Розворушив лікарняну білизну, мацнув по
бинтах, і на нього пахнуло цілою громадою ліків, а цим обернуло до
раптової свідомості того, що з ним скоїлося за останні дні. Відчув, як
чоло роситься краплями поту, як той піт ураз покотився лицем, і тут уже
ціле тіло його впало в гарячку. Іванові привиділося, ніби саме тепер од
нього щось покотилося в безодню, а він уже не той Іван Іванович Каламар,
яким був місяць, півроку, рік тому, що він уже ніколи не буде тим
чоловіком, якого всі люди знали в Забережі.
Знесилений свідомістю,
опустився на ліжко й зненацька побрів шукати той найщасливіший день,
який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту розради і потіхи. Бо
згадав: саме тоді, коли після операції гірко-прегірко ридав ридма і бив
головою в покрайницю ліжка, біля нього довго-довго сидів лікар у білому.
Про що тоді не говорив, усе забулося, кудись зникло, тільки в пам'яті
лишилися слова: «Коли вам, Іване Івановичу, буде дуже, дуже гірко на
серці і тяжко на голові, шукайте найщасливіший день у вашому житті і
думайте про нього!»
Очима байдуже повів по нічній палаті, мигнув по
місяцем освітленій навпроти лікарняного вікна глухій і сліпій стіні, тут
же заплющив повіки, аби датися в сподівану і бажану мандрівку забуття.
...Довго
блукав схилами над весняною, літньою, осінньою Забережжю то з вівцями,
то з коровами, з сопілкою, потім з косою, коли був ще легінем; він уже
відчув музик тої пори, коли крався од батька на вечірні забави, та
найщасливішого дня в житті поки не знаходив.
Каламар знову і знову
брів на Красний грунь першої весни, що прийшла після тих М'ясниць, коли
оженився. Він уявою знову й знову палив весняні ватри, перекопував
паленища, разом з молодою жінкою Марійкою висівав ячмінь та овес, бачив,
як його дружина поралася увечері коло вогнища, готуючи страву. Чув
м'яку руку жінки, що пахла гірським полем і лісовим вітром, коли лежав
лицем на її руці в колибі далеко-далеко од села. З грунів їм світили
вогники, хаща притишено шепотіла радісно-таємничу казку, лукаво з неба
підморгували зорі, заздрісне і ревниво хмурився весняними дощами обмитий
вилицюватий місяць.
Іван тепер уже думав, що саме дні на Краснім
групі тої весни, як ярювали собі двоє, були найщасливіші у його житті.
Та раптово і негадано підступно виринав у пам'яті той вечір, коли
Марійка настигла у скрині його любаску. І він уже бачив обімлілу жінку
серед хати, бачив, як дрижить вона вся в раптовій пропасниці... Потім
уже бачив небогу Марійку в лікарні, коли ниділа на сухоти. І нічого на
світі білому в хворобі їй не помагало — що не чинив, яких ліків не
добував, які поради не приймав. Одні казали барсучим жиром лікуватися,
інші — свіжу овечу жентицю пити, хтось посилав до ворожок, а хтось мав
надію на чорнокнижника, що проживав десь у далекому селі і ніби вмів не
тільки бісів відчитувати, а й знався на всіляких зелах, що од різних
недуг рятували.
Неборак Іван Каламар хотів було датися до лікаря з
немічною жінкою, та сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як
тільки почула, що для цього треба продати тільну телицю; Теличку сама
виходила від дійка, пасла по толоках, чекала од неї першого молока — як
тут було дивитися, як тут було годитися, що купці мають таку повести з
двору? Та й сподівалася, що молочко буде попивати, корівці молодій
тішитися, а це уже само по собі стане для неї цілющим ліком...
Тільки
навернулися думки Івана про те, як хворіла жінка, тільки став перед ним
той березневий день, коли Марійка лежала в труні під деревами в тому
саду, що починав випукувати ніжним зеленим листом, як його наскрізь
пройняло болем і всі прожиті з Марійкою щасливі дні кудись поділися.
—
Чекай, чекай! — Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й дався в
мандрівку за тим найщасливішим днем у своє дитинство. Він увесь плив на
дивному кораблі з туго напнутими блакитними вітрилами до того, що
колись так його розсмішило й розвеселило.
І почало снуватися:
«Не
пам'ятаю, в якому класі народної школи — третьому або четвертому — я
вчився, коли у сусідського хлопця занеміг батько. Хлопець двічі на
тиждень ходив аж за друге село по воду з мінерального джерела, тому не
бував у школі. Одної неділі він сказав мені, що при дорозі знайшов
золотий камінь. Я спитав, чи не можна би на той камінь подивитися, а він
відповів: «Чого ні?» І я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб
золотий камінь прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу
батька, датися в дорогу через чуже село не смів. Розповів про все
батькові. Він тихо слухав, слухав, а потім:
— Коли, синку, правда,
що золотий камінь при дорозі валяється, коли його ніхто ще не прибрав
собі, іди й принеси його нам. Будемо багаті!
Я вибрався з села.
