Рабство — річ ганебна, але рабська психологія в свободі — гідна зневаги. Ф. Шіллер Нация
— зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории,
зкономической жизни, психологического склада, проявляющегося в общности
культуры.
И. Сталин
На башті б'є годинник. На сході вже стоїть світла
полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила
очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і
прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа «Комуніста» з 18 до
29, і тоді «мимохіть виринають в пам'яті ці гіркі й їдкі слова» великого
поета, що їх ми поставили в своєму першому motto, і зрозуміло: ми
читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів —
Володимира Юринця із Держвидаву і Андрія Хвилі із Агітпропу. Нам
страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдачна
праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат — Герострат і не кожному
крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за
спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять
певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атраменту.
Словом, нумо розвивати свої попередні думки.
Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і
навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора
та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе
явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії.
В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і
намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали.
Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку
спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.
Шкода тільки, що наші друзі кар'єром влетіли «в другий екстрем». В той
час, коли тов. Пилипенко і Кo просвітянствували, мов справжні
автокефальні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід
під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця, і в супроводі
хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології, кожний з них, уявивши
себе по меншій мірі Наполеоном, раптом прийняв позу (звичайно, зовсім не
по заслузі) претензійної, начебто об'єктивної третьої особи і зі свого
агітпропо — держвидавівського «висока» потріпує по плечу Вільну
Академію, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» — «Да так, брат, — отвечает,
бьівало. — Так как-то все…» — «Большой оригинал».
З того ж самого «висока» наші наполеони показують і свою сміливість:
мовляв, зачепи тільки — одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці,
свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вище наведені
плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.
А втім, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам
поговорити з нашою мамою, що ім'я її — компартія. І будемо ми говорити
так, начебто культурний рівень нашої авдиторії не нижчий за шановну
ерудицію т. Юринця.
Мерінг, наприклад, завше гадав, що ідею соціалізму не тільки в естетиці,
а навіть (навіть) політиці й науці не зовсім визначено. Це давало йому
привід не погоджуватися навіть (навіть) з Марксовою характеристикою щодо
автора «Розбійників». Він, прямолінійніший за Плеханова, навіть
(навіть) він ніколи не поспішав з рішучою характеристикою тих чи інших
явищ в духовному житті народу.
Як же наші друзі характеризують і репрезентують перед компартією великий
культурний здвиг, що допіру розпочався в українській літературі? На
їхній погляд — це не що інше, як «помахування» «дерев'яними шаблями» та
«картонними мечами». «Назадницька гігантомахія» — і тільки, і коли потім
один із них, опам'ятавшись, хотів трохи виправитись і порівняв одного з
диспутантів з Карлейлем, то й це порівняння прозвучало, на жаль,
фрейлігратовою похвалою: мовляв, дуже добрий твій, Марксе, «Капітал»,
ним дуже захоплюються крамарі з Рейну. Коли «під густими мряковинами
критики» наші друзі не відчувають «широких левад творчості», коли
"даються нашому мистецтву тільки «grande teorie»[1] і постулати
ідеологічного хатянства, то, очевидно, і згаданий Карлейль мусить бути
або дерев'яним, або картонним. Словом, од компліментів ми одмовляємось,
щоби вони не заважали нам подивитись на справу цілком об'єктивно.
Отже — «дерев'яно-картонна» гігантомахія. Не зрозуміло тільки, чому вона
так стривожила славнозвісного марксиста Юринця, який одразу
розганяється на кілька статей. А тому раптом починає самознищуватися
Хвиля, що вона «має глибокі коріння в розвиткові економічних, соціальних
і національних особливостей України». Виходить, це зовсім не картонна
гігантомахія? Так точно, теж зовсім несподівано починає відступати і
Юринець, бо в ній зібрано багато «шкідливих для діла пролетарської
культури закликів». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев'яна»?
Не дерев'яна. От тобі й храм Діани: так ненароком і зарапортуватись
можна.
Проте наші наполеони і самі це знають. Дерево й картон для стилізації:
мовляв, не догадайся, чому пишу такі величезні підвали в центральному
органі партії. Історик всесвітньої літератури, Володимир Юринець,
очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхліна викликав у свій час
велику боротьбу між гуманістами й обскурантами. Справа, значить, не в
тому, що наш сьогоднішній літературний рух не заслуговує уваги, а
справа, так би мовити, навпаки: він не тільки стривожив наше
суспільство, більше того, деякі ігноранти його встигли вже fidem de foro
tollere — загубити громадський кредит.
Звичайно, цей неприємний бік «картонної» медалі не міг не турбувати
наших друзів. От чому Юринець поспішив зробити екскурс в історичні
аналогії, а Хвиля, що йому страшенно бракує Юринцевої всесвітньої
начитаності, звар'ірував деякі місця зі своєї нещодавно випущеної
(здається, єдиної) популярної брошурки про українські «широкі
можливості». Словом, надівши професорські окуляри, вчені марксисти
почали аналізувати ситуацію і шукати соціально-економічного коріння.
Як і треба було чекати, Хвиля, за прикладом «вчених» з клубу містера
Піквіка, перш за все сказав декілька надзвичайно серйозних і виключно
нечуваних фраз про диференціацію, міжнародний капітал і сільське
господарство. Закінчив він свій аналіз такою оригінальною мораллю: «Не
слід верзти всякі нісенітниці в розмовах і політиці». Але, гадаючи, що
сентенцію хтось обов'язково візьме під сумнів, професор присвятив їй
спеціальний розділ під піквікською красномовною назвою «Боротьба за
ідеологічну цитадель». Словом, від одного аналізу нам поки що — пробачте
за різкість — не холодно й не душно. Очевидно, і читачі почували себе
точнісінько так же.
Юринця вивезла всесвітня начитаність, і він вирішив піти на шлях
історичних аналогій. Перш за все порівняв нас з молодогегельянством і,
щодо останнього, тут же навів убійчу цитату з Маркса. Ваша, мовляв,
гігантомахія — те ж самісіньке, а як «історичний матеріалізм»
характеризує молодогегельянство — самі бачите.
"На момент припустім, що ця аналогія і справді вдала. Але хіба тут така
вже велика небезпека? Справа от в чому: наш ерудит не розуміє тієї
парадоксальності, якою перейнято Марксову характеристику
молодогегельянства. «Чи відомо» т. Юринцеві, що з цього самого
молодогегельянства вийшов, очевидно, й напевне відомий йому Фейєрбах, що
воно останньому дало можливість поставити, як-то кажуть, Регеля «на
ноги», що Енгельс і навіть сам бородатий Маркс належали в кінці 30-х і
на початку 40-х років минулого століття до молодогегельянських кіл? В
якому плані трактував Маркс той начебто й рідний йому рух? В плані
сучасної йому боротьби, і саме тоді, коли воно, зігравши свою
революційну роль, продовжувало культивувати гегелівський ідеалізм. Ми ж
на молодогегельянство мусимо дивитись в плані ретроспекції і прикладати
до нього об'єктивний метод. «Молода Німеччина» з часом теж виродилась в
реакційне явище. Революціонер Гейне завше стоїть поруч з песимістом і
поетом «світової скорботи» — Байроном. Але й Гейне, і «Молода Німеччина»
в середині XIX століття були тією фортецею, відкіля летіли снаряди в
болото рідного філістерства. Ленін не раз давав Плеханову характеристику
подібно до тієї, що її Маркс дав молодогегельянству, але це зовсім не
заважає ленінцю Юринцеві не тільки використовувати плехановські методи,
але й буквально вчитись в нього. Отже, коли комусь наш рух нагадує
молодогегельянство, то це зовсім не погано. Безперечно, і він, як і всі
на світі, може дійти до тієї точки, коли почне набирати реакційного
характеру. Але це трапиться за якийсь десяток-два років. Саме тоді наш
попередній товариш і мусить виступити з цитатою Маркса. Сьогодні ж
Юринців виступ — це («не ображайтеся», камраде Хвиля) один із тих
прекрасних актів, що ними вславилася наша не менш прекрасна нація.
Але професор не задовольняються однією аналогією. Бони рішуче хочуть
скомпрометувати перед партією наш сьогоднішній рух і тому порівнюють
його ще з «українським модернізмом». Отже, на момент припустім, що ця
аналогія вдала.
В своїх «Думках проти течії» в розділі «Культурний епігонізм» ми вже
говорили, як треба розцінювати наших так званих «європейців». Невже ж ця
«волинка» непорозумінь і безграмотних ляпсусів буде тягтися до
безконечності? Хіба вам не ясно, шановний товаришу, що наша
псевдочервона публіцистика веде до розриву з культурним надбанням, що її
підхід до наших «європейців» є антимарксистський, антинауковий, що це є
народницько-суб'єктивне тлумачення минулого в плані злободенних
перипетій? Справа ж не в тому, що євшанівський естетизм залишився
туберкульозним, не в тому, що Яцків не пішов далі «пангуманітарних
дифірамбів». Справа в тому, що цей «шум» був все-таки здоровим, логічним
і необхідним етапом на шляху до соціальної диференціації, до
пробудження нових суспільних сил. Хіба «Молода муза», культивуючи
крайній індивідуалізм, не була етапом до символізму? Хіба останній не
зіграв революційної ролі, виховавши в своїх рядах таку досить таки
імпозантну фігуру, як Олесь? Хіба сам найбільший молодомузівець і
дальший зрадник Яцків не зіграв помітної ролі в боротьбі з тим же таки
міщанством? Хіба сам великий Франко теж всюди був однаковий? Хіба він не
писав індивідуалістичних «Зів'ялого листя» і «Semper tiro»? Хіба… і т.
д. тощо В чому ж справа? Чому так гримає Юринець на «Молоду музу?» Хто
йому дав на це таке широке право? Чому французи, росіяни, поляки і т. д.
не запльовують таким чином своїх попередників? Чи, може, «Молода муза»
те ж саме, що й Слащов-кримський? Чи, може, вона була такою вже
бездарною, що нашому професорові чешуться руки? Так тоді відкіля ж
взялися «Сонячні кларнети», «Інтермеццо» і т. д.? Воістину: «ми не
знаємо, що таке державні справи», інакше б ми давно вже придбали в особі
Юринця одного із своїх справжніх державних мужів. «Молода муза» не
повинна в «неповнокровності українського суспільства», яке «віддавна не
знало історично-конструктивних традицій». Не «літературщина Карманських»
«підмивала елементи суспільної психіки» — цей погляд, по меншій мірі,
антимарксистський. Розхлябаність згаданої психіки не є результат роботи
літературщини, а навпаки. Що ж до «молодомузівської гігантомахії», то це
цілком природне явище всякої доби, яка передчуває національне
відродження. Яскравим прикладом є тому XVIII вік в німецькій літературі.
Так звані «м'ятежні генії» — цілком природне явище того часу.
Але й основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною.
Ставка була все-таки на «дійсну» Європу (її, до речі, як побачимо далі,
професор не розуміють). І коли вона, ця ставка, зігравши історично
необхідну роль, виродилась в «гарячку ностальгії», то все це виходило не
стільки «з залізної мови класових конфліктів», як з трагедії
української нації в цілому, з її ролі колоніальної країни. Цим ми,
звичайно, не думаємо ставити наших модерністів поза «залізною мовою
класових конфліктів», цим ми хочемо підкреслити, що ностальгія є
все-таки і перш за все ностальгія.