Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. (Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ'яненка)
1827
року по весні схотілось мені подивиться на Ненаситинський поріг, а
звідтіля водою по Дніпру спуститься до слобід Капулівки та Покровськоі і
оглядіть ті міста, де колись були запорозькі коші. З Катеринослава
поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком,
котрий би тямив, де провести, а де часом і розказать про те, що хоч і
давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще старі діди і до
якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину. У
Михайлівку приїхав я ще заздалегідь. Була неділя, а чимало людей гуляло
біля шинку, музика гуділа, дівчата і парубки вибивали тропака, а деякі
постарше сиділи на призьбі І кругляли горілку. Тільки спитав я, де б
мені заночувать, як всі загомоніли: - їдьте,- кажуть,- до Микити Леонтійовича, у його ночують всі проїжджі пани. - А хто се Микита Леонтійович? - питаюсь. - Се наш старенький дід, Корж,- забубоніло весело товариство,- той, що колись був січовиком. - Ото ж і його садок,- озвались Інші, показуючи на лісок понад річкою,- тамечки його й дворище.
1
Багато дечого розказував мені старий Корж, але у сім оповіданні тільки
те заявляю, що записано преосвященним Гавриїлом (приміт. авт.).
Од'їхавши
од шинку гонів зо два, з гори побачив я леваду Коржа. Просторий двір
був застроєний хатами, коморами І повітками, і вся та будова, облитая
ясним промінням сонця, виринала Із-за темного лісу, оперезаного наоколо
світлою, мов кришталь, річкою. Мій машталір, в'їхавши на двір, поминув
мазанку І зупинив коней біля рубленої хати старосвітської будови, що вже
літа гаразд-таки осадили її в землю. Тільки що я виліз з брички, як і
Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле, як молоко, волосся прикривало
його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі,
вуси були підстриженії Вид старого з первого погляду здавався похмурим І
неволив до поваги: не дуже ще й погнули його десять десятків літ.
Одягнутий він був у китайчатий синій жупанок, пістрьових штанях і обутий
в габелкових черевиках. - Здоров був, Микито Леонтійовичу! - почав я, вклонившись дідові.- Не сердься, що непрошений за їхав: всі, кого не питав, де б мені переночувать, знай до тебе направляють. - Так, так,- одказав Корж усміхаючись,- всі пани, спасибі їм, їдучи через наше село, не минають мене. А куди, паничу, бог несе? - До Ненаситця, а далі в Капулівку І Покровське, подивиться на те місце, де були колись запорозькі коші. - Ненаситець теперечки гарно грає, води чимало, є на що глянуть; а от де були коші і не розбереш, де що й було; забудовалось, вали поосідали і зрівнялись Із землею. - А все ж таки, дідусю, хоч глянути на те місце, де не один вік чесне товариство, лицарі, боронили святу віру і хрещений народ од бусурмана і захистили сі степи, де, спасибі їм, і ми теперечки живемо. - Так, так; правда твоя, паничу! Хоч і ні на що по дивиться, так є що згадать; частенько і сам туди їжджу; як глянеш та згадаєш, то неначе помолодшаєш. Сідай же, паничу, отутечки на ослоні: теперечки лучче надворі, ніж у хаті. А ти,- додав дід, глянувши на мого машталі- ра, - їдь до стайні, відпрягай коней, там тобі дадуть сіна і вівса. Сівши,
став я розглядувать стародавню хату; такої будови не доводилось мені
бачить в наших степах. Вся хата була зложена з липових квадрових брусів,
гладко витесаних, а навіконники і наличники на дверях з вирізками і
зарубками,- неначе мережки на рушнику. - А давно вже,-спитав я,-збудована ця хата? -
Та таки подавно,- одказав старий,- сто літ, коли ще й не більш. Будував
її мій хрещений батько. Яків Омелянович Качалка, що був у Січі
військовим старшиною-осавулом. Це ж його і зимовик; він мені достався в
спадку після покійника, бо я був у його за рідного сина; він мене по
сьомому році і в Січ до себе взяв, я йому і очі закрив. - Звідкіля ж він тебе взяв? - З Нових Кодаків; туди ще мій прадід Василь Жа- дан виселивсь з Гетьманщини, аж з Кобеляк. У його був син Тарас Жадан. Діда я добре пам'ятаю, бо як він на старості літ осліп, то я був у нього поводарем. І батько мій, по прізвищу вже не Жадан, а Таран, так, бачите, прозвали його запорожці, дуже здоровий був, там же в Нових Кодаках жив і маявся на світі сто і п'ятна дцять літ. - Чим же вони промишляли? - Пахарством, скотиною, бджолою, рибальством і звіриними шкурами. Тоді, та ще й за моєї пам'яті, на обох сторонах Дніпра була страшенна гущина, нетрі, в котрих кишіло звіру. - А скільки тобі літ? - Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй господи царство небесне!
- Велика в тебе сем'я? - Слава богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками - душ їх з двадцятеро буде. Теперечки во ни в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку,
та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі,
од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі
возвратиться...
