Але в чому трагедія? А
трагедія в тому, що російське міщанство, погодившись з нами, що говорити
про економічні й політичні умови як умови цілком тотожні є
«нісенітниця», в той же час кричить в свій рупор: «Не дозволю». Мало
того, той же Андрій Хвиля в своєму порожньому псевдоінтернаціональному
запалі робить «передержку» і подає таке запитання: «Чи є в нас дані
говорити про те, що для нашої економіки єдиний шлях — орієнтація на
Захід, а ні в якій мірі не на Росію?» Куди орієнтуватись нашій економиці
— це справа економіста — і Політбюро нашої партії. Але ми ж ніде не
говорили про економічну орієнтацію. Таким чином, звичайно, дуже легко
притягти до нашої справи «австрійську інтригу», що її, до речі, і
притягував, здається, вже колишній завідуючий відділом друку ЦК т.
Нюрнберг. Але, по заяві одного із секретарів того ж ЦК т. Корнюшина,
Компартія не думає вбачати в наших виступах цієї «інтриги».
Справа от в чому: «Коли виник масовий національний рух, то одмахнутись
від нього — значить на ділі піддатись націоналістичним забобонам!» (В.
Ленін). А що ми одмахуємось від нього — в цьому нема жодного сумніву.
Тільки вивчивши всі його деталі, інакше кажучи, зрісшись з ним в єдине
ціле, ми маємо право зітхнути з полегкістю. Коли більшість наших
відповідальних товаришів напередодні дев'ятої річниці революції й
існування Української Республіки, напередодні 10-ї річниці смерті
Франка, давно відомого Західній Європі, не знають автора «Бориславських
оповідань», великого публіциста й вченого, то це й називається
одмахнутись від національного руху. Але лихо тут не в тому, що дехто з
наших партійців піддається об'єктивно-"націоналістичим" забобонам, а в
тому, що цей одрив від української культури «чреват грозньїми
последствиями». Але лихо тут в тому, що ми в своїй великодержавницькій
обмеженості не хочемо добачати в новому гаслі здорових елементів.
Відродженські мотиви молодої української поезії не тільки не
примиряються з декадансом сьогоднішнього московського мистецтва, з
обмеженістю тамошніх пролетарських митців, але вони противляться й духу
песимізму великої російської літератури, духу мертвого християнського
дуалізму.
Колись в своїй «Истории русской общественной мьісли» Плеханов так писав:
"Треба пам'ятати, що Лессінг зробив літературну реформу за прикладом
літературних ідеологів третього стану. Завдяки цьому його протест проти
французоманів не був протестом проти «освободительних» французьких
ідей". Наш протест проти москвоманії (про це ми ще будемо писати й далі)
не є протест проти московських ідей революційного більшовизму, не є
здача революційних позицій і — «націоналістичні вибрики», як заявляє
критична дешовка, це є протест, висловлюючись фігурально, проти
французького псевдокласицизму, це є гамбурзька драматургія. Ми теж
надзвичайно високо ставимо свого Дідро-Леніна. Але ми хочемо вжити тих
революційних методів, що з них скористались Лессінг і Бєлінський.
Російська література була для нас «лучом света в темном царстве». Ми
вміли плакати над «Грозою», вміли мріяти в «Литературньїх мечтаниях»,
уміли відчути, як «сміється море» в зіницях «зеленоокої Мальви», уміли
пізнавати глибину достоєвських психоаналізів, відчути розмах «Войны й
мира» і здригнутись, коли била «калатушка» нічного сторожа в «Вишневому
саду». Ми знаємо, що таке російська література, і нам до болю образливо
за неї, що її сьогодні захищають столоначальники.
Але дозвольте ж сьогодні, коли гряде новий час нової людини, підняти
м'ятеж проти нашого колишнього Бога, бо цей Бог не відповідає духу
епохи. Во ім'я російської молоді, во ім'я російського мистецтва, що буде
творитись на території Московії, — в ім'я його ми б'ємо на сполох.
Велика російська література не здібна виховати сильну й здорову, цільну й
залізну людину, що буде мати крицеві нерви і не полізе рачки від тих
ідеалів, які спалахнули в осінній революції. Велика російська література
не здібна підтримувати огонь надзвичайної віри в правду горожанських
баталій, в неминучість приходу «далекої загірної комуни». І коли
московська молодь, в силу важких традицій, не може звільнитись від
впливу свого мистецького минулого, то не тягніть в це ж болото (свідомо
чи несвідомо) і наш молодняк. У нас теж були традиції. Але, по-перше,
вони демократичніші, по-друге, їхню вагу не можна порівнювати з
російським минулим. На «богоискательство» ми не страждаємо. Коли в
Москві жахнулися «богохульству» «97», то у нас якась Гапка з задрипанок
вже не повірить горобиної ночі небесному Ількові. Колись Герцен писав,
що «Чінгісхан з телеграфами і електричними двигунами — неможливий». Наша
молодь це добре знає. Отже, не заганяйте її в багно песимізму.
Стара західноєвропейська література ближче нашій молоді навіть (навіть)
ідеологічно. Тут відповідь Юринцеві, який москвофільствує своїми
«товчками» і не розуміє, як наші ідеологічні починання можуть не
«виходити з політичного союзу з Москвою». Беремо конкретний приклад. Як
підходив і описував Бальзак в своїх «Les pausans»* селянина? Він перш за
все розвінчав ідилічне уявлення про останнього, накреслив подібність
його світосприймання до світосприймання буржуа, і потім він, як ніхто,
намалював інтенсивність його протилюдських інстинктів. Приблизно те ж
саме робив і Золя в своїй «Землі». Такий підхід, коли відкинути якісь
бальзаківські реалістські симпатії, гідний навіть марксистського пера.
Що ж робить з тим же селянином російська' література? Тургенєв,
наприклад, в тих же 40-х роках дає свої «Записки охотника», в яких, як
відомо, ідеалізує селянина і підносить його крізь призму свого
ліберально-поміщицького світогляду. Те ж саме робили з ним і Григорович,
і Златовратський. Навіть Чехов в своїх «Мужиках» не так вже зачепив
народників, як це здалося Н. К. Михайловському. Звичайно, ми не
збираємось обвинувачувати російських письменників. В цьому повинна
тодішня соціально-економічна ситуація в Росії. Але це також і не
значить, що бальзаківська ідеологія не ближча до нас за ідеологію
Тургенєва. Бальзак був представником ідеології творчого класу, от чому
він рідніший нам народницьких оповідань, хоч би того Л. Толстого.'
Останнього, до речі, дехто вважає за оптиміста, але це глибока помилка.
Ми не помилились, кваліфікуючи московську літературу як песимістичну.
Коли говорити парадоксально, то толстовський оптимізм все-таки виходив з
песимізму жидкобородого «богоискателя». Це той же липовий оптимізм, що
його сконденсував Руссо в своїх надіях на «сільське населення» і які
розвіяно було подіями Великої Французької революції.
Як бачите, навіть ідеологічно західноєвропейська література може бути
нам ближчою. Нічого нам малювати котурнові постаті карамельних робітниць
Даш, як це роблять московські пролетарські письменники, чи то
котурнових «мужичків», як це роблять попутники, перегинаючи Бальзака,
так би мовити, в звіризмі, чи то опереткових більшовиків, яких малюють в
міщанському закутку. Коли сучасні російські літератори в силу тих чи
інших причин можуть зійти на правдивий шлях, то це зовсім не значить, що
ми [не] можемо вбити двох зайців: з одного боку, утворити справжнє
мистецтво великої (ФР-). епохи, з другого — показати революційну путь
російського Парнасу.
Для цього у нас є всі дані, вони витікають з тієї предпосилки, що ім'я
її відродження. В цьому справедливому і природному юначому запалі нема й
тіні «австрійської інтриги». І нема саме тому, що ми так далекі від
неї, як ідея пролетарської революції від обмеженого націоналізму.
Повірте нам, коли б ми вірили в ті ідеали, які проповідує нам Донцов,
то, будьте покійні, ми найшли б в собі мужність піти за них не в один
«штаб Духоніна». Це не фанфаронство, не фразерство, а те почуття своєї
людської гідності, яке керувало Рисаковими й Перовськими.
Нове гасло, що його скеровано проти російської літератури, ми розуміємо
як гасло здорового суперництва («соревнования») для двох націй і не як
націй, а як революційних факторів. Коли ми боротьбу двох спортсменських
команд не розцінюємо як боротьбу революції й контрреволюції, коли наше
мистецтво вдалим ходом відродженського ферзя хоче дати московському
«богоискателю» мат в три ходи, то це треба тільки вітати. В цьому
національної гордості боятись нічого. Народне прислів'я так каже:
«Навіть злидні без пихи не живуть». А Ленін з приводу цього в тій же
статті, що її невдало цитує Юринець, от що говорив: «Ми повні почуття
національної гордості, бо великоросійська нація теж утворила
революційний клас, теж доказала, що вона здібна дати людськості великі
зразки за соціалізм». Наш геніальний вождь ще раз запитував себе: «Чи
чуже нам, великоросійським пролетаріям, почуття національної гордості?» І
відповідав: «Звичайно, ні. Ми любимо свою мову, свою вітчизну. Ми
пишаємось тим, що осередок великоросів видвинув Радищева, декабристів»
еїс. Він не боявся так говорити, бо знав, що в «кожній національній
культурі єсть соціалістичні елементи».
Дозвольте ж і нам пишатись тим, що революційний і послідовніший з
декабристів — Пестель — жив під південним сонцем України, що велику
російську літературу робили наші Гоголі, Короленки, що перші полки, які
підняли м'ятеж проти царату, були по національності наші, що історію
боротьби трудящих записано не в тульській «Канаді», а на просторах
України, де найменша оселя є сторінка із героїчного минулого, що і т.
д., тощо Цього раніш не видно було — дозвольте, щоб його видно було і
щоб ми могли пережити те почуття національної гордості, яке відчував
Ленін.
Хтось із російських критиків оворив, що якби Гоголь писав українською
мовою, то це був би другий Дайте. Ми гадаємо, і йаші Драгоманови при
інших умовах були б в пантеоні найкращих світових революціонерів.
Дозвольте нарешті припустити, що при умові рішучого розв'язання
національного питання навіть із Хвилі може •вийти славетний
комуністичний діяч. Український куркуль воістину страшна сила, але це
нічого не доказує. В своїх «естетичних замітках» Мерінг не сумнівався,
що класична німецька література не залежала від пролетаріату, і оспівав
останнього саме тоді, коли й третій стан виступав як єдине ціле, і за
грохотом Великої Французької революції ще не видно було «могильщика»
капіталізму, то якою ж треба бути обмеженою людиною, щоб скоса поглядати
на українське відродження і добачати в ньому тільки столипінський
«отруб».
Колись Англія давала ідеї, Франція їх розносила по світах. Чому не
припустити, що ідеї «кремлевского мечтателя» понесе в широкий світ якась
із молодих союзних республік? Грецькі городи колись були ідеалом Руссо.
В цьому ідеалі і ми добачаємо здорові моменти. Полемізуючи з Бухаріним,
Ленін говорив, що треба дати нації можливість розвинутись,
диференціюватись від своєї буржуазії. Початок такої диференціації ми
спостерігаємо сьогодні на Україні, і наше нове гасло, хоч як це
парадоксально, і є результат класової диференціації. Боротьба з
дуалізмом людської природи — є первинна ознака кристалізації нового
сильного класу. Коли столоначальники гадають, що це «хлоп'ячі лозунги»,
то поп отпіа роззитиз отпез (людина не універсальна), не кожний знає
своє місце і не кожний здібний піднестись вище першого поверху.
Отже, для наших опонентів були неясні такі терміни: «Європа», «Росія» і
«азіатський ренесанс». Очевидно, і надалі вони будуть плутатись. Але
більш здібні з них повинні вже розуміти, що під «Європою» ми мали на
увазі не тільки технічні досягнення, але й — головне — психологічну
категорію, певний тип культурного фактора в історичному процесі, певний
революційний метод. «Чи можна погодити віру в Азію з захватом по
відношенню до Європи?» Це цілком залежить від того, шановний тов.
Юрйнець, що ми розуміємо під Європою.
Європу Регеля, Ле'ссінга і т. д. — можна, бо кожний з них в
ретроспективному плані не тільки виразник певних кіл буржуазії, але й
той Радищев, яким пишався Ленін. Європу навіть Шпенглера — навряд чи
можна, хоч би тому, що вона не може стояти в названому плані, а в плані
сьогоднішньої боротьби ця Європа для нас загрозливе явище. Ленін ніс
світло з Азії, але він завжди пропонував учитись у Європи. Він,
очевидно, гадав, що психологічну Європу можна зв'язати зі Сходом.
Здається, ми вияснили й свій погляд на Росію. Є дві Росії: Росія
«Краснопреснінських» районів, Комінтерну і ВКП, і Росія Сухарєвської
крамарихи та жидкобородого «богоискателя». Як же ми дивимось на
«азіатський ренесанс»?
Прийде час, коли ми своїй теорії присвятимо окрему брошуру… а тепер дозвольте хоч два слова і про цю «загадку». Ми
вже говорили, що для нас теорія циклів — не порожній звук, але в той
час, коли М. Я. Данилевський і О. Шпенглер (перший в «Європі й Росії», а
другий в «Гибелі Європи») з'ясовують цю теорію через філософію
ідеалістичного інтуїтивізму, ми її мислимо в плані матеріалістичної
каузальності. Кожний народ переживає дитинство, культурний етап і
цивілізаційний. В цьому у нас нема розходжень. Цивілізаційний етап і на
наш погляд є останній акорд всякої культури і початок її кінця. Але в
той час, коли для ідеалістичного інтуїтивізму історичні типи культур
замкнуто в самовольні рямці, як-от «фаустівські», що йдуть під знаком
своєї судьби, ми, виходячи з принципу каузальності й поділяючи історичні
типи культур, замикаємо їх в рямці патріархального, феодального,
буржуазного і пролетарського часу. Кожний з цих типів не подібний до
другого, але це не абсолютно, оскільки всюди вривається момент
природного спадкоємства.
Принцип каузальності витікає з установки світової історії в плані
наукового досвіду. Коли ідеалістичний інтуїтивізм є суб'єктивна
інтеграція випадкових історичних моментів для вияснення картин світу і
прогнозів, є апріорний підхід до історії і розглядає світ в той чи інший
історичний момент не як світ двох таборів — хазяїв і рабів, а як світ
прогресу для прогресу, то принцип каузальності завжди виходить з
конкретних даних і визначається ідеєю перебудови соціальних
взаємовідношень, прагне умовної кульмінації ідеального суспільства —
матеріальної рівності. Для ідеалістичного інтуїтивізму, хоч як би він
дурив себе псевдоясністю своїх теоретичних формул, світ завжди буде за
какофонію, бо цикл буржуазної культури, дійшовши своєї вищої
цивілізаційної точки, летить у провалля віків і, як столітній дід,
впадає в дитинство. Шатобріан в часи розквіту буржуазного циклу,
доводячи розумом віру і повстаючи проти раціоналізму, все-таки страждав
на той раціоналізм і, таким чином, творив свій цикл. Ідеалістичний
інтуїтивізм не може його творити, хоч як би він і приховувався за
фашистський оптимізм. Уже Мольєр — не тільки прообраз героїв XVIII віку
енциклопедистів, але й поета «світової скорботи», «могильщика» третього
стану. Шпенглерівська ідея всесвітньої монархії є повернення до
дитинства, це є ідеї не кого іншого, як Дайте і Вергілія.
Принцип каузальності — з теорії історичного матеріалізму. Цією
філософією й починається пролетарський цикл. Ідеалістичний інтуїтивізм
для вияснення картини світу веде послідовно до міфів древності, до
відшукання культурнопарикмахерського [пропуск. -Упор.]. Принцип
каузальності, оскільки в основі його лежить досвід, не входить в коло
того напівміфічного минулого, яке нічого не може з'ясувати. Рукописи
славетного мейєрхольдівського фараона « Герум-Герум» нас можуть цікавити
як художників — і тільки. Ніцше, будучи філософом епохи розквіту
імперіалізму і ідеологом великого й живого капіталу, цілком слушно не
йшов в минуле далі античної культури. Всесвітню історію і справді треба
розглядати з конкретних і відомих нам етапів. Плутатись в якійсь
мікенській культурі — і справді треба сповідати інтуїтивізм. І
мікенську, і індійську, і єгипетську, і вавілонську, і арабську і т. д.
культури ми відносимо умовно до патріархального напівміфічного циклу. В
даному разі нас цікавить тільки той факт, що розвиток цих культур, за
виключенням таких туманних, як ацтеків або як-от єгипетської, протікав,
головним чином, на тій території, яка являється Азією і Європою. Але й
грандіозний Єгипет, підпавши ще до Р[іздва] Х[ристового] спершу під
владу Камбіза, а потім Александра Македонського, — але й він свою
культуру ще в глибокій древності прилучив до європо-азіатської.
Александрія вже при Птоломеях була центром грецької вченості і колонією
Риму.
З другого боку, не може не кинутись в очі і той факт, що майже всі
культури патріархального періоду утворились тими народами, які мешкали
на території Азії, і тими, які географічне стояли на її межах. Таким
чином, в творенні першого культурно-історичного типу людський матеріал
Європи відігравав порівняно [не]велику ролю, не дивлячись на те, що
європейська територія в цей час навряд чи була порожньою. (Цю гіпотезу
підтверджує хоч би те наукове припущення, яке встановлює існування
слов'ян по цей бік Уралу з 1000 року до Р. X.) Отже, людський матеріал
Азії розв'язував патріархальний період. Але розв'язуючи його, він
остільки вичерпав свої творчі сили, що вже феодальний тип природно мусив
виявляти себе на європейській території, де людський матеріал був
повний набраної в віках і не виявленої енергії. Цією енергією Європа
розв'язала не тільки другий період, але й третій — буржуазний.
Четвертий, пролетарський, культурно-історичний тип європейське населення
не здібне підняти. Це знову-таки гіпотеза, але для більш-менш
спостережливої людини вона становиться за аксіому. Сьогодні ми —
сучасники «Гибелі Європи», але не як фаустівської культури, а як
буржуазного типу. Але ми — сучасники й свідки падіння творчої енергії
людського матеріалу на європейскій території. Західне суспільство
природно йде до стану духовної імпотенції. Творчу енергію вичерпано, її
хватило на два періоди: пройде багато віків, коли Європа знову [матиме]
блискучу історію. Це зовсім не значить, що вона ще довго не буде іти
попереду інших країн, це зовсім не значить, що і в час свого тимчасового
замирання вона не буде творити чудеса хоч би в тій же техніці, — це
значить, що творча ініціатива всесвітнього, універсального значення вже
не може виявитись на тій території, де розрядка людської енергії
протікала на протязі кількох десятків віків. Греція і сьогодні живе, але
це вже не Греція далекої прекрасної культури. Рим і сьогодні жевріє,
але жодний Муссоліні уже не підніме його на висоту колишньої грандіози.
Європейські комуністичні революції як пролог до пролетарського періоду
не обійдуться без сторонньої ініціативи, як це було з буржуазними. І це
зрозуміло, бо ініціатива піде відтіля, де буде творитись четвертий
культурно-історичний тип. Тільки натхненці цього культурного періоду
зможуть доконати капіталізм.