Пролог. У неділю на світанку в полі похилилася молодиця, пригортаючи дитину та оплакуючи свою долю.
Є у неї багата рідня, та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.
І
На багатому хуторі жило немолоде подружжя. Були у них і достаток і злагода, тільки дітей не мали й дуже через це журилися.
Якось
у неділю старі раптом почули плач дитини. Вибігли до перелазу, а там —
сповите дитя. Дуже зраділи, подякували Богові, взяли його. Знайшли
кумів, охрестили Марком.
Минув рік. Старі доглядали хлопчика, як рідного сина. Аж ось прийшла на хутір гарна молодиця, стала проситися до них у найми.
Настя
з Трохимом, порадившись, вирішили взяти наймичку, бо чим було вже важко
і по господарству поратися, і малого Марка няньчити.
Наймичка зраділа. Була в роботі невсипущою, все встигала, и
найбільше за дитиною доглядала, піклувалася, як про рідну. Старі тільки
дивувалися та раділи, а Ганна вночі тайкома плакала й долю свою кляла.
Уранці малий Марко простягав до неї рученята й мамою звав.
Пройшло чимало літ. Не стало вже баби Насті, Марко виріс, став
чумакувати. Старий вирішив одружити Марка. Запитав поради у наймички. А
та сказала, що хай парубок сам це вирішує. Розпитали та й заслали
старостів. Почали готуватися до весілля. Трохим просив Ганну бути
весільною матір'ю, а та навідріз відмовилася пішла в цей час до Києва на
прощу.
У Києві не вистачило Ганні грошей, то найнялася до міщанки оду
носити. Купила в печерах Маркові й невістці святі подарунки. На хуторі
прийняли її радо. Тричі ходила наймичка в Київ на прощу. Повернувшись
учетверте, відчула, що занедужала. Усе розпитувала, чи скоро Марко
повернеться. І дід Трохим, і Катерина не відходили від неї. Нарешті й
Марко приїхав, усім подарунки привіз. Попросила наймичка, щоб залишили
їх із Марком самих, та й відкрила свою таємницю: «Прости мене! Я
каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя
мати». Почувши це, Марко зомлів, а як опритомнів, мати була вже нежива.
Коментар
У
поемі «Наймичка» Т. Шевченко продовжує тему зведеної дівчини, покритки,
долі дитини-байстряти. На відміну від Катерини, героїні однойменної
Шевченкової поеми, Ганна знайшла в собі сили подбати про свою дитину.
Вона підкинула сина бездітному багатому подружжю, а через рік пішла до
них наймичкою. Усе життя була поряд із дитиною, терпіла страшні душевні
муки, але не могла назвати Марка сином. І призналася у своєму
материнстві тільки перед смертю. її материнська самовідданість гідна
великої поваги, хоч, а звичаями тих часів, таких матерів-покриток лише
засуджували, сміялися з них.
У Йосипа, у тесляра, Марія в
наймичках росла. Виросла, як квітка. Старий ставився до неї, як до
дитини, милувався нею. А вона то вовну пряде, то козу з козенятком пасе,
то в гаю, як у раю, гуляк Якось прийшов до них гість із Назарета. Був
він у білому хітоні, «мов намальований сіяв». Марія принесла вечерю,
сама ж не їла, лише дивилася на дивного гостя, слухала його розмову, що
падала на серце. Дівчина з глеком пішла по воду до криниці, а гість за
нею...
Після того як гість пішов, Марія змінилася, змарніла. Йосип на неї
подивився і запропонував обвінчатися, а то можуть її на вулиці вбити.
Пішла Марія під вінець, так і не діждавшись свого апостола. Люди
говорили, що в місті Тіверіаді розіп'яли якогось провозвістителя месії.
Марія зрозуміла, що то і є той дивний гість.
Сидять вони в хатині невеселі, Йосип майструє колиску, а Марія шиє
сорочечки. Аж тут указ від кесаря — йти на ревізію у город Віфлеем.
Пішли вони з Йосипом. У дорозі Марія народила Сина. Пастухи, що
проходили мимо, взяли її з дитиною у свій вертеп.
