Василь Барка(Народився 16 липня 1908)
'
я — Василь Костянтинович Очерет)
АВТОБІОГРАФІЯ
16 липня 1908 — село Солониця: дата і місце народження.
Село
невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками
козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу:
звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість
соли; можливо, так було з вікопомної давнини.
Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну.
Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що
здалеку видно було позолочені бані його церков.
В
степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники до
самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часом тяглася
до ранку. То перші враження неспокійного побуту.
На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого,
батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану садибу з
великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від
міста і там знов почав будівництво.
Нова
оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях,
світилось проточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами
і якимись давнішніми; з кам'яними статуями на верхах.
В
хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перше
мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька
намалював на великому аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління про
чашу»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду.
Образ займав усе покуття хати.
Батька
взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покаліченим
(його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет).
Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого
наділу.
Переїхали
в місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії — в нього батько
колись, ставивши хату, купував будівельний матеріял.
Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за містом.
Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному
училищі («бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в
духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія»
могли вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни, при постійних
змінах влади, «бурса» діяла.
Режим,
з крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи навчання (з
російської граматики, латині, початкової математики) — традиційні, з
перевагою муштри.
Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньої побожности.
Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читати клясичні українські книжки.
Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас безбожництва.
Батько
працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на
обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю.
Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з
армії УНР, під час вечірнього відходу з міста, при наступі
червоноармійців, вбито на брамі. Вдова весь час носила чорний одяг — в
жалобі по ньому.
Одного дня, коли я стеріг сад, вона дала переглядати
дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і
«Божественну комедію» Данте — з ілюстраціями Доре.
«Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але
«Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки
чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталися
назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про
його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і
кожного звіра.
Батька
мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли
спорядження для коней (постачалася сідлами та уздечками армія
Будьонного).
Одного
разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого
почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня
часовня в кінці двору при лікарні), але талановитий молодий лікар
Котляревський, з єврейської родини, прибувши після студій, пішов на
огляд і завернув його нари назад.
Коло
двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував
найматися на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток.
То
гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з
багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра
природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від
сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив
книги з міста, позичаючи в приятелів.
В
останню зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст.
Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й
наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба було
впоратися коло коней і волів.
Повернувся
до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на учительські
курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі
математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Він
пізніше став фахівцем — автором першого в СРСР підручника фотограметрії,
виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і професором
математики в Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр'я,
де був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого
океану.
Середульший брат став теж інженером: був начальником
устаткування ливарного цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, в
великому заводі.
Найстарший
брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван,
здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік
старший, ми разом відвідували класи сільської школи і Духовного училища в
місті.
Він
в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі, з
свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи, митрополит В.
Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник, що приваблював
мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати віри: так сталося зо
мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата і матері
не потвердилась).
Мене
тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути
глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не
могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарінський стиль
— з ідеалом ліберального соціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для
сучасної Чехо-Словаччини.
Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і
«Тектологія», приступні для читача в 20-х роках, становили міст для
переходу до концепції модерної доби: в зв'язку з працями філософів і
фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка,
прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась
стороння; бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час
виходив назверх таки спрощений концептивний позитивізм, переборений
тільки в кінці полеміки — в проголошенні гасла про «романтику вітаїзму».
Зате
праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він, походячи з
Галичини, як і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно
знав розвиток європейської поезії. Його монографія на той час була
новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній стиль
«клярнетиста» Тичини.
Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним
філософом XVIII століття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не
бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти з Відродження 20-х
років здебільшого «звисока» ставилися до нашої старовинної клясики. Для
мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський, предмет
величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідного письменства
були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці Іван Франко:
особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник.
Закінчивши
педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем
математики і фізики, але слабим, в неповній середній школі. Послали в
дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як
село Нижнє, за якусь версту від шахти «Тошківка»: між високими
крейдяними горами і нижчими — із звичайних скель, на березі Дінця. Сьома
Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти, або в білу
куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в підземеллі,
пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на
вулицях знаходили трупи.
Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже милі.
Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками.
Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як і тепер).
Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею.
Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не годився.
Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім — вірші Тичини.
А
тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші
вірші Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він надрукував їх в
«Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УССР.
(Тичина редагував відділ поезії).
1930
року вийшла моя перша збірка поезій: «Шляхи» в Державному видавництві в
Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була гвалтовно
обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває
весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася
вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила
неправдиві закиди.
Я
тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про
«вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої
сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема —
в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і
цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних
сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше
обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на
Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки
подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного
карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера і
равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з
ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у
без кінця «каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських
Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також
обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».
Зрештою,
вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові»
поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і
зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також в Харкові — в
ЛіМ-і (Література і Мистецтво).
Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість.
Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на
сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати. Напроти
того, як я хотів писати і міг, — не можна було.
Замовк.
Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не
лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома,
пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час
війни.
На Кубані тоді була «українізація» — передусім для
міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення
козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину. Приїжджав
Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої
на самому московському «олімпі». Ми з одним приятелем, лінгвістом,
плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з'єднання Кубані і України —
для здійснення принципу справедливости.
Обидва
були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі
можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при
«проклятому» «царизмі».
Про
це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на
Заході. Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі
відірвана від основної маси українців.
Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан.