Сусідський
хлопець знав, де лежав той золотий камінь, а я терпляче вичікував, коли
вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам каменем треба
буде ділитися — захоче і побратим собі половину золота. Та як я
здивувався, коли товариш пообіцяв, що камінь зможу взяти собі увесь —
йому досить буде нести батькові і пляшок з мінеральною водою. Я вже
наперед думав, які будемо багаті, коли золото продамо панам. Я найбільше
хотів, аби мій батько купив коні. Я хотів, щоб коні у нас були сірі, з
великими чорними яблуками, як ті, що на лісництві. Мені вже навіть
причувався рясний дзвін бубонців-горішків, дзвоників на шлеях-ошийниках у
коней, я в уяві бачив себе то на возі, то на санях... Отак, солодко
роздумуючи і поганяючи коней, я й не помітив, коли сусідський Петрик
став край дороги й показав мені громадку каміння. Я не зрозумів, про що
раптом слово, скільки те каміння коштує, бо в уяві золото виблискувало
сонцем.
— Що показуєш мені?
— Золоту плиту!
Голодними очима я дивився, а де справжнє золою, чи не ховається, бува, од мене, чому Петрик його видить, а я нічого не бачу.
— Де золото? — спитав я зачудовано. А він:
—
Еге, там!.. — показав рукою й одразу рушіїв з дороги до чорної купки. Я
не барився — й за ним собі. А він нахилився до громадки каміння, зняв
плиту й подав мені. Розгублено я підніс камінь до очей саме тоді, коли
знову з-за хмар виглянуло сонце — день був похмурий, сонце на небі то
зникало, то з'являлося. Тільки промені впали на камінь, коли він увесь
лускою дрібно засвітився, заграв, ніби палахнув іскрами, паче малими
вогниками. Я все ще не розумів, а де золото. Тоді побратим сам узяв
камінь до руки й крутнув ним протії сонця так, що той іскринками аж в
очах засвітився, мене засліпив.
— Те, що в плиті горить, і є золото!
Що не горигь — пуста плита! — Петрик тут знову подав камінь мені. Я ураз
не відав, що з ним чинити, — класти в торбу чи кидати па громадку,
золото мені не таким гадалося. І ми нечекано-негадано ураз обидва собі
розсміялися. Сміялися довго і гак щиро, що аж сльози потекли з наших
очей.
— Знаєш що? — сказав я Петрикові. — Камінь цей понесу няньові, аби не думав, ніби його ми золотом тільки дурили!..
— Бери в торбу й несім!.. — мій товариш згодився.
—
Е, ні! — я тоді йому сказав. — Ми золото залишимо тут, а коли вже
будемо повертатися од мінеральної води назад, тоді його собі й заберемо.
І ми знову розсміялися, бо Петрик стояв на тім, аби золотий камінь
заховати до вільшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,— ховати
золото нікуди не треба, його ніхто не візьме!
Камінь з іскринками ми
так і залишили на сонці коло іншого каміння в ярку за селом, а самі
пішли набрати з криниці тої мінеральної води, що в недузі помагала
Петриковому батькові. Коли вже поверталися назад, я золотого каменя в
торбу кинув, аби мав що батькові показати.
Дорога була довга, і в
Забереж ми повернулися пізно. Дома няньо каменем обернув у руці вже
тоді, коли горіла в хаті лампа. Я чекав, що з каменя висиплються іскри
на світлі, як сипалися на сонці, а камінь натомість тільки дрібною
лускою сліпо блимотів і гас.
— Він, няньку, тільки на сонці блищить! — я скрушався здивовано і розгублено, шукав виправдання для припасеного золота.
—
Золото, синку, завжди і всюди блищить! А ця плита коло золота і близько
не лежала! — спокійно батько сказав і камінь поклав на припічок,
додавши: — Не біда! Буде на чому ножі гострити! Вдатний камінчик!..
— На золоті ножі точити? — я тут розсміявся на диво батькові.
—
Іди, іди вечеряй та лягай спати, бо нині ти за золотом добре
находився!.. — Батько показав стіл, на якому лежала холодна страва.
...Тої
ночі мені приснилися великі сірі коні у великих чорних яблуках. Я сидів
на санях коло батька, а коні неслися широким полем, як лютий вихор.
Гриви розвівалися чорною хмарою, копита поблискували на сонці, дзвінки
заливалися рясним сміхом. Батько дав мені віжки й батіг у руку, я на
коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повітря так, що аж стрільнуло.
Коні полетіли ще бистріше, я був щасливий...»
— Ото, певно, і був мій
найщасливіший у цілому житті день! — голосно промовив Іван Каламар і
глянув по нічній палаті, а чи когось не розбудив зі сну. Ні. Всі спали. А
може, хтось не спав, тільки вдавав, ніби не чує голосних нічних
роздумів Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих днів.
Перебирав в закамарках пам'яті, наче вивуджував щось із самої глибини,
де поховалося багато вже давно приспаного і забутого.
Морщив лоба,
сутулив плечі й, здається, взагалі нездатний до роздумів, тепер думав,
думав, думав. Він в одну мить уже бачив перед собою Петра Ясенову, того
самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли він, Іван Каламар, зло
кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованій білим шовком
святковій сорочці, в білих ногавицях домашньої роботи, гладко
причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собі. А потім з вікна
упала золота латка променів, освітила Ясенову, й він вчинився якимось
дивним, не по-земному урочистим.
— У нього, певно, було багато щасливих днів! — промовив Каламар, тепер уже думаючи про діда Петра.
— У нього був щасливий і той день, коли вовкам у лісі грав, а себе од погибелі обороняв.
— У нього був щасливий і той день, коли я над ним сміявся, а він давав мені з свого добра!..
Тут
Каламар думав. а чого це старий не хотів брати скрипку в руки, щоб
грати йому, голові есесте, побратимам, коли ті прийшли до лікарні в
Забережі з півлітрою, печеним, вареним і смаженим... Вмить уявляв собі
діда при грі на скрипці. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни
оживали і йому підкорялися, все довкола починало старого слухати, усе
добрим і слухняним ставало, робилося сумирним і податливим...
