- 11 Апреля 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4012

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 11 »
18:13
Іван  




Курликали журавлі
Чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба.
Кру, кру, кру...— протяжне, тривожно падало на ліси і гущавини чагарів по обочах, никло в глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки.
Іван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину і дивився, як пильно жінка перекопує грядку. На теплих вітрах, на сонці просохла земля кришилася дрібною грудкою, коли перекидала її, сікла вістрям рискаля сторч од себе.
Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово — вночі приплівся додому пізно. На світанні добудитися не могла, щоб встав, брав лопату і йшов щось робити коло хати. Ади, яка пильна! Він ще заспаний, а вона вже сьомим потом облилася.
«Роби, роби! Бог жінку і створив для того, аби три кути в хаті було кому держати! А мені і так не лихо... Від роботи коні здихають...» — думав.
Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. — Чуєш, га-а! Дай щось їсти!
Мов студені води гулькнули на неї — наляканими очима застигла на чоловікові:
— Бійся бога! Дав святий дочекатися великодньої п'ятнички, потерпи хоч одній днинці, коли вже говіння не знав...
— Пережиток!..— пальнув.
— Твоя мама, прощена би, від живного четверга до світлої воскресної недільки в роті і водички не мала, а жила...
— Пережиток! Хто її просив?..
— Не просив ніхто... Закон пам'ятала!
— Пережиток! Кажу тобі, пережиток! А з мене дурня не роби! По жіночому закону і обов'язку їсти дай!
— Аж би ти мене сік, аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, нині їсти тобі не подам!
— Думаєш, шапкувати буду перед тобою?— випалив. У його уяві в цьому городці у такий же передвеликодній день на цій же грядці і цим же рискалем орудувала його перша жінка — небіжка Марійка…
Кру!.. Кру...— прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
Ключ-бо прощався з селом, відпливав за високий обрій.
На грядці Анна рискалем ткнула до розпушеної ріллі й сперлася на держално. По розпашілому лицю повела полою рукава й задивилася на чорну журавлину мережку, що танула в блакиті.
Заторохтіло дерев'яними клепачами по грабовій дошці з високої церковної вежі, озвався хриплий велетенський деркач. Недбало складеними пальцями правої Анна поспішно махнула хреста в повітрі од чола на живіт і рамена. Як-не-як, а нині великодня п'ятничка...
— Пережиток!.. Несусвітна темнота...— кепкував Каламар, гидливо збираючи воронкою тонкі губи.
Жінка схопилася й знову до роботи. Перед нею латка ціла чорніє відпочилою перемерзлою грудою. Під ногами м'яка, ще не піднята земля.
В кутку городця зеленіє купка хрещатого барвінку, коло плота напружується пуп'янками кілька щеп. Каламар дивиться на них і думає, котру цієї весни посадити на могилі покійниці Марійки — най би щепа зеленіла і по веснах квітом вкривалася на пам'ять.
На церковній вежі торохтіння хвильку примовкло, далі знову над селом покотилося дрібне і настирливе, поки не вдарилося в пригірки і не поглухло.
До хати од городця пішов зсутулений, важкий.
Кру... Кру...— німіюче падало на високі полонини.

Три Івани
Переступив поріг хати, рубленої з смерекових кругляків,— давніх, поруділих.
У сінях постояв, ніби якусь мить не знав, куди далі.
Запахло дивно проскурами, ладаном, восковими свічками. Як у далекі літа, коли заходив сюди з батьком погрітися в ті зимові неділі та свята між утренею і літургією, коли з полонини палило студеним вітром, а на ріці біліла крига. Ще малим хлопчиком був, як заходив сюди.
Тепер думав, що в цій оселі час зупинився назавжди і млосним сопухом, і навіть іконою Івана-хрестителя на стіні проти самих вхідних дверей, і плішами на мурованому димарі, і відром-бляшаником у кутку праворуч, щоб прохожанам зручно води напитися.
Почув повільне човгання важких ніг на помості в світлиці.
Каламар імився за клямку, коли двері відчинилися.
На порозі став високий, пригорблений в плечах, набряклий в обличчі отець Іван Стах.
Гість занімілим поглядом вп'явся в біле попове волосся — на раменах підхапувалося хвилею, а серед голови лежало рівним проділем.
— Добрий день, сину!— лагідно і добродушно привітався господар — справді був здивований: а що це могло привести до нього Каламаря?
— Гм... «сину»! — посміхнувся дратівливо Каламар. Помовчав, поводячи очима од ніг до голови й міряючи колись ставного і здорового, тепер зниділого, погорбленого не одними тільки літами отця Стаха.— Який я для вас син? По богослуженнях не стовбичу, до сповіді не йду, а причащаюся тільки в закусочній?— задиркувато, з притиском питав Каламар.
Стах дався дозаду. З віддалі хотів глянути на Івана Каламаря. Та зрозуміти ураз не міг тої лукавої насмішки, що цідилася з його уст, розпливалась і холола на розповнілому широкому лиці.
«Ув-ва-а, ув-ва-а!» — почув він далеке-далеке і побачив Івана Каламаря в пелюшках у ту давню і, здається, таку недавню неділю одної зими після різдва, коли сам він з кумою Савулихою приніс немовля в сповитку для хрещення.
— Гм... Тепер ти великий...— поступливо хитнув головою піп і придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотів прочитати усе, що було написано і чого не було написано на лиці Івана.
Каламар не знав — іти за господарем чи казати йому те, що має, тут, у сінях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах відчинені двері потримав за клямку, гість ступив через другий поріг.
На плиті окріп балакуче побулькував покришкою — стрибала дрібно, цокотливо на чайнику.
Велика молитовна книга лежала на пюпітрі, застеленому вишиваним рушником.
У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
На двох Іванів дивився лагідний і добрий Христос. Довкола нього юрмилась іконами ціла громадка угодників божих, чудотворців преподобних і старців праведних, по чину більших і менших, значимих і малозначущих. Одні тулилися до Ісуса ближче, інші були трохи далі, і по цьому теж можна знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи більшими достойностями і силою впливу. Одне-єдине гуртувало докупи святий сонм — тусклі і пісні, байдужі обличчя.
— А тепер слухайте, святий отче, в якому такому ділі я до вас прийшов.— Каламар од божниці повернувся й підняв затиснутий довбешкуватий кулак у повітрі так, ніби щось у жмені чіпко тримав.
Стах насторожився.
— Кажіть мені: нині великодня п'ятниця?
— Нині свята великодня п'ятничка!..— спокійно, розмірене відповів піп, бо ще не знав, за чим навідався гість.
— А завтра субота?
— Субота.
— Позавтра неділя?
— Позавтра, синку, коли бог поможе діждати в здоров'ї, святий великодень!
— Гм... Кажете — великий день!
— Святий великодень! Великий і світлий, синку, день!..
— А паски людям і цього року святити будете?
— Коли праведний і милостивий господь поможе нам діждатися тої радісної днинки в моці і здоров'ї, буду святити!.. Може, і ви, Іване, пасочку принесете з жінкою?.. Я вас уже десять літ, коли добре пам'ятаю, не видів...
— І не увидите!— сердився Іван Каламар.
— Та ви не гнівайтеся... Я вас від божого дому не проганяв, я вас до нього силою і не тягну...
— Що чинити, отче, знаю і сам! До вас за порадою не прийшов!.. Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз і другий раз... Перший раз: я вам ніякий не Іван!
— А хто?
— Я — Іван Іванович! Розумієте? Другий раз: людям паски святити цього року не смієте!
Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усередині його немолодого єства щось тріпонулося, забилося, заклекотіло й мало вирватися раптовою огудою. Та він тільки поступливо посміхнувся, переводячи бесіду на жарт:
— Що ви, чоловіче божий! Не гнівіть милостивого... Не творіть хулу!.. А коли хочете, я можу вам казати «Іване Івановичу»! Та ви для мене будете тільки Іваном — раз! А хто посвятить людям паски?— Два!— Тут отець Стах говорив і запитував уже спокійно, виважуючи кожне слово на терезах поміркованості, що їх дали йому довгі літа.
— Паски посвячу я!
— Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Іване!.. — налякався піп.
— Що чуєте, те вам і кажу!
— А як посвятите?
— Просто!
— Як просто?..
— Одягну на себе ваші лахи і посвячу!
— Тебе на це не благословляли... Ти на це не вчився...
—— Подумаєш, мудрість яка!.. Бризну кропилом наліво, направо, махну кадилом по бабах та по дідах — і все буде готово!..
Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
— Слухай, хреснику!
— Я вам не хресник!
— Слухайте, Іване Івановичу!.. — старий загнувся. — Але я вас хрестив!..
— А я вас не просив!
— Мене просив твій няньо!..
— Бо дурний був!
— Пекельний гріх творите!
— Чим?
— Хулою!
— Якою хулою?
— Ви забули заповідь: «Чти отця свого і маму свою, щоб добре було тобі і щоб жив довгі літа!»
— Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: і хрещення, і свячення, і пости, і богослуження — обман простого народу!
— Хто ти?
— Уповноважений!
— Іване!.. Ти щось плетеш... Хто тебе на таке уповноважив?
— Іване Івановичу!— злим голосом перебив попа гість, поправляючи.
Піп уже стояв каменем. Умить він почув, як під ним дубіють і наливаються студеним залізом ноги, як ниють і хлянуть руки. Несподівано опустився на табурета коло плити. Оглух, занімів ураз, дарма Іван Каламар щось мугикав під ніс, дарма надворі розщебетувалася пташня гомоном весняної сонячної днини.
Стах уже розумів: тут, перед ним, не жартівник, що зайшов просто собі покепкувати та посміятися перед святим Великоднем. Стах чіпко охопив долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальців у довгому білому волоссі.
— Чуєте? — Каламар сіпнув Стаха за плече.
— Чекай! Чекай!.. — помахав пальцем, потім лівою рукою хитнув у повітрі Стах і долонями стиснув обважнілу голову.
Примружився й спідлоба дивився на Каламаря. В очах задвоїлося і задробилося, замерехтіло, посіялося, та він усе одно бачив тільки дебелого, широкого в плечах, розповнілого чоловіка у великих заболочених чоботищах. Складені руки Івана Каламаря лежали на виступаючому череві, важка похмурість па круглому лиці од зморщок по чолу ділилася густими смугами брів і буйною чорною поростю між бровами.
На голосницях Каламаря вже вибилася сивина, та Іван Стах заплющив повіки, знову плив у минулі далекі роки, сам молодшав на цілі десятки літ. І вже бачив себе у вишиваних статечними ґаздинями священних одягах з домашнього полотна для літа на полі, між нив, у червневі зелені свята. Тоді, коли у природі і зело, і тваринка радіє та веселиться, квітне і буйнує, наливається й тужавіє плодом та зерном, а нива до сонця рясно тягнеться колосом... А він, Іван Стах, іде попереду громади парафіян, кадильницею в руці помахує й пускає з неї хмаркою легкий пахучий димок ладану. За ним дяки поспівують то «господи, помилуй», то «подай, господи», літні чоловіки помагають дякам то влад, то невлад, за чоловіками йдуть жінки — котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку, а котра без дитини... І всі вони наряджені, всі урочисті, як саме верховинське літо, бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посіви не столочив та до праведної землиці не прибив людську кервавицю. Ідуть просити, аби дощі були щедрі і теплі, а вітри легкі і гожі. Він тепер уже запаху ладану не чує, дарма сизий димок в'ється перед самим обличчям. Бо широке поле йому пахне травами і квітами, сади повивають його ароматами, а груди розпирає лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно співають не дяки, а неземними голосами захлинається пташня доокіл, співає нива і сіпожать, співають гори, співає небо дивним гомоном. Він оглядається по своїх парафіянах і бачить Іванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку — малого, чорноволосого, окатого... А між чоловіками — статечними господарями — сам Іван Каламар — Іванків батько. Ні, не нинішній, погорблений, посивілий, з плетивом густих зморщок на смуглому лиці...
— Може, й обмана! — вихопився Іван Стах з дивного забуття й посвітлілими у далекій мандрівці очима глянув на гостя.— Але їм — таким, як твій няньо, як твоя мама, прощена би, як твій дід і твоя тітка, — їм щось треба...
— А що їм треба?
— Коли б їм нічого не треба, було би страшно... — так, ніби вже міркуючи сам тільки з собою, мовив Стах. — Як тобі пояснити? — Ураз замислився, бо тепер уже добирав слова, що їх іще ніколи нікому не казав. Він бачив селян у неділю і в свято, у великий піст і м'ясниці. Бачив у купелі при хрещенні малих, котрі самі не знали, що з ними коять і що з ними коїться, бо протест виявляли хіба захлинистим плачем; бачив тих, котрі лежали в невиліковній недузі й чекали смерті, як чекають невідступне і неминуче, зате хочуть самі піти з життя чи хтось хоче за них, аби пішли з життя, з тим останнім єлеєм помазання, після котрого уже і найстрашніші дороги здаються нестрашними... Бачив і тих, що лежали в труні з п'ятаками на очах, з восковою свічкою в хрестом складених руках на грудях, перед перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарі...
Трусонув білою куделею на голові, проганяючи моторошні картини, бо вже бачив у церкві відданицю і жениха — в золочених вінках з хрещатого барвінку, з розмарином і чічками, наряджених у вишиванки, чув весільну пісню і бренькітливий гомін цимбал... І всюди був він — отець Іван Стах. Уводив у життя, вінчав, ховав, наставляв і розраджував, відпускав гріхи і накладав покуту за цих, лякав геєною і потішав царством вічним...
