Росте тополя край дороги «Стан високий, лист широкий...» Хто не йде мимо, той звертає увагу:
«Чумак іде подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі».
Люди дивуються: чому тополя одна серед поля, хто її посадив? Вигляд самотньої тополі наводить сум на подорожніх.
Автор розповідає трагічну історію. Чорнобрива дівчина полюбила молодого козака, а той пішов на війну, та й загинув.
«Якби знала, що загине,— Була б не пустила».
Ніхто не знає, що йому судилося на віку.
А дівочий вік такий короткий:
«До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють...»
Пригадує дівчина, як ходив до неї козак, як жалів її. Вона його любила та серцем відчувала, що щось має статись:
« Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло».
Коли поїхав козак на війну, дівчині й світ білий став не милий. І соловейко не так співає, і сонечко не так світить:
«Без милого батько,
мати — Як чужії люде».
Пройшли роки, а хлопець не повертався. Дівчина з туги марніла, а
мати потай домовлялася видати її заміж за іншого, «за старого,
багатого». Дівчина йде до знахарки, щоб дізнатися про свою долю. Та дає
їй зілля й посилає до криниці, де й відбувається чарування:
Буря на Дніпрі. Горами зіймаються величезні хвилі, гнуться під
поривами шаленого вітру високі верби. А на березі, біля гаю, щось біле
блукає, схоже на русалку. Ні, то не русалка, а дівчина, що її ворожка
зробила причинною, аби менше сумувала за молодим козаком. Торік він
пішов у похід, обіцяв повернутися, та чомусь не їхав. Дівчина-сирота
щиро полюбила козака і побивалася за ним, не знаючи, чи він живий, чи,
може загинув; чи кохає її, чи знайшов собі іншу.
Так вона ходила берегом, а тим часом з води повиринали русалки і залоскотали причинну.
Вранці з діброви виїхав козак, кінь його вороненький ледве ступав,
спотикався. Доїхав до того дуба, де розлучився з коханою дівчиною, і
побачив її:
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши.
Моя сизокрила!
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!
Невдовзі проходили там дівчата, що йшли в поле жати. Побачили коня і
козака з дівчиною, думали, що вони сплять, і хотіли їх злякати, але
зрозуміли, що ті мертві,— і втекли.
Козака і дівчину, як сиріт, поховали громадою. Насипали край дороги
дві могили в житі, посадили над козацькою могилою явір та ялину, а над
дівчиною — червону калину. На гілках співають птахи, поки зійде місяць і
повиходять з Дніпра русалки.
Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро
радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі
— чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою
Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине
від горя її стара мати.
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало
серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не
занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та
вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі
вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині,
якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити
«московкою».
Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не
звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують
односельчани.
Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.
Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків.
Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:
Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З
малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати —
чужі люде, Тяжко з ними жити!
Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок
сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко
плакала, кляла свою долю.
Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч,
він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він
загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.
Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.
II
Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:
Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками.
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку»,
але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє
Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть
поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.
Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати.
Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі
з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською
оселею.
Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє
дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані
її батьки вже не чули того осуду.
У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:
Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!
Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і
соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не
соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.
III
Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь
притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо,
піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в
цім світі?
А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях
йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий
жахливий, що може часом приснитись.
За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну
заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках —
ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка
спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу.
Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на
отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом
ночувала з дитиною під тином.
Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор
просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й
люди:
Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.
Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її.
Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще
мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона
питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти.
Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала.
Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на
нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не
стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть
сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина
Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.
IV
Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у
неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов
оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши
від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій
вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той
хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи
подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся
свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!» Вражена
такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на
все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не
кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був
вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх
забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то
й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена
побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.
Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі.
Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку
можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у
якого немає ані батька, ані матері.
V
Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький
поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто
бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я:
Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!
їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із
сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і
одвернувся, бо впізнав свого сина...
Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.
КАТЕРИНА | Просмотров:525 | Добавил:admin | Дата:04.04.2011
ІВАН ПІДКОВА
(Поема)
1
Поет оспівує козацькі часи в Україні. Запорожці вміли воювати,
добувати славу і волю. Від тієї слави лишилися тільки високі могили, що
«про волю нишком в полі з вітрами говорять». Та згадка про ті славні
часи, може, заспокоїть серце.
