XLI
Справа була ось яка. Граф Кшивотульський, хоч любив опозицію і
промовляв популярно, причисляв себе до консерватистів і негативно дивився на
всякі реформи, починаючи від знесення панщини. Він усе ще стояв на тім, що
знесення панщини зруйнувало панів матеріально, а хлопа морально, що
хлоп без панської опіки мусить згинути, що пан – одинока натуральна для хлопа
інстанція і в господарських, і в громадських, і в судових справах. Граф
Кшивотульський не признавав ані нових судів, ані нової процедури, ані
нового карного порядку. «Одинокий параграф, пригідний для хлопа – бук», –
говорив він, доказуючи, що ані арешт, ані грошові кари не відповідні для
селянина. Він жив і досі в традиціях давнього патримоніального порядку
і дуже любив, коли з села люди приходили до нього, просячи розсудити їх справи;
такі «вірні піддані»
були у нього добре записані і мали ласку в дворі: чи зайву купу дров із лісу, чи шматок облога під пасовисько, чи яку-небудь іншу полегшу вони діставали
перші. Та виходило й навпаки: граф
любив відразу виконувати свої присуди, а присуд на винуватого звичайно
випадав: канчуки. Отже, трафилося, що
покараний почував себе покривдженим і йшов до суду жалуватися не тільки на
свого супірника, але й на графа-суддю. Правда, в суді звичайно приймали такі
скарги сміхом, з уданим спочуванням випитували
селянина, чи дуже боліли його графські канчуки, чи граф бив власною рукою, чи він не зголошував рекурсу против
засуду і виміру кари і чи добровільно йшов до графа судитися. На тім справа й кінчалася і для графа не мала ніяких неприємних наслідків.
Та ось
сталася справа трохи інакша. Два селяни в графовім
селі посварилися. Один, покривджений, пішов до графа на скаргу і
попровадив свідків. Граф вислухав справу і
післав по противника, та сей заявив, що графського суду не признає і до двора не піде. Се страшенно
обурило графа. Він в супроводі своїх
гайдуків сам пішов до оскарженого і,
заставши його на подвір’ї, велів простягти його і власноручно вліпив йому двадцять і п’ять канчуків. Може, й се було б
увійшло графові насухо, бо селяни в його селі були загукані і знеохочені до судової правди, та трафилося так, що в ту саму пору нагодився в селі
Шнадельський. Сей відразу зрозумів,
що з тої справи «можна щось зробити»,
написав іменем побитого донесення до прокураторії за публічне насильство, зневагу і тяжке ушкодження тіла, велів селянинові засвідчити через лікаря
одержані побої і долучити те
свідоцтво до подання, а сам скочив із сею
новиною до пана маршалка. І маршалок зрозумів важність факту і, не гаючись довго, поїхав до міста і подався просто до президента суду. Президент знав уже про
справу графа Кшивотульського і, коли
маршалок в часі розмови натякнув злегка
на неї, він не скрив свойого невдоволення.
– Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! – повторяв він, морщачи чоло.
– Тим прикріша, що не можна її затушувати, – докинув маршалок.
– Не можна? – живо кинувся президент.
– Не
можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди
ні про що не говорять, як тілько про самоволю графа. А вдодатку маємо в повіті літерата: готов підхопити сю справу і знов осмарувати нас у Відні.
– Ах, так! – мовив президент і задумався. Се було якраз по другій
Євгенієвій кореспонденції, і пан президент мав іще в свіжій пам’яті всі ті
клопоти, яких наробила йому перша. Та, з другого боку, думка – тягати до суду
і кримінально карати пана графа Кшивотульського видалася йому чимсь
таким диким та нечуваним, що він по хвилі з зачудуванням і острахом видивився
на пана маршалка.
– Але чого ж хочете? Чи маю карати пана графа як простого злочинця?
Маршалка забавляло заклопотання пана президента.
– Ну, думаю, пан президент ліпше від мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тілько одно:
перевести слідство і нагнати пану
графові троха страху. А там – буде
вже діло практичного розуму і світлої прокураторії, як повернути справу. Але затушовувати справу
перед слідством я вважав би дуже непорядним.
Президент згодився на се. Почалося слідство, і вельможний граф
Кшивотульський мусив раз, і другий, і третій їздити до міста і ставитися для переслухів у слідчого судді, вислухувати довгенькі виклади про приписи
обов’язкового тепер закону, що були
для нього чимсь нечувано новим і
незрозумілим, і вкінці зупинитися перед загрозою: засісти публічно на лаві оскаржених і відпокутувати
за свої патріархальні погляди
кількома місяцями в’язниці. Все се
була для нього страшно неприємна справа, тим неприємніша, що, дякуючи
заходам маршалка і Шнадельського, вона у
всіх дрібницях була голосною в повіті і всюди збуджувала живі розмови, спочування з одного, насміхи, радість і кпини з другого боку.
Коли таким робом каша була заварена і маршалкові здавалося, що його
противник скрушів достаточно, він приступив до виконання свойого плану.
Одного дня граф Кшивотульський, що від часу нещасного слідства нікуди не
виїжджав і нікого чужого не бачив у себе, був дуже зачудований, бачачи, як
на його подвір’я заїжджає звісна йому чвірка пана маршалка, а з карити висідає
вдягнений у шубу сам
пан маршалок. Граф повітав свойого противника
чемно, але холодно, а маршалок, не гаючись довго, виявив ціль свойого приїзду.
– Я вважав
конечним заявити коханому графові свою пошану
і симпатію, – мовив він солоденько. – Безглузді язики силкуються розгородити нас тернами всяких поговорів, але ми оба стоїмо занадто високо, щоб та
піна могла досягти нас. А щоб відразу
прийти до цілі моєї візити, – дарує
коханий граф, що я тілько на хвилиночку, страшенно занятий! – так ось вона. Буде коханий граф ласкав
відвідати мене 4 грудня в моїм домі. Святої Варвари іменини моєї пані... надіюсь невеличкого, але дібраного
товариства... Правда, можу числити на
коханого графа?
– Але ж, пане маршалку...
– Ніяких «але», коханий сусідо! Ніяких «але»! Ся просьба не стілько
від мене, скілько від моєї магніфіки, а їй коханий граф чей же не відмовить.
– Та, коли так... – нерадо згодився граф.
– Так, так, коханий графе. Прошу, дуже прошу. І від себе. Обоїм нам дуже залежить на твоїй
присутності.
«Га, лис! – міркував собі граф по від’їзді пана маршалка. –
Який інтерес може він мати в тім, щоб так лащитися коло мене? І то власне
тепер? І видумав мене загачити своєю Варварою! Досі в таких нагодах
завідомлював білетиком, а тепер бух! Чвіркою парадує. «Обоїм нам дуже залежить...» Гм, чую в тім якусь
спекуляцію, але яка вона, не можу
зміркувати. Ну, та вже сяк чи так, дав слово, то мушу додержати».
|