То завжди так було в Україні, Яку, на диво, завойовники не добили: На руїні Вискакували, як у Кіо із скрині, Або ліліпутики, або дебіли. Правда, траплялися і герої, Але то... ще до зруйнування Трої. Ах ви ж мої дебіляточка! На голівці шапочка, на спині латочка... Цинічно, публічно, Денно і нічно Хваляться, хто з ким переспав, З якого дерева ще маленьким упав. А той оглашає, як товариша на горищі любив, Пили шмурдяк, штрикалися голками, А потім бігали голяками, Аж поки його з любові... убив. Жити – не жити, яка різниця? От виставив зі сцени голу гузницю, Хай порадуються тато і мама, Яка у їхнього сина реклама... Ото така, громадини, фігня: Хотів посміятись – втираю сльозини. І чого б ото йти навмання? Треба завести звання Заслужений дебіл України, А, може, у них ні мами, ні отця? Планетарно нещасні і злі, Так ніби не мають жодного корінця В нашій землі. Так шкода мені цих дітей, Так жаль. Ще заплаче й по них Кожна наша скрижаль. Господи! Прости і врозуми. Хіба це ми, Хіба це ми?
***
На вищанських наших косогорах І в пониззі, де ще є вода, Як і вчора, неутішне горе Тужно людям в душі загляда.
Прагнув щастя. Вам його пророчив, Земляки мої, степовики. Соромно. Тепер відводжу очі, Бо пророцтва не збулись таки. На причілку хати кущ жасмину Тихо білі спомини гойда Та на мене за усі провини Відболілим цвітом опада.
Не діждавшись празника, над Виссю Спочива на пагорбі рідня. По вербиці дикий хміль повився І гуляє п’яна комашня...
Проминає літечко гаряче, І життя спливає день за днем. Тільки з братом піснею заплачем Чи, бува, зубами скреготнем...
Та й по тому?! Боже, дай наснаги, На останнім вийшовши рубіж, Не схилити долу честі стяги І прийти додому з роздоріж.
***
Вибирала огірочки І несла у пелені: – Їжте, дочки і синочки, Корнішончики смачні.
Бабусиня завжди мала Повне дворище їдців І для них не шкодувала Хрумкотючих зеленців.
Та прикрила рано-вранці Господинонька метка Одного таки обранця Парасолькою листка...
В люту спеку, в день безхмарний Гудиння усохла нить, І тепер жовтяк негарний, Аж потрісканий, лежить.
Зустріча тужливу осінь Між капустяних голів, Все дивується, що й досі Так ніхто його й не з’їв.
Він не зна, що бабусиня Серед потопту і тління Огірочка зберегла На насіння, на насіння...
***
Гадалось, утечу в свої світи Від суєти, зневіри, глупоти Та наодинці з тишею побуду Перед дверима до Страшного суду.
Прийшов з вудками під очерети, Аж там сидять над вогнищем чорти, По колу ходить вельзевульська кружка, А в казані сопе смердюча юшка.
На тім чортячім вогнищі киплять Все матюки із «матушкой» і «хрєном», Із казана скажене слово «блядь» Вигулькує негідницьким рефреном .
Невинно виглядають з-під рядна І сіті, й остроги, й електровудки, І ще якісь пекельні оборудки, Що у ставку вбивають все до дна.
Три стражники з кокардами стоять, Чортячим пійлом причастившись спершу, Та все чомусь не можуть упіймать Хоч би тобі одного чорта в вершу...
Невже Всевишній назавжди полишив Цей закуток, що серцю наймиліший, Цей світ, де корінь праці й доброти? Куди податися, куди іти, Колі і тут безчинствують чорти?
***
До людей прониклися довірою І старі крилатики, й малі – Ластівки гуртуються до вирію, Вчать дітей триматись на крилі.
І вони, вчорашні жовторотики, Облітають рідні небеса. Вітер роздяга топольну готику, Спас, і той тепла вже не спаса.
Ждуть їх бурі, хмар одвічна терниця, Шлях далекий, неба неоглядь... Старші, мабуть, більше не повернуться, Молоді ж весною прилетять.
Не забуде кожне, скільки й житиме, Ні цього подвір’я, ні гнізда. У хліві, під сволоком, світитиме їм найпотаємніша звізда.
***
От тільки путнє щось зроби І сядь спочити по роботі, – Заплещуть у долоні голуби, І звеселяться ластівки на дроті, І горобина зграя на акації Почне тобі влаштовувать овації,
Розчервонілі ягідки чужі До тебе із-за плоту прихиляються, Лиха сусідка ходить по межі І – дивина! – тепер чогось на лається.
Хвостом собака крутить на цепу, А котик-хитроман тобі мурличе... І ніби щось співає у степу, Затихне, потім знов настійно кличе.
Піду. Люблю. Якби ж ото, якби Себе і кволі душі розбудити, От тільки путнє щось зроби... Та як його зробити?
***
А вже місяць недремний подавсь на ущерби. Припізнивсь, запечалився в даль-далині. Але в лузі нічнім не забулися верби, Як він їх чарував, коли був уповні.