— Так, так... Я знаю... Хтось скаже — наша наука застаріла. Та я і сам не кажу, що вона не застаріла... Але я хотів би знати: що ти їм даси? Що ти сам даси їм замість неї? Коли у них є не тільки отут! — Стах узявся рукою за черево, а далі перевів долоню до серця: — Коли у них в і отут... Що ти їм даси, коли вони чогось та потрібують... Я старий. Може, вже й дурний, та хотів би чути од тебе, молодшого!..
Каламар зібрав чоло двома великими пругами:
— Я їм дам клуб!
— Мало!
— Я їм дам кіно!
— Мало! Іване Івановичу!..
— Я їм дам ще співи!
— Мало! Дай більше!.. Не скупися!..
— Я їм дам забаву!
— Мало! Забави мало!..
Каламар звів палець угору — щось шукав.
— Гм?.. Що я їм дам?.. Ну, дам їм ще лекцію!
— Мало, Іване Івановичу!..
— А ви що їм даєте? — раптом гість розсердився.— Казочку про Адама і Єву? Про Каїна і Авеля? Про Ноїв ковчег і воскресіння Лазаря?.. — Каламар готовий був вигорнути з пам'яті усі притчі і небилиці, що їх сплодили євангелісти й святителі — тямив по науці, котру чув од самого отця Стаха ще школярем.
— Добре, сину! Кажеш, казочки? А звідки вони пішли і для чого вони були? У казці про Адама і Єву, про Каїна і Авеля, про блудного непоштивого сина була і велика правда! Був закон!.. Було древо пізнання добра і зла... Було «не сотвори собі кумира ні у водах, ні під землею, ні на землі...» Казки з неба не впали, як не впав з неба і сам я! А паску святити буду... Не я придумав... Еге, був час, коли твій дід і твій няньо святили паску на дощику — пани-чужаки хотіли, щоб ми на Верховині великдень святкували з ними...
— Будете святити?.. Ви такий упертий?..
— Буду!
На цьому слові Каламар повернувся й побачив зненацька на стіні портрет Стахового сина — Івана.
— О, Іванку! Тезку мій! Ти тут? Чуєш, що твій няньо каже?.. А я вже думав, що тобі, небоже, серед святих образів і місця не буде! Як тобі тут? Не тісно?.. От був хлопець! — вдався у прихваляння Каламар. Піп повернувся й собі до сина, що на портреті. Закосичений сріблястими котиками — не встигли посохнути і помарніти од цвітної неділі перед Великоднем, на двох Іванів тепер дивився третій Іван з саморобної різьбленої рами.
— Не сердіться, Іване Івановичу, але він вам не тезко!
— Як не тезко? Іване! —махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на стіні:—Ти був Іван, я Іван! Ми оба Івани!
— Цього мало! — мовив Стах.
— Ми з тобою, Іванку, до одної школи ходили...
— Мало! І цього мало, Іване Івановичу!— мов за сина, тепер уже відповідав Стах.
— Чуєш, Іване, тезку! Твій няньо каже, що мало. А ми з тобою на толоці разом корів пасли, потім у партизанах були... Ми з тобою одного понеділка разом і в добровольці з села пішли... А потім ми разом переорювали межі в соні, з пережитком у Забережжі твердо боролися! — не вгавав Каламар, бо тепер вишукував знову і знову те, що в'язало двох Іванів-ровесників докупи — живого і вже неживою.
Стояв високий, біловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно опущеними довгими руками Стах. Заглибленими в очниці зірницями дивився на свого сина Івана й умить бачив тут, у хаті, стару Антониху в той жовтневий ранок сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитві, а вона тихо зайшла й собі склала руки до отченаша коло порога. Моторошністю і раптовим невідомим страхом пробрало його наскрізь, він чув, як ціле тіло береться морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далі поцілував краєчок листа і глянув па жінку — тільки якийсь мусай так рано міг до нього її привести. А вона коло порога стояла і не знала, що має казати, бо губи тремтіли, на очах дрижала і світилася велика сльоза.
— Івана вашого, отче, сеї ночі убили...
— Івана? Як?.. Де?..— Чув тепер уже не Антониху, а самого себе у раптовому відчаї.
— Мого Іванка вбили...— промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?
Той вийшов, коли Іван Стах тримав долоні на очах й розпачливо похитував головою.

На цвинтарі...
