арешту). Перша подорож Шевченка в
Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні
1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку,
Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами,
познайомився з численними представниками української інтелігенції й
освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П.
Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого
декабриста С. Волконського — М. Рєпніним і з його дочкою — письменницею
Варварою Рєпніною, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом,
майбутнім петрашевцем P. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато
малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописная Украйна», який
задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й
сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що
вважається першим твором зрілого реалізму Й українській графіці, вийшов
1844 р. в Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською
мовою «Слепая» і «Тризна». 30 вересня 1842 р. Шевченко писав Я. Г.
Кухаренкові: «Переписав оце свою «Слепую» та й тачу над нею, який мене
чорт спіткав і за який гріх, що я оце оповідаюся кацапам черствим
кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо... Мене тут і
земляки і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить,
хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам
робить, отамане брате? Прать проти рожна чи закопаться заживо в землю —
не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую», але вже не маю
над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені». Мабуть, поет відчував
і неоригінальність жанру масової романтичної поеми, кращими зразками
якої були «Полтава» О. Пушкіна, поеми Г. Козлова, на які, ймовірно,
орієнтувався й Шевченко. Характерними для цього жанру були мотиви
інцесту, божевілля, відчуження, душевного страждання, «вершинна»
композиція, недомовки, сни героїні, трагічний фінал тощо. Індивідуально
шевченківський ліричний струмінь виявляється в наскрізному мотиві
псалма, який співала Слепая, а також в автобіографізмі ліричного
відступу.
Восени 1843 р. в Яготині, в маєтку М. Рєпніна, він пише російською
мовою поему «Бесталанный» (наступного року видану під назвою «Тризна»),
на якій позначився перегук із образами самотніх бунтарів у творах Дж.-Г.
Байрона та О. Пушкіна, М. Лермонтова, К. Рилєєва, І. Козлова. Це
вміщена в епічну рамку опису (обряду дружньої тризни) своєрідна лірична
поема-автопортрет. В образі Безталанного своєрідно поєдналися
автобіографічні мотиви сирітського дитинства, реальної та романтичної
самотності, могутнього романтичного протесту й християнської
покірливості долі; але над усе брала гору безмежна любов до України й
скорбота над її трагедією — власне тут маємо початок мотивів майбутньої
політичної лірики періоду «трьох літ».
Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 p., Шевченко під
враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, поему «Сон»), які мали
етапне значення для розвитку української літератури. В Україні поет на
власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників,
злиденне життя селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала
всіляку пам'ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала
комплекс меншовартості. Відтоді його творчість набуває відверто
антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного
спрямування.
Весною 1845 р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв
звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато
подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує
доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні,
малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня
по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише
один за одним твори «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І
мертвим, і живим...», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт»)
та ін. Усі свої поезії 1843— 1845 pp. (крім поеми «Тризна») він
переписує в альбом, якому дає назву «Три літа». В 1846 р. створює балади
«Лілея» й «Русалка», наступного року (до арешту) — поему «Осика»
(«Відьма»). Тоді ж він задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти
його твори 1843—1847 pp. легального змісту. До цього видання пише у
березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму,
закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує
поверховий етнографізм і псевдонародність. Друзі й шанувальники поета
збирали кошти на видання, однак воно не було здійснене через арешт
поета.
Весною 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М.
Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного
антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і
вступає в цю організацію. Братство виникло в річищі західноєвропейських
визвольних рухів (так званої «Молодої Європи») та слов'янського
національного відродження. Його метою було пробудження національної
самосвідомості українського народу через освіту в національному та
християнсько-євангельському дусі; ліквідація кріпацтва й запровадження
демократичних свобод; створення федерації (власне конфедерації) рівних
слов'янських народів. Твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив
на програмні документи братства. У березні 1847 р. братство було
розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 p., а
17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III
відділу «Імператорської Його Величності Канцелярії», тобто охранки.
Твори періоду «трьох літ» написані рукою зрілого майстра. Це час
усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному,
національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали
масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України,
болісно шукаючи ті зламні моменти, що призвели до повної втрати
самостійності й перетворення на колонію. Тверда віра в могутній вплив
поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну
позицію, неодмінну зверненість його до читача, ораторський характер
стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний
друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ
суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає соціально більш
конкретним і аналітичним, ніж раніше. У творах періоду «трьох літ»
політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним
формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної
сатири, інвективи, викривального монологу, до образів найширших художніх
узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску. Його революційні
поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І
водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних
поемах, воно — і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво
суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних
«втручаннях» у розповідь. Саме «образ автора» в політичній поезії
Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не
стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета —
присуд дійсності, яку художньо «моделює» поет, а предмет зображення — не
людські характери та їхня психологія, а соціально-політичний «стан
речей», типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.
