СКАЗАННЯ ПРО ВІЙНУ КОЗАЦЬКУ З ПОЛЯКАМИ, що через Зіновія Богдана Хмельницького, Гетьмана військ запорізьких, вісім літ точилася.
А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою
він Хмельницький, при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з
тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха
російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався.
Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла
Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у
своїй книзі «Війно Домова» названій. Нині ж коротко стилем історичним і
наріччям малоросійським, оправлено й написано стараннями Самоїла
Величка, колись канцеляриста війська запорізького, в селі Жуках, повіту
полтавського, року 1720.
ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЛЬНИКА
Цікавому
норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику,
як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи
може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до
речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи
та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й
біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на
приказку — в терпінні вашім знайдеться душа ваша. Думаючи про це й
оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я
про всілякі діяння й побачив, що славу тих чужоземців пояснено й не
затемнено. Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так
само, як і чужинці, вели війни й славилися лицарською відвагою та
богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і
не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх
нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов'яно-козацьких письменників і
відтворив якусь варту пам'яті, сучасну йому подію, то записав це вельми
куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те
постало, як відбувалося і як закінчилося, не зазначивши й побічних
обставин.
Отож гідні похвали подвиги наших козако-руських предків описали не
наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та
польські. Можна прочитати там і про описану вже в мене Хотинську війну
1, проте ці книжки важко не тільки витлумачити й перекласти на козацьку
мову, але й дістати в Малій Росії. Річ відома: як мертвої плоті ніхто,
крім божої благодаті, не воскресить, так не може людина навіть суєтну
сьогосвітню славу вияснити й описати без літописних свідчень. Тим-то я й
не посмів писати того, про що не мав певного знаття. І це не через
лінощі, а тому, що наші козацькі літописці, наслідуючи давніх ледачих
письменників, через недбальство не описали славні й великі діла своїх
вождів. У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії
2, я проходив з помічним малоросійським військом, яке було послане за
монаршим, його царської пресвітлої величності, указом на допомогу
полякам проти шведів, через тогобічну малоросійську Україну, що лежить
на захід від Корсуня й Білої Церкви. Перейшов я Волинь та князівство
Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали
численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею
людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і
поселення диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на
шляху у військовому поході (у Чолганському, в Константинові, Бердичеві,
Збаражі і Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли —
розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні
лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившися,
побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні
україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні
діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який
правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували
поляки раєм світу — був він перед війною Хмельницького немовби друга
обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в
різних місцях багато людських кісток сухих і голих — їх покривало саме
тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?» Надивився я того всього, що
кажу, порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею — бо ж зробилася
пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка
вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її,
славні предки наші!
Попитав я тоді багатьох старих людей, чому це так, через що і через
кого спустошено тую землю нашу. По-всякому відповідали мені,— один так,
другий інакше, і не міг я з їхніх неоднакових розповідей достеменно
довідатись про падіння й занепад тогобічної нашої вітчизни. Тільки
заглибившись у козацькі літописання, спізнав я про деякі причини того
занепаду (про це оповім далі, у розділі другому).
Багато дечого я взнав про той занепад і від віршованої книги Самуїла
Твардовського 3, яка має назву «Війна домова»,— вона була надрукована в
Каліші 1681 року. Скористався я книгою німецького історика Самуїла
Пуфендорфія (її переклали з латини на російську мову й видрукували в
стольному місті Санкт-Петербурзі 1718 року) 4, а також діаріушем Самуїла
Зорки 5, секретаря Хмельницького (про Зорку я розповів докладніше в
дев'ятому розділі першої частини). Однак і в людських розповідях, і в
літописаннях я побачив розбіжності і був непевний, не знаючи, хто з тих
істориків мав рацію, а хто ні. І все ж як воно не є, я, прагнучи праці,
зважився вивести для твоєї вигоди, цікавий читальнику малоросійський,
простим стилем і козацьким наріччям, розклавши на частини й розділи цю
історію про війну Хмельницького з поляками і про тогобічний
україно-малоросійський занепад.
Я брав те, що повідане в книзі Твардовського стислим, мережаним і
заплутаним віршем (про це й сам автор свідчить в останній своїй книзі),
й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки
підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії. Я
змінював у деяких місцях зміст Твардовського (через віршову трудність),
але дуже не набагато. Правдивого ж викладу історії та військових подій я
не порушував, а коли чого не було в Твардовського, те докладав із Зорки
та інших козацьких літописів. А чого не було в Зорки, те додавав із
Твардовського. Пуфендорфій же, як далекий від Малої Росії історик,
описав ту війну Хмельницького дуже коротко.
Треба ще додати, що Твардовський хоч і описав у одній книзі
дванадцятилітню домову 6 польську війну, однак відвів у ній боротьбі
Хмельницького з поляками тільки вісім літ. Тобто йдеться там до того
часу, коли Хмельницький з козаками та всією Малою Росією піддався під
протекцію російському цареві. В подальші чотири роки поляки воювали з
росіянами, шведами й венграми. За той час помер Хмельницький,
гетьманував, а потім зрадив Виговський, була Гадяцька комісія, впали на
сьогобічну Україну великі біди, потім гетьманували Безпалий та Юрась
Хмельниченко — збіглося це, на лиху годину, з тодішніми людськими
розрухами.