В темному закапелку чайної коло столу двоє.
— Ти чуєш?
— Га?..
— Вона... скруха, мені їсти не дала!.. — дожовуючи великий, окремо засмажений кусень м'яса, закліпав чорними очима в малих очницях Іван Каламар, коли Петро Фіцачок і собі порався — шматком хліба вилизував з тарілки рештки приправленої червоним перцем підливи.
Фіцачок мить говорити не міг — заважала їжа. Тому тільки рукою махнув, ніби тепер уже казав: «Май розум при собі і не будь дурень!»
— А ти, браток, понімаєш? — Каламар лапнув сільського фельдшера широкою ручищею по плечу так, що той скривився.— Преподобний отець Іван казали, ніби його син не був мені тезкою!
— Хто з попами і жонами оре, той задницею волочить... — Фіцачок розтулив рота й тупо виставився на розчервонілого Каламаря.
— Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понімаєш, вона, скруха, каже; «Аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, я і так їсти тобі не дам, бо нині великодня п'ятниця!» — Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
— Чекай, чекай! — Фіцачок взяв побратима за лікоть, аби той не кликав офіціантку. — Я кісточки їй подробив би! Я би їй реберцятка пом'явшив, аби знада, сука, чоловіцький наказ! — Бравий побратим тепер розмахував кулаком по тісному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь скривдженого приятеля.
— Е!.. Ні! Нема дурних! — Каламар запротестував.— За биту жінку нині треба давати одвіт по всіх станціях, а хвору мусай годувати! Здорова жінка порядок держить коло хати, тому коло здорової ти і сам чоловік! Еге, я ще долежував собі, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по дєлу, а вона робить!— тлумачив Іван і тут уже дзенькнув виделкою по кухлеві од пива.
Відхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейці складками, перед чоловіками стала круглолиця, ще молода жінка.
— Два по сто з причепом! — велів Каламар.
Білий фартушок мигнув — жінка зникла.
— Піп тобі казав, що ви з його сином собі не тезки?
— Але і я йому припік! — стулив губи Каламар і вже чекав, щоб сам побратим про все допитувався.
Фіцачок ніби не чув.
— Довго буде, неборак, думати, — знову Каламар.
— А чим ти йому?— схопився Петро.
— Я сказав преподобному отцю, що не сміє паски святити!
— А він?
— А що він мені?
— Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, і всяким попам, дякам і книжникам — капут!— розреготався Фіцачок, поляскуючи Каламаря по широкому плечу.
В закапелку з'явилася жінка з чарками і келихами. Підноса краєчком притулила до стола, зібрала непотрібний посуд, поставила напій перед гостями. Тільки повернулася йти, коли несподівано її чіпко вхопило за ногу тугими кліщами.
— Іване, держіть руки при собі!.. Повім жінці, будете від неї биті! — розчервонілася.
— А ти дурна казати жінці? — Каламар навздогін, та його вже не чула, бо тільки посуд цорконів на підносі.
— Біда з ними, біда і без них! — Петро хитнув головою до Івана, піднімаючи чарки.
Побратими випили. Глибоко і затяжно процідили повітря крізь шматок хліба, витерли губи, мугикнули.
— І хто її таку гірку вигадав на нашу голову? — Каламар поморщив невисоке, у двох складках чоло.
— Аква віте!.. — зняв пальця вгору Фіцачок.
— Що ти белебениш? — здивувався Каламар.
— Кажу по-вченому! Не «московка», не «горілка», не «столична», а аква віте! Вода життя, значить!
— Як по-вченому її величають — мені однаково! Добра, та й готово!
— Бодай з каменя текла! — підхопив Фіцачок.
— Та й не висихала! — погодився Каламар, тут же дзенькнув знову виделкою.
За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несміливо, ніби когось шукаючи, виглядаючи, обережно імився за плюшеву червону заслону-перегородку дід Федір Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку чайної не кожному дозволялося сидіти. Невисокий в статурі, неширокий в згорблених плечах — літа лягли тягарем, колишні заробітки по чужих краях — ношею і передчасною старістю. Дід знітився й уже готовий був задкувати од Івана та Петра.
— Діду, гов! — гукнув Каламар.
Ребричка так покірно став, наче провинився у чомусь.
— А ви, діду, п'єте? — по склянках Каламар мигнув чорними очима, що каламуттю заволоклися.
— Ні.
— Пийте, діду, однаково помрете!
— Нема, синку, за що!..
— Як нема?
— Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч їсти було що!
— Продайте, діду, від баби міх картоплі та купіть собі паленки!
