МИКОЛА БАЖАН
БУДІВЛІ
I. СОБОР У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить
колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія
голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри,
як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі
— пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай
рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий,
забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почекру її на серці
не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор.
Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю куто Зловіщу повість
про собор, Як в захваті стражденних юрм, У скреготі зубів і скреготі
граніту, Мов смертний спів, мов клич одчайних сурм, Щоб пломеніти і
гриміти, Здіймавсь собор на славу феодалу, Яскриня віри, кишло прощ,
— І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг,
офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з
пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та
блазні, дуки й королі; І роззявлявсь собор, немов солодка стигма
Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння
Тіла без рук і руки, що без тіл; Роти, розірвані навпіл, В камінну
бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла, злітав над ними вгору,
Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У
фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися роки в похмурій веремії, Та не
згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать На щерблених
мечах і косах Жакерії, Бо зводився собор — гнобитель і захисник, Юрби
благання і юрби прокльон, Й готичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов
квіт, мов псалма і мов сон. *** II. БРАМА У грі нелюдській,
в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою
напнувся владний м'яз, Обняв краї спокійної безодні. Підніс, як
пожаданний келих, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і
земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не
втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди
дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув
семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт,
важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На
брості — квіт, на брості — квіт, мов око Розпаленого самкою самця Ще
тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого барокко, Що
плинула з віків старого лабіринта, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам
рясне гілля З вільготними акантами Корінта. І той акант — не лавр на
голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців
пропустить з подоланих держав. Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть. Одягнені в
шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки,
бундючний гетьманат. Тоді, немов бучний вінець, На масне волосся
степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець;
Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад Мазепин білий
кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят.
Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого,
дзвіниць ламайте тінь! І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь,
Бо серце наше більше, аніж їхнє! *** III. БУДИНОК Мов райдуга,
що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом віадук, Але ще юрбами
навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні. Стовпи громохкі.
Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх
будувань Гарячий бунтівничий кратер. В'їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою. Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта. І вибуха, як постріл, рух, Розряд
міцних натуг. Тут Буяє труд. І пруг ляга на плуг, І кут
ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд. Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці, І відгукаються баси Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе,
закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку
ламп, Він в'є свою спіраль Від паль До дамб, Від дамб До
паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб Нагвинчуються етажі. Колонки електричних
гроз В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос. Як лопаються
жили. І смерчі звуків випряда Оскаженіла хуга; То крутиться мерщій
труда Велична центрифуга. Обертається мерщій, Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій, Як вагонетки, гонить. Копають степ,
свердлять масив І закладають тут же Масиви стін, І дула димарів,
І кратери споруджень. Зубами чорними зубил Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури, І пахне, як озон, їдкий металу пил, І
котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної
клавіатури. Залізо б'ють і гнуть прекрасну мідь І горбатих м'язах руки
чоловіка. Над землею гримить, Над старою землею гримить, Як марш
нечуваних століть, Будування висока музика. І стогне степ, і
стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає
черги, Бо кожен день — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і
енергій, Салют, і виклик сурм, і натиск, і алярм. 1928
Джерело: Микола Бажан, ДОРОБОК. К., "Дніпро", 1979.
|