МИКОЛА БАЖАН
СЛІПЦІ (Уривок із розділу другого)
- Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей,
Ні датку собі ні
дівчат товстобедрих
Я не шукаю...
Ви, діду, ачей
Не
перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що
я їх ніколи не взнаю,
не
зміряю...
Діду! Скажи - чи дороги оті,
Замучивши згагою душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний
вертоград?
Чи певність та звагу,
чи
просто байстрят,
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла
остання краплина води
В бандурній лункій та сухій шкаралущі?
Чи,
може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких
твердинь?!
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому
стовквищі ницьма лежиш,
І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може,
ще мудрість і скруха - твій статок...
Запльований,
зганьблений більш над усіх,
Це ж ти -
найнещасніший з
відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що
зневажливу зроджує щирість...
А лірник мовчить,
і
пливуть,
і пливуть,
Нерухомо спливають два
ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям
в зашкарублому м'ясі.
А лірник мовчить,
наче він
не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців
порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А
лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком
м'ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
- Я вчився три роки
І
очі склепились зогнивши.
Отак
Пішов
придивлятись до світу,
безокий
Мандрований
лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато, й питаю не
вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю
- не вперш.
Ти відаєш, діду, -
є всякі
тверджі,
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів,
як в браму обвалену,
Розкопую,
б'ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину, у кожну прогалину
Вставляю заюшені
пальці свої.
Ти думаєш - так,
засурмивши у
сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпливчасті штурми
Кидати чорне ядро
голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче
струменів,
Що дзонять у скроні
та геть
відлітають у мить.
Легко зломити голову -
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому боляче
наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!
Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!
Здолати!
Продертись! Пробитися! Вийти!
Як муж, а не мученик...
Чуєш?
Як муж!
Відповідай,
перехожий!..
Невже безсоромно й довічно
По
торжищу людському сумнів тягтиму я свій?
і чоло скривавлене біле,
-
тільки око кричить дихавично,
Наче
здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ.
1931, січень-лютий, ч. 1-2, с. 116-118.