Пильніше й глибше вдуматися в себе… Ти звівся й стверд у лютій боротьбі, З кісток і тріщин викладений склепе, Маленький космос скривши у собі. Там в’ються смерчі крихітних галактик, Двигтять рої движких мікро-плеяд. Там кожен образ, світла й світу клаптик, Вкладається у нерозривний лад. Чи на космічні сфери справді схожі Півкулі ці, вражаюче малі? Чи просто плазми згущення? Чи, може, Мініатюрна копія Землі, Де все сплелось в доладнім переході: Ключі артерій, темні стоки вен, Грузька дрягва клітин, яка на споді Таїть росток — свій незбагненний ген? Безкрайність барв, речей, понять і тонів, В тільця клітин впресована, стає Мільярдами й мільярдами нейронів, Що в блискавках стрибків і перегонів Могуття випробовують своє. Спалахують. Здригаються. Іскряться. Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить. Це їх гроза. Це їх розряд і праця. Це їх снаги енергетична сіть. Як струм, тече в перервчастій напрузі Коротких, гострих імпульсів стяга. На противенств пекучому курцшлюзі Тріпоче мислі вольтова дуга. Безодня мозку — як світів безодня. Жахаючись, над глибом їх стаєш, Бо в них така природня й надприродня, Недосягненна таїна безмеж. Тремка, драглиста, сіра мішанина Заліза, сірки, фосфору, води. Вона і є оте, що звем — людина, В ній всі людські пориви і труди, Тріумфи, біди, перемоги, болі, Піднесення, тривоги, втрати всі, Любові ніжність, і суворість волі, І все життя у творчості й красі. Хвилястий трепет корок і підкорок. Мигтливий код вмикань і вимикань. Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, — А потім що? А потім… Бідний Йорик!
На луг лягло благословіння снігу — Хитливий переплив і перелив сніжин, — І я мовчу, немов читаю книгу Великих, тихих, лагідних таїн. В п’янливому, сповільненому смерку Кружіння серця. О солодка млость! Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку, Пронизують сріблисту високость. Я йду, й мовчу, і тепло марю снами, Я на долонях тиші розтаю, — Кристалик, зведений блаженними руками На свій приділ і на журбу свою. Запаморочений, дрімотний, заблукаю, І ввійду в сон, і вже не вийду з сну, І мовчазливо добреду до краю Крізь білу, добру, вічну тишину.
З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна, Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де, А він уже ступив ногою у стремена, І кінь його баский вже гривою пряде.
Лишилася сама, коханка безіменна, І дивиться на путь, де курява паде. Одного вечора, як праця цілоденна Кінчиться геть, вона дитину приведе.
Та в хаті прокричить недовго немовля, І лиш в глухім садку, де скопана земля, Розквітне рути цвіт і проросте любисток.
Вона ж так само вдень сапатиме поля, Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля, Від кого день і ніч чекає тайних звісток.