ТАРАС ШЕВЧЕНКО (ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХIХ СТОЛІТТЯ)
Т. Г. Шевченко — центральна постать
українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала
вирішальне значення в становленні й розвитку нової української
літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та
піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко
звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських,
історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській
літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.
Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями,
Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.
Автор «Кобзаря» виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в
історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській,
Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової
вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості
народу не менше, ніж в історії поезії.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.)
1814 р. в с Моринці Звенигородського повіту - Київської губернії в
сім'ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. В 1822 р. батько віддав його
«в науку» до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла
Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й
писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
По смерті матері (1823), а згодом і батька (1825) Тарас деякий час
був «школярем-попихачем» у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у
нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться
когда-нибудь хоть посредственным маляром»1 і вперто шукав у сусідніх
селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до
Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика
Григорія Кошиця.
Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали
величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в
дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків,
знущання сильного над слабим, голод, сирітство і виснажлива праця.
Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів
думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного
краю.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі
спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і
вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас
непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко
здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня
натура. Риси «незвичайності» хлопчика помітив ще його батько. Помираючи,
він казав родичам: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба;
він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або
велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або
нічого не поможе» 2.
Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані,
яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта,
ад'ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У
списку дворових його записано здатним «на комнатного живописца». У
березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана
через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з
майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П.
Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив
його пан 3.
Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час
потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають
учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у
Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775—1837), який з кінця 1829 р. до
весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?—1835), професора
живопису Віденського університету. Після початку «листопадового»
польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О.
Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув
до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до
столиці у валці з панським майном і Шевченко.
У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки
майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяеву. Разом з його учнями
Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів.
Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І. Сошенком.
Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення
долі юнака, знайомлять його з Є. Гребінкою і конференц-секретарем
Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові
відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835).
Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським,
які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,— викупили його з
кріпацтва (1838).
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії
мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із
його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак,
що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842).
Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює
він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та
інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний
талант.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із
перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжко —
що маю робити» (належність останнього Шевченкові не можна вважати
остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав
Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але ще до
виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. з'являється перша збірка
Шевченка — «Кобзар».
Це була подія величезного значення не тільки в історії української
літератури, айв історії самосвідомості українського народу. Хоча
«Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя»,
«Катерина», «Тополя», «Думка — Нащо мені чорні брови», «До
Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в
українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої
непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності
українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: «Поява
Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною
датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди»
Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ
поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою
досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією
вислову» [41, 276]. Враження, яке справив «Кобзар», підсилилося, коли
наступного року вийшла історична поема Шевченка «Гайдамаки» (написана в
1839—1841 pp.). Цими творами захоплювалися Г. Квітка-Основ'яненко, М.
Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки
на «Кобзар» і «Гайдамаки» були, за окремими винятками, позитивними.
Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі
консерватори докоряли, що він пише українською мовою — «небувалою»,
«гібридським діалектом», за словами О. Сенковського, рецензента
«Библиотеки для чтения» (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав
образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи
поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полевой («Сын
отечества». 1840. № 4. С. 836—837). Особливо прихильною була анонімна
рецензія в «Отечественных записках» (1840. № 5. С 23—24) та стаття П.
Корсакова в «Маяку» (1840. № 6. С 93—95).
Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року — поеми «Гайдамаки» та
альманаху «Ластівка» (з Шевченковими «Думкою — Вітре буйний, вітре
буйний...», «На вічну пам'ять Котляревському», «Думкою — Тече вода в
синє море», першим розділом поеми «Гайдамаки») спричинилися до
пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування
української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали
тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у
вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному,
ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В.
Бєлінського з приводу «Ластівки» («Мужицьке життя як таке є малоцікавим
для освіченої людини... Добра ж література, котра тільки й дихає, що
простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму» 4) не
минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він
пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання
російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики.
Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього
була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків,
які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п'єс була
драма Я. Г. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», яку Шевченко
проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його
зацікавлення драматургією.
У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію
«Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста»
(зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р.
датована історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською
мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події
належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі
загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п'єсі
виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий
ладний в ім'я збагачення, чинів, «почоту» знехтувати найсвятішими
почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству,
деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат
Карий — мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв
визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності.
Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це
були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.