В Іудеї заговорили, що збулися пророчества Ієремії та Ісаії, —
народився месія. Аж тут прийшов наказ від царя Ірода, і легіон з
Єрусалима став винищувати всіх хлопчиків-немовлят. Убогі пастухи
допомогли Марії втекти в Єгипет.
Йосип і Марія з сином жили в очеретяній хатинці, працювали. Коли не
стало царя Ірода, повернулися на батьківщину, але там усе було
зруйноване. Родину Марії прихистила стара вдова Єлизавета, дальня
родичка, що жила в Назареті. Син Марії ріс разом з Івасем, сином удови.
Разом гралися, разом ходили, до школи. Одного разу Йосип і Марія пішли
на ярмарок у Єрусалим. Кинулися, а дитини немає. Знайшли його аж у
храмі, де він сидів між рабинами і научав, як у світі жить, людей
любить. Радіє Марія — вона вже бачить самого Бога на землі.
Виріс син і пішов зі словом поміж людьми. А Марія все покинула — й
за ним, аж поки не дійшла до Голгофи. Син «поніс лукавим правди слово!
Не вняли слову! Розп'яли!» Залишилася Марія сама, бо не стало вже нікого
з рідні. Не стало й учнів Сина — сховалися, потім розійшлися.
Марія, коли біля неї зібралися посумувати учні Сина, підтримала
їхній дух «своїм святим огненним словом». І розійшлися мужі по світу, і
понесли слова любові й правди. Мати ж, сумуючи, померла під тином від
голоду. І тільки потім її ченці возвеличили, як Царицю. А вона «мов
золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, Й душі скорбящій і
убогій».
Коментар
У
поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю
Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати
продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він
уособлює джерело добра, що змінює світ.
Марія | Просмотров:520 | Добавил:admin | Дата:04.04.2011
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся.
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш бога принесла...
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись.
Наговоритись. «Це моє! Моє!» —
І дивиться на його,
І молиться за його богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці,
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. «А подивіться!
Моє найкраще над всіми!»
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його.
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого. Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома.
Наготи Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти не здужаєш і встати.
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.
А ти.
Великомученице?
Села Минаєш, плачучи, вночі.
І полем, степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: «Он байстря
Несе покритка на базар».
Безталанная! де ділась
Краса твоя тая.
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
1 вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та недовго.
Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає.
За те, бач.
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого.
Поки не загинеш
Межи псами, на морозі,
Де-небудь під тином.
Коментар
Будучи
на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував
рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до
знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку
Оксану. По-різному склалася їхня доля.
Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього
немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить с, діти
виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все
молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона — по
крихітка, її дитина — байстря від лукавого пана, який порозважався й
покинув. Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини?
Тільки старців водити, а матері — загинути десь під тином.
Вірш пройнятий гарячим співчуттям до долі жінки-матері, а слова:
У
вірші «Доля» Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він
вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І
він гордий, що може сказати про себе — у нього немає «зерна неправди за
собою». І цей шлях —- шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й
свого призначення.
Доля | Просмотров:502 | Добавил:admin | Дата:04.04.2011
Росли укупочці, зросли
Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні.
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Коментар
Вірш
«Росли укупочці, зросли...» змальовує ідилічну картину лю-бові,
сімейного щастя. Відчувається, що така ж мрія володіє і серцем поета:
мати пару, жити в мирі та злагоді, пройти з чистим серцем разом «тяжку
дорогу» й не розгубити свого кохання.
Незрячі про'зрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита.
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики, А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи.
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.
Коментар
Т.
Шевченко завжди замислювався над тим, яким же має бути майбутнє
суспільство. Звернувся до біблійної книги пророка Ісаії і знайшов там
думки, картини, співзвучні його власним. Тільки він розставив свої
акценти: рай буде тоді, коли «святая на землю правда прилетить», а
щасливе життя настане для «утомлених рук», які раніше були «кайданами
куті». У ті омріяні часи «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста».
Настане оновлення і в житті, і в природі. Багато образів цієї поезії
мають і конкретне, і символічне значення, наприклад, «прорветься чюво,
як вода», «дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться»,
«потечуть веселі ріки» та ін.
Т.
Шевченко завжди замислювався над тим, яким же має бути майбутнє
суспільство. Звернувся до біблійної книги пророка Ісаії і знайшов там
думки, картини, співзвучні його власним. Тільки він розставив свої
акценти: рай буде тоді, коли «святая на землю правда прилетить», а
щасливе життя настане для «утомлених рук», які раніше були «кайданами
куті».
У ті омріяні часи «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста».
Настане оновлення і в житті, і в природі. Багато образів цієї поезії
мають і конкретне, і символічне значення, наприклад, «прорветься чюво,
як вода», «дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться»,
«потечуть веселі ріки» та ін.
Край дороги стоїть висока тополя. Хто не йде — дивується, звідки вона взялася.
Полюбила чорнобрива дівчина козака, а він пішов на війну та й не
повернувся. Коли б знала дівчина, що так станеться, не любила б, у садок
до милого не ходила 6.
Тепер ходить по світу сиротою, ніщо їй не
миле. Пройшов рік, другий, мати не питає, чому дівчина журиться, а
потихеньку сватає за сивого та багатого. Дівчина не хоче йти за нелюба.
Вона приходить до ворожки дізнатися про свою долю. Бабуся дала їй зілля,
звеліла піти до криниці, умитися водою, випити трохи зілля й бігти не
обертаючись. Потім випити зілля ще на тому місці, де зустрічалися. Якщо
козак не приїде, треба випити втретє, тільки не хреститися.
Дівчина так усе й зробила. Козак не приїхав, а вона перетворилася на струнку тополю.
Коментар
У
баладі Т. Шевченка використана народна легенда про перетворення дівчини
на тополю через нещасливе кохання. Поет оспівав вірність та відданість
дівчини, щирість почуттів, які не дозволяють їй поєднати свою долю з
нелюбим, хоч і багатим чоловіком.
Було колись в Україні, що
запорожці панували, добуваючи славу та свободу. Тепер минули ті часи,
тільки вітер нишком у полі з вітром говорить про волю.
Було колись добре жити на Вкраїні, згадаєш — і серце спочине.
Чорна хмара вкриває небо й сонце. Синє море звірюкою стогне і виє.
Козаки на байдаках виходять у море погуляти. Хвилі кругом як ті гори, а
козакам того тільки й треба, пливуть собі та співають. Попереду отаман
веде, куди знає. Закрутив чорні вуса, підняв шапку — човни стали. І
подає команду — рушати до самого Царграду, до султана в гості. Козаки
готові, отаман дякує їм. Синє море кипить, а пан-отаман знову походжає
та на хвилю поглядає.
Коментар
Козаки здавна славилися своїми морськими
походами, своєю кмітливістю та винахідливістю в них. Вони визволяли із
полону братів християн, били ворогів, брали велику здобич.
Згадка
про минулу славу, відважних та мудрих отаманів повинна була б пробудити
в сучасників поета й нащадків прагнення до боротьби за волю й
незалежність, мужність та рішучість у двобої з ворогами.
Сидить козак на розпутті, грає та співає про козацьку славу. Навкруг нього зібралася громада.
Зажурилася Україна, бо ніхто її не рятує; козацтво гине, віру запродано, як галич (галки) поле криють ляхи, уніати.
Прокочуються козацькі повстання Наливайка, Кравчини, Павлюги. А це обізвався Тарас Трясило, орел сизий.
Вже не три дні, не три ночі б'ється Трясило, ізнемігся, а поляки на чолі з Конецпольським радіють, бенкетують.
Тарас зібрав козаків на раду. Вирішили, що наступати будуть вночі.
Як зійшов місяць, ревнули гармати. Розпочалася велика битва — полягли
всі ляшки-панки.
Над річкою, в чистім полі могила чорніє. Де кров
текла козацькая, трава зеленіє. Згадає козак гетьманщину та й заплаче.
Слухають люди кобзаря, сльози втирають. А кобзар тут же з журби як
заграє веселої, щоб із ворогів покепкувати.
Коментар
В основі поеми — історична подія —розгром
повсталими козаками на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом польського
війська гетьмана С. Конецпольського. Зображення й поетичне осмислення
історичного факту подається в обрамленні — як зустріч із кобзарем, який
співає історичні пісні й думи, натякаючи сучасникам та нащадкам про
негідність боротьби за свою волю.