У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе
знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у
християнській традиції — провісник, носій слова божого; і тим
страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною
метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може
змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі
за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в
непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова — на власне слово,
яке пробудить націю («Чигрине, Чигрине...») — мотив, що набув нового,
дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній
поемі-посланні «І мертвим, і живим...»
Іншу іпостась ліричного героя — уже не в трагічній постаті
юродивого, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному
вступі до «Гайдамаків», маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому
епізоді поеми «Сон (У всякого своя доля)»— ліричного памфлету, першого
твору політичної сатири,— і в творчості Шевченка, і в новій українській
літературі,— сатири, спрямованої проти соціального й національного
гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього
соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви, проти
рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського
суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала
принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії.
У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій
кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично.
Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками
світової літератури.
«Сон» як політичний памфлет був підготовлений усім попереднім
розвитком автора «Кобзаря». Написанню поеми сприяло засвоєння традицій
української сатиричної літератури, народного гумору, бурлеску, пародії,
сатиричної творчості Гоголя (є певний зв'язок між гоголівським гротеском
і фантастично-гротесковими образами «комедії»), російської волелюбної
поезії (Пушкін, Лермонтов, декабристи, анонімні антицаристські твори, що
поширювалися в списках). На образах поеми позначилося також знайомство
Шевченка з поемами А. Міцкевича «Дзяди» і, можливо, Г. Гейне «Німеччина.
Зимова казка». Та надихала його насамперед тогочасна дійсність.
«Возвратясь в Малороссию...— відповідав він на допиті у III відділі,— я
увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и
экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и
правительства».
Сюжетно-композиційний кістяк поеми — фантастичний політ оповідача
вві сні над просторами Росії в пошуках «раю» в імперії Миколи І. Поет
малює узагальнені до символу викривальні картини покріпаченої України
(«опухла дитина, голоднее мре, а мати пшеницю на панщині жне»),
сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного
«царя волі», художньо ототожненого з Христом, розіп'ятим між двома
розбійниками). У цих фрагментах партія ліричного героя-розповідача
набуває трагедійної тональності образу юродивого. Описові фрагменти
змінюються монологами-інвективамй ліричного героя. Із сибірського
епізоду слово забирає ліричний оповідач з властивим йому ліричним
звертанням до персонажів. Гротескно-фантастичне перетворення образів у
сцені балу в палаці засвідчує перевагу ліричного начала; це стосується й
містичної, на перший погляд, сцени коло пам'ятника Петру І —
сцени-зародка майбутньої містерії «Великий льох». Однак «містика» у
Шевченка позбавлена ірраціональності й жаху: душі загублених царем на
будівництві Петербурга українських козаків і гетьмана Полуботка, в
образі фольклорно традиційних білих пташок, мають засвідчити тяжкий
злочин самодержця. Інвектива злочинцям Петру І і Катерині II є
продовженням історіософської теми «Розритої могили» та «Чигрине,
Чигрине...», транспонованої у містерійний вимір. У поемі «Сон» Шевченко
вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму
соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших
виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина
й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і
його поплічники (сцени в палаці). Це суспільно пасивний загал
(«недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли
служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України —
винищення на канальних роботах козацьких полків — квіту народу; розправа
над П. Полуботком, що зображений як ідеальний захисник України та
мученик за її волю.
Глибоких соціально-політичних узагальнень досягає поет у сценах у
царському палаці. Це — «висока карикатура» політично-філософського
наповнення. Поет викриває не тільки Миколу І, а й самий принцип
самодержавства як брутального й необмеженого законом самовладдя. Так,
гротескова сцена «генерального мордобиття» (І. Франко) — це сатиричний
символ державної «механіки» царизму, своєрідна політична метафора, що
образно унаочнювала ієрархію насильства, на якому трималася царська
влада. Кінцевий гротесковий епізод поеми, в якому від безглуздого крику
царя зникає під землю його «челядь», а він залишається один — безсилий і
смішний,— сатиричний символ, що розкриває примарність злої сили
царизму. Такої інтелектуальної насиченості, високої ідейності, глибини
соціально-філософської думки до Шевченка українська література ще не
знала.
Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий
льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища
минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові
належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки,
слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії
персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ;
злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського,
російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників.
Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент
містеріальної кульмінації — повідомлення української ворони про
народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного
провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно
поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі
сконцентровано історіософію Шевченка — його погляд на трагічно-зламні
моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню
позицію,— тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й
руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації,
яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу — цього
справжнього скарбу Великого льоху.
Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність,
створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в його
політичних поезіях — «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний яр»,
«Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є
ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових
інвективах і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне,
думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє
викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.
Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів
світової політичної поезії — інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет
осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за
свободу. Та змістом лірична поема виходить за локальні межі теми
«кавказької війни». У ній, як і в поемі «Сон», сатирик викриває всю
соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й
збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими
народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії.
Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною
офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною
забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує
ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з
самодержавством. «Кавказ»,— писав І. Франко,— се огниста інвектива проти
«темного царства» зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще
свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого
поета» [26, 137]. У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової
сатири як сатири переважно ліричної, з властивими щ взаємопереходами
ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого
пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і
зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми
9.
Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його
посланні «І мертвим, і живим...» (1845), адресованому «землякам» —
українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його
насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів,
нещирість їхнього «патріотизму» та небажання знати ту реальну криваву
ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в
творі підпорядковано позитивному завданню — спонукати адресатів
послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира.
Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності
необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників,
що призводила до страшних соціальних конфліктів,— поет намагається
пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх
селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи
реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж
була національна злагода за умови демократизації суспільства,— тільки
таким чином можливе досягнення соціального, політичного й національного
визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці
засади — нове слово не тільки в українській літературі, айв усій
суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу,
Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а
боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою
верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета: полеміку за обидві
сторони (автора й сатиричного адресата) провадить сам «власне автор» у
діалогізованому іронічному чи й саркастичному монолозі, де чужа позиція й
чужа мова пародійно переакцентовуються. Нестримний плин почуттів із
контрастним чергуванням тональностей (сум, іронія, інвектива, сарказм,
погроза, благання) виражений завдяки поліметрії та чергуванню віршових
інтонацій (наспівної, ораторської, говірної). Недаремно П. Куліш у своїх
спогадах порівнював ці полум'яні поетичні творіння часу «трьох літ» з
«гуком воскресло! труби архангела», а їх автора вважав національним
пророком,— такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало
спричинилося до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського
братства.
Пройняті духом заперечення існуючого ладу такі перлини громадянської
лірики Шевченка, як «Холодний яр», «Чигрине, Чигрине», «Гоголю»,
«Давидові псалми», «Три літа», «Як умру, то поховайте» та ін. Всі вони є
ліричними творами, в яких поет не просто декларує «готову» думку, а
переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх
порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша «Як умру, то поховайте»
(«Заповіт»)— однієї з вершин світової політичної поезії — є розвиток
думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити
існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство — «сім'ю вольну,
нову». Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту
серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса
поезії Шевченка — нерозривна єдність особистого й громадського, його
ліричного «я» і всенародного «ми». Ця риса властива не тільки політичній
ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи
найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у
віршах «Чого мені тяжко, чого мені нудно» і «Заворожи мені, волхве»
відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в
оточенні («люд навісний»), болісний процес духовного прозрівання.
Так і в «Заповіті», у якому класичний жанр «пам'ятника» (Горацій,
Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднаний із бунтівним закличним
гімном, зверненим до народу, який визволяється,— домінує почуття власної
невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з
невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й
усовіщання різного роду визискувачів та гнобителів і голосно закликати
уярмлених людей до збройного повстання — раз і назавжди змити всю
нечисть із рідної землі. Бунтарство поета сягає небачено далеко,
переходячи крайню для глибоковіруючого християнина (яким усе життя
залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної
землі й не упокоїться, доки рідний народ уярмлений. Це слово — вияв
колосальної душевної сили, безмежного самозречення заради України. Ідеал
«нової, великої, вольної» сім'ї, генетично закладений у колективному
несвідомому мирного хліборобського українського народу (зброя служила
лише для самозахисту), є змістом пророчої візії поета. Біблійна поетика й
лексика служить, як і в посланні «І мертвим, і живим...», «Давидових
псалмах», вираженню громадянської тематики. «Заповіт» став
найпопулярнішою поезією Шевченка; десятки разів покладений на музику,
він перетворився (в музичній інтерпретації Г. П. Гладкого) на
неофіційний національний гімн.
Крім образу ліричного героя — гнівного й скорботного викривача
суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо
образів-характерів. Предмет художнього зображення в них — насамперед
«суспільні обставини», у функції яких виступають фактично й негативні
персонажі (цар, пани-«земляки» тощо). Не належать до категорії
образів-характерів і «вічні» образи, такі як Прометей («Кавказ»), «цар
волі» («Сон»), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема
створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається
до жанру побутової та історичної поеми.
|