Отож, ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці
непевне й неправильне, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся
досконаліших козацьких чи якихось інших літописів забудь лінощі, полай
мене за невігластво в цій справі і, покладаючись на ті правдивіші
літописи, але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі
від Бога розумом. Бо нині, через сімдесят років після війни
Хмельницького, важко домагатися досконалого знання і правди про ті
військові події, тогобічні українські спустошення й сьогобічні шкоди. І
це тому, що мало є, як я вже казав, козацьких літописів, та й ті
письменники, що я їх згадував, не викладають, мабуть, правдиво подій, а з
ними і я сам; недаремно ж бо кажуть: кожна людина — лож! Ти ж, ласкавий
читальнику й правдолюбцю, все те мені вибач і покрий своєю благостинею.
Покірно прошу тебе цього і навзаєм бажаю тобі мати від найвищого
господа і творця всі тимчасові і вічні блага.
Пильно і всеістинно
правдешній Малої Росії син,
тобі ж, читальнику-співвітчизнику,
всіх благ завжди бажає твій брат і слуга
Самуїл Васильович ВЕЛИЧКО,
який був колись у генеральній
військовій гетьманській канцелярії
канцеляристом війська Запорозького.
1
Маються на увазі записки М. Титлевського, які відкривали літопис С.
Величка в рукописі. Їх уміщено в додатках до видання: Летопись Самоила
Величка.— К., 1848.— Т. 1.
2 Йдеться про наступ Карла XII на Польщу в 1701 — 1702 рр. Війна
закінчилася поразкою саксонсько-польських військ (під Клішовом, 1702
р.), після чого було скинуто з польського престолу Августа II.
3 Твардовський Самуїл (1600 — 1661) — польський поет.
4 Пуфендорф Самуїл (1631 — 1674) — знаменитий німецький юрист та
історик. Книга, якою користувався Величко, звалася «Введение в историю
европейскую».
5 Щодо особи Зорки в історичній літературі були
великі суперечки. Акти не засвідчують такої особи як писаря Б.
Хмельницького. Деякі вчені вважають його вигадкою самого Величка,
завважуючи схожість імен при переліку джерел. Все-таки якимось джерелом
Величко користувався. Можливо, іменем Зорки прикривався інший автор.
Зорку визнавали С. Соловйов, М. Костомаров, М. Максимович, О. Левицький,
К. Заклинський, В. Антонович, О. Лазаревський, В. Петрикевич, В.
Липинський, Д. Багалій, П. Клепацький та ін.; заперечували його Г.
Карпов, М. Грушевський, М. Петровський, І. Франко, І. Крип'якевич, В.
Іконников.
6 Домову — громадянську.
(Уривки)
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ
РОЗДІЛ 1
Вивод о гетьману Хмельницьком, хто он був і откуда; о дітєх єго і слугах значнійших; і о історику німецьким Пуфендорфію.
Не могл-єм того дойти і вибадатися з історій книжних, якого
власне року заложен і докончен в Польщі славний і кріпкий замок
Бродський; того тілько з повісті певной шляхти польськой дойшол-єм, іж
Зіновий Богдан Хмельницький, яко вольний і значний шляхти руськой син,
зоставал в Польщі в чину конюшеськом у вельможного пана Потоцького,
фундатора замку Бродського, в тоє время, коггда зовсім докончился тот
замок. І єгда тот Потоцький, з многими і високими себі ровними шляхти
польськой персонами, прибил до Бродов 1 для оглядання тоєй своєй замку
Бродського фундацієй, тогда з тоєю ж своєю асистенцією ходячи по валах
бродських тішился вельце, же за старанєм і коштом єго так знаменитая і
кріпкая фортеця Бродськая зостала сооруженна. Где слишал і от асистентов
своїх многіє себі похвали, і тоєй фортеці залецення, яко і недобитою єї
нарицали. При нем теж пану Потоцьком і конюший єго Богдан Хмельницький
по тих же валах близько ходячи, а для бувшей в нем натуральной
вдячності, розтропності і науки великую іміючи милость от пана своєго,
гди вопрошен був таковим словом: пане Хмельницький, як ся тебі мнить о
той фортеці; бо я уважаю, і всі тоє признають мні, іж єсть недобута.
Хмельницький на тот час запомнівши злой, а іле в подпилом, пана своєго
фантазієй, учинил неосторожне такий на слово панськоє отвіт:
«Ясневельможний мосці добродію, що рука людськая зділаєт, то тая ж і
зопсовати может». Що любо єсть правда, однак тим отвітом Хмельницького
тот пан Потоцький, фундатор бродський, барзо уражен, но Хмельницький не
постерегл того. Леч от других братті своєй, а особливе от ближайших боку
панського слуг, з которими міл доброє захованнє і приязнь, гди зостал
перестережен, іж міл того дня от меча панського стратити свою голову.