Напади
комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час
були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру
і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути
український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії
середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ
проваджений був російською мовою.
Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу.
Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і зліквідували її на Кубані.
Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї:
як науковий робітник (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати
експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через
невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських
курсів.
Дослухував
аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації:
про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі «Божественної
комедії» Данте.
В
музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх
причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив в
експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку» (бичування Христа), копію А.
Іванова (автора «Явління Христа народові») — з картини Веронезе
«Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з «Ночі»
(«Різдва») Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької
вартости, з релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була:
«контрреволюційне оформлення художнього музею».
Тільки
коли раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на «спрощенців»,
що збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій
порятунок.
А
з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева,
Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і
особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в
суто гуманітарному напрямку думки.
Через
чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур
на філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився попереду), — я
закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в день миру з
Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного
кола прийшло на захист.
Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав.
Почалась
війна — я з багатьма іншими попав до т. з. «народного ополченія»; міг
звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи, що повинен
виконати обов'язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли
протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: на випадок, коли
падатимуть запальні бомби.
Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в запілля німців.
Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини.
В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили
напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати
біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьох гранатах,
наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий
маневр командування все закінчилось м'ясорубкою.
Після
удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового
кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на
околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була
закривавлена і прилипала.
Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в «щілинах» (траншеях).
Передягли
в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, —
помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані.
Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в
воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не
кожен здоровий міг переплисти.
Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.
Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече
все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував
цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало
гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь
по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після
побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але
не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто
об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища,
проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила.
Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля
дуже багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час
вирішився мій цілковитий розрив з режимом.
Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу. Там були добрі знайомі.
Виздоровівши,
працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо
старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати
коректором, одночасно і справляв мову, в українській частині газети
«Кубань», що тоді почала виходити.
Вернулася
дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на
Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному
інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад.
Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932
року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час великого
штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні
коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з
половиною чи чотирьох.
Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто зостається.
Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось.
Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.
Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори).
Дістались
на «чушку» — заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а
довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона
врізається в води Озівського моря в напрямку до кримського берега, до
Єнікале, де було колись турецьке укріплення.
Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер.
З людей, що переходили попереду, багато згинуло.
Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили
переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і перенісши його
по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі «чушки».
Другого
дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і
колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через
Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і
вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили ми через Дніпро, при
Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці.
Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін.
Там
потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його
адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не
звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки
«ОСТ».
Жив
я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав
горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні
обов'язки в приміщенні.
Після
лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на
Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в
основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в
обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було
величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в
таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну
«фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені
всією воєнною авантюрою нацистів.
Хоч
зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували
псів на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати
про кацети — з їх людоїдськими ладами.
Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця.
Переїхали на околицю міста.
В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.
Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок,
недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а
найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди.
Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її
подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.
Я й тепер бережу її.
Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно надрукована).
Почалась
евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в
кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і
там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
Там
зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро
Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на
захід.
Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки.
В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.
Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в
порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в
свої доми.
Зрештою
перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на
терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках
розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив
низенький ящик і там ночував.
На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.
В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї;
склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього
стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це
зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо
в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.
Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.
Табір
переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в
Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на
виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній
можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і
я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію
молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон
Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від
Парижа.
Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші.
Піша
авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських
лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція
зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я
не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної
прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена
роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про
творчість.
Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції»
обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була
пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив.
Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю —
він «припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові
його місця, високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, —
навіть трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що
перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности
неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською,
французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми
живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками
вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.
Пізніше
в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике
огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до
Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо,
така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не
помилився.
Вже
в Ляйпгаймі почав нову книжку лірики, що її продовжив під час переїзду
до Америки і що дістала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому
перекладі вийшов під назвою «Трояндний роман»).
В
Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання
в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги в
шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий
час працював над історією української літератури, при видавництві
«Пролог»; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під
назвою «Хліборобський Орфей, або
Клярнетизм», — коли вже я відійшов від видавництва.
Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над поемою.
Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку
«Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських горах: в
домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми
літом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови.
Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина —
його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював над II
частиною «Океану».
Потім
склав повість «Жовтий князь» (в основі — події 1933 року). Опрацьовував
її, як і «Океан», в горах, на оселі «Верховина»: власність Братського
союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.
Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.
Збірка
невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в
радіо «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в світ під
заголовком «Вершник неба».
Книга вибраних поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років, появилась на моє шістдесятиліття: 1968 року.
Декілька
років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку;
через нездоров'я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних
судин).
Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови.
Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і вийшов потім окремою книжкою.
Перед тим переклав «Апокаліпсис»: для українського видання Біблії (в Римі).
Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінкові томи.
Інші
твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба імперії),
драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика, три томи; «Судний степ»,
епічна поема, один том — присвячена до тисячної річниці хрещення
України-Руси; «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник», вибрані
вірші і поеми, два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман;
«Спокутник і ключі землі», роман — з українського побуту в Америці;
«Земля садівничих», антологія есеїв про мистецтво і літературу, два
томи; «Господар міста», п'єса («Мертвий кут» української номенклатури).
Моя біографія, супроти звичайного життєвого
становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від
того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом почування і
думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами
шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї
розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх
незлагодах.
|