Образ дочки Кичатого Галі (подібно до Наталки з п'єси «Наталка
Полтавка» І. Котляревського) стрімко змінює поведінку: від довірливості й
безтурботності до енергійних зусиль урятувати своє щастя з Назаром.
Єднає ці твори й Сюжетний конфлікт «батьки — діти» з інтригою
зацікавлених негативних персонажів, і система персонажів з аналогічними
функціями (Кичатий — Виборний, Стеха — Возний, Галя — Наталка, Гнат —
Микола, Назар — Петро), і чималий присмак сентиментальної мелодрами у
розв'язанні конфлікту.
У 1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до
раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував
себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».
Шевченко
ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму,
коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для
недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та
ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її
відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що
спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в
літературах державних народів з «класичним» типом розвитку змінювали
одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної
тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного
обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба
національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української
історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою
та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські
культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде
пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію,
етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі,
наприклад, українська й литовська школи в польській літературі),
перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських
літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з
російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх
посередництво відбувалося знайомство з літературами-західноєвропейськими.
На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав
за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування
фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків:
польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С.
Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. .Пушкіна, В. Жуковського, І.
Крилова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л.
Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф.
Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих
ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок
українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався
до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій —
фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та
психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з
них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму
був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених
із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та
народної етики й моралі — у побутових баладах. «Хоча народнофантастична
основа в українській романтичній поезії 20—40-х років у багатьох
випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту,—
зазначає М. Т. Яценко,— художнє відтворення міфологічного мислення в
принципі не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню
самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в
характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та
стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні
реалії конкретної суспільної обстановки з'являються, по суті, тільки в
романтичних творах Шевченка»5.
Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної
течії, до якої належать пісенні стилізації, напівлітературні,
напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого
кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях.
Ці твори не стільки виражають, скільки змальовують, розповідають про
традиційно-типові душевні стани героїв (скажімо, тугу, розпач, захват,
замилування, надію тощо), але ніде не виявляється й не заявляє про себе
неповторно-індивідуальним характером переживання суто особистісне «я»
ліричного героя,— таке «я» з'явиться лише у Шевченка.
Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики
свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про якийсь конкретний
випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового
оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований,
зігрітий м'яким співчуттям чи гумором, але ця суб'єктивність не
забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна;
майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням,
звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не
роздумує над ним, не ставить його як паралель із власною долею тощо,—
словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко
робить це вже у своєму найранішому творі — баладі «Причинна».
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи,
історичні пісні, така ж романтична «История русов»; їхні героїзовані
персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та
літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким
української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося
про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження
національного духу, створення українського національного міфу заради
пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за
минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми,
навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна
література («Україна», лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі
народного героїчного епосу «О Наливайку» М. Шашкевича, 1834; драматична
поема «Богдан» Є. Гребінки, поема М. Максимовича «Богдан Хмельницкий»,
1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом
зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті
романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю.
Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.
Шевченко не приймає почуття національної приреченості, властиве А.
Метлинському, певною мірою — М. Маркевичу, М. Костомарову, ранній прозі
П. Куліша; героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутнього
відродження України. Ґрунтовне знайомство з історією Європи (набуте під
час навчання в Академії мистецтв і завдяки бібліотеці К. Брюллова) й
осмислення останньої в річищі історії України (знанням якої він
завдячував гуртку Є. Гребінки та його книгозбірні) підсилювали нестерпне
почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти
національного й соціального поневолення — почуттів, що породжують
провідні мотиви його історичних та історіософсько-політичних творів.
Для Шевченка кожна п'ядь землі України свідчить про минулу славу й
минулу трагедію, наслідком якої є нинішнє поневолення народу — не лише
політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття
національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує
двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією,
завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у
монолітну масу, мети обов'язково шляхетної, справедливої — захисту
народу від чужоземних напасників, визволення бранців. З часом він
диференціює старшину й гетьманів відповідно до їхньої ролі в цій
боротьбі — на таких героїв, як Наливайко, Дорошенко, Палій, Мазепа,
Полуботок тощо і «варшавське сміття» й «грязь Москви» — таких як
Самойлович, Гнат Ґалаґан, різні «Кочубеї-Ногаї», «Киселі» тощо. Цей
критерій прикладено й до Б. Хмельницького, який дістає подвійну оцінку
залежно від наслідків його переможної боротьби з Річчю Посполитою — з
одного боку, й необачної, фатальної злуки з Москвою — з іншого. У ранніх
творах завжди присутня — у тексті чи підтекстово — опозиція
минуле/сучасне, але мажорна тональність зображення минулого, відчутне в
усій тканині творів авторське захоплення ним (а не лише туга за тим, що
ніколи не вернеться), породжують у читача суголосний відгук, бажання
дії, відчуття перспективи.
Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні
історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських
літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного
таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом,
побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію
настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й
милозвучністю мови та вірша, «геніальною пластичністю» та «сміливістю
поетичних помислів-образів» (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з
тим, що зображує.
Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському
романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена
опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи
сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому
соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних
станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні
віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети,
сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив
і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими
суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.
Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з
тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем,
мотивів і образів їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському
різновиді елегії — «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий
вірш до першого «Кобзаря». Елегійний характер має композиційна рамка —
апострофа, звернення до власних «дум» — власної поезії, втіленої в
метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне
бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні.
Центральна частина твору — палкий і сумовитий ліричний монолог, де
вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними
моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно
окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання
й героїчною темою козацької сла-ви,— тобто власною творчою програмою.
Прикметно, що поет не тільки не ототожнює, а й протиставить себе
кобзарям як нібито більш умілим, «дотепним». Твір завершується мажорною
кодою — «Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як
свою дитину».
Ледь прихований протест проти соціального й національного гноблення
містять уже «Думи мої, думи мої» та «До Основ'яненка». У першому з них —
метафоричний образ «козацької волі», над якою «орел чорний сторожем
літає». Тут прозора політична алюзія: «орел чорний» — самодержавство. Ще
більше політичних натяків у поемі «Гайдамаки», наприклад у рядках «А
Україна навіки, навіки заснула». «А онуки? їм байдуже. Панам жито сіють»
(образне «унаочнення» громадянської пасивності), «Кат панує» (цар).
Поет осуджує сучасний лад у формі алюзій, протиставляючи сучасності
героїчне ми-нуле («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Никита Гайдай», «До
Основ'яненка», «Гайдамаки», «Гамалія»). Ця тема має в нього
громадянсько-патріотичне спрямування.
Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані
сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість
українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу
предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського
трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім
Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита
Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського
(Амвросія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на
трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й
літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів
Шевченка вплинула преромантична «История русов». Та найголовніше, що
Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях
про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті,
переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити
героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед
давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на
високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до
минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги,
усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною
історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й
не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах
її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко
відчув це. Недаремно в розкішній майстерні «Карла Великого» — Брюллова
перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував
він у «Щоденнику», «мелькали мученические тени наших бедных гетьманов.
Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной
красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной
меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих
духовных очей от этой родной чарующей прелести» [5, 43]. Героїзм і
мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового
образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в
ранній ліриці та історичних поемах.
Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної
героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвяченої Коліївщині —
антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти
польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори
українських, російських і польських істориків і письменників про
Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося
народне повстання проти соціального, національного й релігійного
гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є
повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в
індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін.
Сюжетна лінія наймита Яреми — рядового учасника Коліївщини — це історія
того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в
боротьбі за волю «виросли крила». Образ Ґонти — одного з провідників
повстання — трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує
найдорожчим в ім'я свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх
дітей-католиків в ім'я присяги). Романтична гіперболізація характерів
підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб'єкти
розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складну систему
художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та
сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно
протиставиться сучасності й відлунює в майбутнє.
Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням
змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної
гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює
макропростір («всю Україну»), змальований широкими панорамними
пейзажами. Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна,
подійна) злиті в одну велику подію,— таке поглинення індивідуального
громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні
уявлення, де ще не відокремлене життя людини від життя природи, лежать в
основі образності твору — розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й
посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації
предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема
пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали
читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.
Романтичний пафос твору Л. Білецький схарактеризував так: «Вся, насичена
червоною барвою швидких змін подій, робить враження панорами, зміни
фрагментів, обірваних хвиль розбурханого моря, що захопило з собою й
самого автора. Тому в ній так багато стихійної краси, велика сила
трагічних моментів. Ніяка інша поема не зрівняється з «Гайдамаками». І
1768 рік встає перед нами у незрівняній унутрішній правді і красі, у
безкомпромісній боротьбі; краще смерть, безоглядна помста, аніж тяжка і
безвихідна неволя»6.
Цілком сучасним — в річищі загальнослов'янського відродження й
прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й
взаємодопомоги — є висловлене самим автором у «Передмові», якою поема
супроводжувалася в першому окремому виданні 1841 p., ставлення до цього
трагічного моменту історії польсько-українських взаємин: «Весело
подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під
тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно
діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш:
«Слава богу, що минуло»,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти,
що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини
і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми
ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою
останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля». У цьому — вся
справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч — ворогові» напасникові,
визискувачеві, братні обійми — другові, доброму сусідові; ні, не був
Шевченко співцем «кривавого вбивства» й «рік крові», як докоряла йому
шовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі
помилялися цілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української
«ночі святого Варфоломія», розумів його фатальну зумовленість тогочасним
польським пануванням» над недавно вільним козацьким народом і оспівував
дух непокори й вільнолюбності, якого так бракувало його
сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Ясною йому була й
історична безперспективність збройного, а не мирного розв'язання таких
конфліктів. Мине кілька років, і він активно діятиме в колі
кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федерації рівноправних,
братерських слов'янських народів.
Другий видатний твір цього періоду — поема «Катерина», в якій поет
уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.
Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в
основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та
соціальний плани. Між літературними попередниками — європейська
міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й
«простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема — європейська й
слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді,
особливості композиції та стилю) . Безпосередньою попередницею
Шевченкової «Катерини» була сентиментальна повість Г.
Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана». Але ці сюжетні мотиви покладено в
основу фабули тільки в першому розділі поеми та її епілозі; центральна ж
частина твору — хресний шлях покритки Катерини — цілком оригінальна.
Катерина кінчає життя самогубством. її загибель у конфлікті зі світом
облуди логічна й художньо зумовлена не лише характером героїні й
суспільними обставинами, а й переступом «закону роду», одвічного
морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й
етнос, націю.
Оплакуючи понівечений цвіт — молоде життя чистої дівчини-красуні,
поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений
оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих
чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі. Цей
конфлікт розгорнуто в усіх антигуманних подробицях у написаній на
засланні російській повісті «Наймичка» (1852—1853). її героїня, Лукія
«была простое, натуральное, умное и прекрасное дитя природы. Она
полюбила всей чистотою своего сердца уланського офицера за красоту его и
ласковые речи. И когда он, ею наигравшися, бросил, как ребенок игрушку,
то она, неразумная, только заплакала и долго, и до сих пор не может
себе растолковать, как может человек божиться и после соврать. Для ее
простой, девственной души это было неудобовразумимо. А между людьми
более или менее цивилизованными это вещь самая простая. Это все равно,
что взять и не отдать». Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка
виразно соціальних рис,— так виникає центральна тема його творчості —
тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне
звинувачення деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель
страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його
матері Марії; ця тема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській
поемі «Марія» (1859).
Уже в поемі «Катерина» окреслюється суто індивідуальний синтез
просвітительського реалізму (заданий, повчальний характер фабули,
адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й
художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму
(ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення),
романтизму (в основі фабули — нетиповий випадок вигнання батьками
знеславленої дочки; однозначна поляризація персонажів, одноплановість
характеру героїні, трагічна розв'язка, стиль романтичної «байронічної»
поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських
віталень у передпокої та на села.
Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти
існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й
утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що
романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю —
Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта,
Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої
не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні
риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від
ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого
Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно
наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки»
(конкретно-історичне зображення соціальних обставин). «Романтизм його,—
писав Євген Маланюк,— завжди проектується на реальну Україну, він має
сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був ц
є романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. ...
Романтизм Шевченка — завдяки національній повнокровності поета — був
завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний» 7.
Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії
Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню
поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й
поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру
образів-персонажів до тропіки та тяжіння до «поетики контрасту»).
Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його
поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря,
тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи,
метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення,
порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна
особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних
образів і мотивів, теж пов'язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив
народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його
ритміці 40-х років домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий
(коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.
Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня
тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична
конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з
фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й
соціального наповнення (так він «ідеологізує» традиційний
народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в «Івані Підкові» могили
«про волю нишком в полі Із вітром говорять»). Тоді ж стає помітною і
така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна
здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати
нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла
спочить», у вірші «Думи мої, думи мої» тощо).
Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із
творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-ОснОв'яненка, українських
романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І.
Срезнєвський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати
як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з
традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М.
Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та
європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і
мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця,
козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм у Шевченка позбавлений
містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху,
невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його
фантастика — фольклорно природна, лагідна, є органічною народному
побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й
сповнені контрастів,— усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а
природно виростають із народного середовища. «У ранній творчості
Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже «на корені»,
романтизуються», «або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується» 8. З
традиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують
насамперед розуміння високого суспільного призначення поезії,
громадянське трактування історичної теми, «учительна» настанова
пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які
впливи — літературні й фольклорні — входять у поезію Шевченка творчо
переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність
Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а
й соціальна позиція співця пригноблених мас.
Новий період творчості Шевченка охоплює 1843—1847 pp. (до арешту) і
пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки
автографів «Три літа» (яка включає поезії 1843—1845 pp.) ці роки життя й
творчості поета названо періодом «трьох літ». Сюди ж фактично належать і
твори, написані в 1846—1847 pp. (до арешту). Перша подорож Шевченка в
Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні
1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку,
Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами,
познайомився з численними представниками української інтелігенції й
освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П.
Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого
декабриста С. Волконського — М. Рєпніним і з його дочкою — письменницею
Варварою Рєпніною, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом,
майбутнім петрашевцем P. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато
малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописная Украйна», який
задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й
сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що
вважається першим твором зрілого реалізму Й українській графіці, вийшов
1844 р. в Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською
мовою «Слепая» і «Тризна». 30 вересня 1842 р. Шевченко писав Я. Г.
Кухаренкові: «Переписав оце свою «Слепую» та й тачу над нею, який мене
чорт спіткав і за який гріх, що я оце оповідаюся кацапам черствим
кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо... Мене тут і
земляки і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить,
хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам
робить, отамане брате? Прать проти рожна чи закопаться заживо в землю —
не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую», але вже не маю
над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені». Мабуть, поет відчував
і неоригінальність жанру масової романтичної поеми, кращими зразками
якої були «Полтава» О. Пушкіна, поеми Г. Козлова, на які, ймовірно,
орієнтувався й Шевченко. Характерними для цього жанру були мотиви
інцесту, божевілля, відчуження, душевного страждання, «вершинна»
композиція, недомовки, сни героїні, трагічний фінал тощо. Індивідуально
шевченківський ліричний струмінь виявляється в наскрізному мотиві
псалма, який співала Слепая, а також в автобіографізмі ліричного
відступу.
Восени 1843 р. в Яготині, в маєтку М. Рєпніна, він пише російською
мовою поему «Бесталанный» (наступного року видану під назвою «Тризна»),
на якій позначився перегук із образами самотніх бунтарів у творах Дж.-Г.
Байрона та О. Пушкіна, М. Лермонтова, К. Рилєєва, І. Козлова. Це
вміщена в епічну рамку опису (обряду дружньої тризни) своєрідна лірична
поема-автопортрет. В образі Безталанного своєрідно поєдналися
автобіографічні мотиви сирітського дитинства, реальної та романтичної
самотності, могутнього романтичного протесту й християнської
покірливості долі; але над усе брала гору безмежна любов до України й
скорбота над її трагедією — власне тут маємо початок мотивів майбутньої
політичної лірики періоду «трьох літ».
Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 p., Шевченко під
враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, поему «Сон»), які мали
етапне значення для розвитку української літератури. В Україні поет на
власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників,
злиденне життя селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала
всіляку пам'ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала
комплекс меншовартості. Відтоді його творчість набуває відверто
антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного
спрямування.
Весною 1845 р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв
звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато
подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує
доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні,
малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня
по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише
один за одним твори «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І
мертвим, і живим...», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт»)
та ін. Усі свої поезії 1843— 1845 pp. (крім поеми «Тризна») він
переписує в альбом, якому дає назву «Три літа». В 1846 р. створює балади
«Лілея» й «Русалка», наступного року (до арешту) — поему «Осика»
(«Відьма»). Тоді ж він задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти
його твори 1843—1847 pp. легального змісту. До цього видання пише у
березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму,
закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує
поверховий етнографізм і псевдонародність. Друзі й шанувальники поета
збирали кошти на видання, однак воно не було здійснене через арешт
поета.