Не журітеся і не блукайте в тумані, Не збивайтесь, пригнічені, на манівці. Він ще, верби, освітить вам шлях на світанні, Коли зорі впадуть в степові криниці.
В серпні не брали ми в руки серпи, Бо руки тримали зброю, Бо наші достиглі пшеничні степи Були тоді полем бою.
Нива - по колосу ходять зайці! Місяць над степом стоїть в караулі. З боку одного - наші бійці, З другого ворог - на відстані кулі.
Нібито тихо. Тривожний ландшафт. Білі хати почорніли від туги. І не змогла гречкосійна душа Стерпіть над хлібом наруги. Вийшов солдат - Степові сват - В ніч із траншеї-яруги.
Поповзом ниву розтерзану жав, Праці віддавши душу і тіло, Місяця серп йому помагав, Поки на сході задніло...
Бачить пришелець, щось тут не те, І не збагнути йому, що за диво: Звечора поле було золоте, Нині ж простерлася вижата нива.
Бачить снопи, як бійці, на стерні, Все те пече його, злостить і муля. Він ще не знає, що в цій стороні Кожна зернинка - фашистові куля.
Бою розкручувалась круговерть, Мов розтривожений улій. Полем ходила солдатова смерть, Так недалеко, на відстані кулі.
Стало на світі більше вдовиць... Хлібові трудно служивши і чесно, Воїн лежав між снопів горілиць, Стягнутий ременем, як перевеслом.
І пропливли над солдатом віки. Діти... колгоспи його й комнезами... Ті, що стояли покіль, колоски Чорними впали на нього сльозами...
...Хвилі пшеничні біжать вдалину На тому ж таки на вічнім лану. Внучка мені, як маленька царівна: - Що це ти, діду, усе про війну, А про казкове коли, про чарівне?
І, примруживши очко, Намагається глянуть на сонце крізь бублика рум'яного.. - Постривай, дочко. Спершу могилку солдатську доглянемо.
ІІ. Нетиповий випадок на майдані
Де сніг устелив рівність асфальту - «Футбол» світового масштабу: Хлопчики пороздягали пальта, Підгилюють хліб. Шайбу!
От футболістики, от молодці! Ось-ось заженуть його у ворота. Не сіячі поки що вони, не женці. Очі горять, пара - з рота.
Поряд чимало народу снує, Кожен спішить, до «матчу» байдужий. Підгилюють хліб, як серце моє, Хлопчики спритні і дужі.
Булка - п'ятак, майже - за так! - Пас! - вимагає червонощокий хлоп'як. Шайбу! Шайбу!
...Аж тут принесло на майдан бабу. Підкотився хліб старій до ніг, Шукаючи захисту, ліг. Нагнулась, взяла його в руки, А до хлоп'ят навіть не забалакала. Обтерла булку від снігу й грязюки І - заплакала.
ІІІ. Кутя
Як мовиться, ми для початку З'ясуєм справу до пуття, Аби ти відало, внучатко, Що то за штука є кутя.
Траплялося, у нашій хаті Вона бувала раз на рік, Коли хурделиці хвостаті Засніжують гарячий тік,
Коли телятко біля печі У черепочок виграє, І в кушілі у нас, до речі, Зароблена пшениця є,
Коли довкола новорічне, І скоро прийде коляда, І Дід Мороз з мішком заплічним До нас у шибу загляда,
І справ у тебе небагато, Багато снігу й мало дня, І за соломою до хати Мороз овечок заганя,
Коли каганчик тьмяно сліпа І муркотить, угрівшись, кіт, Коли іще не знають грипу, А думають, що то пристріт...
Тоді так хочеться, - до млості, До крику, самозабуття,- Так хочеться, аж ломить кості, Отого свята, що - кутя.
Тоді уже й заплакать можна: Куті! Узвару! - ти ж дитя. І бабця відповість тривожна: А мо', взяли б моє життя?..
Все ж варить зерна, долю кличе, Бо в неї істина проста: Зварившись, зерна більші вдвічі, То й щедрість ниви вироста.
Бо нива хлібна те узнає - І нас обійде недорід. Було колись у нашім краї, У тім степу, де жив твій дід...
Анумо, дівчинко, Аннусе, За дідові плачі оті Давай попросимо бабусю, Аби зварила нам куті!
Народився 1 червня 1931р. в с. Мала Виска, тепер місто Кіровоградської області.
Закінчив 1955р. Одеський технологічний інститут харчової та холодильної промисловості.
У
1973—1979рр. — головний редактор журналу «Дніпро», з 1979р. — голова
правління Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном.
Друкується з 1953р.
Автор
збірок «Шумлять жита» (1956), «Зустрічайте сонце» (1959),
«Нерозстріляні зорі» (1966), «Найдорожче» (1981), «Навперейми літам»
(1981), «Повернення з літа» (1985), роману у віршах «Як Мамай до Канади
їздив» (1984) та ін.
Деякі поезії покладено на музику.
Окремі твори Бровченка перекладено російською та англійською мовами.