...багаття дотлівало
Іван
Стах зарубував ручною пилкою зубці в дошках — майстрував вулики для
роїв. Сонце пригрівало весняно, тому до рамен відпущене волосся жмутком
зібрав на маківці, шворкою зв'язав і притиснув ковпаком, що його сам
пошив собі з ветхої солом'янки.
Від бджільника, що стояв недалеко
плетеної з фашиння огорожі, пахло вощиною. Повітря повнилося легким і
лагідним гомоном пори, коли мошва почула силу життя й вироїлася.
Робота
пилкою Стаху давалася нелегко. Важкі руки склав на колінах, глибоко
віддихався. У грудях давило, стискало, а між лопатками так нило, якби
хтось холодною кригою припікав.
— Сило праведна!.. — зітхнув і зором
застиг на дощаному бджільнику, на вуликах — щілки-льотки на них були
рясно обліплені бджілками. — їх ніхто не вчив... їм ніхто по радив, як,
та коли, та з якого квіту, а вони, небожатка, трудяться... Таке мале та
роботяще — чоловіку приклад і наука!..— говорив Стах сам з собою, бо
відколи завівся у бджоли, чим ближче їх пізнавав, все більше дивувався
гармонії і тим строгим закономірностям, що були правилом їхнього життя.—
І кажи, що без промислу Всевишнього... — витверджував тепер старий, бо у
всьому хотів бачити приналежність і тої сили, що для неї змарнував ціле
своє довге життя.
Замилувався цупкими саджанцями в городці —
деревцята плекав, щепив і гордився тим сортом яблук, що його сам вивів:
яблуня навесні пізно зацвітала, і їй уже не страшні були приморозки.
Плоди достигали швидше й зберігали добрий смак до самого великодня.
Либонь, саме тому Стах і хотів назвати садівничий здобуток «Христове
яблуко». Досі не відав, а чого це не подав документа, щоб селекцію
визнали за ним. Певно, тому, що до нього прискіпався якийсь
агроном-невдаха, обіцявся все вилагодити, навіть брався про Стахові
досліди написати популярну брошуру, тільки просив, аби той з ним
авторством поділився. Стах на зговір видався досить крутим, тому й мусив
вдовольнитися, щоб яблуні цвіли і родили по садах забережан без
паспорта, полюбляли їх і в навколишніх близьких та й досить далеких
селах під скромною назвою «Скоростигле забережанське».
«Чекайте,
батьку! Розгаздуємося, задужіємо, ми вам у колгоспі цілу школку
відведемо! Отам ви вже на свій смак і розсуд для кожного святого по
сорту виведете!.. А ми їх собі поіменуємо іменами найвродливіших
забережан! Так вони і підуть по білому світу!» — Іван Стах пригадує
тепер, що говорив одної весни його син Іван незабаром після організації
колгоспу в Забережі.
Стах тепер уже бачить сади по схилах довкола
села. Дерева квітнуть у ту пору весни, коли небезпека приморозків
минула; в садах багато сортів, що їх він і вивів. Ні, вже не цей самий,
нинішній отець Стах, бо попівські одяги скинув, бо він уже просто
садівник у колгоспі — порається в шкілці, садить і щепить, вирощує...
Вчить інших, як вирощувати, бо треба садами засадити цілі великі
околиці. І не лише в долині Тересви...
— Боже, боже! Не май зла до
мене, грішного, але я тобі скажу правду! Бо я тобі, господи, давно
збираюсь повісти тільки одну чисту і святу правдицю! Ти єси
несправедливий і злий бог! Усе життя нидію, костенію і заклякаю на
службі у тебе, а ти од моїх онуків батька, а ти од мене сина забрав!.. І
вже не буде кінця, і вже не буде краю моїй великій печалі! Хто мене
розрадить, хто мене потішить у ній?..
Іван Стах довго-довго дивиться
на цвинтар. Уявою він тепер бачить білу огорожу зі смерекових штахетин
довкола могили сина. На могилі дощаний стовпець, суриком пофарбований,
нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На могилі і трираменний хрест з
дубка-польовика — поставив його він на сороковину після похорону сина.
Зорить
вицвілими очима по групку з рядком чорних ялин на межі доти, доки
пекуча сльоза не набігає, краплею не нависає, не котиться лицем.
—
Господи! Я міг орати землю і плекати сади!.. Я міг бути пасічником і
столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару і звалив на плечі тягар
служіння тобі скрізь і всюди?.. — ремствує отець Стах, бо тепер чує свою
немилосердну самотність, як ніколи досі.
