Тільки натхненці цього культурного періоду зможуть доконати капіталізм.
Але де ж ця загадкова країна, що розв'язує велику світову проблему? Вона там, на сході. Ex oriente Lux! Азія
знову виходить на широку історичну дорогу. Віковий, тисячолітній
відпочинок східного людського матеріалу — це є період накопичення
енергії для всесвітніх універсальних завдань. 1 тільки ця енергія здібна
вивезти Європу з цивілізаційного періоду конаючого типу культури. В
цьому не може бути сумніву. Соціальний пафос, що ним горить сьогодні
Азія, є не тільки перша ознака відродження нових грандіозних сил, але й
ознака відповідності останніх четвертому типу культури. Рапсодії і саги
Рамаяни — напередодні свого воскресіння в новому пролетарському періоді.
Сун-ят-сенівські проекти розвитку хазяйства Хіни в інтернаціональному
соціалістичному плані — не тільки протест проти імперіалізму
західноєвропейських держав, але й яскрава ілюстрація до пробудження
азіатської потенціальної енергії. Духовну культуру завжди тісно зв'язано
з невловимим химерним процесом надбудов, і ми дуже хотіли б подивитись в
якомусь XXII столітті на шпінгалета, який сьогодні вульгаризує теорію
історичного матеріалізму заявою, що економіка Азії виключає всяку думку
про універсальну роль останньої в світовому історичному процесі.
Нещодавно Маяковський «одкривав» і розвінчував сьогоднішню Америку. Зі
слів, здається, Лозовського, індустрія цієї країни не така вже
грандіозна, як нам здається. Настав час «одкрити» й Азію. Варто
перечитати хоч би труди того ж доктора Сун-ят-Сена про капіталістичний
розвиток Хіни, щоб од нашого скепсису не залишилось і тіні. Але й Індія
Тагора не та уже країна, що «под развесистой клюквой». Словом,
економічних передпосилок тут уже досить для розвитку духовної культури і
саме четвертого типу. Звичайно, таке припущення можливе тільки тепер,
коли економіка Західної Європи може стати на міцну матеріальну базу для
азіатських конкістадорів. «Жовта небезпека», що її так жахалася
буржуазія, по суті, завжди символізувала ту реальну силу, яка розв'яже
проблему комуністичного суспільства, активно почавши утворювати новий
культурно-історичний тип.
Отже, азіатський ренесанс тісно зв'язано з епохою великих горожанських
сутичок, з смертельною боротьбою двох сил: з одного боку — капіталізму, з
другого — східних конкістадорів. Західноєвропейський пролетаріат має
важкі традиції, і без пробудженої, універсального значення, азіатської
енергії він не тільки не здібний почати новий культурно-історичний тип,
але й звалити з себе мертву вагу третього стану. Це зовсім не значить,
що «літературу творить не певна доба, а й спадщина», це зовсім не
значить, що не треба брати на увагу «сили пролетаріату і його
придатності викликати нові культурні здібності», — це значить, що не
треба вподоблятись однобокій теорії фізіократів, які в XVIII столітті
фетишизували селянство. Пролетаріат не є абстрактна категорія, а тільки
конкретний класовий організм, і кілька віків хазяйнування в Західній
Європі духовної культури третього культурно-історичного типу не могло не
відбитись на його техніці. Елементарний дарвінізм завжди це може
підтвердити. Західноєвропейський пролетаріат для заволодіння
матеріальними цінностями досить підготовлений. Але не треба забувати, що
якийсь пруссизм виховував найкращий європейський пролетаріат
(німецький) не з часів поразки і мрій про реванш, а на протязі багатьох
великих років.
Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної
освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням
нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське
суспільство. Але цього не могла не розуміти буржуазія. Колись Коперник
вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні
фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це
досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати
симпатію.