— Ого-го!.. То би мене стара з хижі вигнала!
— Продайте, діду, гачі та напийтеся! — Каламар не відступав.
Дід забувся на п'яних, раптом підтягнув дрантливі поли фуфайки з-над пояса дешевих сірих штанів — і тільки пряжка блиснула сковзаючи.
— Не дурійте, папашо! — поспішив Фіцачок, так і не відаючи — жартує дід Ребричка чи направді.
Каламар тицьнув пальцем до склянки:
— Пий, діду!.. Аби ти знав, що на світі добрі люди ще живі.
Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою, повернувся, далі плюнув. Тільки замусолена заслона гойднулася за ним.
— Старий падеться тобі ще якимось і родаком?
— Вуйком... По першій жінці... — Каламар схилив голову на груди, бо відчув біль.
У вухах Івана гуло. Увесь був тепер на Красному груні тої ранньої зеленої весни, коли тільки-тільки вибрався з першою жоною Марійкою ярювати. Од батька дістала в посаг на корову сіна, лісок і толоку. Вперше ґаздували собі. Літувка була понівечена вітрами та негодами. Він латав дранкою дах, вона замащувала полупані стіни, білила глинкою для чистоти і привітності. Потім зносили докупи ріща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сіяли овес і ячмінь, по кошарах садили картоплю.
Намозолений денною працею, Іван увечері прилягав на галявинці обіч халупи й дивився, як вогники блимають у далекій Забережі, у долині Тересви. По легкому вітрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потічок, дзвоником подзенькувала корова на палі.
З халупи озивалася Марійка — кликала до вечері.
Заходив тоді, коли ватра осявала засмагле Марійчине лице, — молодиця доладне поралася коло плити: мішала у горщику-залізняку токан, смажила яєчню... Іван ще хапав відра й схилом біг до джерела по студену воду.
Хвильку перед криницею застигав, бо широкий місяць уже не висів над густим темним лісом, а мив лице у воді. Щоб не збити каламуть, Іван обережно зануряв відро, місяць гойдався над вінцями, поки не вихапував його й не ніс до хижі.
Тихо вечеряли, потім двійко лежали собі на сіні. Їм небо світило зорями, місяць щедро кидав сяйва до літувки. Чули, як полонинський вітер гуде у зрубі, а незабаром Марійка засинала — натомлепий сон склепляв повіки хутко. Тулився до неї, чув, як дихає і пахне зеленим полем, проростаючим лісом і теплим молоком...
«Я... Я сам убив її!»— ворушилося у нього, бо перед очима було те надвечір'я, коли одного разу з села Марійка вернулася нечекано-негадано скоро. Він був сам не свій.
Хтось з Марійкою прийшов по хустку для весільної корогви — жінка мала велику, з рясними ружами і трояндами, з довгими шовковими торочками. Молодиця відчинила скриню, а там — Клебанюкова Парася, Іванова любаска. Обімліла господиня в страху, а великий жаль обернувся потім недугою до неї — через рік небога сконала.
— Я сам винен!.. Чуєш, Петре! — Каламар вчепився за чорного чуба лівою рукою, правою ж розстібав комір, бо його тепер щось холодне брало за карк.
— Що ти, що ти, Іване! Не будь дурень! Твоя Марійка померла природною смертю, на сухоти! — розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом при горілці бачив його таким.
— А правду кажеш?— ніби за щось хапався Каламар.
— На мою грішну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! — витверджував Фіцачок і розводив руками перед порожніми склянками, перед тарілкою з шматком пшеничного хліба і дотлілим, пальцями розчалапаним недопалком.
— Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер підеш зі мною до неї! — проціджував крізь великі білі зубища Каламар і вже дзенькав виделкою по тарілці так, що аж підскакували на столі.
— Як?.. До неї? — видивився Фіцачок, а Іван нічого не чув, вже ні на що не відповідав.
Мерщій перед побратимами стала жінка в білому фартушку і легко зібраній на потилиці зав'язаній хустці.
— Два рази по сто? —слухняно спитала.
— Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! — витягнув руку Каламар. Принеси мені одну «московку», банку грибків, буханку і кусень сала!.. Раз, два!
— Що просите, Іване Івановичу?
— Що чуєш!.. Духом неси!
— Скільки сала?
— На двох! Чотириста грамів.
Повернулася йти, а він:
— Два рази по двісті! Причеп не забудь!
— Іване, що ти! Ми вже і так чуємо в голові дурня! А коли по двісті, довбнею ударить!
— Най б'є так, аби лоб тріщав! А коли ти маєш мене за чоловіка, коли ти мені камарад, коли ти чоловік, а не пуста онуча,— вип'єш! Бо я нині маю дяку випити на її честь, на її вічну пам'ять і блаженний покой! Бо доки вона була мені жінкою, я був собі чоловіком!.. Бо 'м її любив твердо... Та був я дурний, як цап, і все мені пішло з полудня!..
— Не гризи та не їж себе, побратиме! Не завдавай собі жалю! Їй, небозі, трава на гробі зеленіє, а ти живий та й про живе мусиш думати!..
— Ага! Драстуй, моя люба «московочко»! — Каламар погладив пляшку, коли офіціантка поставила паленку на стіл. Дзенькнули і склянки. Побратими переглянулися, потім руками до питва потяглися. Не поспішаючи, повільно, мов ступити мали до холодного броду. Петром трусонуло, аж обм'як, та Каламар уже простягав своїм добром до нього...
Виходили на вулицю.
Кишеня Каламаря відвисала під пляшкою й побулькувала, як жива. Іван тулубом налягав то на праву, то на ліву, злегка ними косив, тому тепер здавався клишоногим. Часом перетинав вулицю аж упоперек, брався до ярка, та тільки опинявся на краєчку, як знову напружував увагу й чалапав прямо. З-під пахи Фіцачка білів згорток, піджак стовбурчило пляшками. Петро тут, там брав побратима під руку, той не давався й казав, що добре знає дорогу сам, сварився й доводив, ніби розуміє і те, скільки одному порядному чоловіку випити можна, а скільки паленки випивати не слід...

Поволі сонце хилилося в тихе надвечір'я.
Овид над Забережжю то спинався в небо ломленими велетенськими горбами, то круто западав глибокими ущелинами, а ген-ген тягнувся рівною смугою-сідловиною й кам'янів холодними хвилями.
Від давнього єврейського кладовища з замшілим тесаним камінням по могилах на рівному пагорку кручі, що безладно поросла вільшаником і верболозом, дорога вгору повела схилом до цвинтаря з хрестами на широкій долині, густо обсадженій ялинами, що в надвечірню пору розхристано чорніли кострубатими чорними прапорами.
Ветхі ворота при вході почеплено на дубових стовпцях гужовками замість петель. Війне вітер — гужовки жалібно риплять, воротами колише... Тут-там у живоплоті ще завалялося на колах по нитці іржавого дроту — мало хто в селі вже і пам'ятає, при якому старості парубки ходили на полонину Чорну, збирали дріт — залишався од першої світової війни. Потім громадою обводили іржавим і колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нівечили посаджених щеп.
Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Віддихувалися. Потім знову силоміць долали крутогір і вибиралися на кладовище з такими потугами, що їх, здається, досить було б для повалення не одного бука.
Вже їм у підніжжі гори темною смугою чорніла ріка, тут-там біліли хати новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизі димки — жіноцтво перед Великоднем палило печі, пекло... На узбіччі великими погаслими свічками бовваніли надгробні тесані плити, а небо опускалося все нижче й нижче густіючою блакиттю.
— А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звідси? — озвався розморений Каламар до Фіцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрість велося.
Фіцачок довго никав зором, брів очима по вулицях, поки нарешті метикнув, а де той куток села з садибою Івана.
— А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше буду — т-там ци-ци-ци тут? — Каламар од своєї хати повернувся до цвинтаря лицем і запитально застиг рукою у повітрі.
— Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усім дорога.— Петро недовго думав.
— Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!
— Де він є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби ясні звізди на небі увидів!
— Не треба, не треба!.. — Каламар поступливо вхопив Фіцачка під паху, поволік за собою на цвинтар.
Пленталися мовчки.
З Ясенови подув лагідний вітрик. Гора диміла легким туманом, що спливав поволі з ущелин у надвечір'я.
Каламар ступав між могил — насипаних недавно і ще не порослих дерном, ішов поміж прадавніх замшілих хрестів з раменами і без рамен, похилених і скособочених, обвіяних вітрами і обмитих дощами. Іван брався на праве цвинтарне крило — звідти цілу Забереж було видно як на долоні, і там була похована небіжка Марійка.
— Добрий вечір, Марійко! — Каламар пригнувся над могилою з цупким дубовим хрестом й упав на коліна. Великими руками розкинув, горнучи до себе зелений обліг і розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими раменами, й ураз почулося уривчасте ридання...
Петро Фіцачок стояв над побратимом і не знав, що має тепер йому сказати для розради й потіхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої могили, Іван ницьма коцюрбився, клячав і плакав.
