ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ (Скорочено)
ПОВІСТЬ
І
– А, пан меценас! Ґратулюю, ґратулюю! Може тішитися наше місто,
що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не
чув!
Се було на вулиці, перед будинком карного суду, в однім із більших
провінціональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчилася, і з суду
виходили купами свідки – селяни, жиди, якісь ремісники, поліційні стражники. Адвокат д-р
Євгеній Рафалович вийшов також, вирвавшися з-поміж своїх клієнтів, цілої купи
селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і
вмілій обороні, не тільки увільнені трибуналом, але надто мали надію в
дорозі цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, із-за
котрого знялась була буча. Вони з слізьми в очах дякували д-ру
Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далі, і вийшов із
темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холодніше, ніж у
залі розправ, але проте стояла курява від давно не метеної долівки, було
брудно і тісно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим,
але хоч трохи свіжішим повітрям і, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди,
щоб тільки вийти з-посеред тої купи людей, у котрій – він знав і чув
се – всі звертали на
нього очі, всі шептали про нього. Се ж нині
був його перший адвокатський виступ у сьому місті, куди він отсе тільки що перенісся. Від нинішньої
оборони мало залежати його дальше
поводження на новім ґрунті, і він чув
се, що нинішній виступ удався йому дуже добре. Він був дуже задоволений,
але, держачися старого правила «аеquam servare mentem»1, мав вид не
то байдужно-спокійний, не то занятий чимсь і йшов не озираючись, не спішачись і не
звертаючи уваги ні на що постороннє.
Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з тої рівноваги. Він озирнувся і
побачив, як півперек вулиці, кланяючись
капелюхом і весело балакаючи, наближався до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим
ріденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око і добру пам’ять, але не міг пригадати
собі, щоб де-небудь і коли-небудь
знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.
– Що, не пізнають мене пан меценас? – говорив він радісно і дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі
чули його слова. – А, не диво, не
диво! Давні часи, як ми бачились. Ще
й як бачились! Ану, прошу придивитися мені добре, прошу пригадати собі, га, га, га!..
Він стояв
на тротуарі всміхнений, спотілий, з капелюхом,
зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинутися
йому в обійми.
Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер на ніс, придивлявся
панкові, всміхався, покашлював, а далі сказав:
– Даруйте,
пане, не можу пригадати.
– Валеріан Стальський! – з тріумфом скрикнув панок і знов зробив
рух руками, мовби хотів кинутися в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв
недвижно, з поважним лицем, на котрому видно
було напруження і надаремне шукання в
закамарках споминів.
– Стальський...
Стальський, – повторяв він механічно. –
Даруйте, пане!.. Будьте ласкаві, допоможіть моїй пам’яті! Їй-богу, стидно мені, але ніяк не можу...
Та нараз він ударив себе долонею в чоло.
– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мій домашній
інструктор у третій... ні, раrdon, у другій
гімназіальній класі!
– Так, так, так! – притакував Стальський і
руками, і головою, і всім тілом. – Видно, пан меценас
не забули. Аякже, аякже, домашній інструктор...
неправильні латинські verba1, пам’ятаєте?
– Га, га, га!
Партиципіальні конструкції, аblativus absolutus!2
Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?
Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши
їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, ішов
обік нього.
– Дякую, дякую! От жию, аби жити.
– Маєте тут яку посаду?
– Авжеж, авжеж! Я
в суді. Пан меценас ще тут незнайомі... Я
тут офіціал при помічнім уряді, маю під собою регістратуру. О, я служу вже п’ятнадцять літ!
– Але ж ви, здається, були в війську?
– Так. Власне тоді, як я пана меценаса вчив,
мене з шестої класи відібрали до війська. Дурний
чоловік був. Було шануватися, зістати офіцером... Ну, я там зразу троха шарпався... Знаєте, у війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять літ, я пішов і
дістав місце канцеліста при суді. За п’ять
літ чоловік авансував, – ось вам і вся моя
кар’єра.
Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залізниці.
Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а
довкола вулиці були самі мури і стіни, ніде ані садка, ані дерева. Духота.
Меценас ізняв капелюх і, мов вахлярем, холодив ним спітніле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола
хустиною.
– Але ж то пражить! – промовив він.
– Пан меценас, певно, на дворець ідуть? –
запитав Стальський.
– Ні.
– А чого пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте
тут діло до кого?
– Борони Боже! Я властиво хотів іти на обід.
– На обід? Тут пан меценас у когось обідають?
– Ні. Хочу
пошукати якоїсь реставрації. Вчора і позавчора,
поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелі.
– Так, то пан меценас до готелю заїхали?
– Так. «Під Чорного орла». Знаєте, я тут чужий. Маю кількох
знайомих урядників і професорів гімназіальних, але всі вони на
урльопах, на вакаціях, пороз’їздилися. То я заїхав до готелю і
там сиджу, поки знайду собі помешкання. Але їда там не смакує мені.
– Ну, певно!
Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію.
Прошу от сюди!
І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не
перестаючи говорити.
– Ах, так! То пан меценас у готелі! Ще не маєте
помешкання! Ну, в такім разі, надіюсь, не відкинете моєї послуги. Позволите, щоб
я допоміг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!
– Але і овшім, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим більше, що у
мене й писанини ще купа, нема коли бігати по місті, шукаючи хати.
– О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілія?
Також у готелі?
– Фамілія? У мене жадної фамілії нема. Я сам-самісінький.
– Як то? Пан меценас нежонаті?
– Ні, пане.
– А, так! На кавалерській стопі! Ну, так, то що інше! Так же мені й
говоріть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати в спільній столовій, чи, може,
окремо?
– Та мені байдуже, – мовив адвокат. – От хіба якби ви були такі
добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.
– Я такий рад, що здибав пана меценаса...
– Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! – мовив
меценас, і оба ввійшли до реставрації.
|