Отже, всі ці передпосилки треба завжди брати до теорії залежності надбудов від економіки. Але
при чому ж тут Україна? А при тому, що азіатське відродження тісно
зв'язане з більшовизмом, і при тому, що духовна культура більшовизму
може яскраво виявитись тільки в молодих радянських республіках… і в
першу чергу під блакитним небом південно-східної республіки комун, яка
завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних
степах тип революційного конкістадора. З другого боку, наша Євразія
стоїть на межі двох великих територій, двох енергій, оскільки авангардом
4-го культурно-історичного типу виступаємо ми. Колись Бухарін в своїй
промові про «судьби російської інтелігенції» так говорив: «Ленін
твердив, що за кілька років ми будемо вести за собою Азію. Цього ще
нема, але це буде. Ми пропонуємо вам подумати про ці гігантські
всесвітні масштаби. Зійдіть, будь ласка, з ідеологічної позиції, що
вихваляє безграмотність сільської вчительки, і не закликає [не
закликайте. — Упор.] нас до цієї темноти, а йдіть вперед по вказаній
нами путі».
Те ж саме й ми говоримо нашим «чинушам». Коли вони не розуміють, що
Гоміндан є фактор більш революційного значення, ніж якийсь
амстердамський Інтернаціонал, то ми, очевидно, завжди будемо розмовляти
на різних мовах. Звичайно, «світовий пролетаріат» мусить «стати
керівником визвольних рухів національностей Сходу». Але от біда —
західноєвропейський пролетаріат ведуть Макдональди й Вандервельди, що їх
пролетаріат не завтра скине й у всякому разі не раніш великого пожару
на Сході. «Культурні досягнення» західноєвропейського пролетаріату ми не
думаємо скидати з «рахунків світової історії». Але ми знаємо, що коли
Кант перекладає християнський дуалізм з мови феодальної на буржуазну, то
буржуазний письменник Барбюс намагається перекласти його на мову
«могильщика» буржуазії. Такі «здобутки», очевидно, прийдеться «скинути з
рахунків світової історії». Наше твердження, що азіатський ренесанс
протягнеться на кілька століть, зустрічають вигуками: «Ловко, браво!»,
але не ловко виходить, коли наша галаслива червонохуторянська «Просвіта»
ніяк не може вивести свій світогляд з рямців масштабу провінціального
вчителя політграмоти. І коли вона твердить, що за десяток-два років не
буде буржуазії і світ стане за «єдину пролетарську сім'ю», то ми в цьому
вбачаємо не тільки казенний оптимізм, але й учуваємо нотки песимізму
жидкобородого «богоискателя», який давно вже махнув рукою на всесвітню
революцію і, зробившись гвинтиком бюрократичної машини, виробляє для
маси золоті пілюлі заспокоєння. На його погляд, «вселюдська культура»
прийде в якихось 40-х роках нашого століття. І він не хоче слухати, що
для стабілізації наиюї психіки прийдеться приховати кілька віків, і
тільки після цих віків ми зможемо творити «вселюдську культуру». Проте
коли розуміти останню як конгломерацію, що складається з «червоного
вірша» циркулярної інструкції і псевдо-марксизму, то така й дійсно
прийде за якийсь десяток років.
Словом, поки що ніхто не переконав, що азіатський ренесанс в нашій
концепції не відповідає справжньому марксизму. Коли, нарешті, нас
питають: «Як знайти різницю у поглядах старих слов'янофілів і ваших?» —
то й тут ми відповідаємо: «Для цього треба взяти якийсь том історії
слов'янофільства й добре його перечитати». Коли ж і тоді наша концепція
буде незрозумілою, то тут залишається тільки безпорадно махнути рукою і
вдаритись у філософію «недоросля». Бо й справді: найкращий вигляд людини
— це той, що його французи називають не інакше [пропуск. — Упор.].
Чим характеризується слов'янофільство? Перш за все, як говорить
елементарна політграмота, — філософсько-історичною теорією національної
самобутності. Але оскільки ця теорія утворювалася під впливом
філософської системи напівмістичного Шеллінга й ідеалізму Гегеля,
остільки її «самобутність» була одірвана від соціально- історичних
процесів й вона мусила виродитись в «мракобєсіє» Леонтьєва. Панславізм
привів до «самобутнього» Сходу і ідеалістичного месіанізму. Але хіба ми
говоримо про «самобутність» Азії? Справа ж іде про Маркса і принцип
каузальності. Треба ж відрізняти самовар від чижика і знати, що
слов'янофільство є одна з варіацій того ж таки ідеалістичного
інтуїтивізму[2].
Отже, азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших
днів. Ми й надалі віримо й переконані, що тільки конкістадори Великого
Сходу утворять четвертий культурно-історичний тип, що тільки вони
виведуть людськість на шлях комуністичних революцій.
Але треба кінчати. Марксизм завжди був живою теорією, і він ніколи не
цурався здорової романтики. Найлютішим своїм ворогом він вважав сухий
ревізіонізм. Колись робили спроби використати марксизм для оформлений
ідеології великого капіталу («легальний марксизм»), тепер намагаються
зробити з нього під прапором безграмотних фраз народницький сахарин. Ця
остання спроба реакційніша за першу, бо об'єктивно — тире! — повторюємо
ще раз і ще раз — грає на руку | столипінському «отрубу». В вульгарному
марксизмі шукають собі підпори, з одного боку (ще раз і ще раз),
безсмертний куркуль, з другого — міське міщанство. Саме тут і йде
кристалізація їхнього світогляду.
Отже, очевидно, боротьба тільки починається, і коли взяти до уваги, що в
українській літературі марксизм почав розгортати поки що свої дитячі
крильця, що його кроки плутаються в лабіринті найскладнішої ситуації,
яку знала коли історія, то з певністю можна кваліфікувати нашу боротьбу
як боротьбу «не на життя, а на смерть». Від рефрену Катона Старшого —
«Delenda Carthago!»(Зруйнуймо Карфаген) ми не одмовляємось, і наш
соціальний фанатизм ніколи не погасне. До зачеплених питань ще не раз
доведеться повертатись, але ми знаємо, що «крапля довбе й камінь». У
всякому разі, безпримірна поразка масовізму дає можливість нашій
дискусії розгорнутись. Це перший плюс. Другим плюсом ми примусили
суспільство хоч трохи поважати письменника (Хвиля в рахунок не йде).
Третій плюс — найбільший — це той, що наша література вже відчуває
вітерці доброго повітря. В ньому ми й розгорнемо свої могутні
відродженські крила. Інакше і не могло бути, бо за нас життя, бо наш
молодий клас — пролетаріат — упевнено сходить на історичну арену.
Почали ми свою статтю критикою спроб найти в історії відповідні аналогії
до нашого сьогоднішнього руху. Систематичні провали наших супротивників
в цьому сенсі ми з'ясовуємо, з одного боку, національною обмеженістю, з
другого — літературною безграмотністю.