От воно що! - Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився? - Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі. -
Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться
навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду
розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею. - Добре, паничу, розкажу,- сказав Корж вставаю- чи,- а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я то бі покажу мій садок і пасіку. II Сад
Коржів розрісся по луговині, неначе ліс. Не було в йому розчищених
доріжок, тільки вподовж до самої річки проміж високих лип, і ясенів, і
густого чагарнику протоптана була стежка. Де на яких деревах неслись
чорногузи. Пройшовши з гони, побачив я в стороні невеличке кладовище: на
двох могилках стояли високі хрести, а на других - трохи менші. - Хто тут спочиває? - спитав я. - Моя мати, жінка, діти і онуки,- одказав Корж, схилившись до могилок. Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі. - Це моя пасіка,- обізвався Корж,- одчиняючи хвірточку,- з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок. Пасіка
була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа
закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих
Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками
вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і
черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща
бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека
долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені
подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним
небом, прояснились мої думи і заграло українське серце. - Се моя пустинь,- сказав Корж,- тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим. - Чи давно уже, діду,- спитав я,- ти став хазяйну вать на сій леваді? - Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми рука- ми; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло. - А МихайлІвка коли населилась? - Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини
та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими
вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а
хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже,
вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про
сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. "Що нам,- кажуть,- робити?
Адже ж ми тутечки,- кажуть,- і обгніздились, і колодязі покопали, і
обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й
худобина наша!" - А що ж,- кажу їм,- через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало - є де селиться, так подамо
прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу.- От і
дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових КодакІв, Дійовки І
Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото І подавав я в
катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас
асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив
доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і
предписала указом Дійовському волосному правлінню "о безпрепятствінном
населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою". Після цього, як
намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і "о
наіменованІЇ наших хуторів селомчи слободою". Так казенна палата вдруге
прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду.
"А що, хлопці,- пита,- як будемо звать ваші хутори?" Одні кажуть:
"Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки". А другі: "Нехай
Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до
себе поприймав". Так я вже не схотів, кажу: "Не хочу я марної світової
слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак
прізвище". От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже: "Слухайте,
панове громадо, нехай ваші хутори йме нуються слободою Михаилівкою во
Ім'я народившогося великого князя Михайла Павловича!" Громада на це
згодилась, а палата паки предписала указом: "Опубліковать всім волостям о
названії наших вольних хуторів слободою Михаилівкою". Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати. - Ні,- одказав я,- тут так гарно, так легенько ди хать, посидьмо ще трохи. - Ну, сількісь, - пробубонів дід, - я тобі ще розка жу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!.. От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав: -
Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от... нечиста мати
понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі.
Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського
правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі І
населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка - тисячу
п'ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий - Мокру, та так приперли нас,
михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші
для скотини; а мене - так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей
панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще
вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках. Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали - ви брать
повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось
судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я
не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі
діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й
почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як
не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну,
вже й суди тоді були! Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже,
на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів
Кушелева і ОлексІєва,- так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і
предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів.
Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали
дві його слободи з наших земель; а з Вермин-кою нічого не вдіяли, бо
він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за
сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по
пи-тейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу,
та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та
Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам - панам.
Натерпишся-і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й Знайдеш,- а то ж
мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там... Приїхавши
у Москву, зараз подав я прошеніє в 1 департамент сенату. Заглянули у
моє прошеніє І звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я
через тиждень, от знов велено прийти через тиждень,- та так ї почали
тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь - нічого
вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже
що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!.. З нудьги
було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що
неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як
улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на
царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива!
Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!..
Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі
дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й
виміряю і дзвін, І гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став
мірять, аж дивлюсь - біжать до мене з абахти два москалі. "А що ти
робиш?" - питають. "Хіба не бачите,- кажу,- гармату вимірюю".-o "Как ти
смів, сякий-такий,- гукнули на мене по-московськи,- казенну пушку
вимірювать!" - "Вона ж,- кажу,- од цього не поменшає!" - "Брешеш,-
закричали,- ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на
абахту!" Вхопили мене під руки та й повели. "Не турбуйтесь,- кажу, -
люди добрі, мене вести: невеликий я пан - і сам піду!" Привели до
вартового офіцера, а він і пита: "Що ти з пушкой дєлал?" - "Міряв",-
кажу.- "На что?" - пита. Розказав йому нащо; не йме віри. "Врьош,-
каже,- ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!" - "Нічого,- кажу,-
ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба
тільки зміряєш". Так що вже йому не казав, все своє товче: "Врьош" та й
"врьош". Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: "Коли ви такі
розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться:
"Хотів,- кажу,- вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в
кишеню". Де- які москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер
розсердився, аж зашарівся з досади - облизня, бачиш, піймав. Далі
насупився та й каже: "Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з
абахти, поки не прийде діжурний".- "Спасибі вам,- кажу,- за вашу ласку;
тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми
жить". Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже пре-м'єр-майор,
щось таке - чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей
розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене
бумаги? Показав йому мої бумаги - "довіреность, свідетельство" - та й
розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя
в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище,
по якому ділу приїхав та й каже: "Мій дядїнька сенатором, так я його
попрошу об твоєму ділі".- "Будьте ласкаві,- бог вас за це не оставить!"
Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові
собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще. На четвертий день
після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і
загомоніли: "Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в
кишеню сховать!" Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де
пишуть; далі один постарше і гука: "Ведіть його в присутствіє!" Бачу,
такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь - самі
генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах... Як побачили мене, так
всі і зареготали. "Маладєц казак,- кажуть,- хатєл цар-пушку вкрасті; в
карман спрятать!" - "Так не дали ж москалі,- кажу,- кріпко пильнують,
бодай їх!" Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один
підступив до мене та й каже: "Племенник мій говорив мені про твоє діло,
так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде
рішено в твою пользу".- "Пошли вам, господи, за те щастя і здоров'я,-
кажу,- та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в
Москві, може б, мене І лунь вхопив". Отсією ж то цар-пушкою встрелили і
Верминку: сенат звелів одібрать І од його загарбану од нас землю. Після
сього поїхав я в Петербург клопотаться за Ко-дацьку землю і за винний
одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він,
спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік поіав
на височаише імя, доложив государеві, а государ Лв сенатові рішить наше
діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з
тими ЇИВІЛЄЯМИ, які має земство; об чім предписано воєнно-.губернатор о
в і, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я
до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався 6,
так опізнились - поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при
помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою
велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли
- то ще не забудуть, згадають мене добрим словом. III Зовсім
смерклось, як ми вернулись з саду. Біля дверей Коржевої хати вийшла до
нас назустріч дівчина-під-літок з каганцем, щоб посвітить і провести
через темні сіни. - Се ти, ЗІнько? - спитав старий. - Я, діду,- одказала дівчинка. - Се моя правнука,- сказав Корж, повертаючись до мене,- гарна вона у мене дитина, так, на лихо собі, за кохалась у рудого москаля! Зінька надула губки і пробелькотіла: - От вже і почали!.. - Чорти принесли москаля з коробкою,- не спиняю чись казав Корж,- а в тій пузатій коробці чого не було: і стьожки, і сережки, і хрестики... - Та й ідіть вже,- пробубоніла Зінька, почервонів ши і нахмурившись,- не обридне вам усе одно вигаду вать? А старий своє: - Так отой москаль, кажу, й подарував моїй Зіньці перстеньок, а вона і взяла. Ну, скажи, паничу, чи взяла 6 таки вона той перстеньок, коли б не закохалась в того москаля!.. - Я вже І перстеньок той закинула,- одказала Зінь ка крізь сльози,- а вони все згадують про того москаля, цур йому, пек йому! - А не брешеш? - Єй же богу, закинула! - Ну світи ж, світи, коли закинула,- бубонів старий, переступаючи
поріг. Здавалось, ніби й жартував Корж, однак видко було, що тим сміхом
корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка.
Такий, бачите, звичай на Україні; насміхаючись, направляють на все добре
чоло віка, щоб вийшло по приказці: "З посміхів люди бу вають". . Весело
стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський
захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано.
Стіни вимиті, виша-рувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена
крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої
стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од
кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених
шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги
пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і
канупер. Опріч образів висіли ще на стінах деякі куншти: два козаки
тягаються за чуби, а внизу підписано: "Два дурні б'ються, а третій
дивиться". Запорожець, підгорнувши ноги, виграє на бандурі, а біля його
стоїть, насторочивши вуха, прив'язаний до дуба кінь, ніби слуха ту
музику; під кунштиком виписана знакомита пісня: Коли не сплю, то воші б'ю, А все не гуляю. Лави
і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в
другім кутку стояла постеля - наготові для проїжджих панів. З хати повів
мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на
стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе
сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою. - Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька,- сказав Корж,- це його й сідло, а моєї небагацько. По кійник був дуже великий охотник до броні. Повернувшись
в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в
рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин
премг1єр-майорові Качалову. - Хто це такий Качалое? - спитав я. - Це ж мій хрещений батько Качалка,- одказав Корж, засміявшись.- Так, бачиш, перехрестили його москалі.
Старий, було шуткуючи, звав сам себе: "Примір ьяр Відієрв" \ Це вже в
його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його
Качалкою. - За що ж прозвали його Качалкою? - Бачиш, пом'ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і
підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ
веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було,
підстережуть щб-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не
до шпе-? ти, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він
вже і палій; не проворний - черепаха; малого на сміх прозвуть - махина,
а здоровенного - малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз
повертався з товаришами з Нових КодакІв у кіш; проїжджаючи біля могили
Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки ПокрІвська слобода, схотілось
нам з неї гляг нуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на
самий верх, а могила була дуже висока і крута. На-глядівшись, стали
сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся
навпростець; як посковзнувсь, - трава, бач, присхла, так слизька, - та
так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж:
от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і
хрещеному батькові, так він і каже: "Та нехай буде і Корж; що ти будеш,
сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче - будеш козаком, а
з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!" o - Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйну вали кіш? - У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йрму вісімдесят було, коли не більш, а сяде,6уло,на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить І Він мене і на розум наводив, І оженив, і худобою на ділив... - Де його поховали? 1 Українці мають звичай москалів "вати відіерв, од того що прізвища (фамилії) у них найбільш кінчаються на "в" (приміт. авт.). - В Нових Кодаках на цвинтарі. - Звідкіля він був родом? - Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував
про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов
він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по
Туреччині, бо тоді протурили запорожців Ік кам'яному базару. Отак
розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, І не принесли нам
вечерять. Старий тільки вгледів ЗІньку, зараз і почав її корить тим
москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала. - Годі вже, діду,- озвався я,- не займай її, вона ж закинула той перстеньок! -
Так сердиться ж, матері її ковінька! - одказавКорж.- У нас в Січі такий
був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от
тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать
з чоловіка, а тільки дратувать його. Було,як Іде січовик через
слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки
на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів - хлоп'я що-небудь
їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з
чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою,
або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини.
Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не
вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені,
і в сьому зимовику. - Яке ж це послушаніє було? - Таке: що
скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі
шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не
покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я
ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я
стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить,
бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці
та й скаже: "Микитасю, буде з тебе чесна людина!.." Як вже я виріс, то
хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: "Бери
собі, Микитасю, скільки хочеш.
Так прозивалась Кам'янка, бо в сім поселку запорожці торгували з татарами і ногайцями (приміт. авт.).