II
На тлі бурного моря зображено велич, силу й рішучість запорожців та
їх отамана. Запорожці, завзяті й сміливі вояки, вирушають у морський
похід до Царграду, столиці султанської Туреччини:
А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне
молька в роті; Поглядає сюди—туди — Де—де буть роботі? Закрутивши чорні
уси, За ухо чуприну, Підняв шапку — човни стали. «Нехай ворог гине!»
Дія відбувається в XVII столітті в козацькій слободі поблизу Чигирина.
Акт перший
Хома Кичатий, багатий козацький сотник, має єдину дочку Галю.
Прагнучи ще більшого багатства і пошани, він просить свою молоду
ключницю Стеху умовити Галю піти за багатого старого чигиринського
полковника Молочая. За цю послугу Хома обіцяє Стесі одружитися з нею.
Хитра Стеха згоджується допомагати Хомі і переконати Галю, що старий
чоловік кращий за молодого, бо буде в усьому догоджати і коритися жінці.
Стеха питається у Хоми дозволу після розмови з Галею піти на вечорниці, і він дозволяє.
Хома, замислившись насамоті, сміється з довірливої Стехи, яку він
ніколи не візьме за дружину, бо «Женись не на чорних бровах, не на карих
очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем».
Хома попереджає дочку про прихід старостів. Галя радіє, гадаючи, що
вони будуть від її коханого, молодого хорунжого Назара Стодолі. Хома
сподівається, що якщо обдурена ним дочка вже подасть рушники, то потім
її вже можна буде умовити, аби тільки не прийшов Назар.
«А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж моя дитина, моє
добро, слідовательно, моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я цар
її».
Прийшли старости, почалося сватання, Галя подала рушники, старости і батько випили за здоров'я молодих.
Аж тут з'явилися колядники і з ними Назар та його друг Гнат.
Побачивши сватів, Назар зрозумів, чому саме в цей час полковник послав
його з грамотами в Гуляй—Поле.
Назар Стодоля називає Хому «дітопродавцем», адже той обіцяв віддати
Галю за нього. Він докоряє сотникові, нагадуючи, як колись врятував
того від ножа гайдамаки, як Хома називав його сином.
Почувши від батька, що її просватали не за Назара, а за
чигиринського полковника, Галя зомліла. Прийшовши до тями, вона
клянеться коханому, що нічого не знала про наміри батька. Суперечка між
Назаром і сотником, який починає глузувати з молодого козака,
закінчується тим, що Назар хапає Хому за горло. Галя кидається між ними,
і Назар опускає руки.
Не втрачаючи надії, Назар падає на коліна перед Кичатим, просить у
нього пробачення, благаючи не губити його та Галю. Галя приєднується до
благань Назара, та даремно — Хома нічого не хоче чути.
Звертаючись до коханої, Назар промовляє: «Бідна, бідна! В тебе нема
батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє,
пташечко моя безприютна. А я ще бідніший тебе: у мене й ката нема,
нікому і зарізати!..»
Потім цілує Галю, а вона обіймає і цілує його, Назар просить
старостів переказати полковнику все, що вони бачили й чули. Він обіцяє
Галі, що знайде правду і повернеться до неї.
Акт другий
Події розгортаються у чепурній прибраній хаті Мотовилихи, до якої молодь збирається на вечорниці.
Господиня, прибираючи в хаті, згадала свої молоді літа, а потім
стала осуджувати Хому Кичатого, що взяв у ключниці молоду вертляву
Сте-ху, яка так і липне до козаків; дочку ж свою вирішив зробити
полковницею, хоча її любить такий гарний завзятий козак — Назар Стодоля.
До хати завітали Гнат з Назаром. Хазяйка вийшла з хати, залишивши
друзів наодинці.
Гнат намагався розважити Назара дотепним словом, та той зовсім
занепав духом. Раптом він підвівся і сказав, що поїде до Чигирина і уб'є
полковника, якщо той не відступиться від Галі. Гнат порадив товаришеві
краще викрасти дівчину, підкупивши для цього Стеху.