Теди тоєй смертной не дожидаючися чаші, гди начали до столу панського в
новосозданних замкових будинках готовити, он, Хмельницький, вийшов з
замку на квартиру свою в місто Броди; где луччії коні свої побравши і що
було на тот час при нем субстанції на в'юки зложивши, рушил з челяддю
своєю спішно і безвісно з кватири в путь наміренний, і чим прийшло до
пол-обіду панського в замку бродськом, Хмельницький тим часом миль три і
чотири могл улузати. А о полобіді, гди пан Потоцький загрів уже добре
лоб свой сикером, велить покоєвому своєму винести себі з комнати палаш, а
другому слузі приказал звати Хмельницького конюшого своєго. Тот слуга
по всем замку не знайшовши Хмельницького, удался на квартиру єго, а там
одержал от людей домашніх таковую відомость, іж Хмельницький посідлавши і
пов'ючивши свої коні, рушил спішно із квартири, не сказавши нікому
куди. Слуга тот, гди о от'їзді з Бродов Хмельницького принесл пану
Потоцькому реляцію, тогда всяк домислился, іж Хмельницький, оставивши
вічне службу свою, уйшол вовсе от гніва панського. Пан Потоцький,
получивши тую о уєханню Хмельницького відомость, тим барзій роз'ярился і
зараз найлучшими коньми своїми приказал слугам своїм гнати за
Хмельницьким, а завернути єго до себе. Якая за Хмельницьким погоня любо і
була, еднак всує; поневаж недогнаний Хмельницький і без жодного
препятія щасливе от Бродов прибув на Україну. Где ніколикоє время
проживши, і з добрими молодцями козацькими обознавшись, от'єхал з ними
на низ до Січі Запорозькой. А там чрез ніколико літ зостаючи, набивал
нужних себі вещей, чрез праці і труди воєннії, ходячи з козаками
запорозькими полем і морем, за промислом воєнним под жилища
бісурманськіє і в оказіях воєнних не закриваючи своєго пред неприятелем
ока, за що в войська запорозького в особливой був честі і повазі. А
наконець, зтескнивши в Січі Запорозькой, от'їхал в городи українськіє
малоросійськіє і, в Чигиринськом повіті ожившись, женился, понявши себі
панну Анну Сомковну, з нею же сплодил двох синов: Тимоша 2 і Юрія 3 і
третую цорку Єлену. Але іж був літерат, і в чину козаков реєстрових
знаменнитий, а в оказіях воєнних против бісурман (особливе на морю
Чорном, в десятку тисяч войська козацького, року 1621, за кролевства в
Польщі Жигмунта Третього і сина єго принц-Владислава, во время войни
польськой под Хотинню, з Османом, царом турецьким, бувшой, і інших
времен і случаїв) іж завше оказивался королеві польському і Річи
Посполитой не без значних, і награжденія достойних прислуг і заслуг,
того ради от короля Жигмунта і сина єго принц-Владислава і Річи
Посполитой певную часть грунтов і земель, в повіті чигиринськом, в
Суботозі іміл собі наданную, і вічним мандату королевського привілеєм
ствердженную, і на тих то добрах своїх живучи, осадил слободу
Суботовськую, і значне був начал розживатися, яко і Твардовський в
первой часті книги своєя наменяєт. Чому враг ненавидяй добра людського,
чрез інструмент свой Чаплинського позавидівши, вигнал був на время з
дому і осідлості єго, Хмельницького, до Запорожжя; чрез якоє вигнаннє,
не тілько значноє і незказанноє крві православной і римськой зділал
пролитіє, але і великоє короні Польськой і Україні Малоросійськой нанесл
спустошенне і розореніє: що з історії предлежащой досконале узриши,
любопитствующий чительнику. А я знову до річи моєї о Хмельницьком
возвратившись, тоє тут докладаю, іж обидва сини Хмельницького, Тимош і
Юрій, були паливоди своєвольнії, но Юрій не так, занеже он з натури був
євнух; а старший Тимош, єще совершенно незконченной бувшой войні тогда
Хмельницького з поляки (яко о том напреді узриши), женился на Домні,
дочері тогдашнього господаря волоського, і толь був своєвольний, же по
смерті отчеськой (єсли то єсть правда), Чаплинськую, мачеху свою, на
воротах обвісил. Бо Хмельницький, пришедши з войськом козацьким от
Запорожжя до Чигирина, зловил Чаплинського, главного ворога своєго, і
оттявши єму голову, Чаплинськую понял в жену себі. Потом і Тимош
Хмельниченко, недолго з Домною поживши, забит в Сочаві; а Домна на свої
отчистії добра з України, в огні воєнном тогда палавшой, для тишини і
покою в землю Волоськую от'їхавши, в них, яко достатная і багатая пані
вдовствующая, господствовала аж до смерті своєї, якая нечаянно
постигнула її от рук нестатків і гультяїв козацьких, которії,
поворочаючи подобно з ніякихсь затягов воєнних, набрили в Волощині Домну
в ніякоїсь її маєтності, і там на дом її розбойничесько нападши і всі
скарби і багатства, якії були Наверху, розграбивши, прочіїх скарбов
схованих допитовалися Домни мученієм і тиранством. Леч она, будучи
мужественною невістою, одповідала козакам так: «Лучче хощу да владієт
земля бездушная, нежелі ви одушевленнії вразі мої скарбами моїми». При
яких слов сконченню абіє скончила і живот свой Домна Тимошиха. Юрій
Хмельницький по смерті отчеськой, і по гетьманстві Виговського був мало
щось гетьманом в Чигирині, под державою вели-кого государя російського,
которому вскорі змінивши, і в отчаяніє фортуни своєя пришедши, удался до
Порти турецькой, і стал був там чернецем. Но вскорі, по желанію
оттоманськом, чернечество своє отринувши, а гетьманом знову от Порти на
Україні присланним будучи, таковим от Порти ударован був і писался
титулом: Юрій Хмельницький Венжик, ксіонже сарматійський, і гетьман
всего войська запорозького; що дається вократці видіти в конституціях
короля Яна Собеського, на листі 35-м, року 1677-го в Кракові друкованих.