Ці грошей, на біса вони мені!" А я І копійкою не покори-І?туюсь: і одягнутий, обутий, не голодний - на біса і ме-і ті гроші! Після
вечері я спитав старого, де 6 мені знайти такого |>чоловІка, щоб
провів мене до Ненаситця і в Капулівку. .Корж помізкував трохи та й
каже: - Не треба шукать, паничу, я з тобою поїду. Тутечки ,8
Михайлівці нема такого чоловіка, щоб так тебе провів "І "се б тобі до
ладу розказав, як я. Та воно і для мене І. .добре. Трошки провітрюсь та й
до Нікопольського попа заїду, є в мене до його діло. Я подякував старого за його ласку і, пожегнавши один одного на добраніч, полягали спати. IV
X Од села Чумаків аж до Михайлівки
розказував мені Корж, як у запорожців судились, позивались, як і карали
за кражу, грабунки і смертоубийства. - На всіх вольностях
запорозьких,- почав старий, по значних селеніях і містечках були
паланки; ніби повіти або земські суди, і в кожній паланці постановлено
по вибору троє старшин: полковник, осавул і писар. До помочі додавалось
їм ще з Січі три підпанки, з козаків же. Ця старшина обиралась тільки на
три роки і судила всіх козаків, що жили по селах і зимовиках. Було, як
поб'ються між собою козаки, або один другому по сусідству яку кривду
зробить, спаш чи хліб витолочить, та самі не помиряться, то обидва,
купивши на базарі по буханцю, і йдуть у паланку позиваться. Прийдуть,
було, до старшини, вклоняться, положать на сйфно буханці та й кажуть: - Кланяємся, панове, хлібом і сіллю! - А яке ваше діло, пани-молодці? - спитають судді. - От яке наше діло,- почина обижений.- Оцей ме не скривдив, от наскільки мені шкоди причинив,- роз каже, яка там шкода і чого вона варта,- і не хоче мене удовольнить, так, будьте ласкаві, розсудіть нас. - Ну, братчику,- спитають судді у обидчика,- чи справді воно так, як каже твій сусід? - Що ж, панове,- одказує обидчик, - хоч воно і правда, так нема ж на стільки шкоди, скільки він з мене править. Тоді
старшина посила підпанків з другими козаками, себто понятими, огледіть
ту шкоду, і як вони освідітель-ствують і зроблять доношеніє, на скільки
тієї шкоди, то судді і скажуть обидчикові своє рішеніє: - Ну, братчику, от скільки повинен ти заплатить су сідові: согласен чи ні? - Заплатив би, панове,- одказує обидчик,- так ко ли ж лишнє з мене править; у вашої волі - не заплачу. Тоді
судді уговорюють, улещають його помириться і не докучать вищій
старшині. Коли він згодиться, то діло кінчиться у паланці, коли ж ні, то
паланка посила їх у кіш; - вони радяться, у чий курінь попереду їм іти,
коли вони різних куренів; як згодяться, от і прийдуть до отамана,
вклоняться йому та й кажуть: - Здоров був, батьку! - Здорові були, пани-молодцІ! - одказує отаман.- Просимо сідати. - Та ні, батьку,- кажуть,- ніколи сідати; ми при йшли до тебе за порадою. - Кажіть,- пита,- якої вам од мене поради треба? Тоді
обижений і розкаже, яку шкоду йому зробив сусід і як розсудила їх у
паланці старшина. Отаман розпитає обидчика, чийого він куреня, і посила
хлопця запросить до себе отамана того куреня. Прийде курінний, спита: - Чого се, пане-брате, ти мене звав? - От чого,- та й покаже на обидчика.- Чи це ва шого куреня козак?
к.А курінний, глянувши на його, і спита Ти, братчику, нашого куреня? Вашого, батьку! одказує обидчик, вклонившись. Далі розкаже отаман тяжбу козаків та й пита курінного Що маємо, пане-товаришу, з ними чинить7 А той і каже Так вас, братчики, вже й паланка судила? Судила, батьку' одказують. Чого ж вам ще треба? - озвуться отамани. Помиріться, братчики, і подовольствуйте один одного! Так іцо ж, батьки, одкаже обидчик, коли він лишнє з мене править! Тут вже отамани бачать, ш,о в його усе стрижено, і запитають в останній раз. Так ти, братчику, не хочеш ласкою удовольству вать за шкоду? НІ, батьки, одкаже обидчик, у волі вашої, я не согласен' Як не согласен, кажуть отамани, так ходімо ж до військового судді, побачимо, ш,о він и;е скаже Добре, кажуть козаки. Постривайте ж, батьки, збігаєм на базар за буханцями. Як куплять, усі і йдуть до військового судді отамани попереду Ввійшовши, вклоняться і кажуть Здорові були, пане добродію! назвуть по іменню. Здоров'ї, пани отамани,- одказує суддя. Проси мо сідати. Козаки
тим часом кладуть на сирно буханці І кажуть Кланяємся вам, добродію,
хлібом І сіллю1 Спасибі за хліб, за сіль, одвітує суддя і пита ота
манів- - Що це. за козаки і яке діло мають? Курінні отамани і
розкажуть про їхнє діло і як їх розсудили у паланці. От суддя і спита у
обидчика: Чом же ти, братчику, не вдовольниш сусіда за шкоду, коли вже вас паланка судила, отаман і я присуждаю? А той своє товче. Що ж, добродію, коли він лишнє з мене править, у волі вашої, не согласен! Коли
не согласен,- каже суддя,- так ведіть їх пани отамани, до кошового, там
вже буде їм конечний суд і рішеніє, нехай вони і буханці свої
забирають1 Та ми, добродію,- кажуть козаки,- купимо собі інших. Забирайте,
забирайте! - гримне на них суддя. І не задержуйте отаманів - у їх не
одио ваше діло. Од судді ідуть вони вже до кошового; привітають його і
кладуть на сирно буханці, а кошовий і. пита: - Що це у вас, пани отамани, за козаки? Отамани знов розкажуть про їхнє діло, а кошовий, ви слухавши, і спита обидчика. - Ну, як же ти думаєш, братчику? Вас розсудила па- ланка, рішили отамани і військовий суддя, І я признаю, що старшина порішила ваше діло по правді, а того ра ди і утверждаю те рішеніє; так теперечки що ти мені скажеш, чи согласен сусіда твого подовольствувать, чи ні? - Ні, вельможний пане, за волі вашої не согласен,- одріже обидчик, - лишнє з мене править! - Так ти й теперечки не согласен! - гримне на його кошовий розсердившись,- Тривай же! Та й гукне на сторожів: - Давай лишень, хлопці, київ! Як принесуть київ, от кошовий і каже - Ну, лягай, братчику, ось ми тебе навчим, як прав ду соблюдати і старшину поважати! - Помилуй, вельможний пане! - заголосить обидчик не своїм голосом. - Ні, братчику,- одкаже кошовий,- не помилую, коли ти такий упрямий; ануте, хлопці, на руки і ноги йому сідайте і каптани його на плечі накидайте! Добре бийте сучого сина, щоб знав, по чім ківш лиха. Як
всиплять йому з п'ятдесят і більш київ, кошовий і крикне: "Годі!" От
хлопці, піднявши киї на плечі, і стоять, неначе солдати з рушницями; а
ті, що на руках і ногах, усе-таки сидять, дожидаються приказу. - Ну, братчику,- спита кошовий,- чи согласен удо вольнить сусіда, як паланка рішила? - Согласен, вельможний пане! - репетує обидчик. Согласен, усе зроблю, що прикажеш! - Зноси ж здоров, що тебе вибили! Не будеш вдруге дуже мудрувать. Ну, хлопці,- гукне кошовий на коза ків,- вставайте' Коли
у обидчика є гроші, то він зараз і вдовольняє, скільки там присуджено;
як же нема, то кошовий призива отамана того куреня, до якого належить
обидчик, і зве
лить йому удовольнить обиженого, а з того опісля цупить. Отакечки
кінчались у нас у Січі усякі діла, без того мерзького писання і
хабарів. Хоч би на тисячу і на десять тисяч рублів була тяжба, то за
кілька днів рішать і, як кажуть, під червоне сукно не сховають. Цим же
розпорядком і тяжкі преступленІя рішались, як-то: кража, грабунок і
смертоубийство. Треба тобі, паничу, розказать, що найбільша половина
козаків в Січі були нежонаті, от того і сіромами їх прозивали; то як не
було війни, то вони промишляли рибальством, звіриною ловлею, а ті, що
сиділи по зимовиках, орали, сіяли І промишляли скотиною і бджолою. СІ ж
козаки, що сиділи зимовиками, в свою чергу одбували повинності кошеві і
своєму куреневі, як-то: калавури, кардони, а до чого припаде, то йшли й
на війну. Так з цих, кажу, жонатих, що сиділи по зи-мовниках мало було
преступників, а найбільш з нежонатих, з сіроми, бо що в лямі по
рибальнях чи на звіриній ловлі заторгують, то все проп'ють і
прогайнують; а далі бачать, що нічим похмелиться і нівідкіль поживиться:
заробітків нема, а грошики пропили, чортма, от вони, нічого робить, і
схиляються на усяке самовольне розпутство. А та воля і одвага по
приказці: "Або мед п'є, або кайдани тре!" - У ті часи татарва трошки
вгамувалась, ні з ким було і воювать, а тут ще з України понаходило у
Січ чимало ледачих людей, так, крий боже, що виробляли! Грабували
чумаків, обдирали і до смерті забивали купців по великих шляхах,
немилосердно драли І палили ляхів і жидів, так що ляхи, покидавши свої
майонтки, утікали до лісу, аж за Варшаву, а жидова і духу запорозького
боялась. Кожний з сих гайдамацьких загонів мав свого ватажка чи отамана,
прозивались вони ще й характерниками, бо замовляли од кулі, а як, було,
деруть ляхів по великих і багатих палацах, то яка б там сила у ляхів не
була і як би не пильнували, то ватажок таку ману на них напустить, що
ніхто не почує і не побачить, як вони їх накриють та й забирають, що
схочуть, а, вернувшись у СІч, дуваняться вже тим добром: одну третину на
ватажка, другу - козакам, а третю - на курінь. Так, бачиш, паничу, що й
курінні отамани вадили їм, бо ватажок, зібравши ватагу, ішов за добичею
не тайно, а найбільш за відому куреня, і як, було, йде, то й просить у
отамана до помочі козаків; а той йому і каже: - Гляди ж мені, братчику, коли ти якого козака стратиш, то тоді вже й до куреня не вертайсь! Сиріч: крадь та кінці ховай. А ватажок, здавшись на своє характерство, І одказує: Не бійсь, батьку, всі будуть цілі, більше копи лиха не буде! Так
отож, кажу, наші сіроми, опріч розбоїв і грабунків, такі ще пакості
чинили, що нехай йому абищо, страшно І згадувать! Про їхнє поспульство
доходили жалоби не тільки до нашої старшини - і до столиці; через той
гармидер І кіш наш зруйновано. Та вже ж, ловить вовк, так І вовка
піймають!.. Було,як деякий харцизяка попаде в руки, то суд йому короткий
був. За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок
і смертоубийство карали смертю. Казней було чотири: перша - шибениця;
стояли ті шибениці у кожній паланцІ, на перехрестках і по великих
шляхах. Осу дженого, було, підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому
на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а
осуджений і повисне '. Вішали і догори ногами і за ребро крюком, то він
так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в примір
і на страх другим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж
повинен смертної кари. - Друга казнь - гостра паля, дерев'яний стовп зав вишки дві саженІ, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки, то осудженого на той спис на стромлять так, що він віткнеться йому аж у потилицю, на піваршина вище голови; і сидить той труп на списі поти, поки викорениться, як та в'ялена риба, так що як повіє вітер, то кістки крутяться і торохтять, неначе той млинок, поки не попадають на землю. - Третя казнь - киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі у ціпів, з дубини або з другого твер- 1
Од присужденної кари осужденному можна було збавиться одним тільки
побитом, коли яка-небудь дівчина заявить, що нона хоче з ним одружитись.
З сього-то звичаю раз в Самарській паланці скоїлась така штукарня. Вели
осужденного на лобне місце; пуць назустріч дівчина, прикрита густим
серпанком, і заявила, іі(о вона йде за осужденного заміж. Народ
припинився, примовк, а осужденний каже: "Здійми лишень серпанок, нехай я
подивлюсь, яке подружжя мені посила доля". Зняла дівчина серпанок.
Глянув козак на неї та й каже: "Як на такій одружитись, то лучче
пропасти, ведіть мене, люде добрі, на шибеницю!" (Приміт авт.) дого
дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля його в
кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть
кілька оберемків київ і положать біля стовпа. Нагодують і почастують
осудженого, а там дадуть покоштувать і київ; хто не йде, вип'є корячок
горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: "От тобі,
сучому синові, щоб знав, як красти і розбивать, бо ми всі куренем за
тебе, злодія, платим!" Отак він і лежить, прикутий до стовпа, поки його
до смерті не заб'ють. - Четверта кара - зсилка в Сибір, як і теперечки в Московщині і у нас. От цими ж то карами за кошового Кальниша трохи-таки угамували харцизів, так не помог- лось, не вдержався-таки наш кіш: зруйнували!.. А як зруйнували, я тобі, паничу, завтра про це розкажу. Доїжджаючи
до села Привольного, зовсім смерклось, небо замазалось хмарами і так
посутеніло, хоч в око стрель. До Михайлівки зосталось верстов з три
сквер-ної дороги, і ще треба було переїздить у брод Мокрую і Сухую Суру.
Машталір мій загубив дорогу і попускав віжки; не знаю вже, куди б ми
заїхали, коли б Корж не виліз з брички І не знайшов дороги. Я дивувався,
як старий добре бачив поночі. Нагнеться, гляне округи себе і гукне
машталірові: "Повертай сюди, або туди!" І так бережно провів проміж
рівчаків і бескидів, що й удень лучче б не проїхали. - Ти, бачиш, діду, поночі,- озвався я,- неначе та кішка? - Е, паничу,- одказав Корж,- се в мене зосталась ще січова кісточка! У нас на Запорожжі той було і не козак, хто не втрапить поночі. Дуже поважали тих коза ків, котрі добре знали степи і шляхи, тих тільки і на стар шину обирали, котрі вміли провести і вивести військо. Кілька гонів од Коржевого дворища ушкварив дрібний дощ з блискавкою і громом. - От за се хвалити господа,- озвався Корж, знявши шапку,- іди, голубчику, поливай, теперечки нам байду же: приїхали... О, да який же дрібний,- озивався ста рий, гладячи себе по мокрій голові,- сей, як бачу, доб ре чує, а бувають і глухі дощі - такі, що не дочу вають... - Як не дочувають? - спитав я. - А так,- одказав дід засміявшись,-- бог йому ка же. "Іди, де чорно", а він І піде, де вчора; бог йому: "Іди, де просять", а він і потяг, де косять; бог йому: "Та йди у Михайлівну", а він махнув у Минайлівку!1 Приїхавши додому, Корж довго ще балакав і шутку-вав, якось і втома його не приборкала. -
Велике діло, паничу, власна хата,- казав він, походжаючи по світлиці.-
Як би не втомився, а тільки вернешся додому, то так тобі полегшає,
неначе вже й одпочив!
XI На другий день ми прокинулись не дуже
рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж
заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у
садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти,
краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і
висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці
усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулІЇ, сів і мене
попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли. - Бач, паничу,- сказав він, огледюючи дерева,- які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п'ятдесят літ 2. Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав: - Саме на зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручник Текелій І, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не почи нав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звіст ку, нам і Текелієві, що московське військо позахоп лювало вже всі наші паланки і слободи по всіх воль- ностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав: - А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо? 1 Корж любив розказувать сю приказочку, хто його хоч трохи знав, то вже певно про неї од його чув (приміт аат ) 2 Кош зруйновано у 1775 році (приміт авт.)
'?*?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так І
заворушились,і загомоніли. Декотрі покорствува-Ай б, так другі ж,
здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли. - Нехай Текелій,- гримнули,- хоч ще стільки вій ська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі моска леві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться! Се
все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні
оселі, ні худоби; а друга половина - отамани і заможні козаки, що
сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали: - Хоч ми,- кажуть,- московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі І замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся! А
тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і
бурлацтва, вийшов з церкви в обла-ченії, з хрестом, і почав уговорювать
завзятих: - Убойтеся,- каже,- бога!.. Що ви замишляєте, діт ки? Ви - християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорій- тесь же волі господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од бога достой ная по нашим ділам! От вам хрест і розп'ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно! Здається,
хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було
кам'яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не
було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали: - Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-тво єму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зло жить! Січовики
дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після
одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам'ять, і ще
нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після
сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й
заявило кошовому: - Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як зав годно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти? - Треба йти, пани-товариші, - одказав кошовий, - бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом об ступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи Й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, господи поможи! Дай, боже, час добрий! Ходімо, стар- ши іо і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так як бог дасть! Т
і, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і
став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються.
От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. "А се,- каже,
показуючи на курінних отаманів,- теж військова старшина". От Текелій і
попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з
ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного
війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз
звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до
кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів
у свій курінь, та й угощав, чим бог послав, по нашому звичаю: у
дерев'яних тарілках і дерев'яними ложками. Наївшись, Текелій подякував
кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з
дерев'яної посудини. Далі й спитав; - Хто це у вас так смачно готує? - Є у нас,- одвітив кошовий,- такі скусні кухарі. От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому
одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам'яні блюда, а
старшині і отаманові - по одному. "Щоб,- каже,- такі смачні потрави не
їли з корит, а з блюд". Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць,1 обізвався до Текелія: - Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда. - По-яківському се він розмовляє? - спитав Теке лій.- Нічогісінько я не розчовпу, що він розказує. Так Строць і розтолкував цю приказку. 1 Роман Строць був отаманом Канівського куріня (приміт. авт.)
добродію,-
каже,- їсте з блюда та худі ', а з корита досита - подивіться, які ми
гладкі. обід Текелій довго ще вештався по кошу, огля-ав курені,
пушкарню, козацькі пожитки, а там по-і пішов до себе і стояв ще біля
коша обозом тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і Скалі частенько
приходили до нас у кіш, а ми ходили Й1'ких, братались і гуляли
по-козацькій. Тим часом келій призвав до себе кошового, суддю, писаря і
?6читав' їм ім'яний височайший указ; щоб вони їхали Петербург. Так ото
поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у
Січі послід-ого і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, екелій
вже став сам орудувать Січчю: привів козаків о присяги і трошки
заспокоївсь, але-довгенько ще стояв Обозом, перейшовши на друге місце.
Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московкі
звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та І*ть, як би
москаля в шори убрать 3, а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з
п'ятдесят ко-і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. А що ви мені
скажете, запорожчики? - спитав Текелій От що, добродію,- кажуть січовики,- ми чули, мам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти? - Так, запорожчики, так,- одказує Текелій,- ніку- че відлучайтесь без мого відома. Так оце ж, для сього відома,- загомоніли коза- ки,-
і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ла-іскаві, хоч один білет
на всіх, бо ми будемо держаться купи І врозтіч не розпливемось. - Добре, запорожчики, добре,- каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай? Та
у нас, добродію,- загомоніли козаки,- про сі білети ні за наших батьків
ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував. Куди ж оце ви,- спитав Текелій,- наміряєтесь Йти з сими білетами і за чим? 1 Текелій був родом сербин і, як усі серби, високий І худорлявий (приміт. авт,) У шори убрать, себто обдурить, обманить (приміт. алт.) До
Тилигула ', добродію, кажуть січовики,- до лями на заробітки, бо у нас
нема ні сорочки, мі штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба
буде і подушне платить та й панам трохи уділить? - Добре, запорожчики, добре,- одказує Текелій, зареготавшись.- Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте. Чуємо, добродію, чуємо, - загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію. Призвав
Текелій свого ад'ютанта і звелів йому написать один білет на п'ятдесят
чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали
лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові
клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з
білетами, а скІлько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, І гайда собі
униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю
ще чоловіка з п'ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п'ятами
закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять
тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі
білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило
офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, І зробили
доношеніє Те-келієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос - нічого
вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку! - Куди ж вони позаходили,- питавсь Текелій.- Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тили гула на заробітки? Дуже
розсердився І зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа,
сердешний, не виткнув з своєї палатки - так його роздратувало те
ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики,
які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія
сидить. - Повели і нам, вельможний пане,- просять,- на писать білети на заробітки. - Та куди ж вам,- крикнув Текелій,- злющі запо рожці, оці білети? 1
Тилигул-річка вливається великим озером у Чорне морс. Сей лиман
прозивався по-турецькій Дели-Гиль, по-нашому Скажене плесо. Сюди-то
ходили запорожці на заробітки до лями (тягнуть неводи) (приміт авт.)
На Тилигул, добродію,- одказують.- На Тили-р&'л, До лями, на заробітки. -Все
в Тилигул та в Тилигул,- гримнув Текелій, ітупотівши ногами,- сякі-такі
і розтакі!.. А город зоавйли пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к
бі-уі..- та й потурив їх від себе. .- Так не помоглося ж, бо сірома,
подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці
дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмйги: що тут на світі
робить? От він І призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів
неба-^|"іїько прийшло - десятка не налічив би. р)р і - Чом же ви не всі
прийшли? - спитав Текелій. ? Як нам, добродію, усім прийти,- одказали
отама-ї^коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по ку- 1 Куди ж вони позаходили, що їх нема? - знов іитав Текелій. -
Курінні отамани роз'їхались по своїх зимовиках, :;одказують,- а сірома
невідь-куди поділась, так ми І са-" і думаємо до домівки; що нам тутечка
робить, коли Нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю
чи там куди ', а війська козацького нема - порозходилось!.. Куди ж вони порозходились? - гримнув Теке-\Ій, де ваші січовики? Як, де? - обізвались отамани.- Адже ж ви, до-.бродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки,(до Тилигула, чи що? Побачив
тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала , його в шори; дуже
розсердився І вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він
зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім
літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських
звичаїв. - Так'чотаким-то побитом, паничу, преславуту коза- 1 Що
сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких гїстеричних
рукописах об їх нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша
заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка. Ой полети та полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти! Ой принеси та принеси, чорная галко,
.ОД КОШОВОГО ВІСТИ (приміт авт) цьку
Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо ви коренили. Ті ж
запорожці, ц;о повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво
під свою державу І звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі,
понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і ба гатих
риболовством і звіриною ловлею, де вони і тепе речка живуть ', хліб
жують і постолом добро возять' От тобі, паничу, і кінець1
XII
Се
було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько
доводилось мені вештаться по Задні пров'ю, а в турецьку війну - в
Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з
старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одмі ни,
розказували І вони, що оповідав мені старий Корж. В 1832 році на
іванІвський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля
кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про
зруйнування коша, і так подібно д іповідання, що я, давши кобзареві
карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони. Гей,
із-за зеленого гаю . Червоне сонечко зійшло. Гей, з московського краю
Велике військо прийшло. Червоне сонечко Високо вже стоїть, Дивиться
батько в оконечко Та й каже- "Дітки, що будемо робить? Ось перед нами
Царицине військо стоїть. Чи не за нами. Щоб йшли татар к чортам
гонить?" "Ой батьку, щ,ось воно не тс! ' Чого сі гармати горлом в вічі
стоять? Треба, батьку, спитати. Чого вони од нас хотять?о Ой просідали
запорожці. Що Нечоса Тскслю послав Щоб нас з старшиною І всю славну Січ
зруйнував 1830 року після турецької войни найбільша половина козаків
передалась Росії і вийшла з Бабадага з кошовим Осипом Михайло внчем
Гладким зноа у Росію. Теперечки сі запорожці осадились побіля Азовського
моря і прозиваються азовськими козаками (приміт аат.) 262
Був же той день Великі зелені свята, О, бодай же твоя, Нечосо, З того часу душа проклята! "Гей, діти, запорожці, Що будемо чинити? Москаль кличе в гості, Будемо чи ні йому голову хилити? Як будемо Його зустрічати: Чи з хлібом-солею, Чи війну об'являти, Чи йти до його доброю волею?" Одні кажуть: "Мир лучче всього". А сі: "Нехай нам випалять очі, То й пропадемо аж до одного". - "Ніколи сього не буде, Щоб ми оддали Січ-мати, Поки що світ-сонця Будем Січ нашу рятувати!" "Бога бійтеся, діти! - Каже панотець архімандрит,- Що ви хочете робити? Прокляті будете із роду в рід. Ви, діти - християни, І підіймаєте руки на братів? Не робіть в своєму серцю рани. Щоб милосердний бог вас простив, От вам хрест божий. На його ви положіться, І совіт мій вам гожий, Ні в чім, діти, не журіться". "Ну, панотче, по-твоєму нехай,- Послухають тебе запорожці; Бери, Петре, хліб та сіль Та й ходім до Текеля в гості. Ну, батьку, господи поможи, Пошли нам добрий час! Хліб, батьку, положи, Та й говори за нас. Бо війною, батьку, нічого не вчиним, Треба доброю волею робити; Ходім вже, поклон вхилим Та й почнем про діло говорити". Хліб-сіль Текеля прийняв І почав нас угощати. А як добре підгуляв, То став і нас до себе прохати. Л в нас Петро кошовий Має звичай свій: Пішов генерала зазивати До себе обіда козацького вживати. їв Текеля обід бурлацький Та все смакував, А опісля по-козацьки Вином та медом запивав. Ой пішов Текеля в свою палатку І - Та й став міркувать. Що йому робить спочатку ] як нашу Січ зруйнувать. Уже всі каші паланки В Текелійових руках, Уже всі його палатки По наших січових кутках. Ой прочитав Текеля папір Кошовому, писареві од цариці, Треба нам їхати у двір Аж у дві столиці. Ой зібрав наш Калниш Храбрую дружину, Сердешний брався аж за ніж Та проклинав лиху годину. Сірома Калниш захлипав гірко. З кожним козаком обіймався, Сказав: "Прощай, славне, храбре військо!" Та вже більш І не вертався! ' "Гей, батьки-отамани, Кажіть, де поділи старшину?" Бере нас жаль за серце, Як згадаєм славну старовииу! Ой почали січовики думать, гадать, Як би москаля в шори убрать. А далі до Текелія пристали, Щоб дав білети - роботи нам шукать. Ой рушили запорожці До лями на заробітки.
Закивали п'ятами, сіроми,
Тільки товаришам дали звістки.
Текелій хоч після й оглядівся,
А запорожців - поминай як звали!
Ой бідний зажурився,
Що в шори його убрали.
Ох життя наше минулось,
Життя бурлацьке!
Коли б воно вернулось,
Славне життя козацьке!
Гей, братці, озьміть у руку
Пісочку та й посійте
Ой тоді воно вернеться,
Як той пісочок зійде! '
Корж
помер в октябрі 1835 року на 104 році довгого свого життя. Змалку і до
смерті жив він і працював задля людей і, може б, ще промаявся на світі,
коли 6, збираючи подаяніє на погорілу в МихайлівцІ церкву, не застудив
себе, переїжджаючи восени через Мокрую Суру. Царство тобі небесне,
добрий чоловіче, вічна тобі пам'ять.
1 Ся сама пісня, з деякими одмїнами, надрукована і в "Истории Новой Сечи" Скальковського (приміт. авт.).