Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випроводжав тітку аж против Устірік, та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру дзьоблинку міцкову та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політикою багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.
Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з великої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко — от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та — от як тото вже дівкам заряд — регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки — ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.
— Що вам, сестричко? — питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»)- — Ви щось від того храму як не свої стали, — чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.
— Нічо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: — От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе відвідати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу.
Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.
— Іду, — кажу, — коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо,
сестричко, не переказуєте в Довгополе?
Сестра лиш на мене подивилася-. Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очима... Сльози мені закрутилися, — вийшов з пасіки, не допитуючися далі.
Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане. — Може, тобі чого треба, Юрію? — запитав по часі.
— Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати за Василя.
— Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..
— Горілка буде, — кажу, — коби гроші, а колачів я маю пару своїх.
Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.
— На, — каже, — та возьмеш по дорозі око горілки; а тепер
уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.
Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.
Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.
— Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, — наповідас брат. — Ходом та й назад!
Я пасунув брови: «Що мене, — гадаю собі, — миють бадіка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється, — гм!»
Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:
— А котрим ти конем їдеш, хло'?
— А котрим же їхав би? Рижим!
— Дай рижому покій, — каже брат, — він недавно з дороги, бери мого.
Не треба мені се було двічі казати, — як скочу! На мліг ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.
Увійшов я в хату.
— Я вже готовий, бадічко, — чи кажете йти?
— Іди, йди! — каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше.
— Гай, гай! — кажу я. — Оставайте, бадічко, здорові.
Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком встріть мене:
— Ілаш з Василем, бадічко!
— Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.
— Адіть, бадівко, адіть — онде, право Кодоманки. Та й у кучмах — не видите? Адіть!
Брат аж плеснув у долоні:
— Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най
іду пана-молодого зустрічати. — А самий такий рад!
Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.
— Слихом слихати,
Видом видати, —
А пана-молодого вітати
Щастєм, здоровлєм,
Розумом добрим,
Ласкою господньою.
Дружиною надобною!
Най тобі, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає
І з роси,
І з води,
І а усеї лободи!
А пречиста діва
За столом сіла,
А за нею добрі люди —
Тобі доленьку судять;
Як золото, ясна,
Як весна, красна,
Як хліб, добра,
Усему світові подобна.
Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.
Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.
— Дякувать тобі, братчику! — тілько й бесіди з його.
— Та годі вже, брате, годі! — стали бадіка казати. — Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні посватав, — що?
— Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, — каже Ілаш. — А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! — та й знов братові поза шию.
— От і не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? От любить, та й пов'язала, — ходім д хаті!
Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.
— Як же, пане піддружбо? — жартую я до його. — Я тобі вклонився, а ти мені ані слова, — що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий — я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.
— Чого? — перетяв Василь.
— От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?
— Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...
— Бо що? — став я питати. — Може, мені в лице далі?
— Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?
— Так?
— Так!
— Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Більше ти на мене токма за се не будеш гніватися. — А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, — та й то відповім йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава. Повходили в хату.
Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.
От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, — от і попустило трохи з серця. У пропінації приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.
Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:
— Абрамку, а спите ви?
— Гм?
— Чи спите ви? — кажу.
— Сплю.
— Встаньте та дайте горілки.
— А багато?
— Піввідра.
— А нащо тобі аж піввідра?
— Мені жінка злягла та мені треба.
— І моє жінки лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
— Але встаньте, коли я вас прошу.
— Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
— Ей, Господи, бо'з вами!
— Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну!
— Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
— Що хлоп св... — рохкає! Що, Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану.
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:
— Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! 1
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
— Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоїсь
приповім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, — нема тото, як молоді літа!
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
— Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на сесь колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
— Як ви кажете, бадічко?
— І овшем, — каже брат, — позволю, — чому ні!
От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
— А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди з-за гори винесли?
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
— АдиІ — кажу до Василя.
— А набиті? — питає.
— Не набиті, — кажу, — або чому?
— Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч їх собі!
«Зійшов з розуму, та й годі!» — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
— Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів ще не маю.
- Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
— А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя. А відтак каже до мене: — Я тобі самий справлю ножі. От і
завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
— Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі нові робити, бо в моїх геть низки рвуться — так зглодалися.
— Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
— Бігме, бадічко, цілий згарець вам скошу, — кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
— Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім був за горілкою, — де би!?
— Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
Всі в сміх. А я й кажу:
— Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.
— Може, й пива? — накинув Василь.
— Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує?
— Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі роблять — що більше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола. А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила. Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!
* * *
В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.
В четвер увечір кажуть неня до нас:
— Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма такому любому товаришу послужити.
— Або ви не їдете, ненько? — питає брат.
— Поїхала би, синку, з радної душі, — кажуть мама, — але гей небізую, їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!
Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, — ти б казав, наукірки.
— А готовий ти, Юрію? — питає брат з хати.
— Готовий, — кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.
— А пороху узяв? — питає брат.
— Узяв, сто набоїв. Доста буде?
— Доста, — каже брат. — Але флейтухи мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!
— О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.
— Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.
— Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:
— Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.
— Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, перехрестивши нас. — Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід уже снилось! А ягоди — кажуть, що то кров.
— Ет, сон — мара! — каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:
— А ждіть же, — каже, — таже ви колачі забули взяти!
Брат на мене викрикнув:
— Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бігме, не знаю.
Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:
— Іам найдеш, — каже, — у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!
— Гай, гай! — кажу та й поїхав.
Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого тривку, що годі його буде й до гробної дошки забути. Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори! Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.
Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:
— Осьде прислала тобі Марія ширинку.
Він лиш усміхнувся та й заток її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», — гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:
— Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.
— Кажи! — кажу.
— Не гнівайся, брате, — зачав він мені казати, — що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене.
Красний сесь світ, братчику, красний! — А подумавши годинку, каже: — Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся — не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...
— А тобі хіба хреста?.. Схаменися!
— Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...
— Кажи, — кажу.
— Чи Калина любить діправди мого брата?
— Отож-бо Й ти наговорив! Старост пов'язала, а його не любила б?
— А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?
— І так може бути, — кажу, — чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.
— Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.
— Не любить, але таки в нім топиться, — потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.
— Топить, топить, — повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку повалився.
— Що тобі, Василю? — став я питати. — Чи тобі що не лихо?
— А чого ж би мені лихо, — мені добре, дуже добре.
— Так чого-сь так почорнів відразу?
— От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів. — А і так знов каже: — Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.
— Або з твоєю кресанею що? — питаю я. — Чи не потер лиш де когути?
У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.
— Ні! — каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.
— А покажи-ко мені твою кресаню, — став він мені по часові казати, — най виджу, чи ми однакі голови маємо.
Я йому й подав.
— Однакі, — каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. — Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.
— А ніби й я так не зробив би? — кажу.
Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?
— А чули, — став Василь на парубків покликати, що в боярах були, — чули, як ми з Юрієм помінялися?
— Як там, як? — стали гуртом питати.
— От так, — каже Василь, — що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?
— Хіба що так! — стали другі парубки сміятися.
— На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.
— Ближче д хресту, як д Різдву, — каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:
— їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.
От так переїхали ми майже цілу дорогу.
Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, — дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина — тільки в неї і дітей.
Горілка стоїть перебоями — куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, — бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.
За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають — було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, — але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, — аж гори відзиваються, таке гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! — аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.
Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.
— Благословіть, отче! — каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.
— А чого ж бо ти, серце? — стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: — З веселими веселися — не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті — все то Бог дав людям, не хто.
— Правда, панотче, що Бог! — утяв Василь, а сам так і повеселів. — Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.
Може б, панотець були дечого, май, сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, — такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були — не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.
Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали — так і дзвонять, сиплючись по камінню, — а Василь каже до мене:
— Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть — стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!
— Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?
— З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.
— Та чого тобі плакати?
Але говори я, та не ладуй! А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.
Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш.
Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! — раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь — мені: ні пари з уст, а кров так косицями і грає — геть мені мою рантухову сорочку оббризкала.
Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня — та до Василя: ні рушиться — куля пішла право крізь серце.
Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, моя сестричка, як сю ширинку коциками угорськими та леліточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.
Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.
Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні — пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.
Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба каміння-не плакало, а решта всі.
Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.
— Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! — аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться. І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...
На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!
— А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!
А на се як зарує, як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько елі;» тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?
Німці пошваркотіли, почичиркали та й потеклися.
— Течіться, як та вода по камінню течетьсяі"— клене стара. -А над моїми синами не діждете збиткуватися.
Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: їла ша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі ховали, — не помагало.
— Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сім світі покуту приймає, — може, Господь його за тото на тім світі простить.
А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: вій нам усім батько — погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.
Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.
— Най, — каже, — мені видиться, що мої сини при мені. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть! Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади переказували. От попрощалися та й доїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було.