Він світ громив, жахав народи Палив міста, топтав степи І гнав орду свою в походи Крізь млу кавказької тропи.
До нього йшли по зиск і ласку, Путі торуючи старі, Купці Ірану і Дамаску І генуезькі лихварі Із джагатайської пустелі Він звівся привидом кривим, І многорукий ідол Делі Повергся в порох перед ним.
Хан з ока ідола рукою Гранчастий видер діамант І, вклавши в торбу, взяв з собою, В свій рудогорбий Самарканд, Де зібрано в скарбниці світу Коштовний дар з усіх країн, Та брилу ковану нефриту Цінив як скарб найбільший він
Чи в чорних урвищах Турану, Чи в покладах китайських гір Раби знайшли в дарунок хану Зелений камінь-дивозір. В нім одблиск місяця холонув, Глибини моря стигли в нім. Мертвотним холодом відгонив
Він кожним виломом своїм. Крізь нього видно мертві далі Безслідних війн, пустих смертей, І хан знайшов в страшнім кристалі Останній марний свій трофей. І він звелів зелену брилу, Холодний камінь забуття,
Покласти на свою могилу, Щоб запечатати життя. Кінчилось все —тривоги миру, Душі шаленство й ненасить, І лиш гординя Гур-Еміру Над порожнечею стримить, Де зеленавий, плоскотілий, Недобрий камінь захолов,
Розплівши, як вінок зотлілий, Словесну в'язь півмертвих мов. І тільки книга жовтошкура В свої узорні береги Вписала повість про Тімура, Про вік Залізного Кульги,— Адже не він, владика воєн,
Принісши світу меч і гнів, Безсмертя більшого достоїн За книжку пам'ять давніх слів.
Він смертю зник, як смертю виник, І слід на солонцях присох, Де йшов, кульгаючи, руїнник Землі народів багатьох.
Де йшов, кульгаючи, сновида Безплідних снів, безслідних діл, Збиваючи до круговиду Блукання швидкойдучий пил. І на шляхах земного ширу Пройшло усе, кінчилось все, І скреп розпався Гур-Еміру, І впали башти медресе.
І край надгробка із нефриту Шар цвілі, тліну й пилюги Укрив ознаку гордовиту — Бунчук Залізного Кульги; Немов крило зловісне птиці, Мов хижа висохла рука, Звиса над каменем гробниці Це чорне пасмо бунчука.
Під бань розколотих зіяння, Під черепи лунких склепінь Лягла тінь пам'яті остання, В зелений камінь вкута тінь. Нехай цю тінь за нагороду Собі гордень той визнає, Що з рук безсмертного народу
Безсмертя не дістав своє.
До яру підійшли, і одностальні тіні Погнулися від їхніх тіл назад. Риплять вози, ладнаючись у ряд, Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.
Поволі родяться слова нічних нарад, Що рознесуть їх по Вкраїні З холодноярської святині Козак і гречкосій, ченець і конокрад. Скотилася луна по згорнутих шляхах. Козак, і хлоп, і злодій, і монах Почули зойк пророчих півнів третіх.
Хитнувся гвалт стривожених церков. Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов На темний степ бунтарських тіней кетяг.
Б'є космогрудий кінь копитом на припоні. Кипить на дні подовбаних барил Солодке молоко розпалених кобил. Пахілля пахнуть, дикі та солоні.
Войовники так сплять, що смерті не почули б, І нерухомо на землі лежить Узор карбований могутніх верховіть, Мов левня мускулястий тулуб.
Додолу хиляться рясні кущі багаття, І дим струною в небозвід зіперсь.
Рвучи нитки ялозеного шмаття, Немов квічена брость, так гнеться повна персть. У добру вільгість, в плідний піт Зарошено тіла ясних вкраїнських бранок, І рот розтерзано, і проросте на ранок
В дівочих черевах їдкий монгольський плід.
Ростуть роки, одвічний цвіт отав, І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок, Та кров стару століттями нащадок У гудзуватих жилах схороняв.
І любимо слова, важкі, мов чорний дим Зловіщих ватр, що сяяли татарину, Викохуємо кров тугу і міцно зварену, І просторінь - безмежну царину Вітаєм серцем круглим і простим.
Іду, й дороги переламані, Гнучись, плазують із-під ніг. Так важко на жорстокім камені
Класть лінії твердих доріг.
Так важко на жорстокім камені Шляхів вирізьблювати грань. Невже і справді заважа мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань?
Дорого зустрічей і тиха путь прощань,
Людська дорого, - просто стелиться, Відбивши на холодних рельсах Огні ночей і дотики світань.
І кожному іти тобою, Людська дорога меж і мір, І тягнуться над головою Сліди скривавлених сузір.
І знатиму, куди іти, І терени, що проходитиму. Людському захвату неситому Невже не вистача мети?
Не всі серця дадуться хробаку, Не всі шляхи у круг закуто, І проросте зелена рута
На жовтому піску.
1927. ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка", 1930.
ДОРОГА | Просмотров:485 | Добавил:drakor | Дата:19.03.2011
МИКОЛА БАЖАН
СЛІПЦІ (Уривок із розділу другого)
- Я не товариш вам, діду,
й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі ні
дівчат товстобедрих Я не шукаю... Ви, діду, ачей Не
перший десяток вакуєте з лірою І знаєте добре сліпецькі путі, Що
я їх ніколи не взнаю, не
зміряю... Діду! Скажи - чи дороги оті, Замучивши згагою душі,
виводять Співців та їх вірних в ясний
вертоград? Чи певність та звагу, чи
просто байстрят, Блукаючи світом, бандурники родять? Чи всохла
остання краплина води В бандурній лункій та сухій шкаралущі? Чи,
може, вже води могутніші й дужчі Гримлять об пороги мужицьких
твердинь?! Ти ходиш по світі не перший десяток, Не на першому
стовквищі ницьма лежиш, І ліра стара та посвячений ніж, Та, може,
ще мудрість і скруха - твій статок... Запльований,
зганьблений більш над усіх, Це ж ти - найнещасніший з
відданих лірі, І розпач холоне на більмах твоїх, Одчай, що
зневажливу зроджує щирість... А лірник мовчить, і
пливуть, і пливуть, Нерухомо спливають два
ока підласі, Несучи білий мул і гнилу каламуть З продавлених ям
в зашкарублому м'ясі. А лірник мовчить, наче він
не зловив Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди. Навколо сліпців
порозходились люди, Не добравши в тій бесіді глузду і слів. А
лірник мовчить, і видзвонює муха, Принаджена соком
м'ясистих повік. Він спить? Десь ширяє думками?
Чи слуха? І, поруч, присівши,
веде чоловік Все далі своєї: - Я вчився три роки І
очі склепились зогнивши. Отак Пішов
придивлятись до світу, безокий Мандрований
лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не
вперше, Востаннє? Не знаю. Знаю
- не вперш. Ти відаєш, діду, - є всякі
тверджі, А сумнів, певне, найбільша з твердж. Ламаюся в сумнів,
як в браму обвалену, Розкопую, б'ю,
вивертаю її. У кожну шпарину, у кожну прогалину Вставляю заюшені
пальці свої. Ти думаєш - так, засурмивши у
сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!
Треба в страшні і розпливчасті штурми Кидати чорне ядро
голови. Маячня повсякденна, шугання думок, наче
струменів, Що дзонять у скроні та геть
відлітають у мить. Легко зломити голову -
важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому боляче
наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати!
Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик...
Чуєш? Як муж! Відповідай,
перехожий!.. Невже безсоромно й довічно По
торжищу людському сумнів тягтиму я свій? і чоло скривавлене біле,
- тільки око кричить дихавично, Наче
здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ.
1931, січень-лютий, ч. 1-2, с. 116-118.
БУДІВЛІ | Просмотров:826 | Добавил:drakor | Дата:19.03.2011
МИКОЛА БАЖАН
НІЧНИЙ РЕЙС
Ю.Я.
Підноситься зневажливо рука, І щерблене перо, неначе шпага, гнеться, І пада, зломлений, в покресленій чернетці
Рядок, мов щогла неструнка. Та напина вітрила плавні строф, Скрипить холодним тростом літер Вітер Вишуканих катастроф.
Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень - Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.
Хай спиняється твій патетичний фрегат, Фрегат патетичних пісень, Що чує крізь шторми, і ночі, і пітьму, Стенувшись од керми до носа, Що судились йому, Простяглися йому Мужні мандрівки матроса. Рівні та прості Лягли на морях Дороги матроські, Як шрами од шпаг. Тінь неспокійна й крилата Корсарського злого фрегата Морями облудними буде пливти, Струмітиме хмуро повз чорні борти
Вітер одвертий солдата, Вітер одвертий солдата, Що кричить альбатросом між рей, Тугий, як дуга арбалета, Прямий, як удар стилета, Шершавий, як іржа Корсарського ножа.
Рубай же ланцюги,
Зривайся із причалу, Бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу, Бо ти, як муж і войовник, В часи смертельного авралу І компасу, І серцю Метнутись не даси убік.