Навіть т. Коряк, який нещодавно кинув нам «рукавичку» і викликає нас на
бій, — навіть він не здібний підвестися вище заяложеної схеми
(«хатянство — радянство») і зробити з марксизму живу теорію. Справа в
тому, що логіка соціальних процесів нашої діяльності ні в якому разі не
може припустити відриву від цих процесів пролетарських ідеологічних
надбудов. Всяка спроба в цьому сенсі обов'язково несе за собою невдачу. В
часи військового комунізму пролетарське мистецтво не тільки могло, але й
повинно було обособ-лятись. Тепер, в час органічного будівництва, коли
пролетаріат іде в союзі з дрібною буржуазією і вкупі з нею простує до
соціалізму, тепер всяке обособлення логічно веде до самогубства
фізичного чи морального, все одно. Володимир Коряк весь час намагається
стати осторонь, зайняти позиції, так би мовити, третьої особи, [стати],
так би мовити, «чистим» марксистом і дивитися на життя зі свого мудрого
«висока». Він не симпатизував ані плужанській просвітянщині, ані
«ха-тянщині ВАПЛІТЕ». Але такої позиції життя не терпить, і наш колишній
вчитель відчув, що його особиста трагедія логічно мусить стати за один
із епізодів того соціального фарсу, який ще й досі розігрують наші
ультраліві комуністи. Внаслідок такого розв'язання особистої трагедії
маємо вступ т. Коряка до складу співробітників плужанського органу. І
хоч скільки б колишній вчитель «паплюжив» містечковий масовізм «Плуга»,
хоч які б він будував химерні ілюзії щодо своєї чистої безсторонності, —
Пилиценко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти
його за докладчика на своїх «маломістечково-просві-тянських»
з'їздах. Дядько прекрасно розуміє, що в особі Коряка він придбав собі
вірного, хоч, можливо, й химерного союзника. Словом, життя, примусивши
нашого колишнього вчителя вийти з ілюзорного стану безстрашності, ще раз
підтвердило наше припущення неможливості нашого відриву від живих
соціальних процесів. Т. Коряк мусив стати на бік чи то тих сил, які
гуртуються навколо Вільної Академії, чи то тих. які визначаються
«маломістечковим просвітянством». І він став. І прекрасно зробив. Краще
бути безперспективним і об'єктивно реакційним плужанином, ніж сидіти
десь на морально спустошених левадах своїх розбитих ідеалів. Що не
говори — а плужанізм своїм ясно окремленим дрібнобуржуазним світоглядом
являється тією тичкою на історичному роздоріжжі, що завжди буде
попереджати і одганяти від себе молодь. Отже, силою залізних законів
історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище
української громадської думки. Але, забравшись в чужий монастир, вони,
ці надбудови, мусять забути про свій «устав». Коли українська громадська
думка розвивалась по лінії «хатянства» і «радянства», то й мільйони
Хвильових не зможуть звернути її з цього шляху. Нам залишається тільки
вибирати більш вигідну позицію і оволодіти одним з цих процесів. На цей
шлях і пішли всі пролетарські письменники. Іншими словами, коли ми
«хатяни», то той, хто не з нами, обов'язково попадає в лабети
просвітянства. Що таке останнє, — всі, здається, знають. Але що таке
«хатяни», це й досі «загадка». Коли ми всяку спробу притягти до нас
«хатянство» як «хатянство» завжди відкидаємо, то не тому, що ми не
хочемо вбачати в ньому одного з своїх попередників, а тому, що наші
опоненти не здібні поставити «хатянство» в план ретроспекції. Ми вже
говорили — «хатянство» не тому прийшло до «європейського фрака», що воно
ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна
ситуація не відповідала «хатянським» «гаслам». Бо що таке «хатянство»?
Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми
дійсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину
називаєте мавпою — вона, очевидно, не повірить вам і буде вас вважати
принаймі за дурня. Але зовсім не значить, що ця людина, коли вона має
більш-менш широкий світогляд, не добачає в цій же мавпі свого
попередника.
Отже, ми, азіатські конкістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все
«західники». І протиставляємо себе, з одного боку, «енкам», а з другого —
«європейкам». Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись
на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого путі, на наш погляд,
нема для пролетарського мистецтва. Тільки установка на «західництво»
передає нам командні висоти. Волею історії ми перешиковуємось в інший
план, але з такою ж непохитною вірою в здійснення своїх ідеалів, що їх
ми мали, випускаючи літературний універсал 21-го року. Коли брати
історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам:
XVIII віку в німецькій літературі і XIX — в російській. Це епоха «Sturm
und Drang'у», епоха «бурі й натиску». Росіяни 40-50-х років, здається,
не називали свій час цим терміном. Але західники — Бєлінські,
Грановські, Герцени, — по суті, теж були творцями золотого віку своєї
національної літератури.
Колись тов. Сталін говорив, що «само собою розуміється, нація, як всяке
історичне явище, має свою історію: початок і кінець». В XVIII віці
Німеччина, а в XIX -Росія проходили серединний етап своєї національної
трансформації.
Українське мистецтво теж підходить до свого золотого віку. Починається
період «бурі й натиску». Друга половина німецького XVII віку, що йшла за
30-літньою війною, характеризується інтелектуальним і політичним
занепадом. В першій половині XVIII [ст.] починається рух, і в тому ж
віці Німеччина дає Лессінга, Гете, Шіллера. Ще до автора «Лаокоона» в
німецькій літературі був рух проти французької поезії і
просвітительства. Це був рух, як відомо, не проти Франції, а проти
художніх смаків французького двора. Класичний період німецького
мистецтва рішуче розв'язав це питання «Стражданнями молодого Вертера» і
«Розбійниками». Це зовсім не значить, що тодішня молодь була
націоналістично настроєною, навпаки, Гете і Шіллер, як відомо, були
космополітами. Навіть рішучий момент боротьби з французоманією тісно
зв'язує Лессінга з Дідро. Але першоджерелом була все-таки Англія —
Європа для тодішньої Німеччини. Але все-таки надходив золотий вік, — і
Гете пішов до Шекспіра. Це зовсім не підходило [зашкодило] німецьким
класикам згадати Марціала й піднести «Ксенії» рідному філістерству.
Україна теж пережила свою війну з царатом і вийшла з неї до певної міри
спустошеною. Але вже в минулому столітті починається непоборний
національний рух. Культурний занепад вів нас до тих обмежених
соціально-побутових можливостей, що їх ми маємо сьогодні.
Але національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом
відходить до свого золотого віку. «М'ятежні генії» (термін, що ним
охрестили себе поети епохи «Штурму унд Дрангу») повторюються сьогодні в
українській літературі. Раніш, ніж почати фундаментальну творчість,
«м'ятежні генії», як відомо, кинулись в бій. Багато з них не витримало
такого безпримірного горіння, частина з них збожеволіла, але натомість з
гуртка страсбургських «м'ятежників» вийшов Гете. Наша епоха теж
страждає на гігантомахію, але ця гігантомахія не що інше, як
гігантомахія «бурі й натиску». Історична місія «м'ятежних геніїв»
зводилась, як відомо, до того, щоб розчистити атмосферу, скинути
традиції, найти самостійний шлях для розвитку німецької літератури. Ті ж
самі завдання і ми беремо на себе. «Штурм унд Дранг» звертався до
Оссіана, Гомера, Шекспіра, ми теж провіряємо свої можливості на античній
культурі і Ренесансі. Це зовсім не значить, що ми когось хочемо рабськи
наслідувати. Ми тільки даємо своїм вбогим опонентам ще один козир в
руки, але козир більш певний. «Штурм унд Дранг» був, як відомо,
продовженням французького раціоналізму і його освободительних ідей, але
він був також повстанням проти раціоналістичного догматизму. М'ятеж
продовжує російський більшовизм, але повстаємо проти
псевдомарксистського вульгаризму. Тоді був час не зовсім ясного
протесту, — наші горизонти теж тільки-но виясняються.
Така от наша історична аналогія і спеціально для тих, хто їх полюбляє.
Нічого блукати в «пантагрюелізмах» -"дайош" «бурю й натиск». Наша епоха
все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому
весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії.
Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм
нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком
прекрасні «озера загірної комуни». Ми вже все маємо — і буйні фарби
Петрицького, і конструктивну чіткість Мелера, і прекрасні звуки
Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного
Курбаса, і.., і.., і… Але ми ще не маємо відповідної культурної
атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — це Дніпробуд. Але не виросте
дуб без сонця. Безпокійний Байрон не будував Лондона, але й навіть він,
«могильщик» третього стану, був великим громадянином і вмів запалити до
творчості своє суспільство. І це ми знаємо. Ми віримо, що гряде і наш
геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами,
своєю непоборною волею.
Отже, підводиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі,
невідомий товаришу. Ми підемо з тобою по наших спустошених городах і
селах з багряним прапором і вийдемо на той великий тракт, що по ньому
йдуть народи до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства.