Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. (Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ'яненка)
1827
року по весні схотілось мені подивиться на Ненаситинський поріг, а
звідтіля водою по Дніпру спуститься до слобід Капулівки та Покровськоі і
оглядіть ті міста, де колись були запорозькі коші. З Катеринослава
поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком,
котрий би тямив, де провести, а де часом і розказать про те, що хоч і
давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще старі діди і до
якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину. У
Михайлівку приїхав я ще заздалегідь. Була неділя, а чимало людей гуляло
біля шинку, музика гуділа, дівчата і парубки вибивали тропака, а деякі
постарше сиділи на призьбі І кругляли горілку. Тільки спитав я, де б
мені заночувать, як всі загомоніли: - їдьте,- кажуть,- до Микити Леонтійовича, у його ночують всі проїжджі пани. - А хто се Микита Леонтійович? - питаюсь. - Се наш старенький дід, Корж,- забубоніло весело товариство,- той, що колись був січовиком. - Ото ж і його садок,- озвались Інші, показуючи на лісок понад річкою,- тамечки його й дворище.
1
Багато дечого розказував мені старий Корж, але у сім оповіданні тільки
те заявляю, що записано преосвященним Гавриїлом (приміт. авт.).
Од'їхавши
од шинку гонів зо два, з гори побачив я леваду Коржа. Просторий двір
був застроєний хатами, коморами І повітками, і вся та будова, облитая
ясним промінням сонця, виринала Із-за темного лісу, оперезаного наоколо
світлою, мов кришталь, річкою. Мій машталір, в'їхавши на двір, поминув
мазанку І зупинив коней біля рубленої хати старосвітської будови, що вже
літа гаразд-таки осадили її в землю. Тільки що я виліз з брички, як і
Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле, як молоко, волосся прикривало
його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі,
вуси були підстриженії Вид старого з первого погляду здавався похмурим І
неволив до поваги: не дуже ще й погнули його десять десятків літ.
Одягнутий він був у китайчатий синій жупанок, пістрьових штанях і обутий
в габелкових черевиках. - Здоров був, Микито Леонтійовичу! - почав я, вклонившись дідові.- Не сердься, що непрошений за їхав: всі, кого не питав, де б мені переночувать, знай до тебе направляють. - Так, так,- одказав Корж усміхаючись,- всі пани, спасибі їм, їдучи через наше село, не минають мене. А куди, паничу, бог несе? - До Ненаситця, а далі в Капулівку І Покровське, подивиться на те місце, де були колись запорозькі коші. - Ненаситець теперечки гарно грає, води чимало, є на що глянуть; а от де були коші і не розбереш, де що й було; забудовалось, вали поосідали і зрівнялись Із землею. - А все ж таки, дідусю, хоч глянути на те місце, де не один вік чесне товариство, лицарі, боронили святу віру і хрещений народ од бусурмана і захистили сі степи, де, спасибі їм, і ми теперечки живемо. - Так, так; правда твоя, паничу! Хоч і ні на що по дивиться, так є що згадать; частенько і сам туди їжджу; як глянеш та згадаєш, то неначе помолодшаєш. Сідай же, паничу, отутечки на ослоні: теперечки лучче надворі, ніж у хаті. А ти,- додав дід, глянувши на мого машталі- ра, - їдь до стайні, відпрягай коней, там тобі дадуть сіна і вівса. Сівши,
став я розглядувать стародавню хату; такої будови не доводилось мені
бачить в наших степах. Вся хата була зложена з липових квадрових брусів,
гладко витесаних, а навіконники і наличники на дверях з вирізками і
зарубками,- неначе мережки на рушнику. - А давно вже,-спитав я,-збудована ця хата? -
Та таки подавно,- одказав старий,- сто літ, коли ще й не більш. Будував
її мій хрещений батько. Яків Омелянович Качалка, що був у Січі
військовим старшиною-осавулом. Це ж його і зимовик; він мені достався в
спадку після покійника, бо я був у його за рідного сина; він мене по
сьомому році і в Січ до себе взяв, я йому і очі закрив. - Звідкіля ж він тебе взяв? - З Нових Кодаків; туди ще мій прадід Василь Жа- дан виселивсь з Гетьманщини, аж з Кобеляк. У його був син Тарас Жадан. Діда я добре пам'ятаю, бо як він на старості літ осліп, то я був у нього поводарем. І батько мій, по прізвищу вже не Жадан, а Таран, так, бачите, прозвали його запорожці, дуже здоровий був, там же в Нових Кодаках жив і маявся на світі сто і п'ятна дцять літ. - Чим же вони промишляли? - Пахарством, скотиною, бджолою, рибальством і звіриними шкурами. Тоді, та ще й за моєї пам'яті, на обох сторонах Дніпра була страшенна гущина, нетрі, в котрих кишіло звіру. - А скільки тобі літ? - Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй господи царство небесне!
- Велика в тебе сем'я? - Слава богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками - душ їх з двадцятеро буде. Теперечки во ни в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку,
та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі,
од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі
возвратиться...
От воно що! - Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився? - Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі. -
Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться
навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду
розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею. - Добре, паничу, розкажу,- сказав Корж вставаю- чи,- а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я то бі покажу мій садок і пасіку. II Сад
Коржів розрісся по луговині, неначе ліс. Не було в йому розчищених
доріжок, тільки вподовж до самої річки проміж високих лип, і ясенів, і
густого чагарнику протоптана була стежка. Де на яких деревах неслись
чорногузи. Пройшовши з гони, побачив я в стороні невеличке кладовище: на
двох могилках стояли високі хрести, а на других - трохи менші. - Хто тут спочиває? - спитав я. - Моя мати, жінка, діти і онуки,- одказав Корж, схилившись до могилок. Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі. - Це моя пасіка,- обізвався Корж,- одчиняючи хвірточку,- з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок. Пасіка
була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа
закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих
Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками
вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і
черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща
бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека
долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені
подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним
небом, прояснились мої думи і заграло українське серце. - Се моя пустинь,- сказав Корж,- тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим. - Чи давно уже, діду,- спитав я,- ти став хазяйну вать на сій леваді? - Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми рука- ми; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло. - А МихайлІвка коли населилась? - Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини
та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими
вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а
хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже,
вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про
сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. "Що нам,- кажуть,- робити?
Адже ж ми тутечки,- кажуть,- і обгніздились, і колодязі покопали, і
обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й
худобина наша!" - А що ж,- кажу їм,- через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало - є де селиться, так подамо
прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу.- От і
дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових КодакІв, Дійовки І
Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото І подавав я в
катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас
асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив
доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і
предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном
населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як
намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о
наіменованІЇ наших хуторів селомчи слободою". Так казенна палата вдруге
прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду.
"А що, хлопці,- пита,- як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть:
"Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай
Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до
себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової
слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак
прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже: "Слухайте,
панове громадо, нехай ваші хутори йме нуються слободою Михаилівкою во
Ім'я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це
згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о
названії наших вольних хуторів слободою Михаилівкою". Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати. - Ні,- одказав я,- тут так гарно, так легенько ди хать, посидьмо ще трохи. - Ну, сількісь, - пробубонів дід, - я тобі ще розка жу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!.. От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав: -
Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от... нечиста мати
понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі.
Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського
правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі І
населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка - тисячу
п'ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий - Мокру, та так приперли нас,
михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші
для скотини; а мене - так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей
панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще
вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках. Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали - ви брать
повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось
судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я
не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі
діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й
почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як
не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну,
вже й суди тоді були! Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже,
на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів
Кушелева і ОлексІєва,- так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і
предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів.
Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали
дві його слободи з наших земель; а з Вермин-кою нічого не вдіяли, бо
він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за
сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по
пи-тейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу,
та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та
Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам - панам.
Натерпишся-і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й Знайдеш,- а то ж
мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там... Приїхавши
у Москву, зараз подав я прошеніє в 1 департамент сенату. Заглянули у
моє прошеніє І звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я
через тиждень, от знов велено прийти через тиждень,- та так ї почали
тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь - нічого
вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже
що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!.. З нудьги
було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що
неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як
улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на
царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива!
Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!..
Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі
дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й
виміряю і дзвін, І гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став
мірять, аж дивлюсь - біжать до мене з абахти два москалі. "А що ти
робиш?" - питають. "Хіба не бачите,- кажу,- гармату вимірюю".-o "Как ти
смів, сякий-такий,- гукнули на мене по-московськи,- казенну пушку
вимірювать!" - "Вона ж,- кажу,- од цього не поменшає!" - "Брешеш,-
закричали,- ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на
абахту!" Вхопили мене під руки та й повели. "Не турбуйтесь,- кажу, -
люди добрі, мене вести: невеликий я пан - і сам піду!" Привели до
вартового офіцера, а він і пита: "Що ти з пушкой дєлал?" - "Міряв",-
кажу.- "На что?" - пита. Розказав йому нащо; не йме віри. "Врьош,-
каже,- ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!" - "Нічого,- кажу,-
ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба
тільки зміряєш". Так що вже йому не казав, все своє товче: "Врьош" та й
"врьош". Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: "Коли ви такі
розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться:
"Хотів,- кажу,- вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в
кишеню". Де- які москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер
розсердився, аж зашарівся з досади - облизня, бачиш, піймав. Далі
насупився та й каже: "Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з
абахти, поки не прийде діжурний".- "Спасибі вам,- кажу,- за вашу ласку;
тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми
жить". Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже пре-м'єр-майор,
щось таке - чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей
розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене
бумаги? Показав йому мої бумаги - "довіреность, свідетельство" - та й
розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя
в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище,
по якому ділу приїхав та й каже: "Мій дядїнька сенатором, так я його
попрошу об твоєму ділі".- "Будьте ласкаві,- бог вас за це не оставить!"
Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові
собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще. На четвертий день
після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і
загомоніли: "Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в
кишеню сховать!" Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де
пишуть; далі один постарше і гука: "Ведіть його в присутствіє!" Бачу,
такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь - самі
генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах... Як побачили мене, так
всі і зареготали. "Маладєц казак,- кажуть,- хатєл цар-пушку вкрасті; в
карман спрятать!" - "Так не дали ж москалі,- кажу,- кріпко пильнують,
бодай їх!" Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один
підступив до мене та й каже: "Племенник мій говорив мені про твоє діло,
так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде
рішено в твою пользу".- "Пошли вам, господи, за те щастя і здоров'я,-
кажу,- та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в
Москві, може б, мене І лунь вхопив". Отсією ж то цар-пушкою встрелили і
Верминку: сенат звелів одібрать І од його загарбану од нас землю. Після
сього поїхав я в Петербург клопотаться за Ко-дацьку землю і за винний
одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він,
спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік поіав
на височаише імя, доложив государеві, а государ Лв сенатові рішить наше
діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з
тими ЇИВІЛЄЯМИ, які має земство; об чім предписано воєнно-.губернатор о
в і, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я
до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався 6,
так опізнились - поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при
помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою
велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли
- то ще не забудуть, згадають мене добрим словом. III Зовсім
смерклось, як ми вернулись з саду. Біля дверей Коржевої хати вийшла до
нас назустріч дівчина-під-літок з каганцем, щоб посвітить і провести
через темні сіни. - Се ти, ЗІнько? - спитав старий. - Я, діду,- одказала дівчинка. - Се моя правнука,- сказав Корж, повертаючись до мене,- гарна вона у мене дитина, так, на лихо собі, за кохалась у рудого москаля! Зінька надула губки і пробелькотіла: - От вже і почали!.. - Чорти принесли москаля з коробкою,- не спиняю чись казав Корж,- а в тій пузатій коробці чого не було: і стьожки, і сережки, і хрестики... - Та й ідіть вже,- пробубоніла Зінька, почервонів ши і нахмурившись,- не обридне вам усе одно вигаду вать? А старий своє: - Так отой москаль, кажу, й подарував моїй Зіньці перстеньок, а вона і взяла. Ну, скажи, паничу, чи взяла 6 таки вона той перстеньок, коли б не закохалась в того москаля!.. - Я вже І перстеньок той закинула,- одказала Зінь ка крізь сльози,- а вони все згадують про того москаля, цур йому, пек йому! - А не брешеш? - Єй же богу, закинула! - Ну світи ж, світи, коли закинула,- бубонів старий, переступаючи
поріг. Здавалось, ніби й жартував Корж, однак видко було, що тим сміхом
корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка.
Такий, бачите, звичай на Україні; насміхаючись, направляють на все добре
чоло віка, щоб вийшло по приказці: "З посміхів люди бу вають". . Весело
стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський
захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано.
Стіни вимиті, виша-рувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена
крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої
стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од
кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених
шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги
пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і
канупер. Опріч образів висіли ще на стінах деякі куншти: два козаки
тягаються за чуби, а внизу підписано: "Два дурні б'ються, а третій
дивиться". Запорожець, підгорнувши ноги, виграє на бандурі, а біля його
стоїть, насторочивши вуха, прив'язаний до дуба кінь, ніби слуха ту
музику; під кунштиком виписана знакомита пісня: Коли не сплю, то воші б'ю, А все не гуляю. Лави
і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в
другім кутку стояла постеля - наготові для проїжджих панів. З хати повів
мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на
стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе
сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою. - Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька,- сказав Корж,- це його й сідло, а моєї небагацько. По кійник був дуже великий охотник до броні. Повернувшись
в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в
рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин
премг1єр-майорові Качалову. - Хто це такий Качалое? - спитав я. - Це ж мій хрещений батько Качалка,- одказав Корж, засміявшись.- Так, бачиш, перехрестили його москалі.
Старий, було шуткуючи, звав сам себе: "Примір ьяр Відієрв" \ Це вже в
його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його
Качалкою. - За що ж прозвали його Качалкою? - Бачиш, пом'ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і
підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ
веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було,
підстережуть щб-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не
до шпе-? ти, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він
вже і палій; не проворний - черепаха; малого на сміх прозвуть - махина,
а здоровенного - малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз
повертався з товаришами з Нових КодакІв у кіш; проїжджаючи біля могили
Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки ПокрІвська слобода, схотілось
нам з неї гляг нуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на
самий верх, а могила була дуже висока і крута. На-глядівшись, стали
сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся
навпростець; як посковзнувсь, - трава, бач, присхла, так слизька, - та
так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж:
от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і
хрещеному батькові, так він і каже: "Та нехай буде і Корж; що ти будеш,
сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче - будеш козаком, а
з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!" o - Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйну вали кіш? - У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йрму вісімдесят було, коли не більш, а сяде,6уло,на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить І Він мене і на розум наводив, І оженив, і худобою на ділив... - Де його поховали? 1 Українці мають звичай москалів "вати відіерв, од того що прізвища (фамилії) у них найбільш кінчаються на "в" (приміт. авт.). - В Нових Кодаках на цвинтарі. - Звідкіля він був родом? - Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував
про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов
він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по
Туреччині, бо тоді протурили запорожців Ік кам'яному базару. Отак
розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, І не принесли нам
вечерять. Старий тільки вгледів ЗІньку, зараз і почав її корить тим
москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала. - Годі вже, діду,- озвався я,- не займай її, вона ж закинула той перстеньок! -
Так сердиться ж, матері її ковінька! - одказавКорж.- У нас в Січі такий
був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от
тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать
з чоловіка, а тільки дратувать його. Було,як Іде січовик через
слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки
на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів - хлоп'я що-небудь
їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з
чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою,
або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини.
Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не
вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені,
і в сьому зимовику. - Яке ж це послушаніє було? - Таке: що
скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі
шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не
покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я
ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я
стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить,
бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці
та й скаже: "Микитасю, буде з тебе чесна людина!.." Як вже я виріс, то
хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: "Бери
собі, Микитасю, скільки хочеш.
Так прозивалась Кам'янка, бо в сім поселку запорожці торгували з татарами і ногайцями (приміт. авт.).
Ці грошей, на біса вони мені!" А я І копійкою не покори-І?туюсь: і одягнутий, обутий, не голодний - на біса і ме-і ті гроші! Після
вечері я спитав старого, де 6 мені знайти такого |>чоловІка, щоб
провів мене до Ненаситця і в Капулівку. .Корж помізкував трохи та й
каже: - Не треба шукать, паничу, я з тобою поїду. Тутечки ,8
Михайлівці нема такого чоловіка, щоб так тебе провів "І "се б тобі до
ладу розказав, як я. Та воно і для мене І. .добре. Трошки провітрюсь та й
до Нікопольського попа заїду, є в мене до його діло. Я подякував старого за його ласку і, пожегнавши один одного на добраніч, полягали спати. IV