Єлену зась Хмельницьківну понял був за жону значний і шляхетний
чоловік, первіє Данило Виговський, брат родний Виговському, що по
Хмельницьком був мало гетьманом. Потом Павел, чили Пантелеймон Тетеря 4,
которий тож малоє время і гетьманом козацьким був в Чигирині, пред
Ханенком, гетьманом уманським.
Ми же зде о том тут замолчавши, приступаєм до сказанія о войні
Хмельницького з Поляки бувшой. В котороє время воєнноє, були при нем,
Хмельницьком, два чоловіки знаменитих, рожаю шляхетного козацького: єден
— Петро Дорошенко конюшим, а другий — Іван Брюховецький слугою старшим,
которії обидва, іж були люде довціпнії і в річах світових біглії, прето
времен своїх і гонорами гетьманськими от бога і войська запорозького:
Дорошенко в Чигирині, а Брюховецький в Гадячом були почтені. О чом всем
по літах їх напреді, по войні Хмельницького, в сем літописцю лучче
виражається...
РОЗДІЛ 2
О
обидах, утісненіях, і розореніях, малоросіянам, от поляков творимих; за
якого короля і як давно онії начашася; чрез колико і до якого короля
продолжишася. О Русі, послі розоренія Батиєва розплодившойся, і о
козаках, з неї уродившихся і нижче порогов Дніпрових жительствовати
наченших, і о гетьманах їх. О привілеях давніх королевських приватних і
публічних, у малоросіянов бувших, і одобраню чрез Хмельницького у
Барабаша привілеїв королевських, малоросіянам же полезних; также о
Хмельницьком, з яких причин уєхал до Січі Запорозькой, і по фортельной
листовной до поляков кореспонденції, абіє поднесл і воєнноє на них же
поляков оружіє, літопис козацький.
Року от созданія всея тварі 7156, от воплощенія же сина
слова божія содітеля і зиждителя миру Христа господа 1648, в он же
господствоваху і повеліваху: в Москві великий государ цар і великий
князь Алексій Михайлович, всея Росії самодержець; а в Польщі великий
государ і великий князь Владислав Жигмунтович Четвертий, король
польський і шведський, єго же і Шестим Владиславом Пуфендорфій нарицаєт;
літо було висектовоє; літера же пасхальная була К красноє. Бисть веліє
малоросіянам шляхетним і посполитим, по обоїх сторонах ріки Дніпра
жительствующим, і козакам войська запорозького от панов польських, і їх
дозорцов, мимо волю королевськую і Річи Посполитой, утісненіє,
озлобленіє, всеконечное знищеннє і розореніє. Котороє то утісненіє любо
началося творити Русі от поляков, от 1333, подлуг Гвагніна і
Пуфендорфія; альбо по іном історику Кромеру 1336 року, когда Казімір
Великий, іже єсть того імені Третій, по смерті Владислава Локетка, отця
своєго, наставши зараз королем польським і перво року 1340, потом
всеконечно року 1348 взял войною руськіє землі і провінції і з'єдночил
їх з короною польською, альбо подчинил їх оной. Однак легшоє і
зноснійшоє було людем руським і козакам з ними, аж до кролевства
Жигмунта Первого. Єгда же Жигмунт оний, подлуг Кромера і Гвагніна, року
от рождества господня 1507 приять королевство Польськоє, тогда за єго
пановання, дев'ятого року, то єсть от рождества Христова року 1516,
козаки в руських провінціях і землях, і з тоєї ж Русі, чрез 276 літ,
послі пліненія і розоренія Батиєвого (котороє бисть, по свідительству
Пуфендорфієва, року от рождества господня 1237, а по свідительству
Галятовського 5, в «Скарбниці» єго в чуді втором, року 1240) паки
розплодившіїся і умножившіїся, з домов своїх виходити, і по островах
Дніпрових, нижче порогов, рибними і звіринними добичами бавячися, когда
начаша вселятися, тогда зараз завистнії добру і вольності людськой
поляки, того незлюбивши, начаша над волю і привілеї королевськії,
большіє Русі і козакам творити обиди і утісненія. Потом, подлуг
помененного історика Пуфендорфія, року от рождества Христова 1574, а
подлуг Кромера, історика польського, року 1576, по Генрику Валенсію
французі, князю авдегавенськом, брату короля французького, Кароля
Дев'ятого, єгда сіде на маєстаті королевства Польського Стефан Баторій,
князь трансільванський, воєвода седмигродський, муж в кроніках великоє з
рицерства залеценє міючий і в рицерських людєх кохаючийся, тогди,
устроївши в Польщі войська платнії (яких пред тим не бувало) назвал їх
кварціяльними. Єгда же зараз потом і в козаках дніпронизових, яко овцях,
пастиря неімущих, устроїл чин, к воїнському управленію потребний,
позволивши їм подлуг старожитних і древнійших обичаїв между собою іміти
не тілько менших начальников, но і найбольшого воєвождягетьмана і надал
їм во владініє для гетьманской резиденції і для войськових всяких
запасов і прибіжища над Дніпром город Терехтемиров, зо всім єго уїздом
(що і Твардовській в часті первой книги своєй «Война Домова» названной,
свідительствуєт), ствердивши тоє войську запорозькому і грамотою своєю
королевською. Тогда поляки в ббльшую (от первой) зависть і
нєдоброхотство возвративши всю под своєю властію тогда бувшую Русь і
козаков внутр Польщі і на Україні по обоїх сторонах ріки Дніпра
жительстовавших, большими налогами і бідстви отягощати і озлобляти
начаша. І продолжися їм, козакам і Русі, тоє от поляков творимоє
озлобленіє, чрез літ 315, числячи от Казіміра Великого (яко виш
ізобразись), Русь завоєвавшого, аж до Владислава Четвертого. Бо от
вишписанного короля польського, Казіміра Третього, до панування Жигмунта
Первого, бяше Русь (яко же ріх) в меншом от поляков озлобленії чрез літ
174, в них же прейдоша королей польських 8, з ним же, Казіміром,
числячи. А от Жигмунта до королевства Стефана Баторого чрез літ 67, в
них же прейде королей польських 3, з ним же, Жигмонтом, рахуючи, в
большом утяженню Русь з козаками обріталася. От Стефана зась Баторого до
кончини в містечку Меречу Владислава вишмененного Четвертого, в року
1648 постигшой, в он же і Хмельницький за вольності козако-руськіє
поднял войну против поляков, бяше Русь з козаками в неудобостерпимом от
поляков озлобленії і утісненії чрез літ 74; в них же прейшло королей
польських 3, з ним же Владиславом і Баторієм ізчисляючи...
Тії убо всі монархи польськії, яко їм прислушало і подобало, бяху к
своїм подвласним людем русам і козакам ласкавими і милостивими панами,
імуще їх в своїй особливой охороні і протекції, і древнійшії їх права і
вольності, єден по другому засідаючи маєстат кролевства Польського,
новими своїми грамотами і привілеями умоцняли. А особливе Ягелліон, іли
Владислав Вторий по Кромеру, по Пуфендорфію же Четвертий, за королевства
своєго ко русам і козакам (взглядом надання і ствердження прав і
вольностей їм полезних) не без особливої могл бути благодаті і
призрінія, яко монарх (по свідительству Гвагнінову, в «Кроніці
Польськой» на листі 98), з матки руски рожденний, і многоє з своїх
добродітелей і благонравія, от того ж Гвагніна, залеценє іміющий, а над
то пам'ятствуючи он, Ягелліон, антицесоров своїх, королей польських,
уставов, привілеїв, козакам і Русі поставленних і утвержденних, не
уничтожати і не касовати. І овшем з тих помененних монархов польських
кождий що-кольвек могл (яко же вишше ріх) часу своєго пановання русам і
козакам україно-малоросійським прибольшити прав і вольностей, ку їх
помислнійшему житію (що в пактах і метриках коронних певне обрісти могло
би ся), заохочаючи їх тим і вперед ку себі на приязнь, непремінную
зичливость і вірную службу. Леч панове державці польськії і їх дозорці, в
руських землях і провінціях бувшіє, всі тії королевськії мандати і
привілеї чрез свою гордость уничтожающе своїм неситим желанієм, з
людським утісненієм і обидами (яко же преднаписася) чинили
довлетвореніє. Аще бо і іміяху в то время (то єсть року 1648) козаки і
всі малоросіяне в себе права і привілеї древнії і новії королевськії, на
певнії свої вольності і свободи данії, обаче тих високодумная і
гордостію велією вознесшаяся (яко же і вишше ріхом) шляхта польськая не
слушала і не ісполняла, і за нічто же їх мняши, великими тяжестьми і
бідствами (для своїх власних, і найбольшими багатствами і прибутками
ненасищенних афектов) утискала і обижала. З яких привілеїв королевських
єдна шляхта малоросійськая іміла і держала в себе приватне, бо тілько їм
самим оніє на добра і вольності їх були дані. А другії привілеї,
войську запорозькому і всему обще народу малоросійському служачи, по
прежніх козацьких гетьманах позостали (которих то гетьманов от 1576
року, в он же настал королем Баторій, до 1638 року, в он же кролевал
Владислав Четвертий альбо Шестий і в нем же отправилася прежде
вираженная война з поляками Острянинова, по свідительству кронік
польських і літописцов козацьких, то єсть чрез 62 чили сімдесят одно
літо, прейшло вірних і противних поляком десять). Їх же проіменованія
сії суть, по рокам їм зде полагаємим:
Число гетьманов
Годов гетьмановали
Імена гетьманов
1
1577
Шах гетьманом був запорозьким,
2
1595
Наливайко був гетьманом козацьким,
3
1599
Косинський був гетьманом запорозьким,
4
1618
Сагайдачний був гетьманом козацьким,
5
1626
Вовк був гетьманом запорозьким,
6
1630 чили 37
Тарас був гетьманом козацьким,
7
1631 чили 2
Балук гетьманом був козацьким,
8
1633
Сулима був гетьманом козацьким,
9
1638
Острянин був гетьманом запорозьким,
10
Того ж
Гуня був гетьманом козацьким.
Знайдовалися на тот час в руках значного козака
Барабаша, полковника черкаського, єго же многії з людей малоросійських,
річей певне несвідомії, нарицаша і днесь нарицають гетьманом, но ність
тако: зане же от помененной войни Остряниновой гетьмани войська
запорозького, чрез трактат у Маслового Ставу заключенний, іспразднишася,
і комісари польськіє вмісто гетьманов козацьких над козаками уставлені
бяху, що назад на листі... совершенно виражено. Тот Барабаш, єще пред
полковничеством своїм черкаським, будучи значним на Україні товаришом
войська запорозького, гди року 1636 настал королем польським Владислав
Четвертий, іже єсть і Шестий, з Богданом Хмельницьким і із іним
значнійшим товариством українським їздил до него, Владислава, і при
освядченкю єму творимих на Україні от поляков обид і утисков, просил о
потвердженнє королевськоє давніх українських і козацьких прав і
вольностей, і аби вольно було їм з между себе вибрати і поставити
гетьмана, на услугу і защит от неприятелей короні польськой потребного,
що і одержал. Ібо не тілько дан був єму, Барабашу, зо всім войськом
запорозьким і народом україно-малоросійським, привілей королевський, при
печаті і подписі власной руки королевськой Владиславлей, ствержуючий
прикладом прежних королей польських всі козацькії і малоросійськії
древнії права і вольності і позволяючий їм, козакам, на Україні своєго
іміти гетьмана. Але при отправі їх приватне бувшой і такоє королевськоє к
нему, Барабашу, з товариством усноє було слово: «Пам'ятаєм ми, панове
козаці (кромі іних давнійших вірних антицесором нашим найяснійшим
королям польським і всей короні услуг ваших), недавно прошлую
Хотинськую, под дирекцією нашею, упрейме вірную і зичливую нам против
Османа, султана турецького, службу вашу, войська запорозького, которої,
яко найяснійший Жигмунт, отець наш король польський, так і ми вдячні
будучи велце, декляровали-сьмо вам, всему нашему войську запорозькому і
цілому народу українському такую нашу ласку і респект, якой би-сьте
тілько от нас афектовали і вожделіли, і тепер тої декларації нашой не
касуєм і не преміняєм. А претож, єсли би поляки, на Україні
господствующії, своїм ходячи упором, не слухали нашего королевського
заказу і не повстягнулися от чинення малоросіянам і вам, козакам, кривд і
прикростей; то яко воєнніє єсьте люде, так, маючи шаблю при боку своєм і
в руках самопал, можете своїх древніх вольностей тим оружієм у поляков
доходити. Якії уснії слова королевськії, вольностей оружієм боронити
козакам позволившії, за занесеннєм кількакрогних послі того чрез супліки
козацькії жалоб українських, о непрестаємих от поляков на Україні
бідствах і розореніях і приватним листом королевським -Владиславом до
Барабаша з товариством писанним, були повторені і подтверджені. Леч
Барабаш потім усталювавшися добре на полковничестві черкаськом і держачи
в себе тії привілеї королевськії (о которих Хмельницький совершенно
відал і знал, где зостають з Барабашевом схованню), любо от многих
обидимих, а особливе от Хмельницького, був возбуждаєм при тих правах
непремінно стояти, і нового гетьмана межи собою поставивши,
королевського величества і Річи Посполитой знову чрез послов своїх
просити, аби паки новими привілеями і мандатами тії їх давнійшії права
подтвержені, і панове польськії от чинення обид і утисков козакам і всім
малоросіянам даби були завстягнені; однак он, Барабаш, для своїх приват
і властолюбія, бинаймній того обидимих людей совіта не слухаючи, і
скорбей їх знати не хотячи, крил і таїл в себе тії привілеї, без жадної
козакам і народу малоросійському пользи. І яко гетьманську елекцію, чрез
кілько літ час за часом откладаючи, зволікал всує (чи то домишлялся
того, же он гетьманом поставлен не будет, а єсли інший хто ізбран
зостанет гетьманом, то і на полковничество черкаськоє луччий от него
винайтися может), так і о добрі людськом посполитом згола своєго не
хотів іміти старання. Чили творил тоєй гетьманськой елекції зволоку і
пролонгацію для корупцій, от панов державцов українських єму бувших,
чого мощно надіятися. Альбо, наконець, для того, жеби трактат, по
сконченню войни Остряниновой, року 1638, у Маслового Ставу з козаками
заключенний (...) був без поврежденія при своєй заховай цілості.