З Лужка озвався довгим
пронизливим гудком паровоз вузькоколійки. Стах знає, що зараз рівно
одинадцята година, й уже чекає, коли перед садибою пропливуть вагони з
великими вікнами і обличчями в них. Не минає десяти хвилин, як стукіт
коліс тоне в стогоні двигтіння паровозної тяги — на підйомі машина видає
останні сили, щоб раптом не зупинитися...
Як учора, як позавчора,
як рік і два роки тому, вагони з людьми вриваються в будення Івана Стаха
крихтою різноманітності і дивної забави.
— О! То і ви, отче, умієте
щось майструвати? — Іван Каламар несподівано рушив повільний плин думок
Івана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку, ніби саме тепер хотів
показати, що він знає і що він може. Потягнувся за дошкою з накресленими
в кінцях зубцями — їх мав повирубувати. Притиснув дошку коліном до
колоди, міцно імив за край лівою, в правій же тримав знаряддя. Пилка
протяжне задзвеніла срібною луною криці, що втиналася в біле тіло
смеречини нагостреним полотном легко і рівно, як цього бажає собі добрий
майстер.
— Ого-го! То ви, отче, справді умієте і щось таки можете! А
я думав, що ви всього жартуєте! — Каламар пустився сміхом, дарма що
добре знав невсипущу натуру Івана Стаха.
— Стій! Дивися, щось увидиш! — мирно мовив старий, бо все ще не міг збагнути відвідин учорашнього гостя.
— Ого-гов! Стояти у нас нема часу!
—
Час — не вовк, до лісу не втече! — з легкою посмішкою кинув Стах, і тут
білим струмком тирса полетіла, а пилка слухняно в'їдалася в дошку.
—
Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене
висповідали і причастили! Правда, я нині уже і їв, і пив...
— Коли так, тебе можна без сповіді причастити по хребту буком.
— Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грішника.
— А хіба ти у гріх віриш?
— Гм... Я не вірю ані в гріх, ані в чорта, ані в бога!.. Але гріхи, як видите, роблю!
— Знаю, знаю, що робиш...
Тут
Іван Стах сподівався, що Каламар відчепиться, піде собі дорогою. Тоді
він зможе спокійно майструвати далі. Та ні! Каламар знову:
— Висповідайте мене і причастіть, отче преподобний!
Стах
зняв з голови клобука, торкнувся долонею білого волосся. На цьому губи
його затремтіли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався не
відразу. Прудко старий закліпав очима:
— Можеш, Іване Івановичу, не
мати честі до моєї служби!.. Не можу примусити, щоб ти ходив до сповіді
і ставав до причастя. Ти маєш свій розум! Але ти не маєш права
кепкувати над моїм білим волоссям. Бо то вже діло і моє, і твого батька,
і кожного в таких літах, як мої!.. Пам'ятай, що старість, коли собі її
заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу тобі і дам тобі одну
пораду: нічим себе так не обрубаєш, не покалічиш, як своїм язиком! Язик
теж приводить до гріха!..
— Видно, з вами вже і пожартувати не можна!
—
Я не твій ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив
спокійно, розважливо. Каламар відчув, як щось вогнем струменить од його
серця й розпалює обличчя. Розпашілий, не витримав:
— Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?
— Буком!
Тут
Каламар, тепер уже в уяві, пригадував, як Іван Стах здалека йому
кланявся. Правда, це тоді було, коли він, Іван Каламар, ходив по селу з
печаткою голови сільради. Так було ще й тоді, коли Каламар головував у
сільському споживчому товаристві...
— А ви до мене кланялися!
— Кланявся? Може, і кланявся... Та коли це було?
— Як я був головою сільської Ради.
— А ще коли?
— Ще тоді, коли я був головою есесте...
—
Не кажу нічого, може, кланявся і тоді. Але признаюся тобі, Іване...
Гоп, Іване Івановичу, я кланявся тій печатці, що у тебе була... То була
моя хиба.
— Тепер я, правда, не на горі! Тепер я йду з гори! І на
вас дивлюся всього з долини завідуючого громадським харчуванням
Забережі... Подумаєш, начальник! Завідує буфетами... Чайною... — сміявся
уже сам над собою Каламар.
— Хто на яку гору може, на таку
піднімається. Буває, що на горі підпирають з усіх боків підпорами, аби
неборака вітром не здуло... Але хто якими дорогами може і вміє, такими
ходить... Дороги призначені кожному... Та повір мені, Іване Івановичу,
що я радів би, коли б кланявся не тільки печатці!
— Ви кланялися печатці, що була довірена мені?
—
Ти мене, Іване Івановичу, научив печатці не кланятися! І я перед усім
чесним світом кажу: буду кланятися людям!.. Тільки людям!..
—
Хе-хе-хе, — Каламаря розібрав сміх. Він втупив похмурі очі на ковпак з
солом'янки — був посунутий набакир, з-під нього вибивалося біле пасмо.
— Ти, синку, не смійся й не думай, що я в житті робив усе тільки погане...
— А що ви вчинили, що ви чинили доброго?
—
Я до твоїх горщиків не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого міха не
підставляв! — рішуче карбував од природи м'який і лагідний Стах. Та
сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед
Каламарем.— А повім тобі, синку: те, що тобі давалося, — печатка голови
сільради з усіма законами, правами і правдами, з усіма поклонами і
почестями, печать голови сільського споживчого товариства з усіма
повноваженнями і повновладдями, довіреностями і передовірами, — усе-усе
тобі давалося на віру, у борг, з надією на тебе... І знаєш, яка біда
тепер сталася?
— Яка? — схопився Каламар, хоч сам досі не второпав і частини з того, про що повідав Стах.
— Сталася біда! Ти не зміг повернути боргу! І тепер ходиш великим боржником...
—
Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про які такі борги ви мені тут мелете? Ще
скажете, що я і вам довжен? Може, і вашому Іванові, прощун би, чимось
довгую? То кажіть, прошу вас ласкаво, най віддам усе, доки я живий і
здоровий!
— Моєму синові дай покій! Най миром спочивав! А мені не
віддаси нічим ніколи. Бо не віддаси і тисячам тих, від кого брав довір'я
в кредит!.. Від імені кого тобі давали довір'я в кредит.
— Про який кредит ви кажете? — дивувався Каламар.
— На виборах! Про той, що його тобі давали люди на виборах.
—
Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не
смієте! Бо коли наказ порушите, будете суворо відповідати! Не смієте
більш дурити людей кропилом.
— Тебе слухати не буду!
— Чому?
— Бо ти мені — не закон.
— Я вам не закон? Іван Іванович вам не закон? Люди добрі! Чуєте, що він каже?
Іван
Стах задивився па розсердженого Івана Каламаря й не знав, що з гостем
ураз коїться. Каламар стулив кулаки, ніби готовий був ними датися до
погрози. Очима не кліпав, зміряв старого од ніг до голови, од голови до
ніг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батьківськи взяв
його за ручища й трусонув легко, жартівно!
— Іди виспися, синку мій! Прийде новий день, прийде з ним і більше розуму. А тоді і все буде добре.
— Коли спати, знаю і сам! А кажу вам останній раз: посвятите паски — дасте відповідь!
— Перед ким?
— Ви не знаєте, перед ким? О, ви мені не кажіть, що не знаєте перед ким! Ну, хоч би й переді мною!
Та
отець Стах уже притискав коліном дошку до колоди й зарубував зубці.
Легку тирсу, що полетіла смужкою білої пороші, підхапував і розносив без
сліду вітер. Каламар постояв ще, хотів було промовити слово, та на
нього вже Стах не дивився. Мугикнувши іще щось, похмурив брови й рушив з
двору.
Латка синього неба
Лежав горілиць, і лишень латка високого неба у вікні йому синіла...
Лихо
скоїлося так негадане, що досі не може прийти до себе. Котрий раз
перебирав у пам'яті все до останнього моменту! Перед ним Іван Стах, коли
йому дає наказа й погрожує відповіддю. Потім бачить веломашину під
воротами й береться на неї сідати, бо має їхати до села. Уже їде. Голова
каменем, у вухах дзвенить, у роті гірко, в горлі сухо, а в струнку —
ніби з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в
чайній, потім на цвинтарі.
Чує, як кидає, б'є заднім колесом по камінню — вибирається з баюристої вулички од церковної садиби на рівний широкий шлях.
Несподівано
з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщій крутнув до
пішохідної обочини, а навпроти, як з-під самої праведної землі, виріс у
чорному довгому плащі, в чорному капелюсі дебелий чолов'яга. Страх
напав, що трапить під машину, тому рвучко загальмував.
Сидіння з-під
нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий біль у лівій нозі
нижче коліна, якби хтось залізною жердиною хряснув по кістці. Стрибнув
набік і тут же впав: біль від ноги зів'ялив, потлумив усього.
За
машиною пороша никла на вітрику по нивах і полях. А він лежав, стогнав і
оглядався, а де той невідомий у чорному плащі, чи нема кого, хто б
зарадив у біді. Схопився вставати й сперся на лікоть, щоб не впасти.
Потім якось звівся на правій нозі й обережно торкнувся лівою грунту —
хотів ступити. Та тільки частину ваги опустив на ногу, коли
засікло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й піт
холодний виступив.
Не пам'ятав того, як, коли, хто привіз його до лікарні.
Не пам'ятав і того, як перев'язували каліку-ногу...
Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою і невідомістю.
Безглуздя
каліцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним — ладен був
кричати. Та не знав, на кого вилити лють,— у палаті чотири порожні ліжка
були охайно застелені гладенькими покривалами й чогось нагадували йому
тепер чотири снігові могили-намети. Тільки на п'ятому, в кутку,
коцюрбився калачиком дід Петро Ясенова — колись перший скрипаль на цілій
околиці. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака, заходився
таким голосним кашлем, якби хтось гупотів у сто бубнів. У хвилини, коли
кашель минав, хворому легшало. Він про щось довго собі шепотів, окремі
слова вимовляв голосно, потім замовкав, думав, поки знову не починав
говорити сам з собою.
Потішним видався хворий дід Каламареві одразу.
Тому він прислухався, чи, бува, щось не зрозуміє. Та швидко докучили
дідові примовки і перемови...
Цілу ніч Іван пролежав.
Нога
начебто не боліла — тільки ворухнути нею не смів. Чоло вкривалося
холодним потом, застиглі очі тримав на вікні, що йому темніло великою
чорною плямою.
Нарешті недільний досвіт з-за Красного груня являвся
на землю ясніючим пругом. Од темного тла високої гори синява віддалялася
спершу несміливо, а далі все певніше, певніше, аж поки не блиснуло, не
розсвітилося радісним ранковим сяєвом.
Тільки тепер, змучений
думками і виснажений безсонням, Каламар склепив повіки. Та сон його був
короткий. Пробудився, ніби із гарячки вихопився. А можливо, Івана зі
спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося.
Одягнув припасені для великодня святкові домашні ногавиці, рясно
мережану і білим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав біле волосся,
пробрав серед голови рівний проділ і розпустив косми пишним прядивом до
самих плечей.
Тільки промінь блиснув розквітаючою черешнею біля
самого будинку, Ясенова покірно став лицем до сходу. «Христос воскресе
із мертвих, смертію смерть поправ...» — неначе комусь віщаючи радісне і
незвичне, старий голосно поспішив у молитві. Він далі слова уже ковтав,
губив, додавав од себе таких, що зовсім не в'язалися купи у молитовнім
плетиві, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень
йому відомого, просив благодаті, спокою, миру та щастя скрізь і всюди.
Над
ліжком Ясенови у кутку висіла скрипка на вбитому до стіни цвяшку. Іван
забачив її вчора, хотів спитати старого, яким чином скрипка
примандрувала до лікарні, а потім медсестра сама сказала про все: часом
сільський музика брав вірну подругу давніх літ і грав на ній. Хворі
слухали, а він вигравав, поки не втомлювався...
— А ти, дід, можеш
мені якоїсь затягнути?.. — зненацька Каламар озвався, бо надумалося
вирвати Ясенову з тих світів, де він тепер перебував.
Даремно!
Прохання послати «літечко тепле, порятунок худобиці од дикого звіра і
мору, а людям спокою, миру і щастя скрізь, усюди» Ясенову захопили так,
що він уже нікого й нічого не чув.
— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.
—
Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку
на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по
великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.
Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.
— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.
—
На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне
сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева
до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун
уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї
діждатися...
— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків
хочу знати!.. — не дав договорити Каламар.— Я хочу знати, чому ти
молишся?..
— Я?..— Ясенова дивився тепер проникливим оком.
— Еге!
— Я так... Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.
— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.
— Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
— Треба, діду, переучуватися!
— Пізно, синку.
— Треба хотіти, пізно не буде.
— Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На міністра мене пани не покладуть!
— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.
— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.
— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?
— Чий?
