XLIX
Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою
з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання
і поклав його на столі перед старостою.
– Се що таке? –
мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на «рубрумі»,
написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно,
немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі.
Він не вмів читати по-руськи.
– Що се таке? – запитав він комісара. – Я не вмію розбирати сеї
монгольщини.
– Подання від адвоката Рафаловича.
– Чого він хоче?
– Завідомляє староство, що слідуючого тижня в
вівторок скликає віче до міста.
– Що, що, що таке?
– Віче, публічне зібрання.
– Сюди? До нашого міста?
– А так. І з ось
яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав
відповідний уступ із подання.
– Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? –
мовив
староста, впадаючи в гнів.
– У поданні не сказано нічого більше, – пояснив комісар.
– Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, – відізвався граф
Кшивотульський. – Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся
потроха, про що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси... По повіті скрізь про неї
говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як
привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово
наробити квасу.
– Але коли так, то я ніяк не можу позволити на
се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення,
довести до непорядків.
– Розуміється, пану старості се ліпше знати, – мовив спокійно
Кшивотульський. – Але я б на місці
пана старости поступив інакше.
– А то як?
– Я позволив би на віче. Нехай люди
виговоряться, то їм буде легше.
Можна би й вияснити їм справу...
– Не поможе вияснювання, – з
заклопотанням у голосі мовив староста. – Справа
реформи тої каси дуже непопулярна.
– Чи пану старості так дуже залежить на тім,
щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? –
закинув з лукавою байдужністю граф. Пана старосту
вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в’язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
– Мені? А Боже
мій, я в тій справі зовсім не інтересований.
Мені тілько ходить о спокій у повіті.
– Власне є рація позволити на се віче. Бо коли
непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди
виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче,
порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести
против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа
непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
– Так пан граф думають? – якимсь пісним голосом мовив староста.
– Так.
– Га, в такім разі...
Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу
тему.
Ще того самого дня в канцелярії п[ана] старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші
шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару
мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям
внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні,
понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і
живо простягнув йому обі руки.
– А, вітаю
коханого маршалка! Що чувати доброго? Все
гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.
– Пікантний, значить: колючий, – з усміхом мовив маршалок.
– Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне
зібрання до міста.
– Народне зібрання? Яке?
– Хлопське.
І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.
– Догадуюся! – мовив маршалок. – Догадуюся, що то за повітові справи
будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?
– Думаю,
що нема причини не позволити, – з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у фотелі.
– Нема причини! – скрикнув. – Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо
бути певні життя ані майна.
– Ну, не думаю, – спокійно цідив староста.
Пан маршалок споважнів.
– Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і
порядок у повіті.
– Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.
– Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба
великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що
скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати.
Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і
власті – все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по
закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так
сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов’язок
у першій лінії – рятувати повіт від сеї пошесті.
– Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори,
який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім
усяких інших обов’язків, я маю також обов’язок респектувати закон.
– Га, га, га, га! – зареготався маршалок. – Се чудово! Се справді монументально! Пан староста
пригадали собі існування закону – і то
якраз у найменше відповідній хвилі. А
бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що
в книжці, на папері виглядає дуже
гарно, а практика, жива дійсність має
свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані
честі, ані поваги – борони Боже! Нехай
він собі здоров жиє і сидить у ваших
кодексах на многа літа. Я тілько бажав
звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по
моїй думці і по мойому глибокому
переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як
заінавгурування політично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши
рукою гладко виголене підборіддя, згори
обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже
дерев’яне, стративши ту лукаву
усмішку, з якою він уперед трібував
пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок,
задихавшися, перервав свій виклад, пан
староста промовив:
– Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам.
На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За
той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від
пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.
– О, пане старосто, – аж скрикнув пан маршалок, – але ж тут не може
бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я.
За се можу ручити головою.
– В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена, – знов
з лукавим усміхом мовив староста.
– Як то страчена?
– А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба
конче дозволити.
– Невже се так! – скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тільки
тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і,
кланяючись старості, мовив:
– Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів – мій Боже,
але ж так, так! Я повинен був знати
се відразу. У нас є один чоловік, що у
всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.
Староста всміхнувся весело.
– Розумію дуже добре, що ся нова геца – се вода на млин того пана. Але
надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії...
– Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і
гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і
чуючи з різних боків розмови селян про
близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був
бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про
волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів
панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від
заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і
поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і
дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька
літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на
емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама
думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь
людовий рух, який – він був про се свято переконаний – має в далекій
перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, –
сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як
радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego!1 здушив у зароді, стер з лиця землі всі
заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже
поверхове і недокладне знання «нових» законів, яким розпоряджав він,
показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня
бюрократична практика
навчила його тої великої правди, що кождий закон – се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому
й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи
на батьківські остороги, таки поважився
зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, – сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго
обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів
йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста
приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не
менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє
лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я
думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим
часом – мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через
вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті
дисциплінарки – ну, скажіть, треба вам було того?
– Мені? – здивувався Євгеній. – Хіба я робив се для власної
користі? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумніше староста. – Збоку на вас дивитися,
виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирості
до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-богу, мені вас жаль. Самі собі
підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію,
йде добре – оженились би, звили б собі сімейне гніздо, дбали б про сім’ю... Та
ні, вам захочується пускатись на такі авантюри...
– Дарують пан староста, – пробував протестувати Євгеній, але староста не
дав йому докінчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки
старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по
щирості, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага,
авантюри... Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо
прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас
і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користі, ні почесті, ні
слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів,
обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як
не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними
і покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан
староста. – Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні
фрази! О так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового
«Короля Ліра», і плакав зі зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але
пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста
божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового,
адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від
уряду діється кривда – се або злочин, або божевілля. Я не
жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе
сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду
поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? – всякими способами!
– Впевняю пана старосту, – мовив усміхаючись Євгеній, – я ані на хвилю не
надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.
– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного
бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я
держав і буду держатися строго приписів закону.
– І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати,
буде держатися законної дороги і в законних межах?
– Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших – тут багато залежати буде від
того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть
людей із законної дороги.
– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста,
помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
– Говорю рro futuro1, отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей – раrdon, з боку
поодиноких органів – дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А
потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
– Пане
Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку.
Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
– Прошу вашу руку! – мовив староста. – Зробіть мені одну маленьку річ,
про яку буду отcе просити вас. Добре, прирікаєте?
– Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться
пану старості?
– Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас
одного залежить.
– Що ж се таке?
– Але обіцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік,
але на гру в піжмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив староста,
маскуючи свою злість добродушним усміхом. – Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що
діяти, треба говорити просто з моста. Так ось
слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив
Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се
віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає
роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати,
що політичні власті покривають некоректне поступування
ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять
самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і
заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній
встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і,
схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось
під носом. Вкінці переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним
замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів
на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей
папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього
визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був
шопу, де мало відбутися віче.
|