XLV
Майже останні з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло
восьмої, вони пару годин просиділи в шиночку, п’ючи пиво і балакаючи.
Стальський мав уже трохи
в голові і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:
– Що нам тут
сидіти? Ходіть до мене. Стрітимо новий рік у родиннім
кружку.
Шнадельський почав вимовлятися.
– Може, вже пізно. Може, вашій пані наробимо
клопоту?
– Е, що там моя пані! Не турбуйтесь про неї.
Ходіть! Можемо зовсім не займати її.
І Стальський, набравши в склепику різних віктуалів та напитків, гукнув
на фіакра, і всі три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в
Регіниній спальні ще світилося. Стальський почав стукати. Прийшлось чекати досить довго,
поки з кухні не вийшла служниця зо свічкою і не відчинила. Регіна
хоч не спала, але, як звичайно, так і тепер, не виходила зі своєї спальні.
– Пані, певно, спить уже, – мовив пошепки Шнадельський, роздягаючися зі свойого плаща.
– Ні, не спить, – голосно сміючись,
мовив Стальський. – Прошу, панове,
зовсім без церемонії. Будьте як у себе дома.
І він почав наказувати служниці, щоб якнайшвидше наставила самовар і
принесла, якої треба було посуди. За кілька мінут усі три товариші сиділи при столі, торкалися склянками, пили і закусували. Розмова, зразу
ведена несмілими, притишеними
голосами, робилася щораз голоснішою.
Шнадельський оповідав масні анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц
пробував навіть затягати пісень.
В тій хвилі нечутно отворилися двері від покою ліворуч і в них стала
Регіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі
зворушення, вона промовила:
– Перепрошаю панів, але я сьогодні
нездорова. Може б, панове були ласкаві
забавлятися трохи тихіше.
Шварц і Шнадельський машинально обернулися на кріслах у той бік, відки
почули голос, і тільки в слідуючій хвилі догадалися встати. Але Стальський,
очевидно, чекав уже на щось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи ані слова,
схопився з місця, підбіг до неї і, обнявши її за стан, енергічним
рухом втягнув її до гостиної.
– Але ж, Регінко, – мовив солоденько та з притиском, – хто ж вигадав бути такою нечемною супроти
гостей! Ходи сюди! Позволь
представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц.
Сердечні хлоп’ята. Готові до всякої услуги, – правда, панове?..
– О, з цілого серця! З дорогої душі! – хором
сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
– Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь
слабість! – говорив далі Стальський. – Я знаю, у
тебе трошка головка болить – з невиспання, так, так, а
трошка, може, зо злості... тобто,
від жовчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз заординуємо
лік. На отсього солоденького, випий – як рукою відніме.
Він притяг Регіну до стола, незважаючи на її опір, посадив її на
кріслі і, наливши чарку лікеру, підніс їй. Вона легенько відтрутила
його руку. Та в тій хвилі та рука дрогнула непропорціонально сильно і так
штучно, що весь лікер вихлюпнувся Регіні в лице і на сукню.
– Але ж,
Регінко! Як же ж можна бути такою необережною! – з незміненими солодощами в
голосі мовив Стальський. – Чи бач, усе
розіллялося!
І в тій хвилі він відвернувся від неї і з найбайдужнішим видом почав зі Шнадельським
розмову про якісь зовсім далекі речі. Регіна
встала і пустилась іти геть.
– Але ж просимо
тебе, посидь коло нас! – мовив Стальський,
перериваючи свою розмову зі Шнадельським.
Однак Регіна, затуливши хусткою лице, облите лікером і гарячими
слізьми, вийшла.
– Ви образили паню, – мовив Шнадельський.
– Се з педагогії, – реготався
Стальський.
– Як то так?
– А так. Вона у мене дуже амбітна. То я хочу
троха зігнути, надламати її амбіцію.
– Але, може, пані справді нездорові? – закинув
Шварц.
– Не вірте їй! Ані слова не вірте! Всі жінки
комедіантки. Нездорова! Не бійтеся, щоб зробити чоловікові якусь пакість,
якусь прикрість, на се у неї завсіди знайдеться і сила, і постанова,
і концепт. Але зробити щось приємного – ох, ні, вона нездорова.
– Ну, здається, ви з супружного життя винесли досить нерожеву
філософію, – завважав Шнадельський.
– Пане! – мовив Стальський, розвалюючися на
кріслі і закурюючи цигаро. – Маю того життя і
тої філософії от поти! І якби хто
нині увільнив мене від сеї-от окраси родинного огнища, – він кивнув головою в бік тих дверей, якими вийшла Регіна, – то я вважав би його
найбільшим своїм добродієм.
– Ну, жартуйте здорові! – мовив Шварц.
– Пане, мені не до жартів! – мовив поважно
Стальський. – Попробували б ви
пожити з нею десять літ так, як я, тоді могли б
говорити в тій справі. Знаєте, я вже надіявся, що нарешті доля увільнить
мене...
В тій хвилі його промову перервав дивний шум і гармидер, що доходив
знадвору. Вже від доброї чверті години здалека доносився глухий гуркіт, мов торохтіння далекого грому, але присутні, заняті тим, що
діялось у покої, не звертали на нього уваги. Та ось гуркіт залунав десь поблизу, затріщав, немов валився якийсь дерев’яний
будинок або сипалось каміння з
горища, і рівночасно залупотіли кроки
по вулиці, почулися різкі крики:
– Тримай! Лапай!
Усі схопилися з місць,
– Що се? Що там
діється? Валиться щось? Біжать за кимсь. Чи злодій? Чи
розбій який?
Гармидер зближався чимраз ближче. Торохтіння замовкло, а за хвилю різким
гуркотом обізвалося ось тут десь недалеко, мов за стіною. Шварц і
Шнадельський скочили до своїх загорток.
– Пробі, що се таке? Чи не горить де?
– Тримай! Лапай! – залунали скажені крики на вулиці, і, мов буря,
пролопотіла попід вікнами масова погоня. Шварц і Шнадельський уже були одягнені
і, попрощавшися із Стальським, вискочили за браму і щезли в пітьмі. Гармидер
віддалився так само швидко, як набіг. Стальський добру хвилю наслухував іще
край вікна, потім вернув
до стола, налив собі чарку горілки і випив, налив другу і випив, думав щось, усміхався сам до себе, а потім налив іще одну чарку і випив.
|