«Мала
кара за гріх малий, велика — за великий!» — Каламар шептав і дивився на
ту половину ліжка, де мала тепер лежати його нога.
— Що за такий
великий гріх я скоїв, аби на мене падала така люта і страшна кара? —
питав себе Іван Каламар і чув, як тепер усього пробирає пекучим болем
особистого невдоволення. Уже годі було мандрувати за щасливими днями в
минулу молодість, бо йому раптом пригадалася осінь, коли сам по Забережі
ходив народним дружинником — жандарми завчасно понесли ноги, радянське
військо було вже геть-геть далеко — гнало фашистів, у селі порядкувала
народна влада з головою комітету. А він, Каламар, у добровільній
народній дружині мав перше слово.
— То були дні!.. Івана Івановича
всі боялися! — непомітно чваньковито протягнув Каламар. Тепер бачив
себе, як походжав селом з рушницею у гурті тих колишніх четарів і
десятників, що служили у Масарика і Бенеша війську. Ураз запахло йому
смачними гуляшами і котлетами — їх по-ангельському готувала куховарка
Регіна для дружинників у будинку колишньої жандармської казарми з
реквізованих бичків і кабанців од тих, що тримали заодно з чужинцем.
—
От була житуха! — погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од
нещасного випадку по дорозі геть пониділо і майже до хребта прилипло.—
Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки палені, вина
давні. Але аби 'м так жив, що ми звідти не все випотрошили! Там іще
мусило щось бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. — пригадував
Каламар корчмаря Дудуряка в той час, коли од нього цілими ящиками та
бочечками приносили на казарму дружинникам безплатне питво для масного
даремного їдла.
— Боже праведний! От була жит-туха! — знову промовив
Каламар і погладив собі черево.— До якого ґазди я тоді не зайшов, усюди
мені честь віддавали! На стіл — паленка, сало, ковбаса, квашена
капустиця! Їж, роте, пий, роте, веселися, Іване Івановичу!.. Один тільки
голова не давав нам на всі широкі ворота розживатися! Нашого брата
круто гальмами брав на поворотах!.. Та він, неборак, це все знав! —
мурмонів Іван Каламар і вже пригадував той ранній ранок, коли з
побратимом Шуреляком прибрів на край села до вдовиці Піковихи.
Два
багнети були настовбурчені, діти на печі за димар поховалися, жінка
стояла серед хати і так стрічала гостей. Та гостини їм не треба було.
Вони тоді прийшли по швейну машинку, що її дістала за роки служби у пана
піднотаря Піковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила
машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у
«фашиського пана», тому й зароблена машина для шиття у них — «фашиська».
— А може, цей день у мене був щасливий? — спитав себе Іван. Та відразу задумався, бо уже чув слова Піковихи:
«Майте святого бога при собі, Іване! Ви — свій чоловік! Дитина машинку замозолила у панів гірко, а ви її забираєте?»
«Забираємо тому, бо машинка фашиська!»
«Як
фашиська, у господа праведного, коли дівка не за спання з панами її
дістала, а за чесну роботу горбом і мозолем?» Давня свара у хаті
Піковихи на вигоні за селом була немов учора, і вже тут Каламар бачив
Шуреляка, коли той виносив конфісковане з комори, коли цупив попід хату.
«А бодай вас взяло у сині скали! А бодай вас не принесло й на
судний день!.. А бодай ви не мали радості з того, з чого найбільше
сподіваєтеся! А бодай вас возили на візку без рук і без ніг!» — чув
тепер висипані тоді заклинання вдовиці. І Каламар у цю хвилину, мабуть
уперше, почав важити і міряти: ні, і той день не міг бути щасливим у
його житті.
— А врешті, Іване Івановичу, могло в селі обійтися і без
народної дружини. Ніхто не палив, не грабував, не перестрічав по
дорогах уночі. Забереж жила миром і спокоєм, — шептав хворий собі на
докір і тікав од думок про ті тижні і місяці, коли начальникував у
народній дружині одразу по визволенню села.
— А може, були щасливі
ті мої дні, коли я став служебником?.. Коли начальникував у Забережі на
пункті «Заготсіно»? — вже говорив з собою Іван і бачив, як перед двором
зі стогами недалеко залізничної станції цілою валкого шикуються
господарі — хто здачу привіз кіньми, хто волами, хто коником, хто у
супрязі, а хто приніс па хребті — бач, йому всього кілограми приходяться
до розрахунку з державою.
Вагар сіно важить, Іван Іванович приймає
урядові зобов'язання, карлюками робить у них позначки, виписує
квитанції, щоб бухгалтер копійки нарахував. І тут щось ворухнулося,
заскімлило в серці. Каламар-бо пригадав Андрія Майора з сусіднього села —
ґазда привіз сіно в здачу волами. І як навилки клалися на вагу, так з
одного вивалилася величезна каменюка.
— Ага, ти совєцькоє
государство захотів обдурити? Ти хочеш, аби государственний скот камінь
їв?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмі зогнив? — гаркнув тоді я на
ґазду так, що той підскочив у страху, потім шептав мені: «Та я, прошу
вас, пане прийомщик, і сам не знаю, як той проклятий камінь до сіна
трапив!..»
— Не знаєш? — я знову голосно на нього. — А Сибір знаєш
де? — А Майор неборак аж дрижить... Отоді мені перший раз у житті в очі
сказали «пане». Конєшно, воно таке на людях приймати ніби і не годилося,
зате як приємно було!.. Спокутував Майор провину: ще й моїй коровці
туго набите рядно ставки приніс! Отоді я служив! — пришіптував Каламар у
тихому лікарняному приміщенні, пригадуючи сільські служби, сходинки
вгору, зигзаги і повороти, що до них трапляв сам, що несподівано
трапляли на нього вони.
— Із чого воно почалося? — питав себе Іван
Каламар, приплющуючи повіки. Якусь хвилину він уже ні про що, ні про
кого не думав й опинився в порожньому просторі, що собою був так схожий
до небуття. — Чи не з того?.. Чи не з того... — моторошно ялозив у
пам'яті проникливими догадками й уже переносився з палати районної
лікарні до великої зали районного Будинку культури. — Так, так! То було
тої ранньої весни, коли в Забережі мали попереорювати межі! — гарячкове
зашептав Іван Каламар і широко розплющив повіки, вдивляючись у темну
стелю. Раптом розсміявся сам над собою, бо вже бачив себе на трибуні тої
самої великої зали районного Будинку культури з писаними листами
паперу. З тих самих листів не просто голосно читав, а вимучував і такі
слова, що їх тоді ніяк не розумів. І знову розсміявся, бо питав себе
тепер: — А як-то я довго не міг догадатися, що то є підкуркульник?.. Гм?
— мугикнув Іван Каламар, важко гірку слину ковтнув і дихнув так
глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його ніздрі тепер розширилися, бо
він вдихав не просто настояне ліками повітря палати, він тепер уже
ласував випарами буфету, куди його після виступу в перерві запросив один
з тих, що за столом президії сиділи.
Сухорлявий товариш тонкими
пальцями мнув-м'якшив білу цигарку, питав його, Івана Каламаря, що той
вип'є. А він, Іван Каламар, відкараскувався, сам тягнувся до кишені, щоб
пригостити доброзичливця, але той його вхопив за руку й показав
буфетниці два розчепірені пальці. Мерщій на столику колихнулася в двох
келихах горілка й біліло збитою пінявою в бокалах свіже, пахуче пиво.
— Арьол! — сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покірно оглядався, чи бачить хтось із Забережі.
Після
цього моя повела вгору! Вгору і вгору! Орел літав! І вже в Забережі
нічого не діялося без орла! Діляночка під хату? Іван Іванович! Недоїмки
по здачі? Іван Іванович! Позичка? Іван Іванович! Старосту на весілля?
Іван Іванович! «Драстуйте, Іване Івановичу!», «Яка ваша думка, Іване
Івановичу?», «Поможіть, порадьте, скажіть своє слово!..», «Іване
Івановичу, щось маю вам сказати!..» Тепер задоволене поводив головою
ліворуч і праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережі
виконував і займав протягом літ...
— Боже! Але той орел літав усе
нижче й нижче! — Каламар вигукнув раптом, спохмурнів увесь, бо здумав,
як його люди спершу сахалися, а потім уже обходили стороною. Вдовиця
Піковиха Каламаря ніби і не знала од тої днини, в яку поніс з хати
машинку; минав Судима після того, коли його протримали цілу добу в льоху
сільради одної весни в час державної позички; крізь зуби з ним
здоровкався Баганич відтоді, як велів з садиби відрізати для дитячого
садка кусень землі — на ньому поставили висячі гойдалки, наземні
качалки. Серце кров'ю стікало, коли Баганич проходив мимо колишньої
нивки, на якій квітли колись соняхи, шуміло бадилля кукурудзи... Певно,
при зустрічах чинився, що його не видить і Дудуряків син Максим за
кривди старому батькові — забути їх не міг.
«То вам, Іване
Івановичу, все авансом давалося!» — потоплениками виринули в пам'яті
слова Івана Стаха. І вже тінями тяглися за ним, куди не збочував, як від
тих слів не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з односельців уже не
тільки обходив його стороною, але і в очі важився на сміх.
Одного
разу, коли у свято наказав людям садити на сільському майдані дерева,
довкола майдану городити пліт, старий Мацола відрубав, що робити у свято
не йде, бо святого бога боїться. «Не бійтеся, рожном вас чорти
пробивати не будуть! Ваш гріх я беру на свою душу і на свого бога!» —
потішав я старого, а той: «Ти, синку, мій гріх на свого бога не візьмеш,
бо ти ніякого бога не маєш!»—відповів мені Мацола. «Раз ніякого, то
ніякокого» — сказав я дідові. А що думаєте? Він робити прийшов, на мене,
правда, косився, а собі під ніс мурмонів отченаші та богородиці...
Боявся мене, бо знав, що маю велику силу і над ним...
— Мала кара за
гріх малий, велика — за великий! — знову мучений безсонням шептав Іван
Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно, коли уявою побачив,
як небіжчика-скрипаля кладуть на довжелезні носилки зеленого кольору, як
мертвого виносять з палати. Каламаря обілляло холодним страхом, коли
вечорові сутіні тихо лягали на голий матрац ліжка — на нім ще годину
тому витягався на увесь зріст і білів бородою-куделею Ясенова. Іван
готовий був тоді волати о поміч, коли на стіні побачив осиротілу скрипку
— ніщо, ніщо йому не говорило так про смерть, як навіки покинута
одинока скрипка.
Він уже думав, а чого старий ту скрипку приніс з
собою до шпиталю, раптом поміркував, а що забрав би з собою він, Іван
Каламар, до лікарні, аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час
чиюсь присутність. Довго нишпорив по закамарках пам'яті і догадок, ні
на що вартісне не міг натрапити, поки знову не згадав оту плиту з
золотавою лускою. «О! Її! Саме її собі я взяв би до шпиталю, аби вона
мені нагадувала той сміх веселий, коли няньо повів: добрий камінець,
буде на чому ножика поточити!»
Каламар трішки-трішки забавився й
знову думав про скрипку Петра Ясенови, про те, що більше важить і
коштує, — плита чи скрипка. Тут довго не міг дібрати ладу, поки нарешті
не стиснув губи й заздрісне не промовив:
— Вона була його богом!..—
По лікарняній палаті пішло гомоном, і він чув, як тіло наскрізь протинає
тремтливий біль. Сягнув рукою до пальців здорової ноги — була
холодна-холодна.
Склепив повіки, щоб заснути, втекти од настирливо
докучливих думок. Та марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали
все нові, нові. Він шукав уже, а де його скрипка, що по нім залишиться й
нагадає так, як нагадує Петра Ясенову. Думав, де ті сади, що їх
насадив, будинки, що їх побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх
виростив і виплекав. Садів у квіту не бачив, будинків не знав. Дороги
перед ним не стелилися, а сини над ним не стояли... Він чув, як щось
велике прокотилося на шалених бистринах повз нього, як відбувалося
немилосердне спустошення, коли щось чинив і не думав, що чинить, коли
говорив про людей і не думав, що говорить, коли звертався до людей і не
важив, що і як каже їм...
«А бодай ви на гладкій дорозі ноги
поломили! А бодай вас свята земличка і по смерті не приймала!» — тепер
чув ті страшні прокльони вдовиці Піковихи, що кидала на голови їм, коли з
Шуреляком вже були в кінці городу.
— Мамо, люба моя! Мамко!.. —
вигукнув раптом Іван Каламар і вхопився за голову у тій розпуці, коли
вже усе здасться далеким, далеким і загубленим. — Я над тою небогою
сміявся тоді! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона плакала, а я
сміявся!.. Я сміявся, а вона плакала!.. — повторяв і похитував головою
Іван Каламар, чіпко стискаючи її між двома дебелими долонищами.
—
Ха-ха-ха! — несамовито розсміявся раптом, і ніхто би вже збагнути не
міг, з чого Іван Каламар сміється, впиваючись очима в пітьму лікарняної
палати.
— А хіба кожен на землі не мусить мати свого бога?.. Малого,
великого... — Ніби Іван Іванович уже не просто говорив, а щось
витверджував, доводив, когось невідомого і далекого запитував.
— А де мій бог? Де мій бог? — голосно гукнув і опустив здорову ногу з окрайниці.
Тиша
нічної палати ніби кепкувала над ним — ніхто не прокинувся, ніхто не
зайшов з коридора. Усе, здається, в лікарні помовкло, поснуло, вимерло.
Один тільки Іван Іванович Каламар сидів на ліжку, застигаючи ногою з
покрайниці до самої долівки. Йому тепер було дивно не по собі, обмацував
здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лівому
цурпалку вище коліна.
— У мене вже ніколи не буде ніжки... Буде
залізо... Буде кусень дерева!.. Буде скрип...— шептав Каламар. Затулив
чіпко зуби й почув, як скрип сухо рубонув по його цілому тілу од самої
голови до ніг.
— Ні, ні!.. Я дістану пенсію! Я заробив собі її... Я
заслужив собі її... — потішав себе Іван Каламар, ніби тепер уже хапався
за невідому досі рятівну жердку по дорозі на життєву кладку, що її мусив
— хотів чи не хотів — перейти над бездонною пропастю.
— Ні! Ні! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсім! — знову гукнув у просторінь нічної палати, вдивляючись у сутінок.
Хвильку
уже ні про що не думаючи, сягнув до сусідського ліжка за милицею —
либонь, хотів спробувати, а як то воно на одній нозі буде ходитися.
Тільки
торкнувся дерев'яної роздвоєної палиці з твердим поперечком під плече,
тільки ткнувся незграбно стопити крок на одній нозі, коли ураз збагнув,
що більше ніколи йому не дихнути повітрям трав і ялин па Красному груні,
не бачити далеких обріїв з полонини, не брати до рук ані коси, ані вил,
щоб кинути сіно до оборогу, не йти йому більше перед санками з сіном у
білу зимову пору з гори, більше не ступати по ріллі за плугом з твердо
затиснутими чепігами в руках, — Іван упав і зойкнув:
— Де мій бог?
І заридав...
Двоїста музика
На довгій дубовій колоді під високим тином всілися рядочком діти.
Їх
широкополі капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи
безцеремонних цвіріньчливих горобців, бо діди на честь свого побратима —
старого Каламаря — оголили голови, аби і цим поділити сум та жаль, що
упав на обійстя.
— А ви, куме, не знаєте, чому неборака Івана
привезли з шпиталю не до тої світлиці, яку собі сам поставив, а положили
його в родинне гніздо? — Іван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той
на колоді ліворуч туго набивав піпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
—
Гм...— мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потім хитнув головою,
повів очима до хати під покорюженою дощами і літами ветхою буковою
дранкою.
— То, куме, так по природі і має бути: де чоловік уздрів
світ, звідки чоловік пішов топтати — бодай святилася — зелену землицю,
звідти його мають понести і в сирий гріб! — Коциба говорив тепер
повагом, наче міряв кожне слово, а зігнутий в колінці його вказівний
палець вгортав тютюн до пропеченої ватрами, просмаленої самосадами піпи
твердо і з тим смаком, коли курцеві уже чується тютюновий дим
найсолодшим у світі за всі і всілякі ласощі.
— То, свате, мертвому
вже все одно, звідки на цвинтар його понесуть до ями — з родинного
гнізда ци з-під плота...—махнув рукою Гриць Даниляк — колись із старим
Каламарем на пару водив бокори по Тересві, відбував військову службу в
гусарах за цісаря по фронтах, тому, певно, і прийшов на садибу
Каламарів, щоб взяти і собі з побратимового смутку.
— Ей, брате!
Такого уже не кажіть! Бо я вам правди не дам! Чоловік — не тварина! Еге,
давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її, сараку,
закопували... Коли чоловік іде в останню дорогу з родинного гнізда, а не
звідки-будь, то... як би вам і казати... — Коциба запнувся, стулив губи
і потер чоло долонею. Далі вийняв з татки-шкірянки на боці вогонь —
урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його пучком
пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричі так, що віхтями
сипонулися іскри. Потягнувся тоненький димок, і запахло паленим. Старий
махнув огнивом у повітрі, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув до
себе з піпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував
вогню, і думка прийшла, чим має відповісіи Дапилякові:
— То,
побратиме, коли світ білий засвітиться чоловікові дниною на тім місці,
на якім до нього прийде і темна ніч, є таке, якби дорога починалася і
кінчалася, якби ранок був і вечір був, весна була і зима була!..
—
Е, то ви, Федоре, бесіду собі не забудьте, щось у дуже далекі і круті
дебрі зайшли! — встряв раптом Сопун. — Я думаю, коли ще жива старшина, а
діти помирають, старшині не так гірко, як в останню дорогу діти ідуть
через ті пороги, через які, небожатка, цабали маленькими на чотирьох,
які переступали у золоченому вінку, коли женилися або віддавалися... —
Сопун говорив глибоким грудним голосом тою бесідою, що скидалася чимось
на м'який і протяжний спів у горах. Та дідове швидко зійшлися на тім, що
нещасливі батьки, які ховали дітей. І ніхто на заперечення не сказав
жодного слова, коли Яків Фанага прорік:
— Я волів би тричі помирати сам, аби 'м не мав тільки один раз ховати сина!..
Дідове
на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими святами,
коли з лісу привезли забитого колодою Данила — сина Фанаги. Розмова всіх
пригнітила, а казати правду — у дідів на довгій життєвій путі було
чимало й гіркого, а воно на дворі з мерцем не лишень споминалося, а й
відлунювало пекучим болем. Мало-помалу дідове переходили до інших бесід,
а Петро Тюх видався таки собі добрим мудрецем, бо зітхнув:
— Що
кому, чесні людкове, написано у книзі, того він мусить зажити — воно
його має найти, — ні під землю, ні під воду не заховається! — промовив
Тюх гречно і статечно, а всі розуміли — слово мовиться про Івана
Каламаря, що у батьківській хаті на двох складених докупи столах лежав
мерцем.
— То маєте правду, Петре! Кожному, коли приходить на світ,
пишеться у книгу, яку буде мати дорогу і рукомесло, які гаразди його
стрітять, а біди знайдуть, якої долі буде — щасливої чи нещасної... Ще і
смерть йому приписана така, яку собі заслужить... Але я вам кажу по
свому дурному розуму: чоловік мав кожен день, всяк час думати і гадати
сам, що він несе з собою, що у нього в голові і серці, що він залишить
по собі? Бо ще такого не було, аби звікував та на цуратки зносився на
цій землі — кожному приходить кінець... І в цьому одному є велика
справедливість... — вдався мудрувати Фанага так, наче і він ніяк не
хотів відводити бесіду з тої доріжки-стежечки, по якій од початку пішла.
— Правду маєте! Бо вчинене добре і лихе чоловік залишав по собі
людям! Нікому іншому! — згодився Тюх, і тут уже дідове од давньої хати
Каламарів пішли згадками в давні літа. Вони спершу поминали колишніх
господарів, що любили сади й по собі залишили не одну яблуню і грушу,
поминали майстрів, що на усякім ділі добре зналися. Й так слово по слову
перевелися до тої бесіди, в якій про старостів села повідалося. Давно
забуте, понесене прудким плином скороминущих літ, зринало в пам'яті й
оживало, а з ним молоділи і самі діди. І кожен уже повідав щось своє,
здається, іншим невідоме. Або ж відоме і зовсім мало, й від цього діди
багатіли ураз. Прийшов до пам'яті прадавній староста Григір Смик — сам
любив сади й добре знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти
земель навесні привозили всілякі саджанці, люди купували їх і сади собі
заводили. Уже мало в селі хто пам'ятає Смика, а посаджені за нього сади
навесні квітнуть, восени пахнуть яблуками, і в них сам Смик живий!.. Ще
й на могилі дав собі яблуню посадити.
Федір Коциба нагадав про Юрка
Бучину. Старостував Бучина геть-геть давно і попри те, що умів ладити з
панами — великим податком село не обкладали, — був тихий і спокійний,
любив дороги й мости. Саме при ньому через Тересву ліг міст із заліза й
бетону — аж до Праги Бучина їздив, у самого президента клопотав... При
ньому було поставлено також довговічні містки по присілках. Відтоді вже
не бувало повеней, які рушили б їх... Не помітили діди, як їх купка
обросла цілою громадою, як уже ними повідалося про Андрія Граба. Коли
цей служив громаді, у селі побудували велику школу і кооперативу. До
цього школа була у ветхому церковному будинку і чотирьох селянських
хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити ціни по лихварях, та й
щоб громада мала зиск з торгівлі, не самі тільки зайди.
