IX.
КОТИГОРОШОК ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ ЗНОВ З ЛИХИМ
Раннім ранком схопилися всі, повмивалися,
поснідали та й Продуйвода й Перевернигора пішли в ліс на полювання, а
Котигорошок залишився в хаті куховарити. Варить він, пече, смажить. Такі
линуть запахи по хаті, що аж любо... А Котигорошок порається біля печі й
підспівує собі. Тільки сонце стало вже на півдні, як застукало щось у
двері.
– Еге, рано чогось повертаються з ловів мої товариші, – подумав
Котигорошок, ідучи відчиняти двері. Відчинив, – аж це не товариші, а
чудовисько, кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі
та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько!
– Ось тобі й гість! – здивувався Котигорошок. – А ти, Лихий, звідки тут узявся?
Чудовисько забурмотіло:
–
А ти думав, Котигорошку, що вже мене не буде? Дужий ти, дужий! Ти
думав, що коли спалиш мене, то я вже й пропав. А я, бачиш, ось перед
тобою! Ха, ха, ха! Пересади мене через поріг, це моя хата!
– Була твоя, тепер моя! – відповів Котигорошок. – Лізеш незапрошений в гості, то сам перелазь.
Лихий перескочив поріг, викарабкався на лаву і до Котигорошка:
– Давай їсти!
– Я ще для тебе не варив, – відповів Котигорошок. – Постривай, зварю якоїсь юшки і нажерешся.
– Давай їсти, давай їсти! – кричить Лихий.
Цього було вже забагато Котигорошкові:
–
Ех, зараз я почастую тебе, падлюко! – сказав він, та як візьме свою
булаву, як почне бити! Лихе такий вереск підняло, аж вуха в'янули... Бив
Котигорошок, бив, аж Лихий простягнув лапи без духу.
Тоді він виніс чудовисько за хату й забив його лапи й бороду в дубовий пень...
– Покажу друзям, якого я звіра вполював. Вони вже певно не вполюють такого.
І пішов до хати та й чекає товаришів.
Довго не приходили вони. Нарешті прийшли. Лови не дуже їм вдалися.
Дивляться, а Котигорошок такий веселий та радий. Друзі просто дивом дивуються. А Продуйвода не витримав і спитав таки:
– Чи не мав ти сьогодні гостей, Котигорошку?
– Чому ні! Був мій давній знайомий. – Ну, і що?
– Нічого. Поводиться цей гість погано, і тому я так його сперищив, аж дух вигнав з нього. Ходіть, покажу вам покійника.
Пішли. Аж дивиться Котигорошок, а там, де був пень, тільки яма – нема ні пня, ні Лихого.
– Віджила проклята біда! – каже Котигорошок.
Від ями ішов слід, куди
Лихий волік цей пень. Друзі пішли слідом і зайшли під величезну гору.
Слід губився в малесенькій норі так, що одні тільки миші могли б туди
пролізти.
– Стривайте, тут я пораджу, – сказав Перевернигора. І вмить він
перевернув гору. Дивляться всі, а на місці, де була гора, чимале озеро.
–
Тепер моя робота! – каже Продуйвода! І як подув, так зразу вода
розступилась аж до дна. Дивляться, а на дні озера прекрасний палац з
кришталю. Але до палацу немає стежки. Навколо стрімкі, спадисті стіни.
– Стрівайте, щось ми порадимо, – каже Котигорошок. Добув він з торби довгу линву й мовить:
–
Ви держіть линву, а я спущуся по ній вниз. Коли знайду в палаці цінні
речі, прив'яжу їх до линви й смикну раз. Тоді тягніть скарби. Коли ж я
смикну тричі, то це буде знак, що немає нічого, тягніть тоді мене.
Друзі згодилися й спустили Котигорошка на дно.
X.
КОТИГОРОШОК У ПРІРВІ
Коли вже спустили Котигорошка на дно озера, він
підв'язався й пішов простісенько до палацу. Увійшов туди, дивиться, аж
там у кімнатці сидять три дівчини та мережать рушники золотими та
срібними узорами. А Лихий спить біля них таки з колодою.
– Хто ви такі? – питає дівчат Котигорошок.
– Ми в неволі у цього Лихого.
– Це його палац?
– Його. Він забрав нас від батьків наших і тримає тут як невільниць.
– Коли допоможете мені, то я вас визволю, – каже Котигорошок.
– Нас не можна визволити інакше, хіба ти його вб'єш, – сказала одна з дівчат.
– Е, вбити його не можна, – каже Котигорошок, – я вже двічі затовк його до смерті, а він усе віджив.
– Можна, – каже друга дівчина. – Раз, коли він прийшов дуже побитий, я його запитала, чи він може вмерти.
А він сказав, що треба його вбити й жовч вийняти – тоді він загине. Вбити його можна тільки мосяжною булавою.
Коли
почув це Котигорошок, як не гупне Лихого по голові! Голова розлетілась
на кусні. Тоді він добув зза пояса ніж і вирізав з Лихого жовч. Тіло
закопав глибоко в яму й покрив важким камінням, а жовч злив у плящину,
заткав її міцно і взяв у кишеню.
Дівчата сказали, що одну з них зовуть Люба, другу – Слава, а третю – Олеся.
Ця третя йому найбільше припала до вподоби. Була вона тиха, не пишалася так, як Люба та Слава.
–
Ну, дівчата, – сказав Котигорошок, – тепер ми вийдемо на світ. Але
шкода, щоб стільки скарбів туту марнувалося. Кожна хай візьме собі,
скільки зможе золота й самоцвітів, а мої друзі, що ждуть там на мене,
витягнуть вас на верх.
Дівчата метнулися за золотом і самоцвітами й незабаром були готові.
Котигорошок прив'язав насамперед Любу й смикнув раз линву. Вона пішла
вгору і потім знов спустилася. Тепер пішла вгору Слава, а за нею –
Олеся.
Линва знов спустилася. А Котигорошок думає собі:
– Гроші й самоцвіти
– ласа річ, не раз вони вводять у спокусу людей. Хто знає, чи й мої
друзі не захочуть позбутися мене, щоб не ділитися грішми. Треба їх
випробувати.
Прив'язав колоду до линви та смикнув тричі...
Линва пішла вгору, але раптом колода так і гепнулася на дно.
– Ось тобі й друзі! – подумав Котигорошок.
Та
ще мало цього. Дивиться він, раптом над ним неначе срібна стеля стала.
Це Продуйвода пустив назад озеро. А потім раптом стемніло.
– А це Перевернигора поставив гору на старе місце. Тепер звідси мені виходу не буде, – зажурився Котигорошок.
Але згодом сказав:
– І чого мені зараз в зневіру падати! Якийсь вихід мусить знайтися. Пошукаю і знайду. Передусім треба щось з'їсти і відпочити.
Знайшовши в коморі харчі, він зварив обід, попоїв і повеселішав:
"Тепер будемо шукати виходу". Він набрав у торбину харчів і пішов шукати
виходу. Не довго шукаючи, знайшов вузький отвір у землі, так, що тільки
пролізти можна. Став він повзти цим отвором. Довгий був отвір, і
нарешті Котигорошок пробрався на світло. Побачив над собою синє небо й
легше на серці стало. Розглянувся навкруги! Еге, над головою воно синє
небо, але ж вийти звідси годі, – прірва глибоченна.
І знов зажурився. Правда, голодом не журився: росли на дні прірви
кущі малини та ожини, дрібна риба була в потічку, що плив серединою
прірви. І не вікувати ж йому в оцій прірві! Однак, що тут робити, яку
раду знайти? Не один день, не одну годину передумав він, але ні до чого
не додумався. Шукав виходу, нема! Хоч вертайся у підземний палац.
Трохи не рік просидів він у цій прірві. Всяко там було! Була й гарна
погода, була й сльота. Котигорошок тинявся по прірві, ану ж знайде
вихід. Не втрачав віри. А хто не зневірюється, той витримає і найтяжчі
удари долі.
Раз вийшов він так собі. Тиняється, тиняється по прірві, тут як
спуститься злива. Котигорошок побіг чимскоріш, щоб сховатися під кущі
малиннику. Аж дивиться, на скелі орлине гніздо. А в ньому орленята без
матері. Так пищать, пищать! Змокли зовсім. Жалко стало Котигорошкові
орленят, і він зняв сірячину та накрив їх, а сам сховався від дощу під
малинником.
У повітрі зашуміло. Дивиться Котигорошок, летить орлиця до гнізда.
А злива вже вщухла. Бачить орлиця, що орленята накриті, й питає, хто це їм таке добро зробив.
– Отой чоловік, що під малинником, – відповіли орленята матері.
Орлиця підійшла тоді до Котигорошка:
– Дякую тобі, добрий
чоловіче, – каже, – за твоє добро; я спізнилася, шукаючи харчів для
дітей, а вони тим часом були б у зливі й загинули. Ти вирятував мені
дітей від смерті. Чи можу я тобі стати чимнебудь у пригоді?
Дивиться Котигорошок на орлицю, дужа вона міцна, могла б його
понести. І каже: "Чи не могла б ти винести мене на світ із цієї прірви?"
– Це можна, – каже орлиця. – Тільки налови на дорогу багато риби,
щоб я не втратила сил. Коли я під час льоту поверну до тебе голову,
завжди кидай мені в дзьоб одну рибу.
– Гаразд, – каже Котигорошок.
Наловив він риби й питає орлиці, чи вистачить.
–
Мабуть, вистачить! – відповіла вона. – Сідай на мене! Та вважай, кожний
раз, коли я поверну голову, кинь мені в дзьоб рибу, а то я втрачу сили й
ти розіб'єшся об скелі.
Котигорошок набрав у кіш риби й сів на орлицю.
Вона розправила крила й злетіла в гору. Летить й щохвилини повертає голову до Котигорошка, а він їй у рот одну рибу кидає.
Довго,
довго летіла вона. От, от уже долетить до краю прірви, ще кілька хвилин
і вже стане на тверду землю. Серце в Котигорошка б'ється на радощах
щораз жвавіше. Воля, воля!
Раптом орлиця знов повертає до нього голову. Котигорошок сягнув
рукою в кіш, але він якось перехилився і вся риба так і посипалась у
прірву. І бачить Котигорошок, орлиця вибивається з сил. Що тут робити?
Гинути перед тим, коли осьось усміхнеться визволення?.. Ні, і він без
вагання вхопив ніж, відрізав собі кусень литки й кинув орлиці. Вона
проковтнула й дужим розмахом крил піднялася вгору й сіла на тверду
землю.
І каже орлиця:
– Ти – розумний чоловік, і в небезпеці не
розгублюєшся. Такі люди потрібні на світі: розумні, кмітливі і добрі. А
ти такий є! Ось тобі знов твоя литка.
І приклала орлиця литку до Котигорошкової ноги. Після цього потерла дзьобом, і литка знов приросла.
Орлиця полетіла в прірву до дітей, Котигорошок пішов шукати своїх зрадливих друзів.
XI.
КОТИГОРОШОК КАРАЄ ЗА ЗРАДУ
Іде він, іде не день, не два, аж приходить на одну гору. А там пастухи овець пасуть. Питає Котигорошок пастухів, чиї це вівці?
– Панські, – відповідають пастухи.
– А хто ж ваші пани?
– Вони торік прийшли сюди, побудувалися й господарюють.
– Багато мають землі?
– Землі? Гого, стільки, що й не зміряти.
– І самі вони все обробляють?
–
Та де, самі! Вони нічого не роблять, люди для них працюють. Тут був
торік голод, то вони давали людям хліб, а тепер люди мусять їм
відробляти.
– Значить, пани добрі, коли рятували людей від голоду.
– Еге,
добрі! Вони за пуд хліба велять ціле літо робити. Та й гайдуків мають
багато, а ті знущаються з людей гірше, ніж пани, – скаржились пастухи.
– А вам добре платять?
– Та де, тільки що харчі.
– А як звуть ваших панів?
– А лихо їх знає! – кажуть пастухи. – Ось їх двори! Там і довідаєтесь, що треба.
Пішов Котигорошок. Увійшов у ворота, дивиться, а там Олеся цеберку таскає, свиням їсти несе. Така обірвана, аж страх.
– Здорова була, Олесю, – каже Котигорошок, – а ти чого така нещасна?
Олеся аж цеберку кинула на землю.
– Ах, це ви, Котигорошку? Яка я щаслива!
Почав
Котигорошок розпитувати її про все. І довідався, що Продуйвода й
Перевернигора вважали, що Котигорошок вбився там, падаючи. Потім прийшли
сюди. В околиці був голод. Вони в іншій землі, де не було, голоду,
накупили хліба й давали людям на відробіток. І з того забагатіли. Потім
ще роздобули якісь там панські грамоти, буцім вся земля їхня та що
селяни повинні їм робити панщину. Ось так вони й багатіють. А як
знущаються з людей! Поженилися: Продуйвода з Любою, а Перевернигора із
Славою. Жінки не кращі за своїх чоловіків.
В грудях Котигорошка кипіло. Він попрощався з Олесею й пішов
насамперед у двір Продуйводи. Прагнув його покарати як слід. Але не
довелося. Вгледівши Котигорошка, Продуйвода так перелякався, що впав
неживий.
Тоді Котигорошок пішов до Перевернигори. А цей був у стайні, де гайдуки били різками селянина за те, що не хотів робити панщини.
Били до крови... І ось надійшов Котигорошок.
– Перевернигоро, що ти робиш? – гукнув він.
Впізнавши Котигорошка, Перевернигора як гукне на гайдуків:
– Киньте селянина, ловіть та бийте цього драбугу! Він – бунтар, і всіх людей тут збунтує.
– Не я збунтую, а ти сам збунтував уже всіх проти себе.
– Ловіть його, ловіть! – кричав Перевернигора.
–
Стривай, ось тобі кара за зраду товариша! Буде вона також помстою за
всі кривди над людьми! – І вдарив Перевернигору своєю мосяжною булавою
так, що той зразу впав неживий.
Котигорошок велів слугам скликати людей. Він оголосив їм, що жодної
панщини вже немає, й звелів із усіх комор Продуйводи і Перевернигори
роздати хліб селянам на прожиток та на засів. Потім поховав обох
зрадників в одній могилі, прогнав геть Любу і Славу, будинки передав на
школу, лікарню для селян, і разом з Олесею пішли в рідне село. Батько і
мати Котигорошка уже померли. Дідусь ще жив, але вже сліпий був. Все ж
таки він дуже радів, що чув голос Котигорошка й говорив на радощах:
– Я завжди говорив, що ти повернешся до нас!
Котигорошок одружився з Олесею, прибрав землі стільки, скільки сам міг засіяти, і жив щасливо довгі літа.
Найсумніша хвилина була для нього тоді, коли довелось ховати діда Артема.
Давно це було. А люди й досі оповідають про Котигорошка, його пригоди й добрі діла.
|