- 12 Апреля 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 3981

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 12 »
22:01

LIV

Євгеній сидів при своїм бюрку і писав.

Він був певний, що його улюблена думка сповниться, що перше народне віче відбудеться завтра. Заборона від староства не надійшла; Парнас зголосився зараз другого дня і попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нічого против того, щоб у його заїзді відбулося зібрання. Тепер приходилось тільки уложити резолюції, які мало б ухвалити завтрішнє віче, і Євгеній власне працював над ними.

В тій хвилі хтось несміло застукав до дверей.

– Прошу! – мовив Євгеній, дивуючись, хто се в таку пізню пору заходить до нього.

Двері відчинилися звільна, і в них показалася висока жіноча стать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.

Євгеній схопився з крісла і поступив напротив дами, що мовчки заперла і замкнула на ключ за собою двері, а потім, обернувшися до нього лицем, відкрила вельон.

– Ах, се пані! – скрикнув Євгеній, більше зачудуваний, ніж урадуваний видом Регіни в такім незвичайнім місці, у таку незвичайну пору.

– Дивує вас мій прихід? Правда? – мовила Регіна, злегка всміхаючись.

– Признаюсь вам, пані, я скоріше надіявся смерті на себе, ніж вашого приходу.

– Вибачайте, пане, – мовила Регіна, стоячи на однім місці, – не моя сила була упередити вас... Зрештою не знаю, чи се було би на що здалося... Я, може, перервала вам роботу?

– Ні, пані. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишилася, зроблю й завтра. Прошу ближче. Прошу сідати, розгоститися.

Регіна сіла на кріслі праворуч бюрка, але не роздягалася ані з шуби, ані з калошів. Євгеній сів на своїм звичайнім місці і спокійно, з відтінком тихої меланхолії глядів у її лице.

Чим можу служити пані? – запитав він по хвилевій мовчанці, бачачи, що Регіна сильно вперла свої очі в нього і немов силкується прочитати щось у його очах, лиці і всій подобі, але сама не говорить нічого.

– Служити? Мені служити? – повторила вона мов сама не своя. – Що я вам скажу? Тут треба би багато говорити...

– Але в такім разі чому ж пані не ласкаві скинути футро й калоші? Тут у мене тепло, можуть пані набратися катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.

Регіна роздяглася з верхньої одежі при Євгенієвій помочі, а потім сіла знов на кріслі і мовчки дивилася на нього. Її лице було бліде, тільки очі горіли дивним огнем, а її тонкі губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.

Прошу... коли пан мають що робити... я не перешкоджаю... я посиджу ось так хвилину... нехай пан так уважають, як би мене тут зовсім не було, – мовила вона ледве чутним голосом, уриваним з внутрішнього зворушення.

– Але ж, пані... Регіно! – скрикнув Євгеній. – Що се з вами? Ви бліді... дрожите... ваші руки холодні...

І він узяв її руки в свої долоні і глядів їй просто в очі.

– Нічого, нічого… мені добре, – шептала Регіна, і з її очей закапали сльози.

– Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихід у таку пізню годину... Боже мій, мав же би ваш муж...

– Пст! Не згадуйте мені про нього! Пощо? Нічого надзвичайного не сталося!

– Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви...

– Ніщо мене не вигнало. Я сама... я так собі вийшла прогулятися... бачу, що у вас світиться...

– Ах, пані! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсім інше. Я не хочу втискатися в ваші сімейні відносини, не маю права жадати, щоб ви довірилися мені... Та все-таки... коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумніваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тілько зможу.

Регіна тим часом успокоїлася трохи. Теплота в покої, Євгенієва спокійна бесіда і його тихий, певний погляд ути­шили потрохи бурю в її нутрі.

– Ви вгадали, – мовила вона. – Я прийшла просити у вас поради й помочі.

– Що ж там у вас сталося?

– Не сталося ніщо надзвичайне, але те, що діється день у день, раз у раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Мені лишалося або одуріти, або самій собі смерть заподіяти, або...

Вона урвала і знов пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть.

– Або розірвати те ненависне подружжя, – мовив спокійно Євгеній. – Ви повинні були зробити се давно.

– Я постановила зробити се тепер.

– І прийшли до мене за порадою в тій справі?

За порадою? – з зачудуванням перепитала Регіна. – Якої ж тут іще поради треба?

Ну, я думаю... законний розвід – се така справа…

Регіна перервала його слова голосним, гірким сміхом.

– А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.

– Перепрошаю вас, пані, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я справді так зрозумів її. Коли пані мають який інший намір, то прошу сказати його мені.

Регінине лице поблідло ще дужче, її губи задрожали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:

Ні... я не маю вам ніщо більше сказати... я справді хотіла... тілько... про розвід...

І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати.

Євгеній зрозумів, що у неї тяжить щось на серці, чого вона не хоче сказати, і, взявши її холодні руки, почав розважати її.

– Але ж, пані, бійтеся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серці. Скажіть! Коли тілько моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.

Регіна злегка відняла свої руки від нього і знов закрила ними лице і плакала. Євгеній не знав, що робити, і постановив ждати спокійно, аж вона втишиться. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі й уперве підняла їх твердо і рішучо на Євгенія.

