МИКОЛА БАЖАН ГОФМАНОВА НІЧ
По рубаних щаблях - в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих, І по обвислих, висклизаних схилах -
В брухатий льох, в заброьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного натхнення.
Роззявивши вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій На стіл дубовий і дебелі кухлі. Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах Налляті оливом, вином і лоєм кухлі. Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Банкетів виспрених, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць - філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.
Тут тисячі годин, тут тисячі ночей Регоче й п'є єхидний Амедей, Поет злих слів і вигадок свавільних, Король нічих, врочисто-божевільних І похоронних асамблей. Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
Недобрих учт похмурий бенкетар. Ах, що йому до жінчиних пантофель, Врядовницьких чинів і орденів, і чвар! Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він - гігантський кіт, улесливо солодкий, То ж він, - засмучений уявою маньяк, В гурті розпусників, поетів і кривляк Сидить з лицем диявола й девотки. То ж він, - гігантський кіт, добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті І тут в сліпій корчмі, в нуднім камергерихті. У веремії кішл, у млі магістратур. Театр потвор, театр п'яних калік - Він одкривається для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста, І в ясна б'є розбещений язик. - Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий! Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню! Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню! Підпалюй спирт! Святе автодафе, Де спирт пала, мов християнські душі... Кричіть, захоплені клікуші, В берлинському блюзнірському кафе! Шумує зграйний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору В лункім, як черево, й блискучім казані. - Панове, пуншу Теодору! Натхнення й істина в вині... І наче ватра тайних інквізицій - Холодна заграва гарячого вина.
- Так що ж, черпаймо з казана, З товстого казана пекельної водиці! Парують і шумлять отруйні пугарі, І вогники стоять, як пальці сяйні й сині, А над людьми кружляють угорі І ліри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій Червоні ліхтарі зашарених облич; Рушає карнавал фантасмагорій, Лютують блискавки страшної тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, І котячи слова по кручах фрази в безум,
Неначе в прірву круглі валуни. Встає огонь, я стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп і стогін, - над старим столом. - Я в смерті ще раз хитро видер Кипучу ніч з натхненням і вином.
Кладу на плечі ніч кипучу, Як хрест ганьби, як чорний слуп. І труп, свій власний, бідний труп, Мов некрофіл, ґвалтую мучу. В ганьбі, огиді, шалі й трясці Наказую я привидам-словам:
Із прірв свідомості, з найглибших людських ям Ви павуками тихими вилазьте! Мов павуки пухкі й ослизлі, У тільці несучи отрут скупий пухир, Повзіть з шпарин проламаної мислі, Щоб я, поет, святоха і блюзнір,
Поклав вас трупами на зляканий папір, Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір, Потворні мрії вистромляли ссальця. Тоді перо, як крик, накидується в пальцях На плеканий, заплаканий папір...
Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалів сатани!.. Брати! Вина! Вина мені насипте! Нехай киплять ізнов бурхливі казани! Хай гугонять ключі напружено і густо, Прозористі бурштинові ключі...
Приходь! Чекаю уночі На тебе, творча зганьблена розпусто! Сердите серце рве на ланцюгу, - На ланцюгу, проклятий волоцюго!.. І келиха бере із рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу.
|