Отак кожен з
давніх сільських вожаків дістав своє. І найбільше гіркого сміху та
огуди було, як повелося про Дмитра Сука і Федора Дудру. Бо всі тут
зійшлися на тім, — ніхто перечити не смів і не міг, — що в селі нічого
доброго Сук по собі не залишив. Хіба п'ятьох копильців-байстрюків. А
Федір Дудра видався таким гірким п'яничкою, що, неборак, пропив не
тільки кооперативу, а й одної зимової ночі по дорозі від Зельманової
корчми сам трапив до замету, тут заснув і закачанів.
Хтось із
слухаючих кинув, що Дудра взагалі був не чоловік, а «барахло», при цьому
хтось голосно засміявся. Інші мовчали й думали. Тому, либонь, сміх один
здався тут таким легким і недоречним.
— Ей, дайте собі покій!
Досить було старостам! Були люди, а була і нічужка! Нема села без
болота, а лісу без терня! — рукою махнув Андрій Сопун і повернувся до
Коциби:
— Кажіть, Федоре, чому піпу кресалом палите, а не сіркачем? Куриво май смачне ци копійчину за сіркач шкодуєте?
— Чому палю огнивом?.. Копійку не шкодую! Палю тому, бо сіркач мене злим сопухом душить, а кресалом чиркнув — та й готово!
Дивним
видався доказ Коциби про перевагу криці і кременя над сірником для
дідів і тих, що їх тепер обступили. Та ніхто не промовив і слова. Бо
саме в цю хвилину надворі показався Іван Стах. Високий, зсутулений, він
ступав важко, мов на плечах ніс тягар не по силі. Від дощатих воріт
доріжкою Стах пішов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий білий
світ відчиненими вузенькими вікнами, блимотіла сліпим пломінцем
свічки-вощанки, мурмоніла дідом Ребричкою — дочитував останні псалми
царя і пророка Давида. Хата Каламарів пахла канупером, м'ятою, чабриком
та іншими верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений
Іван Іванович у довгій труні з білих ялинових дощок.
Діди поволі піднімалися з колоди, кректіли, випростовуючи засиджені кості.
Стах
переступив високий поріг з сіней до кімнати. Тут на довгій лаві сиділи
скрушені бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево і
васильок. Під столом на давно закинутій іржавій лопаті попелом сіріли
дотлілі жарини, над головою Івана по останній сторінці псалтиря нипав
невисокий, непоказний, в раменах згорблений од літ, що лягли важкою
ношею, дід Федір Ребричка. Він не звів голови од псалтиря, коли старий
Іван Стах опинився над мерцем із складеними пальці між пальці руками.
«Ув-ва-а!..
Ув-ва-а-а» — почув умить Іван Стах голос немовляти, побачив, як
бризнула в кадці вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло ще запахом
ладану і свічок, а потім уже бачив Іванкову маму в білій вишиваній
сорочці, гаптованій шовком і мережаній дрібною стрічкою, в квітчастій
спідниці серед лук і нив з хлопчиком за ручечку тоді, коли сам вів
громаду полями для благословення і освячення посівів. А тут йому поле
уже запахло зелом і колосом, плодом і проростанням трав, небо засвітило
високим сонцем і далеким-далеким овидом. А потім усе зникло, бо перед
Іваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий і
непоміркований при слові Іван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсім
недавно, здається — вчора...
— Іванку, Іванку!.. А що ти мені казав?.. — промовив Стах і погладив Івана Каламаря по холодному лицю.
На дверях діди розступилися, бо входив дяк — невисокий, недолугий в плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
— Благословен бог наш!.. — прорік Іван Стах таким молитовним голосом, наче у ньому щось безнадійно і назавжди урвалося.
Скорух
затараторив скоромовкою «святий боже», «отче-наш», далі ціла громада
жінок, дідів спершу строкате й незібране, потім вирівнюючи, більш
злагоджено й злагоджено заспівала:
— Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокій, сохраняя ю во блаженній жизні, яже у тебе, человіколюбче!..
Тропар
ворохобне заметався по кімнаті, забився по кутках, відтак крізь
відчинені вікна бентежно вирвався надвір, закрутився між зеленими
деревами саду й поплив усе далі, никнучи і нидіючії в далекому просторі.
Коло самої печі при вході у переповненій людом кімнаті стояв без
межі та краю одинокий старий Каламар. Якби високі гори посунулися і
привалили його, було би йому легше. Побіліле волосся на голові збите й
покуйовджене, глибоко посаджені очі покаламутніли і виблякли, лице
сполотніло. Він дивився в той кут кімнати, де правилася похоронна треба,
і тепер нічого з молитов не чув, нікого з присутніх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну неділицю
Кучерики вила!
Ой та кучерики вила,
Кучері чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цілувала! —
зринула
пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених — Іван у
золоченому барвінку, де сиділи сватове та кумове, де гостилася уся
Каламарева родинка — близька і далека. Пісню співало зігріте музикою і
паленкою жіноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спів
завзятий парубоцький голос владно і дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба ізрубали,
Де ми ночували…
Старий
Каламар при цьому співі уже бачив тільки свого сина Івана, що за столом
стояв з великою зеленою пляшкою в руці й тягнувся до своїх
побратимів-парубків, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм.