Друзі домовились, що Гнат із кіньми чекатиме закоханих біля старої
корчми. Звідти їм треба їхати до Запорожжя, де «сам гетьман не більший
од чабана», тим більше, що Назар не виписався з запорізьких козаків.
До хати увійшла Стеха. Гнат із хазяйкою вийшли закликати на
вечорниці кобзаря, а Назар дав Стесі гроші і пообіцяв подарувати ще й
плахту, якщо вона викличе до нього Галю. Стеха погодилась.
Повертаються Гнат і хазяйка, приходять молодь і музиканти.
Розпочинаються вечорниці. Гнат трохи потанцював і попрощався,
привселюдно поцілувавши Стеху. Стеха танцювала з козаками, співала.
Потім на прохання молоді кобзар почав розказувати казку про страшну
турецьку царицю. Але Стеха не дослухала казки, бо побилася об заклад з
козаками, що вночі піде до старої корчми і принесе звідти цеглинку або
кахлю. Вона виходить, танці тривають.
Акт третій
Стеха біля розваленої корчми зустрілася з Назаром і Галею. Ті
попросили її подивитись, чи немає Гната з кіньми. Але Стеха, перш ніж
бігти, відломила від печі кахлю, сказавши, що це від вовків.
Галя з Назаром залишаються в корчмі чекати Гната. Назар кинув на
сніг кирею і посадив на неї дівчину, щоб зігріти їй ноги, надів на них
власну шапку. Закохані говорять про своє кохання. Галя каже, що
молитиметься за свого батька, навіть якщо він проклене її за втечу з
дому.
Назар розповідає про свій намір відразу по приїзді до козацького
міста Кодака обвінчатися з Галею, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Але
дівчина мучиться сумнівами, бо вона любить батька, їй шкода його
покидати.
Галя згадує страшні розповіді няньки про ту зловісну корчму. Колись
тут було вбито запорозького старшину, потім на цьому місці Богдан
Хмельницький зустрічав труну зі своїм загиблим на війні сином Тимішем,
пізніше у корчмі вирізали євреїв, і відтоді в ній нібито живуть привиди
померлих.
Галя боїться, і Назар заспокоює дівчину. Вона дає йому весільну
хустку, яку взяла з собою, щоб пов'язати нареченого на весіллі. Закохані
любо розмовляють, цілуються, а тим часом до корчми підкрадаються Хома
Кичатий з челяддю і Стеха.
Назар вихопив шаблю, і сотникова челядь побоялась до нього
підступитися. Починається бій на шаблях між Назаром і Кичатим. Галя
падає між ними на коліна. Хома хоче схопити дочку, Назар боронить її, аж
тут ззаду на нього нападають сотникові слуги і скручують йому руки.
Галя благає батька не вбивати коханого:
«Тату, тату, кате мій! Я розірву тебе,— я день і ніч плекатимусь на
тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай
його. Я за полковника піду...»
Коли Галя зомліла, челядь зв'язала Назара. Зав'язавши йому хусткою рота, козака кинули на снігу у поживу вовкам.
Аж тут нагодився Гнат, схопив сотника за груди і замірився на нього
шаблею. Однак Хома нагадав йому про козацький звичай: якщо козак вбиває
козака, то його ховають живим разом із вбитим. Гната це не зупинило, і
він націлився пістолетом у сотника. Тоді Назар, якого Галя вже встигла
розв'язати, зупинив друга, умовляючи не занапастити душу, бо Хома не
вартий того. Кичатого відпустили. Він упав на коліна перед Назаром і
просив пробачити за все скоєне. Щиро розкаявся і хотів спокутувати свої
гріхи — піти у ченці, залишивши все своє добро дочці і Назару.
Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного
своя доля і свій «шлях широкий»: хто зводить кам'яні мури, хто руйнує,
хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто
потайки «гострить ніж на брата». Лицемір удає з себе тихого та
богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь
«запустити пазурі в печінки». Інший будує розкішні храми і вихваляється
своєю любов'ю до «отечества», з якого між тим «кров, як воду, точить».
Але всі мовчать, «як ягнята», наче так і треба, бо немає Бога на
небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та
даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і
бідні і багаті — люди, «Адамові діти».
Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з
бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого.
Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він — за нею слідом.
Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він
прилітатиме до України тільки на розмову:
Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть.
Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина «повитої красою» країни, яка
Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає!
Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї
Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його,
бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю
на панщині жне.
Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і
не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не
має, розважаючись з іншою.
Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й
бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.
У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на
краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на
її сльози і убогість.
Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру),
де кругом «бори та болота», а людей немає. Та ось стало чути, як десь
під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити
на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони
видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).
Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і
затаврований, закутий в кайдани революціонер, «цар волі», що мужньо
переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей:
А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не
ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди
вийдуть!
І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над
шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі,
вишукуються муштровані солдати—москалі.
Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь «церкви, та
палати, та пани пузаті». На честь царя Миколи І тут влаштовано парад.
Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські
палати.
Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею:
...аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Оповідач дивується, що поети —«віршомази» порівнювали це жалюгідне створіння з богинею.
За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб:
...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.
Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той —
нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити
меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.
Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян:
«Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!»
Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був
вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті
дуже дорогою ціною:
Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської — І без ножа...
На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому
— стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що «розпинав нашу Україну») від
Катерини II (яка «доконала вдову сиротину»).
Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на
козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці
замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців,
щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій «новій рясі» багаті
церкви та палати.
Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди
тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що
поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися
рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку
Україну.
Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там
сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на
москалів.
А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився
безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався
оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся.
Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся.
Так закінчився цей надзвичайний «сон» — диво, що сниться тільки «юродивим та п'яницям».
Злі сусіди запалили хату у свого сусіди, нагрілись, але залишили
тліти іскру, яка стала згасати. Ці злі сусіди — німці, які роз'єднали
велику слов'янську сім'ю і призвели до усобиць між братами. Вороги
поневолили сусідні народи, загарбавши їхні землі.
Але серед слов'янства з'явився пророк, покликаний з'єднати
слов'янські народи, засвітити «світоч правди, волі» з тієї іскри
братства, що вже дотлівала на попелищі. Цей пророк — Павло Шафарик,
чеський історик, видатний діяч чеського і словацького Відродження, який
проголосив ідею єдності слов'ян. Йому й присвятив Шевченко розповідь про
ще одного славного чеха — Яна Гуса.
Безмежна влада Папи Римського як судді, законодавця і
священнослужителя завдала чимало лиха і страждань народам багатьох
країн. І тоді Ян Гус вирішив викрити Папу. Під час проповіді у
Віфліємській каплиці в Празі він гостро критикував Папу та його посіпак —
ченців усіх рангів
і розірвав папську буллу, що надавала відпущення гріхів кожному,
хто мав гроші. Іріхи відпускалися навіть п'яній повії, котра на нечесно
зароблені гроші купила собі буллу. Чесні ж люди, якщо вони були бідні,
не могли здобути відпущення гріхів. Самі ж католицькі ченці поводилися,
як розбійники, злодії і розпусники — грабували народ, пускали по світу
байстрят.
Чутка про сміливий вчинок Гуса дійшла до Ватикану і Авіньйона — до
обох тодішніх папських столиць. Ченці, які весь час гризлися за
кардинальську митру, об'єдналися проти Яна Гуса.
У Констанці зібрали собор, на який з'їхалося багато ченців,
прелатів та вельмож. Туди було викликано й Гуса. Прихильники його не
пускали в Констанцу свого ватажка, сам він вирішив довести свою правду і
пішов на собор:
Мов кедр серед поля Ливанського,— у кайданах Став Гус перед ними! І
окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали
Мученика.
Вороги Гуса не дали йому сказати на суді жодного слова, визнали єретиком (боговідступником) і присудили до спалення на вогнищі.
Вранці наступного дня мужнього чеха у кайданах привели на аутодафе.
Ян Гус молився за людей, і голос його бринів, аж поки праведного не
вкрило димом і він замовк.
Коли вогонь погас, вітром розвіяло попіл, і прості люди побачили на
папській тіарі червоного змія. А ченці, співаючи молитви, розійшлися по
трапезних святкувати свою перемогу.
Зійшлися чехи, взяли землі з—під вогнища і пішли з нею в Прагу.