— Івана Задільського! Я — Каламар!
— Ага! Задільського?
— А я думав, що ви мене добре знаєте!..
— Отець іще робить?
— Коло хижі...
— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?
— На гладкій дорозі...— помовчавши, перегодя відповів.
— То, синку, впала кара за якийсь гріх...
— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.
— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм... — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.
— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.
—
Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за
малий, велика — за великий!..— Ясенова ніби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:
— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?
— Не гріх!
— А коли гріх?
—
Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... — Давній
музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів
виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку
викручувати...
— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант
від цілої череди вовків оборонився скрипкою.— Каламар був радий, що
розмова од нього геть-геть далеко пішла.
Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далі посміхнувся:
— Не знаю, як з чередою,— може, хтось і мав діло... А я двом вовкам на скрипці грав.
— Як, коли, де?— ураз Іван взявся цікавістю й схопився на ліктях, чи, бува, дід Ясенова не жартує.
Старий жартувати не думав.
—
Було тої зими, коли горіхи в садах геть повимерзали, а дика звірина з
хащі в села спускалася за поживою. У М'ясниці мене і мого тезка — грав,
прощун би, на цимбалах — попросили на друге село, до Терешева. Старий
Федоран сина-одинця женив.
Коли гостинські розійшлися, десь на
третій, а може на четвертий, день коло самої півночі я зібрався додому і
собі. «Ходім та ходім!» — кажу побратимові. А він — ні та й ні! Мало
випив і хоче укладатися спати. Та йому добре, бо ніякої жури не має, —
дома у нього нема де горобцеві розгаздуватися, а у мене в хліві жеребна
кобила на часі.
Пішов я сам. Іду скоро, бо мороз тисне, палить, та й
на господарстві не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець
дебрями, йти нелегко, та весело і видно, бо довкола сніги білі-білі,
небо чисте і звіздяне-звіздяне, а повний місяць світить так, як ясне
сонце у днину.
З груня у долину я побіг прудко до невеликого ліска —
дорога лежала через лісок. Раптом ні звідси, ні звідти, бо ні з неба не
впали, ні з землі не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибігли два
вовки. Стали собі — і ні вперед, ні назад. «Ну, — думаю, — тут добра
гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!» А по хребту чую, як мурашки
лізуть та лізуть одна поперед одної, а на голові волосся таке, як дріт, —
піднімається і стирчить...
Я стою, і вовки стоять. Я дивлюся на
них, а вони дивляться на мене. Я рушаюся, і вони рушаються. «Будь-що
будь! — думаю собі. — Так легко із сього світу не йду!» І взяв я скрипку
та й заграв наостанок. І такий мені жаль учинився, що мушу молодий
пропадати, а дома залишаються малі діточки на жінчину голову, що
видиться мені — і моя скрипка уже гіренькими слізками плаче. Не тямлю
нині уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю лишень, як вовкове голови
до неба попіднімали і жалісно завили самі... А потім взялися й зникли у
гущавині...
...Нарешті ґелґіт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому
здавалося, ніби на голову треба накладати обручі,— розпадалася од того
гомону, що ним палата наповнилася. Спершу коло Каламаря на ліжку сиділа
жінка — принесла і печеного, і смаженого, і вареного. Потім ввалився
голова ССТ — середній, червонощокий, кругленький чоловічок. Цей собі
розпитував, що, та як, та коли, та де, знову що та як, далі нищечком
з-під цахи вийняв пляшку, й почалося взаємочастування.
Було, хотіли
пригостити і діда, але той після відвідин онуків відчув слабість,
повернувся лицем до стіни й удав, що спить. Мабуть, сам голова ССТ
підійшов до Ясенови близько, а старий захропів. Відвідувач лишень рукою
махнув:
— Даймо йому покій! Дід уже своє випив!.. Коли гутірка
хворого Івана і його відвідувачів натомила, хтось забачив скрипку й
забажав музики.
— Дєд! Ану бери свою подружку та потіш нас маленько! — гукнув Каламар.
Марно!
— Дивний дід! Ні пити, ні на скрипці грати не хоче! — кинув хтось.
— Може, старий грає лишень за гроші та думає, що у нас їх нема! — хтось пустив сумнів.
Питво розійшлося по тілу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися повіки, тому гості поволі розходилися.
Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою, бо сонце поволі хилилося на нічний спочинок.
Латка неба у вікні мріла тихим спокоєм синього надвечір'я.