– Даруйте, пане, – мовила. – Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Сталося, і годі про се. А коли се сталося, то властиво... властиво я не маю вам що більше сказати.

– Говорите, пані, загадками, яких я не вмію відгадати, – мовив Євгеній. – І робите мені велику прикрість тим браком довір’я.

– Браком довір’я? Я до вас?.. Ну, коли вже на довір’я зводите річ, то нехай! Скажу вам по правді, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь... ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати більше до свойого мужа, щоб вирватися з того пекла, яким було для мене дотеперішнє життя, щоб віддатися вам, бути вашою наймичкою, невольницею, чим хочете – тілько щоб не вертати назад там... до того...

– Пані! – скрикнув Євгеній, вперши в неї зачудувані очі.

– Не дивуйтеся і не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце.

– Пані, – хотів було щось сказати Євгеній, але вона перебила йому.

– Ні, ні, не говоріть! Не заперечуйте, бо се була би неправда. Мені не хотілось би, щоб ви в моїх очах накинули на себе тінь нещирості. І не звиняйтеся, бо нема за що. Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини. Та й за що вам любити мене? Чим я була для вас досі? Що дала вам, крім того, що ви самі зробили з мене в своїх мріях? Ні, не говорімо про любов. Не говорімо про мене!

– Ні, пані, – мовив Євгеній. – І я не буду говорити про любов. І я сам бачу, що пора наших любощів минула і ніяка сила не верне її. Але про вас конче мусимо поговорити. Я дуже добре розумію, що вам годі жити так дальше.

– Е, що там! – мовила Регіна і махнула рукою.

– Що вам годі навіть вертати до мужового дому. Зрештою, не знаю, як ви розійшлися...

– Кажу вам, що між нами не було нічого надзвичайного. Нема чим вам турбуватися. Ні, пане, про се покиньмо. Я ось що хотіла сказати вам. Чую, що ви скликаєте на завтра хлопське зібрання.

– Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками, – з запалом мовив Євгеній.

– Ось куди тягне ваше серце! – з жалем мовила Регіна, а по хвилі додала: – Що ж, робіть! Як я жалую, що я не мужчина, що не можу допомогти вам своєю працею, своїм знанням, хоч би тілько своїми кулаками!

– Ви, пані?

– О, пане, якби ви знали, як часто зі свого домашнього пекла я рвалася думками на ширший світ, там, де йде чесна, явна боротьба, де люди терплять за високі цілі, але й тріумфують з їх побідою! Та що, не судилось мені, не судилось нічого! Знаєте, як то в пісні співають:

Як зеленій конопельці у болоті гнити,

Ой, так мені, сиротині, за нелюбом жити.

Ну, та що там про се! Сталося і мусить дійти до кінця. А ось ваше діло, воно повинно йти чимраз далі й далі. Бажаю вам найкращих успіхів і маю надію, що успіх буде. А щоб вам дати доказ, що мої бажання – то не пусті фрази, то прошу вас, прийміть отсе немноге, що маю, візьміть се на основний фонд, який повинна мати ваша організація.

І при сих словах Регіна поклала на Євгеніевім бюрку свій саквояжик, що досі держала надітий за вушко на лівій руці.

– Ні, пані, – мовив Євгеній, – не робіть сього! Нам ніяких фондів для нашої роботи не потрібно.

– Буде потрібно, буде! – мовила Регіна і почала сквапливо надягати калоші.

– Та головне ось що: ми не маємо права приймати їх від вас у такій хвилі. Не знаю, що там є у тім вашім саквояжику, але припускаю, що се всі ваші засоби, якими ви могли розпоряджати в даній хвилі, які могли бути для вас основою самостійного життя. Зрозумієте, пані, що я не можу прийняти від вас того фонду, відібрати вам у найтяжчій хвилі сеї вашої піддержки.

– Е, що там! Моя найтяжча хвиля вже минула! – мовила Регіна і з поспіхом почала вдягати на себе шубу. – Ніякої піддержки мені не потрібно, а ви повинні прийняти те, що я даю вам. Тим більше, що...

В тій хвилі на сходах загуркотіли важкі кроки кількох людей. Якась рука брязнула клямкою від дверей Євгенієвого покою, а переконавшися, що вони замкнені, застукала сильно до дверей.

Євгеній схопився і поступив крок наперед, потім, обертаючися до Регіни, вказав їй очима бокові двері, що вели до його спальні і були до половини відхилені. Вона нечутними кроками вийшла і замкнула двері спальні за собою.

Стук повторився. На коридорику перед дверима чути було гомін і сміхи.

– Хто там? – запитав Євгеній.

– Прошу відчинити! – озвався якийсь грубий голос.

– Хто просить?

– Прошу відчинити! В імені закону! – мовив той сам голос, і рівночасно повторилося стукання до дверей з більшою силою.

– Овва! В імені закону! – іронічно скрикнув Євгеній і для обезпеки вложив у кишеню набитий револьвер, що лежав у шухляді його бюрка. – Прошу сказати, хто там добивається, інакше не відчиню.

– Та відчиніть-бо, пане, до сто чортів! Я домагаюся, я, Стальський! – заревів за дверима п’яний голос, і рівночасно почалось до дверей скажене стукання кулаками і ногами.

Категория: 21 | Просмотров: 272 | Добавил: admin
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz