VI

Хлопець за ці два дні освоївся із степом і з татарами, а тепер не лякався нічого. В нього ж була шабля й два пістолі, то не те, як він утікав із Спасівки. Тепер він вже між козаками бував у поході і бачив, як татарва б'ється…

Їхав так підтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь річку і напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам з'їв кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе південного заходу.

Коло півдня він дуже знемігся, спати йому хотілося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балці в найвужчім її заглибленні росли кущі, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Він розсідлав коня і припняв його на мотузі до куща. Кінь напився води і почав над потічком пастися. Павлусь з'їв жменю смаженої в салі каші, напився з джерела води і поклався в холодку на сідлі спати. Якийсь час чув, як кінь хрупав траву, як бриніли комахи в траві, перекликались пільні коники, а далі й заснув твердо.

Прокинувся від того, що сонце вихилилося з-поза високого берега і заглянуло йому в вічі. Він відразу нагадав, де він. Від здорового сну йому весело стало на душі. Він почував у душі певність, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далі, поки ніч настане.

Тепер краще було їхати. І кінь відпочив, і він почувався здоровий і ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода плила між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби лише пригоже місце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсіла його хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найкраще обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захисті, щоб не видко. Він узяв коня за поводи, пішов понад беріг і пильно розглядався. Тут натрапив на два високі камені, що стоячи один коло одного, лишали між собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменів була відстань від води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що між каменями, ріс високий кущ верболозу. Павлусь аж усміхнувся, побачивши таке гарне місце. Зараз завів коня під беріг і припняв до куща.

Далі побіг на беріг і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину між каменями. Тепер викресав вогню, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Він знав, що в таких місцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кілька їх сам Павлусь винищив у степу таки ціпком. Та вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.

І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, втікаючи поміж кущі.

— Вибачай, пані-матко, — говорив стиха Павлусь, — що не дав виспатися. Цим разом поступись гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.

Павлусь розвів невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє леговище, він побачив під берегом печеру і подався туди з віхтем горючої трави. На землі розлазилися малі гаденята. З печери вилетіла сова і трохи не скинула хлопцеві шапки з голови. Випаливши печеру, він приніс сюди своє сідло і лагодився спати.

Тепер він нагадав, що йому хочеться їсти. Він не хотів з'їдати усіх своїх припасів. Забавляючи себе, він збирав потоптані гаденята і кидав в огонь. Вони на жару вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусеві нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або... жабу. Таки жабу ліпше. В ріці, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поможе, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб справді скочило у воду.

Хлопець поліз у воду і став собі світити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін. Була чиста. На споді видко було пісок. Від світла відбивало біле тіло його ніг.

Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв, не рухаючися. Трава горіла ясно. З неї відпадали горіючі іскри на воду і тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусеві білі ноги і, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися но ноги. По дорозі проковтнула вуглик, та зараз і викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тоді Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову і вп'ялив пальці в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалась на всі боки.

— Це мабуть краще, як жаба, — подумав Павлусь. — Слава тобі, Господи!

Виліз на беріг і пішов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Він її зарізав ножем, випотрошив і поклав на грань. Відтак обертав її на всі боки, поки не спеклася.

Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.

Він прокинувся вранці від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений в подерту, замазану одежу і в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього — довгий ніж за поясом.

—- Вставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і плюнув крізь зуби...

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу у Спасівці зловили парубки такого саміського при конях. Він його бачив...

— А хто ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і чує, як у ньому серце затривожилось.

—- Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

— Куди ж ви мене?

— Побачиш, візьму тебе з собою.

Павлусь вхопив миттю пістоль і натягнув курок...

Та заки вспів стрілити, харциз копнув його ногою по руці, і пістоль випав геть з руки.

— А диви, жаба! До пістоля береться!

Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.

— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав. — Я так із страху, ви мене страх налякали... я далебі нічого... я за сестрою шукаю... її татари в ясир взяли. Пустіть, дядечку, пустіть; Бога за вас молитиму, а то я припізнюся.

— Ну, заспокійся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш...

Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

— Ну, тепер поїдемо до татар!...

— Дядечку, мені болять руки; розв'яжіть, бо зімлію.

— Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобі забаглось втікати або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревів. У нього світили очі, мов у вовкулаки.

— Куди ж ви мене везете?

— Тобі кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?

—- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набігли на нашу Спасівку, багато людей піймали й її теж.

— А ти?

— Я втік на татарськім коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан освободили.

— Далеко звідсіля?

— Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте...

— Дядьку! — сказав по хвилі.

— А чого?

— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру віднайти і визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу...

— А в тебе є гроші?

— Є, далебі, є і червінці і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна...

Харциз усміхнувся злобно:

— Ну, заспокійся, побачимо...

За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.

Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що він не втече, а буде його держатися.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Киева в Крим.

Було їх не більше, як двадцять людей. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.

Харциз, в'їхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.

Впевнився у своєму почутті, коли татарин виймав, гаманець 'з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.

— Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? — кричав Павлусь. Він хотів за ними бігти.

Харциз оглянувся й каже:

— Шукай, дурню, сестри; вони тобі дорогу покажуть.

Павлуся придержав татарин за руку:

— Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато спродав мені тебе...

— Який він мені у чорта тато! — кричав сердито Павлусь, а наздогін харцизові гукнув:

— Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!

Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями, та ще й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Він почав співати, аж луна по степу пішла.

Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав ні на що. Кілька разів із радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися...

Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотів харциз стрінутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.

Він здійняв шапку і став вигукувати:

— Пугу, пугу!

То була ватага Недолі.

Харциз під'їхав ближче.

— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся...

— Ти звідкіля?

— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, .що-небудь їсти.

— Ну, гарно, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазивши з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.

— Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.

— Татаринові вкрав, прости Боже гріха, — каже харциз, усміхаючись.

— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме. Харциз поблід.

— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.

— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та відразу кинулось на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і зв'язали.

— А дивіть, хлопці, — каже один, — і Петрові пістолі має.

— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.

— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже 'правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків.

Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.

Харциз мовчав.

— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблід ще більше, тепер йому амінь.

— Егеж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає, жінки дітей ним лякають... Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

— Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.

— Я продав його татарським крамарям.

— Панове молодці, в сідлі ще заховані є гроші, так як були.

— Панове товариші, — питає Недоля, — зробімо над цим безбожником суд. Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братів своїх, продавав християнські діти поганцям. Що йому за це зробити?

— Смерть! — гукали козаки.

Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.

—- Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — візьми його і скарай на голову.

Татарин махнув ножем і відрізав голову харцизові. Тоді взяв Карого за ногу й поволік у степ.

Проклін Павлусів здійснився.

VII

Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підігнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити. Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Він з'їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

"Може воно так ліпше", подумав Павлусь, "що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".

— А куди ви їдете? — осмілився запитати Павлусь.

— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись тому. Інші бранці були якісь неприступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові.

— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.

— А куди мені втікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають...

— Ми купці. Ти лишися з нами, прийми нашу віру.

— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?

— Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

— Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потім...

— Добре, добре!— говорив татарин — Коли станеш мослемом, то й вільний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дійти... ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгороді...

— А що це падишах?

— Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

— Того не знаю. У нас в Україні немає царів, а є гетьман, а на Січі кошовий отаман...

— То ще більший. Вашого гетьмана, можуть скинути і вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде...

— А кілько ви за мене заплатили тій собаці? — питає іншим разом татарина.

— Двадцять золотих.

— Ов, так мало! — каже Павлусь, сміючись.

— - А ти вартий більше?

— Я був би вам дав за себе вдесятеро стільки.

— Хіба ж у тебе є гроші?

— Тепер нема, але були в сідлі; той собака харциз забрав разом із конем.

— Чому ти нам не сказав цього? Ми були б відбили...

— Може, я колись з ним стрінуся... Як він зветься?

—- Ми його звемо Карим.

— А чи у вас, татарів, продають теж?

— Ні, не можна людей своєї віри продавати; за це велика кара.

— От бачите, а він свою віру продав...

— Він не має віри. Ми знаємо його. Він з нами торгує .

"Такі то й ви", подумав Павлусь, "що з злодіями крамарюєте!".

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарі і запитав раз про те татарина.

— Добрих хлопців ніхто не продає, а держить собі.

Павлусь не хотів з цими купцями розставатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так і сестру відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантажені арби воліклись поволі, а вже кожна переправа через ріку була дуже тяжка. За той час Павлусь підучився татарської мови настільки, що розумів, коли до нього говорили, і знав дещо відповісти.

Хлопець показувався до всього охочий і щирий і сповняв усі роботи справно.

Татари були з нього раді й були певні, що він збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він утікав, та й як потім козаки розгромили татар. Одного лише не сказав і це заховав собі на дні душі, що він їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, він вже давно втік би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.

Татарів навіть це дивувало, коли раз стрінули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Під час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну річку, кожний брід і все те, по чому цю дорогу можна б пізнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, і в нього сильніше забилось серце.

Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив перші татарські улуси. Які ж вони були неподібні до українських сіл! Чужина аж била в вічі. Павлусеві тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що він дома. Тепер ні сліду по Україні. Його звичайна відвага кудись пропала; йому стало моторошно.

Переїхали кілька улусів. Ватага й тут тягнулася поволі. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пішли загоном по Україні.

Та купці не знали, що на те сказати; вони ні з ким не бачилися.

Нарешті стали в селі Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіми надморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале містечко. Стояли тут рядком кам'яні доми, звичайні і поверхові, були шопи на вози й коні, склади з крамом, а при однім боці стояв великий поверховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім припирав до великого городу. Всі ті будівлі були оточені густим частоколом, а в ньому двоє воріт одні проти одних.

Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж у голові закрутилося. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазів з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.

Сулейман приїхав на своїй арбі, де й Павлусь сидів, під самий рундук дому. Звідси повиходила служба і почали низько кланятися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, що в неприявності батька завідував його цілим майном.