Ченці осудили і спалили Яна Гуса, та не спалили Божого слова. Не
знали вони, що замість гуся (Яна Гуса) вилетить з—за хмари орел і
розклює папську тіару. Той орел — Ян Жижка, національний герой Чехії,
видатний діяч революційного руху гуситів — прихильників Гуса. Він
«махнув булавою», піднявши народне повстання проти гнобителів.
Через село Суботів летіли і сіли на хресті старої церкви три білі
пташки — три людські душі, що їх через гріхи святий Петро не пускає у
рай:
Бо так сказав Петрові Бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох».
І
Перша душа, що бувши людиною звалася Прісею. Вона народилась і
виросла у селі Суботові, де тоді мешкала сім'я Богдана Хмельницього. Всі
любили гарну й привітну дівчинку. Пріся гралася з Юрком-гетьманенком,
сам гетьман носив її на руках. А як виросла, до неї стали свататись, і
вона вже готувала рушники для старостів. Та одного разу пішла по воду і
перейшла з повними відрами дорогу Богданові Хмельницькому, як він їхав
присягати Москві. За це її не пускають у рай.
II
Друга душа згадує про події, що відбулися після того, як петровське
військо штурмом взяло Батурин — резиденцію українських гетьманів. Тоді
було вбито полковника Чечеля, соратника Мазепи, і вирізано майже всіх
городян, в тому числі челядь гетьмана:
Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних... Коло мене і
сестре і мати Зарізані, обнявшися. Зо мною лежали; І насилу—то, насилу
Мене одірвали Од матері неживої.
Дівчинку не вбили, а віддали москалям для розваги, та вона втекла і
сховалася на пожарищі. Коли дівча несло воду, цар Петро І, що якраз
повертався з—під Полтави, попросив її напоїти коня. За те, що напоїла
царевого коня, її душу не пускають у рай.
III
Третя душа карається за те, що коли була немовлям, посміхнулась
цариці — лютому ворогу України Катерині II, яка подорожувала Дніпром,
пливучи на золотій галері до Канева.
Душі полетіли в ліс на нічліг.
Три ворони
На місце розкопок прилетіли три ворони, які є уособленням зла в
історичній долі трьох народів — українського, польського і російського.
Одна ворона хвалилась, що накоїла лиха більше за інших, бо вона
спалила Батурин, загатила Сулу козацькими старшинами (покарання Петром І
спільників Мазепи), знищила силу козаків у війні зі Швецією, на
будуванні Петербурга, фортець і Ладозького каналу, задушила в тюрмі
славного Полуботка.
Друга ворона розповіла, що допомагала польським магнатам,
Радзівіллу та Потоцькому, які брали участь у повстанні проти царату, а
потім зрадили свій народі втекли в Париж. Своїми підступними діями вони
...розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту...
Третя ворона вихвалялась тим, що передушила шість тисяч душ на
будівництві залізниці Петербург — Москва, добре служила московським
царям — Мучителю (Івану Грозному) та Петру І, перетворила селян на
кріпаків, розвела страшну силу «дворянства в мундирах» (чиновників).
Три лірники
Три лірники—каліки йшли в Суботів співати людям про Богдана, про
козацькі перемоги під Яссами, під овтими Водами, під Берестечком.
Поки старці спали, почалися розкопки льоху. Хотіли знайти там
скарби, що залишилися від Богдана Хмельницького, а знайшли самі тільки
кістяки. Ісправник, який керував роботами, дуже лютував. Побив козака
Яременка, чия клуня стояла на місці Богданових палат, було побито й
калік— лірників. Мабуть, якби Богдан був живий, то і йому б перепало —
«заголили б у москалі».
Москва розкопала в Суботові лише малий льох, а Великого ж того льоху Ще й не дошукалась.
У неділю на світанку в полі на могилі, мов тополя, похилилась
молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гірко оплакувала свою долю:
Ой тумане, тумане — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану?
Є у неї і батьки, і брат, сама вона багатого роду. Та довелося
покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.
Бідолашна підвелась і, ридаючи, пішла полем, співаючи сумної пісні про
вдову, що втопила своїх синів у Дунаї.
І
На багатому хуторі, у гаї над ставом, жило старе подружжя. Жили
вони у злагоді й достатку. Змалку удвох пасли ягнята, виросли —
побралися. Придбали і хутір, і млин, і добру пасіку, але не мали дітей і
дуже цим журилися.
Сидячи в неділю на призьбі, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що їм боліло:
«А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало...»
Раптом старі почули плач дитини. Вони побігли до перелазу і
побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже
зраділо дитині, як негаданому подарунку долі. Трохим кинувся за кумами,
знайшов їх на радощах аж три пари, і ввечері того ж дня охрестили
дитину, назвавши Марком.
Минув рік. Старі доглядали хлопчика як рідного сина. Аж ось на
хутір прийшла молода, білолиця й чорноброва молодиця проситися до ниху
найми. Настя з Трохимом, порадившись між собою, взяли наймичку, бо їм
самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого
Марка.
Молодиця зраділа, що її беруть, так, «ніби з паном повінчалась».
Встигала все: і у хаті, і надворі, і коло худоби. Та найбільше уваги
приділяла дитині, упадала коло неї, начебто була її мати. Старі
дивувалися з цього і дякували за неї Богові. А Ганна щовечір тайкома
плакала і кляла свою долю. Уранці ж втішалася, бо малий Марко простягав
до неї рученята і звав мамою.
Пройшло чимало літ. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату
дід Трохим. Але «прогуло прокляте лихо, та й заснуло». Марко виріс, став
чумакувати. Старий вирішив оженити сина і порадився з наймичкою. А
Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.
Розпитали, заслали старостів. Старости повернулися з рушниками.
Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке—то Диво запопали!
Зайшла мова про те, коли і де вінчати, як справляти весілля. І
Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя.
Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвірок і мало не
зомліла, тихо шепочучи: «Мати... мати... мати!»
За тиждень готувалися до весілля. Попри благання старого та сльози
Марка, Ганна відмовилася сидіти як мати за весільним столом і пішла на
прошу до Києва. Вона так пояснила Маркові своє рішення:
«Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка... ще й з тебе Сміятися будуть».
Справили пишне весілля. Ау Ганни, як прийшла у Київ, не вистачило
грошей на молебен святій Варварі, і вона найнялася носити воду до
міщанки. На зароблені гроші купила Маркові в печерах святу шапочку, шоб
не боліла голова, а невістці перстень від Варвари. Помолившись
святимулаврі, наймичка повернулась на хутір, де її радо зустріли.
Посадили за стіл, нагодували, розпитали про Київ і поклали відпочити.
Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.
Тричі ходила наймичка в Київ на прошу. Проводжаючи її учетверте, Катерина просила не баритися,
Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.
Після Першої пречистої Трохим сидів собі на призьбі і бавився з
онуками — хлопчиком Карпом та дівчинкою Яринкою. Раптом у двір зайшла
наймичка. Старий з дітьми побігли її зустрічати. А Ганна відразу
спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у відповідь «в
дорозі ще й досі», вона сказала, що нездужає і боїться не дочекатися
його.
З торби витягла гостинці: хрестики, дукачики, намисто, образок
Яринці, коників та соловейка Карпові, Катерині — уже четвертий перстень
святої Варвари, дідові — три освячені свічечки. А собі й Маркові —
нічого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силі. Навіть
півбубличка, що залишились, вона розділила дітям.
Катерина прийняла Ганну як рідну мати: помила їй ноги, посадила
полуднувати, але наймичка не пила й не їла, просила тільки замовити у
церкві молебен за Марка, щоб не захворів і скоріше повертався додому.
Хвору причащали, намагалися всіляко полегшити її стан, та нічого не
допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не відходила від
наймички ні вдень, ні вночі. Ганні дедалі гіршало, і вона щогодини
питалася про Марка.
А Марк, не поспішаючи, їхав додому. Віз усім дорогі подарунки, не
забув і наймичку. Почувши, що Марко вже у дворі, Ганна наказала Катерині
швидше вести його в хату, а сама стала тихо—тихо читати молитву,
дякуючи Богові за те, що діждалась.
Катерина привела Марка до Ганни і на прохання хворої залишила її
удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилась відкрити йому свою
тайну:
«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».
Почувши це признання, Марко зомлів, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.