Гості випили гуртом, потім музики вдарили по струнах, і жених перший
вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й
сперся плечем на одвірок, бо з жахом подумав: на цих столах пригощалися
кумове тоді, коли малого синка нарекли Іванком, на них лежав великий
весільний коровай молодої з барвінковими вінками молодих, на них воском
стікала свічка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли міг би собі заплакати.
А сльози як заклялися — не текли...
Блиснула на сонці мідь.
Запізнілі хлопці шикувалися громадкою під тупий приглушений стукіт молотка, що ним прибивали віко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули самодіяльні труби.
Марш
колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишніх садів і лук, а
коли до нього впало запопадливе і розміряне гупотіння бубна, на
церковній вежі бомкнув похоронний дзвін. З двора Каламарів челядь рушила
повільно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною
машиною. Звисаючі борти чомусь нагадували збиті крила велетенської
птахи, що тепер уже не ширяла в повітрі, а безпорадно волокла ними по
землі.
Натовп дробився громадками. Уже ніхто не співав, не молився,
бо Іван Іванович плив на мелодії мідних труб, на тремтячому гомоні
церковного дзвона, що хвилями котився до самих гір, далі відкочувався
знову, глухо перелунював між горбами, не долинаючи до високого і
далекого Красного груня.
— Та, кажете, вуйку Федоре, що до Іванової ноги імився бронт? — Андрій Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
—
Імилася до ноги трутизна... Тричі рубали ногу неборакові. А коли вже
дійшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака,
помирати... — стулив губи Федір Коциба й на «все пропало» похитував
головою.
— А кажуть, що до серця тому, бо ліва... Коби права — з недуги вийшов би...
— Не вийшов би! — знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун ішов мовчки, у голові щось важив, а потім:
—.Коби права — вижив би... Бо права — дальше від серця.
— Не вижив би!
— Гм... А чому? — ніяк не міг заспокоїтися Іван Сопун.
—
Бо діло не тільки в нозі. Трутизна з'їла всього Івана, і віку йому вже
не було. На фронті, еге, відорве ногу, та й чоловік, сарака, вижне. А
тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собі знайшов...
— Коби чоловік знав, де впаде, простелив би собі... — значуще, наївно, так нічого і не дібравши, промовив Сопун.
— Коби знав... — усього кинув стільки, ніби од примусу, на доважок Федір Коциба. Далі уже йшли мовчки.
Коли процесія вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося до сідловини Делуца.
Над
розритою пісною землею промовляв голова есесте так, що селяни вперше
могли справді задуматися, яка то незвичайна людина в Забережі пішла з
життя. Діди похитували головами, зажурено морщили чола, а жінки тут-там
схлипували і притуляли до уст жмутки пов'ялого і порев'ялого васильку та
марояну тоді, коли гори не дихали вітриком і було тихо, тихо…
Знову курликали журавлі...
Ранковий
осінній вітрик куйовдив і пелехатив ялини на межі довкола цвинтаря.
Старий Каламар піднімався схилом угору. Під пахою лівої білів тесаними
брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечі рискаль. За ним
повільно чвалав Федір Ребричка. Ніс саджанця черешні-трилітки —
крислатої, з довгими, за літо відрослими тучними гонами.
Ребричка
тепер думав, як напровесні — було це, здається, перед самим Великоднем —
Іван у чайній примушував його пити паленку, продавати від старої міх
картоплі, знімати гачі... Оберталося в голові сказати усе Каламареві про
його сина. Та так і промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася інша думка:
ба, де поховали в Тячеві Іванову ногу?.. А потім спало на гадку, що іще
сьогодні мусить прочитати акафіста богородиці над пачкою солі. Авдотя
Лісникова принесла для молитви ще вчора з ремством — босоркані цілком
забрали від корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину,
постояли мить, передихнули. А потім поволі побрели до Іванової могили.
За літо черлена пісна земля влежалася й осіла, фарбований суриком
стовпець вицвів і взявся лускою.
— Еге, свате, дивіться!.. Пирій
проростає на всякій бідній землі! — Ребричка ткнув ногою в зелені
парості, що стрілками пробилися по краєчках могили.
— Той, свате,
проросте!.. Той не боїться ні спеки, ні вітру. А сльоту любить, — звів
голову од викопаної ямки старий Каламар, тільки що припасувавши хреста
коло стовпця з обмитим йменням на табличці бляшаній. «Тепер її може
обмивати!» — подумав і задивився на ремено з глибоко випеченими
розжареною крицею літерами синового ймення так, наче тепер уже в цьому
була вся його вічність...
З полонини дуло вітриком.
На землю поволі стелився жовтіючий лист.
Федір Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... — раптом показався з півночі на південь журавлиний ключ.
Кру, кру... — лягало уривчасте на чагарі по обочинах, никло в далеких нетрях, падало, німіло й знову озивалося.
Старий Каламар поволі звів очі на довгу мережку в синьому небі й дивився, дивився, спершись на рискаль.
— А вони, Федоре, еге, свій закон добре знають! Бо пригріє весна — знову над нашими горами полетять...
Ребричка став і собі, задивившись на журавлиний ключ.
—
А кажіть, Іване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує туди
і назад? Хто їм знати дає, коли треба відлітати, а коли треба
прилітати?..
— Природа, свате!.. На землі ще й камінь свій закон має!..
Дідове стояли, стояли.
Журавлі відпливали все далі, далі, ниділи на обрії, що сам починав тонути у вечоровій млі.