— Годі, годі! Ти її уже не воскресиш! Не плачі — тільки всього й знайшов Петро.
Іван вийняв з кишені ту ж білу пляшку й гепнув денцем по могилі — вибив заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби той подав усе припасене. Хліб, солонина, склянки і банка маринованих грибів мерщій були розкладені на горбочку. Наче з-під самої землі, миттю виросла ще одна пляшка — її з кишені непомітно добув Петро.
— Молодець! Молодчина! — неначе зрадів Каламар, якось дивно розсміявся й ляскав долонищею Фіцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох склянок.
— Бери пий! Аби нам вік продовжився тут, а там як уже буде!..— ткнув Каламар своєю склянкою в небо, потім сягнув до Фіцачка.
— Пиймо, братку! Бо на тім світі нам уже не дадуть! — примовив Фіцачок і посміхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безодні.
— О, коби ти, небого Марічко, знала, яка вона гірка!.. Яка вона гидка! Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! — Каламар третьою склянкою бризнув по могилі.— А вона, небога, моя Марійка, не любила цеї отруї! В рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболіло в струнку, а баби кажуть: «Випий, Маріко, поможе!» А вона — ні та й ні! — похитує задумливо головою Каламар, а Петро Фіцачок заїдає білими грибками.
— А ти знаєш!.. Нема гіршої біди, як коли жінка візьметься пити!.. Чоловік ще сяк-так і вип'є, і щось д' хижі принесе!.. А жінка коли вже п'є, то останнє відтягне за брагу! — пустився в бесіду Фіцачок, а Каламар уже пригадував бабусю Марисю — колись була ґаздинею, а дійшла до того, що, небога, валялася попід тини на сміх та огуду цілому селу, бо в паленці сподівалася знайти загублене.
Побратими пили ще і ще. Залишати в пляшках було нічого та й забирати з собою не мали що. Під високим хрестом, що розвів рамена, як могутній велет розводить дебелі руки, ген-ген у вишньому кінці цвинтаря клячали літні жінки малими чорними громадками. Каламар і Фіцачок їх не бачили, бо вже словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива — якійсь сірій вороні дала для життя під небом літ аж триста, а чоловіку — вік короткий...
Іван уже бачив, як чорні ялини довкола цвинтаря ідуть у химерний танок, як хтось на них позапалював великі зелені ліхтарі, як захід палахнув червоним вогнем — за горою Делуц гасло сонце.
— А нам би тепер солонинки з рожна... заїсти! Ачей дурень нас лишив би! — Каламар кректів, мружив брови й вигрібав у могилі небіжки ямку.
— Бери їж, небого, аби ти мені не казала, як стрінемося, що я для тебе скупився! — Іван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по цвинтарю.
— Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смаженої на ватрі солонинки і я з'їв би! — Фіцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на місці, щоб так погрітися.
Околиця поволі бралася сутінями, й з гір уже подувало вітром.
— Ти принеси рожни і ріща! А моє діло — дрова! — велів Іван.
Фіцачок ще постояв, ніби чекав дальшого наказу, потім поволі почвалав до недалеких чагарів за цвинтарною огорожею. Тут же потріскував сушняк, чулася бесіда — Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився. Іван Каламар, не барячись, пішов і собі цвинтарем. На тому місці, де починалися похилі, у літах, з раменами і без рамен, вивітрені хвищами і обмиті дощами продовж багатьох років, дубові і смерекові, сливові і ясенові хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось дістав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями по могилах. Хрести хрускотіли сухими кістьми й лицарями падали на зелений весняний моріг. Перед Іваном повзла довга чорна тінь — останні промені гасли, бо верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид.
Пройшовши геть далеко, Іван повернувся назад і почав збирати поламані хрести, як збирають скресаючими каламутними водами принесені і викинуті на зарінок дрова.
— Ку-ку-куме! Що ти накоїв? — гикаючи і затинаючись, здивувався Петро Фіцачок, коли став з ріщам над громадою хрестів.
— Пе-пе-ппережиток! — Каламар видавив з себе і ткнув рукою в кінець цвинтаря, де високо піднімався й. розводив рамена стародавній хрест.
— Ку-куме! — тільки хотів щось сказати Петро, коли над ним велетенською громадою повис Каламар.
— Пали ватру! Уб-б'ю! — Іван замахнувся стовпцем. Петро заслонив обличчя ліктем, бо над самою головою побачив довжелезного іржавого цвяха — стирчав із зарубини, де колись було прибите поперечне рамено.
Категория: 14 | Просмотров: 299 | Добавил: admin
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz