III
Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.
С т е п а н (уводить г о с т я козака)
Ось тута поговорим, пане-брате,
бо, знаєш, там... тут буде захисніше.
(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері
на замок і зачиняє вікна Сідає з гостем далі
від дверей Розмова ведеться неголосно).
Великі чиняться там кривди, кажеш?
Г і с т ь
Та там такі напасті, що крий боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки. Все нам в очі
тією присягою тичуть...
С т е п а н
Правда,
що присяга таки велика річ.
Г і с т ь (голосніше)
Чому ж вони самі забули бога?
С т е п а н
Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.
Г і с т ь
Та правда... Я й забув...
(Тихше)
Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить
від тої галичі.
С т е п а н
То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й інші всі порозпускались...
Г і с т ь
Послав би цар з українців кого,
в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.
С т е п а н
Нас не пошлють...
Г і с т ь
Чому?
С т е п а н
Бо нам не вірять.
Г і с т ь
Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
С т е п а н
То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом
ненадовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями...
Щоб воєводами ж настановити,
того не буде й зроду!
Г і с т ь
Не здивуйте ж,
як ми відкинемось до Дорошенка!
С т е п а н
(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)
Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
Г і с т ь (схаменувшись)
Так часом зірветься з досади слово...
Найгірше, пане-брате, догорає
оте, що нам не вірять. Мій свояк,
Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою).
Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
С т е п а н
Черненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Г і с т ь
То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи...
С т е п а н (гірко всміхнувшшь)
Є прислів'я, брате:
"Москва сльозам не вірить".
Г і с т ь
Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли...
С т е п а н
Се хто ж?
Г і с т ь
Побрязкачі.
С т е п а н
Хіба що так.
Мовчання.
Г і с т ь
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках. А проте є люди,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо, сказано, терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім блізенько до Степана,
говорить пошепки).
Дівчата наші, — декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві. —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин... звичайне, крадькома...
Іван, твій шурин, сам її одвозив...
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голосніше).
Отак, як бач, одважуються люди...
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свою пояса.
Гість устає).
Що ж, пане-брате, то нема надії
полегкості дістати від царя?
С т е п а н (отямившися з задуми, теж устає)
О ні, чому ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може,
я догоджу йому, він часом любить
пісень "черкасских" слухати, та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Г і с т ь
Ото! Хіба ти в нього пахоля?
С т е п а н
Ба знаєш, як то кажуть: "Скачи, враже,
як пан накаже"... Та ладен я, брате,
уже хоч би й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку,
оту, що ти приготував цареві, —
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Г і с т ь
(виймає загорнений у хустину папір з печатками)
Ось, пане-брате,
хай бог тобі поможе! Не минути
розливу крові братньої, як тільки
супліка сяя марна буде.
С т е п а н
Боже,
не попусти!
Г і с т ь
Бувай здоров. Піду вже.
С т е п а н
Хай бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гість виходить.
О к с а н а
(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
С т е п а н
Що там таке?
О к с а н а
Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз
від братчиці-товаришки.
С т е п а н (з поспіхом)
Де лист?
Його спалити треба!
О к с а н а
Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає,
щоб я, по змозі, грошей їй послала,
якусь вона потребу має пильну.
С т е п а н
Не посилай. Крий боже! І не думай!
О к с а н а
Та що тобі біг дав? Я й не гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так —
я з посагу свого послати можу.
С т е п а н
Та я не грошей жалую, Оксано.
О к с а н а
А чом же ти не хочеш?
С т е п а н
Небезпечно.
(Нахилившись до неї, зовсім нишком).
Вони там з Дорошенком накладають...
О к с а н а
(здивована мовчить, потім загадково усміхається)
Ну що ж, так, може, й треба.
С т е п а н
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові,
а ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, -'-
то ж він татар на поміч приєднав
і платить їм ясиром християнським.
О к с а н а
(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається па стіл)
Скрізь горе, скрізь, куди не обернися...
Татари там... татари й тут...
С т е п а н
Оксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
О к с а н а
А що ж? Хіба я тут, не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
С т е п а н
Тут віра християнська
О к с а н а
Тільки ж віра!
Та й то... прийду до церкви — прости,
боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хтозна й по-якому...
С т е п а н
Оксано, се вже гріх!
О к с а н а
Ой чоловіче!..
Та й осоружна ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
С т е п а н (сумно стоїть над нею)
Я так і знав... Хіба ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут, на чужині?..
О к с а н а (кидається до нього)
Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, — треба ж завдавати
жалю ще більше!
(Степан пригортає її).
Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?
С т е п а н (зітхнувши)
Бог знає, серденько!
О к с а н а
Невже й загинем
у сій неволі?
С т е п а н
Май надію в бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там, на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.
О к с а н а
Тепер ніяк не можна?
С т е п а н
Ні, єдина,
тепер нема що й думати! От саме
я думаю до царя супліку нести,
що люди з України привезли, —
жаліються на утиски, на кривди...
Я маю боронити ту супліку,
то вже ж не час проситися з Москви.
"От, — скажуть, — речі солодко розводить,
а сам в ліс дивиться". Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, "щоб муха
не підточила носа", як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, — пропала
вся наша справа і громадська вкупі.
О к с а н а
Ну як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!
С т е п а н
Та от, наприклад, ти послати хочеш
ті гроші братчиці...
О к с а н а (спустивши очі)
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога...
Я напишу їй...
С т е п а н
Краще не пиши
нічого, серце.
О к с а н а
Як же ж так, Степане?
Се ж навіть незвичайно!
С т е п а н
Як листа
десь перехоплять — чи то раз бувало? —
то ще готові взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чім накладала
З товаришками...
О к с а н а
Я перекажу
через Яхненка...
С т е п а н
Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
О к с а н а
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
С т е п а н
Накажи слугою,
що ти нездужаєш.
О к с а н а
Не випадає.
С т е п а н
Як хочеш. Тільки як візьмуть "на дибу",
то вже не жалуй!
О к с а н а
Звідки вже й "на дибу"?
С т е п а н
А що ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
О к с а н а (зажурена)
Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків...
С т е п а н
Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б
не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває...
О к с а н а
До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози па очах).
С т е п а н
Се ж не навіки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться...
(Знов пригортає її).
О к с а н а (не відповідаючи на пестощі; безвиразно)
Гаразд,
нікому не писатиму.
С т е п а н
Ти, серце,
на мене гніваєшся.
О к с а н а (так само)
Ні, чого ж?
Ти маєш рацію. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.
IV
Терем.
О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.
С т е п а н
(увіходить і сідає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить...
О к с а н а (не підводячи очей від шитва)
Ти пізно встав.
С т е п а н
Та світом же прийшов з тії беседи.
О к с а н а
Було там весело?
С т е п а н
Ей, де там в ката!
По щирості бояться слово мовить.
П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…
О к с а н а
А як же там, Степане, та супліка?
С т е п а н
Та що ж... ніяк. Цар каже: "Прочитаєм,
подумаєм"... Чували вже ми теє!
О к с а н а
Що ж буде?
С т е п а н (з болісною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потім голка випадає їй з рук.
С т е п а н
Хоч би ти щось, Оксано, розказала,
а то так сумно, голова забита
усяким лихом.
О к с а н а (в'яло)
Що ж я розкажу?
Нічого я не бачу і не чую,
сиджу собі...
С т е п а н (трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
О к с а н а
Учора вишила червону квітку.
сьогодні синю. Се тобі цікаво?
С т е п а н
Ти так неначе дражнишся зо мною!
О к с а н а (крізь сльози)
Ні, далебі, Степане, не дражнюся!
С т е п а н (придивляється до шитва Лагідно)
А що се буде з тої лиштви, любко?
О к с а н а (знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
С т е п а н
Либонь, собі на посаг. Се вже хутко
її весілля.
О к с а н а
Та за місяць ніби.
С т е п а н
От на весіллі трохи погуляєш,
розважишся.
О к с а н а
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..."
А гостійки поза плечима судять:
"Черкашенка, чужачка..."
С т е п а н
Ти вже надто
на те зважаєш.
О к с а н а (байдуже)
Ні, мені дарма.
Мовчання.
С т е п а н
Ти так неначе втомлена сьогодні.
Клопочешся при господарстві, може?
О к с а н а
Ні, я не клопочусь, — то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
С т е п а н
То, може,
не треба стільки шити?
О к с а н а
Що ж робити?
Насіння я лузати не люблю,
так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
і руки, й очі...
С т е п а н
Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
О к с а н а (трохи стишуючись)
Вони як рідні... я на їх не скаржусь...
С т е п а н
Так що ж?
О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хіба не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється па кросна)
С т е п а н
Се правда, не ростуть квітки в темниці...
А я гадав...
(Ходить по хаті в тяжкій задумі, потім спиняється
перед Оксаною).
Оксано, заспокойся,
поговорім ладом.
О к с а н а
Про що, Степане?
С т е п а н
Виходить, я тебе занапастив.
О к с а н а
Ні, я сама...
С т е п а н
Однаково. Я більше
не хочу заїдать твоєї долі.
Хоч як мені се гірко... я готовий
тебе до батька відпустити.
О к с а н а
Як?
А ти ж?
С т е п а н
Я тут зостануся. Для мене
немає вороття, ти ж теє знаєш.
О к с а н а (зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла під вінцем
і присягу давала?
С т е п а н (гірко)
Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати
на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
Се тільки я в неволі.
О к с а н а (хитає головою)
Ні, Степане.
С т е п а н
Чого ж? Я присягу тобі вертаю...
(Голос його переривається від турботи).
І я прошу тебе... прости мене...
що я... тебе відмовив від родини...
що я...
О к с а н а (обіймає його)
Ні, годі, не кажи!
Не знаєш ти... Ще ж ти мені ні слова,
ні слова не промовив там, у батька,
а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду
від тебе геть, то не лишиться тута
моя душа?
С т е п а н
Так що ж робити, люба?
О к с а н а
Втікаймо всі! Мій батенько поможе
прожити якось, поки ти придбаєш.
Хай їм абищо, сим московським добрам!
Втікаймо на Вкраїну!
С т е п а н
Цар достане
боярина свого скрізь на Вкраїні,
та ще й твоїй родині буде лихо.
Не скриємось нігде...
О к с а н а
Втікаймо в Польщу!
А ні, то на Волощину!
С т е п а н
Що з того?
Зміняємо чужину на чужину...
Приблудами чужі пороги будем
там оббивати... все одно, що й тут.
О к с а н а
Ні, там вільніше.
С т е п а н
Треба заслужити
чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
коли не зрадою проти Москви?
О к с а н а
Так їй і треба!
С т е п а н
Присяга, Оксано,
велике діло. Цар мені не верне
так присяги, як я тобі вернув.
Та й я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Починає сутеніти. Десь у церкві тихо дзвонять.
О к с а н а
Степане, вже не говорімо більше
про се ніколи.
С т е п а н
Так, не треба, люба...
(Згодом).
Чому не шиєш?
О к с а н а
Вже мені не видко.
А ще світити рано.
С т е п а н
Заспівай
щось потихеньку, якщо можеш.
О к с а н а
Добре.
(Співає потихеньку)
"Ой як було хорошенько, як рід з родом п'є,
вип'є чарку, вип'є другу та по сестру шле.
"Сеструненько-голубонько..."
(Уриває)
Не можу.
Либонь, я одзвичаїлась від співів.
Та й щось на груди важко.
(Кашляє)
С т е п а н (стривожений)
Ой, кохана,
чи ти не хвора?
О к с а н а
Де ж там! То щось так.
Увіходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом.
Поклавши пакунки, слуги виходять.
М а т и
Добривечір, дітки! Що сидите
так поночі?
С т е п а н
Так, дещо розмовляли.
М а т и
Не наговоряться все голуб'ятка.
Коли б то бог судив і Ганні нашій
таке подружжя!
Г а н н а (світить тим часом ( розгортає пакунки)
Подивись, Оксано,
чого ми накупили!
Оксана підходить.
Се на шубу,
а се на літники, а се на кичку.
Що, правда, гарне? Ми ж ото пішли
аж до купців заморських.
О к с а н а (жваво)
Гарно, гарно!
Та й молодичка з тебе гарна буде!
Ну й потанцюю в тебе на весіллі!
Нехай уже московки не здивують!
Г а н н а
От я люблю, як ти така весела,
а то сидить, похнюпившись, аж сумно.
М а т и
Та звісно, і чого б таки журитись?
Ви люди молоді... у хаті лад...
О к с а н а (підхоплює)
За хатою добро...
Г а н н а (не завважаючи іронії)
Авжеж, сестричко,
якби ти бачила, що там купців
наїхало! І чом ти не пішла
із нами вкупі?
О к с а н а
Я дошити хтіла,
а завтра й я піду по всіх усюдах,
закупимо з тобою всю Москву!
От я собі парчеву кичку справлю!
Степане, можна?
С т е п а н
Чом би ж то не можна?
О к с а н а (плеще в долоні й приспівує)
"Бодай мені такий вік довгий,
як у мене чоловік добрий!.."
М а т и (втішно всміхаючись)
Ну й вигадниця в тебе жінка, синку!
Г а н н а
А як вона мені співала гарно
весільної! Сестричко, заспівай
тієї, як то косу розплітають.
О к с а н а
Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.
Я зараз коровайницею буду
або приданкою — ти тільки слухай:
(Співає дуже голосно, по-сільському).
"Не бійся, матусю, не бійся,
в червоні чобітки обуйся,
щоб твої підківки бряжчали,
щоб наші вороги мовчали!
Гу!"
(Вигукнувши, вискакує на ослін)
Отак приданки скачуть через лавки!
С т е п а н (ловить її й здіймає з ослона)
Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
М а т и
Та правда, донечко, почує челядь...
О к с а н а
Овва! Так що ж! Бояриня гуляє!
Давай утнем санжарівки, Ганнусю!
Г а н н а (сміючись)
Та я не вмію!
О к с а н а
Я тебе навчу!
(Крутить Ганну навколо себе, приспівуючи).
"Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине!
Ой чи згине, чи не згине,
гуляй, гуляй, господине!"
Що ж ти. Степане? Помагай співати!
(Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель.
С т е п а н тривожно кидається до неї).
V
Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною Видко гратчасті вікна терема і піддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попід руки д в і с л у ж н и ц і — "сенные девушки".
Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.
М а т и (пройшовши вперед до повітки,
показує дівчатам на ослін)
Отут бояриню посадовіть
та й можете вертати до роботи.
Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.
М а т и
Що, донечко, тут, правда ж, придобніше?
Вільніше дихати?
О к с а н а
Вільніше?..
(Схиляється на подушки).
М а т и
Ляж,
ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
О к с а н а
Так, я б заснула... тільки я боюся...
М а т и
От, хай бог милує! Чого боїшся?
О к с а н а
Та все якесь таке страхіття сниться.
М а т и
Ти помолись до Йосипа святого,
то він всі сни перенесе на добре.
О к с а н а
От відколи я тут, то й сни змінились...
Бувало, там, у батенька, все сниться,
що я літаю. Так, бувало, любо...
А тут не снилось і разу.
М а т и
Бач, любко,
як сниться, що літаєш, то ростеш,
отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш...
О к с а н а
Та... певне...
М а т и (поправлятчи їй подушки)
Ляж вигідненько та засни гарненько.
(Сідає коло неї в ногах).
А я посиджу тута, помолюся,
щоб бог тобі послав у сні здоров'я.
(Виймає бурштинові чітки і перебирає їх,
стиха ворушачи устами).
О к с а н а засипляє.
С т е п а н виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.
М а т и (нишком)
Ну, що ж казав той німець? Є надія?
С т е п а н
Що ж, каже: "В бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти,
либонь, не гріх.
С т е п а н
Він докладає, мамо.
Він є людина великоучена...
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
М а т и
І звідки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весіллі
Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.
С т е п а н
Здається, ще давніше почалося...
М а т и
Хіба? Та ні, вона була здорова.
А от що на весіллі... Ну, та як же
той німець каже? З чого б то воно?
Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабів,
як там, у нас, — коли б так пошептали.
С т е п а н
Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
Така вже слабість.
М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав він: "Ваша пані занудилась
по ріднім краю — се є также слабість".
Сказав мені по-грецьки як і зветься.
М а т и
Та він то назове на всіх язиках,
а щоб то вигоїти...
С т е п а н
Він казав, —
коли її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку,
на сей раз німець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, відомо, завезена далеко...
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й...
С т е п а н
Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину — чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить — вже ж війни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціленій — невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже и гріх
людей на богомілля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре —
поїхати на прощу, помічніше
воно буває над усякі ліки.
(Зітхнувши, поглянула па небо).
Ба сонечко схиляється на вечір.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаході недобре спати хворим.
А я піду зварю майове зілля,
щоб на ніч їй було готове пити.
С т е п а н
Спасибі, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось їй давати раду.
(Іде в терем).
Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку...
С т е п а н (удавано веселим голосом)
Місяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там ясніше світить місяць,
ніж тута сонце...
С т е п а н
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
О к с а н а
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине...
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх.
О к с а н а (іронічно)
Велике діло,
що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.
О к с а н а (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)
Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, —
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
С т е п а н
Ти тепер картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тільки руку,
від крові чисту?
О к с а н а
Правда, я казала...
Ми варті одне одного. Боялись
розливу крові, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тільки не подумали, що буде,
як все утихомириться... Степане,
дай руку!
С т е п а н
Се навіщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Ні, чом же?
(Дає руку Оксані).
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чисті,
проте, все мариться, що їх покрила
не кров, а так... немов якась іржа...
як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше,
млявіше, з перервами).
У батенька була така шаблюка...
вони її закинули... ми з братом
знайшли... в війну побавитись хотіли...
не витягли... до піхви прикипіла...
заржавіла. Отак і ми з тобою...
зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
обоє ржаві...
С т е п а н
Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
О к с а н а
Та тільки ж се я вмію, більш нічого.
Що-небудь же і я повинна вміти...
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше...
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться...
С т е п а н (з мукою)
Та пожалій себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жаліла... В тім і горе...
Якби я мала сили не жаліти,
то вирвались би геть з сії кормиги —
і ти б ослобонився від іржі...
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
С т е п а н
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелі, там ти з ними
розважишся.
О к с а н а (одвертається)
Я й в вічі не насмію
їм глянути...
С т е п а н
Ну, в Київ подамося,
помолимось, нехай нас бог простить,
нехай тобі здоров'я верне!
О к с а н а
Нащо?
Кому потрібне те моє здоров'я
та й я сама?
С т е п а н
Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
О к с а н а
Т обі здається.
Ти жалуєш мене, але любити...
таки й нема за віщо... Я тепер
така недобра стала, вередлива...
С т е п а н
Ні, ні, моя хороша!
О к с а н а
Я — хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала...
С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)
Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стільки говорити...
О к с а н а
Правда...
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...
О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
С т е п а н (з гострою тугою)
Ой, краще б я тобі таке казав!
О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)
Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав... На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там... знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом...
а як і ні — не жалуй, що поміг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)
Ходім, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаході.
О к с а н а
Ходім
(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.
Не доходячи рундука, спиняється і обертається,
дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну — привітай!
27-29.IV 1910
|