Петро
Ясенова відчув полегкість і захотів глянути надвір. Йому здалося, що
недуги од нього відійшли остаточно, що він цього літа ще візьме косу й
вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями — давно не бував по цих
кісницях. Він уже чув, як його волосся розчісують настояні на травах і
пахучих зелах полонинські вітри, прижмурював очі на сліпуче-ясному сонці
— таке світить тільки в горах, відчував приємну ломоту од криничної
води з-під того предковічного бука, що увесь поріс кудлатим лишайником
та зеленим шовковистим мохом.
В одну мить гори мовби покликали
Ясенову гомоном чар, і він уже знімав з цвяха скрипку. Спершу ніби
несміливо, пробуючи звуки по струнах, потім певніше, певніше, й старий
музика заграв. До палати саме збиралася входити дівчина в білому халаті
медичної сестри. Та вона тільки імилася за мосяжну клямку, дверей не
відчинила, бо воліла слухати пісню тут, перед порогом, — боялася її
сполохати.
Ранок і полудень, золоте надвечір'я і таємничий вечір у
горах, чарівливий шепіт ялин і богатирський гомін букового лісу,
передзвін овечої отари на полонині і далека луна трембіти, переливи
флояри і нехитрий бренькіт дрямби, спів колискової, радість весільної і
туга мандрівницької — мелодії усіх пісень тепер зібралися в дідовій
скрипці й струменем виливалися...
Коли скрипка замовкла, дід почув
раптову слабість. Він зрозумів, що більше грати не зможе, тому дбайливо й
охайно вклав її до чохла, далі турботливо почепив над своїм ліжком.
Пишним
розчесаним прядивом на подушці біліло волосся Ясенови. Прикритий теплою
ковдрою, витягнувся на увесь зріст так, наче тепер чув повноту спокою.
Вечір на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у таємничий, ніким ще не розгаданий цвіт...
Дума
застигла на високому чолі глибокою печаттю, а дві руки Петра Ясенови
тепер лежали, мов спочинок заслужили собі по закону і праву довгих літ.
— Дєд! А дєд! Візьми свою подружку і забав мене! Чуєш, дєд! — прокинувся зі сну Каламар.
— Дєд, а дєд!.. Коли ти не хотів усім, помузич мені одному! Чуєш, дєд! — гукав-докликався Іван.
— Дєд! Слухай, дєд! Не будь гордим!.. Плачу рубля!
— Дєд!.. Не дури!.. Плачу, скільки хочеш!
— Вуйку! Не дуріть! — скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбігла наполохана медична сестра.
— Чого ви кричите, хворий? — стала коло дверей.
— Еге... старий чиниться, що спить!..— Каламар тепер уже виправдувався.
Сестра тихо приступилася до ліжка. Постояла над ним, потім обережно взяла руку Ясенови.
— Він уже не спить...
На хвіртці гуторили бабки...
— Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..
— Яку?
— Що, еге, Івана Каламаря до шпиталю поклали без ноги...
—
Ой кумочко люба та солодка! І не кажіть нічого, бо голова в мене
розболюється, як собі подумаю, що чоловік пропадає ні в честь, ні в
славу... Як до такого міг дожитися?...
— Коли святий богочко хоче
покарати грішника, розум відбере од нього... Кажуть, що Іван, неборак,
цілий страсний тиждень ходив, як збісний.
— Доки собі гірку бідку не найшов...
—
Ой свашко дорога! Коби лишень собі! Але то тягота старшині, терпіти
мусить небога, жінка... Бо тепер у шпиталі лежати би, та й аж з цього
мирно вийде, буде іще, сарака, щасливий!
— Щаслива, свашко дорога, буде і жінка, бо як їй, небозі, коли чоловік у немочі?.. А як з ним сталося.
—
Кажуть, що на дорозі йому явився чорний чоловік... Та мав той чорний
чоловік таку силу, що як на Івана лишень одним оком мигнув, то Іван
репнув на землю! Та й уже на свої ноги більше не став.
— Ба що то був, люба свашечко, за чоловік такий? Наш ци чужий?
— Ні наш, ні чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!
— Чорт?
— Самий чорт — Люципер, не мав би моці, як жаба хвоста!
— Аби, свашко, до чоловіка не мав моці, треба богу святому молитися!..
— А Каламар над богом смішкувався.
—
Та смішкувався він, свашко, не просто над святим господом, а над
грішними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний гріх, і кара за нього —
велика...
— Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем і непочтивістю, від того і праведний господь лицем відвертається!
—
Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею
приходив бити за гріх. Одному на кару покажеться так, іншому — інак... А
Іван, бодай не снився, еге, якого допустився гріха! Пасочки праведні
заборонив святити. Стах з тяготи аж з ніг упав — розболівся.
— Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так благословив.
—
Ой благословив, благословив!.. Казати нічого!.. Великдень прийшов і
якось минувся... Але мені, свашко, не виходить з голови, не сходить з
розуму те, що Іван витворяв та виробляв на цвинтарі у великодню
п'ятничку. Видаться мені, що тої кари на землі нема, якою грішний міг би
спокутувати. За таку провину мусай у смолі кипіти, на рожні пектися,
вогненним мукам на іншім свічі притерпіти...
— Ой кумице солодка, і
не кажіть про цвинтар, бо страх по мені біжить!.. Коли 'м почула, як
Іван ломить та кришить хрести, виділося мені, що мертві з гробів устають
та й мають Івана потрощити на сухий хворост...
— Кажуть, кумичко, що то Іван не від себе забороняв.
— Що кажуть, кумочко?
— Кажуть, що Іван не сам від себе забороняв паски святити... Що мав такий наказ...
— А хто би йому такий дурний наказ дав?
— Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!
—
Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати ніхто не міг!.. А
коли би хтось такий дурний наказ чоловіку і дав, чоловік ще мусить мати
свою голову, свій розум і серце... То, кумочко, чорт заволодів, не мав
би моці, над Іваном та орудував, доки ним не потішився... Бо, еге, Іван
ані до молитви, ані до святої сповіді не ходив...
— Може, і чорт над ним міць собі дістав... Але чому дістав чорт таку силу над хрещеним?
— Іван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав і людський закон, потоптав і святу заповідь.
— Ой потоптав, потоптав...
— Одної горілки стільки згарив та випив, що коли би її пустив, де Тересва тече, бокора підняла би.
— Гадав, що усю на світі вип'є, а не встиг, бо йому правда показалася!
— Ой показалася!.. Ще той на світ не народився, аби всю паленку перехлистав та перепив!
— Ота грішниця не одного з ніг поклала.
— Ой, коби лишень з ніг! Не одного в землю поклала.
— Кажуть, що вже не один і великий чоловік їй піддався та потім геть пропав.
—
А паленка не вибирає, їй все одно, хто п'є,— маєтний ци немаєтний,
розумний ци дурний... Вона однаково б'є довбнею по чоловіку... Не один
брався за розум, коли було вже пізно.
— Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць до шпиталю, та лікують їх, аби горілку не пили.
— Ой кладуть, кладуть! А я би їх лікувала буком!..
— Так, так, треба було і Йвана лікувати...
—
А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили,
Великдень такий красний був і веселий, що усе живе тішилося та співало, а
він, неборак, у шпиталю покутував — з постелі в голе небо дивився та
слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли
Великдень у шпиталю пролежав.
— Ой буде, буде! Може, тепер уже і про святе подумає.
— Коли в ньому ще іскра не загасла, подумає.
— Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережі ні ліків, ні тих лікарів нема, які би йому помогли.
— Ой кумочко, лікарі і ліки всюди однакі. Але коли чоловіку є вік, тоді йому є і лік.
— Ой так, так, свашко люба та щира!..
«Де мій бог!..»
Холодний
місяць падав блідим сяєвом на мур проти великого вікна районної лікарні
й стелився латкою на долівку палати, коли Іван Каламар раптом
прокинувся зі сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'ятті. Сніговими
наметами довкола біліли ліжка, і він тут же вхопився за обрубаний
лікарями болячий цурпалок ноги.
Половина тіла від пояса нила тупим
болем, що млосно пробирався до серця гострими струменями. Чулася така
неміч і недолугість, що Іванові здавалося — нема сили навіть ворухнути
собою. Та ні! Сперся на лікті, задивився в нутро тихої палати, що на ніч
забула усі зли годи і біди, нічого не просила од лікарів, тільки тихо
стогнала в приглушеному втомою і сном болі.
— Ніжка!.. Де моя
ніжка?..— в гарячковому забутті раптом прошептав Іван Каламар,
потягнувся рукою й став обмацувати ліжко, наче тепер шукав безнадійно
загублене з дивною крихтою того сподівання, що втрачене поверне,
віддасть йому назад.