Богдан Хмельницький (о нем же в виводі на листі, кто і откуду он бі,
із'явих прежде), сотник уже на тот час чигринський, видячи людей своїх
українських, от панов польських і дозорців їх бідственні гнетомих і
озлобляємих, плач і стенаніє, братерським а праве отчеським на тоє
уболівал серцем і всегда мислил о способі том, чрез которий би возмогл з
рук Барабашевих привілеї королевські, малоросіянам в пользу наданнії,
одобрати і при оних полезнійшоє що погибающой Україні сотворити. Єгда же
от Чаплинського (которий от пана Конецьпольського, хорунжого коронного,
був на тот час в Чигрині подстаростім) і самого єго, Хмельницького,
постигнула кривда і безчестіє: кривда оттоль, же Чаплинський заздростію
добра людського отягощенний, за позволенєм пана своєго Конецьпольського,
хорунжого, мимо волю королевськую, отнял у Хмельницького слободу
Суботовськую і іниї угоддя і права королевськії виманил. А безчестіє
оттоль, же гди о той своїй кривді нісколько слов Хмельницький промовил
до Чаплинського і о отданнє привілеїв королевських упоминался, зараз був
з великим безчестієм і ругательством, як лотр який, в тісноє тюремноє
между злодіями посажден в'язеннє і, в нем чрез дней чтири зостаючи,
заледво чрез Чаплинськую, перепросил Чаплинського, і випущен зостал з
в'язення тюремного. Тогда он, Хмельницький, при дознанню на власном себі
такої от Чаплинського кривди і безчестія, а к тому не тілько з дому
Чаплинського, от нікоєго друга своего зостал перестережен, что
Чаплинський і о самую Хмельницького старається голову, но совершеннійше о
том, тож от друга своєго, пана Кречовського, полковника
переяславського, зостал увідомлен тако: іже листом гетьмана коронного
Потоцького, к нему, Кречовському, писанним, і под арест взяти єго,
Хмельницького, уже повелінно єсть, тим барзій з пильностю начал мислити о
правах королевських, у Барабаша хранимих, як би їх до себе одойскати.
Того ради умислил на день святого Николая, скорого всім бідствующим
помощника, декамврія 6 празднуємий, учинити в Чигирині заволанний обід і
на оний призвати з Черкас Барабаша-полковника зо всею старшиною, также
нищих і калік учредити і милостинею обдарити. Що гди учинил і Барабаша з
старшиною затягл з Черкас до Чигирина в дом свой, тогда, сам в
трезвості заховавшися, постарався старшину всю, а найбарзій Барабаша,
всім уконтентовати і якнайлучче подпоїти. Старшина прето п'яная
розойшлась по господах, а Барабаш, яко от всіх начальнійший, там же в
дому Хмельницького получил отпочивок. Гди теди зморенний кріпкими
трунками от Хмельницького зостал і от сна, натурі людськой презвоїтого,
уморен, тогда абіє Хмельницький от Барабаша спячого, для знаку і
віроятія взявши шапку єго і хустку, послал з тим знаком у дву конь
доброго і справного человіка своєго в Черкаси до Барабашихи, научивши
єго, аби при показанню знаков посилаємих: шапки і хустки Барабашевой,
пильно і неотступно упоминался у Барабашихи о виданнє себі привілеїв
королевських, до Барабаша пильно потребуємих, а в її, Барабашихи, в
завідованню і схованню зостаючих. Чому Барабашиха латво повіривши, зараз
тії королевськії привілеї зшукала і посланному Хмельницького вручила;
которий, желаємоє получивши, праці своєй і конськой не пощадивши, станул
з Черкас в Чигирині за кілько годин пред світом. А Хмельницький, того
ожидаючи, не спал, но бодрствовал з кільконадцятьма другами своїми
добрими і поуфалими молодцями, шляхетне урожоними козаками, за часу к
єго, Хмельницького, мислі преклонившимися і всего хотінія єго допомогти
єму под клятвою слово утвердившими. Скоро теди Хмельницький одобрал
радостно от посланця своєго, з Черкас повернувшого, привілеї
королівськії, на тих міст зараз знаки Барабашеві, шлик і хустку, при
спячом Барабашу положивши, а сам з товариством предпомененним і челяддю
своєю, на готовії коні всівши і світа не дожидаючися, рушил з Чигирина
до Суботова, где тож єще пред світом прибувши, і потребніє вещі в путь
предлежащий на ючніє коні забравши, также і старшого сина своєго Тимоша з
собою узявши, рушил спішним кроком з Суботова на світанню зо всею
компанією своєю в наміренний путь свой, на Низ, ку Січі Запорозькой.
Куди благополучно і безпрепятственно 11 дня декамврія прибувши і всему
войську привілеї королівськії, от Барабаша фортельне взятії, козакам і
всему народу малоросійському полезнії, права і вольності їх давнії
утверждающії освідчивши, і добре внушивши, був на Кошу Січовом от всего
войська низового запорозького, не яко товариш іли брат, но яко добрий і
чадолюбивий отець прият радостно і благодарно, з приреченнєм щирим от
всего войська всякой себі зичливості і повольності і до того начинанія
своєго готовості. Где от нікиїх товаришов запорозьких і гетьманом он
Хмельницький уже наречен був. А Барабаш у Чигирині в дому Хмельницького
заледво по всходу слонца от сна хмельного пробудившись і о от'їзді
Хмельницького до Суботова от господаря дворового увідомившись, а жадного
коварства от него не чаючи, от'єхал і сам з Чигирина в дом свой до
Черкас, куда прибувши, а от жени своєй о виданих привілеях королівських
посланцю Хмельницького ізвістившись, заскорбіл вельми. Гди теж потом з
Суботова і із Чигирина получил відомость о безвісном і нечаянном
Хмельницького з певним товариством кудась от'єзді, начав домишлятися, іж
он, Хмельницький, при королевських привілеях, яко чоловік розумний і во
всяких дійствіяк цікавий, может що новоє єму, Барабашеві, несмачноє,
затіяти і привести в дійствіє. Для чого зараз комісарові польському, на
Україні тогда вмісто гетьмана бувшему, о том невідомом Хмельницького
от'їзді дал знати; комісар теж ізвістил тоє наскорі Потоцькому, гетьману
великому коронному, а от гетьмана донеслося самому королю Владиславу
Четвертому і всему сенату польському. Король теж і сенат, злу впред
чаємому слушне запобігаючи і, аки іскру в пепелі, так огнь в серцю
Хмельницького і всего войська запорозького і народу малоросійського, за
озлобленіє своє против себе тайно палающий, хотячи утушити, заслали
Грозний на Україну указ і приказ, жеби не тілько самі господарі для
своїх промислов до Січі Запорозькой з домов своїх не важилися, але і
челяді своєй туДа посилати аби конечне не дерзали. Особливе в городах і
селах українських малоросійських люде якого-кольвек чина в домах своїх
аби жадних схадзок і бесід не іміли, а по дворах і улицях іли по ринках і
торгах даби два, три іли чотири вкупі не стояли, іли чого з собою не
розмовляли. А над то і унію они ж, поляки, в народ православний увести,
благочестіє іспразнити, заблужденіє же римськоє розпространити і
утвердити кріпко тщилися, і усиловали. Зрите убо вольнії окрестнії
всяких племен і язиков народи, коє тогда такожде вольному, шляхетському,
савроматійському, козако-руському, з давніх літ отвагами і
мужественними ратоборськими ділами своїми не тілько в своїй Європі, но і
в дальніх странах азіятицьких, прославлшемуся народові, другий тож
сарматійський народ польський, ісконі власною братією цимбрам, скитам і
козарами бувший, зділал був над право божіє і натуральноє озлобленіє, і
уст, от бога на глаголаніє роду человічеському данних, замком строгого
указу заключеніє. Леч, що всемогущії і непостижимії судьби божії в роді
человічеськом сотворити міють, тому жадная натуральная і чрез науку
набитая цікавость лядськая запобігти і возпретити не может. Аще бо і
заключиша тогда поляки уста малоросіянам не говорити между собою нічого,
обаче тим найбарзій створили двері гніву, в серцях їх против себе
криющогося. Ібо всемогущий бог і всея тварі содітель, видяй з імперею,
от найвишшого слави своєя престола, возносящаяся до небес, капернауми і
титули польськіє, і озлобленіє, аки люду ізраїльському єгипетськоє,
вірних в православії непозиблемом зостаючих малоросіян, раб своїх, посла
їм яко Мойсея того, о нем же пишем, Богдана Хмельницького і даде єму
смисл і розум, чрез которий би возмогл от так тяжкаго іга лядського
вольний малоросійський народ освободити і в вожделінную паки приоблекти
свободу. Чрез тот убо, от бога себі данний розум, он, Хмельницький, ним
коснулся начинаємого собою діла і промисла, і ним виєхал в Крим до хана,
тим часом писал з Січі Запорозькой до Потоцького, гетьмана коронного, і
до інних свої листи о своїх нуждах і безчестіях, от Чаплинського
заданих. Писал зась Хмельницький онії листи не з таким умислом, аби могл
що Чаплинському учинити і зашкодити (бо то була річ неподобная). Але з
таким, аби могл як кольвек (хоча й не на долгоє время) поляков завести і
обманути, а от приготовання ся з войськами на отпор против себе
забавити і удержати, що ся самим скутком, подлуг мислі Хмельницького, і
виполнило. Листи зась якії до кого писал Хмельницький, тії для видінія
тебі, любопитствующий чительнику, ретельне тут предлагаються.