III ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо): — Провалівай! Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не
знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за
моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В
цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко
розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих
кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за
три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти
відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я. ...Куріли далі. Знову спалахували
димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не
видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом.
Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали
простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов
зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. Із
дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я
підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де
сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі... Я: — Ви? Він: — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
— "це сторож моєї душі" — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А
надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ,
залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і
вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних
закутках підворіть.
...Але що ж я? ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збився з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний
трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть
обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник
завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є
вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на
портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене
нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники,
і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в
чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу: — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! Я
хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він,
безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя
мати.
Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? Добре! Тоді я не. витримую й шаленію. — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але
голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити
мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе
жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю
на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині. Тьма. ...— Конвой! Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих
потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився
над безоднею. ....В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї
душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом
переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося
впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері? І
знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить.
І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у
дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але
це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як
зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама
смерть.
...Але, може, це помилка? ' Може, треба інакше зробити? —Ах, це ж
боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum
est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які
можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. ...Місяць
стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну
безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого
батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка
знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку
розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І
тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. І тоді ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз, два— і ще — удар! удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але
я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть,
звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване
неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я
держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу
дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся
крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже
мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її
м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув
руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім
підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тільки
збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія. ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. "От дурень!" — подумав я.
...Потім скинувся: — Де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла
гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у
пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна
перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни