НАЙМИЧКА
(Поема)
Пролог
У неділю на світанку в полі на могилі, мов тополя, похилилась
молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гірко оплакувала свою долю:
Ой тумане, тумане — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану?
Є у неї і батьки, і брат, сама вона багатого роду. Та довелося
покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.
Бідолашна підвелась і, ридаючи, пішла полем, співаючи сумної пісні про
вдову, що втопила своїх синів у Дунаї.
І
На багатому хуторі, у гаї над ставом, жило старе подружжя. Жили
вони у злагоді й достатку. Змалку удвох пасли ягнята, виросли —
побралися. Придбали і хутір, і млин, і добру пасіку, але не мали дітей і
дуже цим журилися.
Сидячи в неділю на призьбі, Трохим розмовляв з Настею саме про те, що їм боліло:
«А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало...»
Раптом старі почули плач дитини. Вони побігли до перелазу і
побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже
зраділо дитині, як негаданому подарунку долі. Трохим кинувся за кумами,
знайшов їх на радощах аж три пари, і ввечері того ж дня охрестили
дитину, назвавши Марком.
Минув рік. Старі доглядали хлопчика як рідного сина. Аж ось на
хутір прийшла молода, білолиця й чорноброва молодиця проситися до ниху
найми. Настя з Трохимом, порадившись між собою, взяли наймичку, бо їм
самим вже важко було поратися по господарству та ще й виховувати малого
Марка.
Молодиця зраділа, що її беруть, так, «ніби з паном повінчалась».
Встигала все: і у хаті, і надворі, і коло худоби. Та найбільше уваги
приділяла дитині, упадала коло неї, начебто була її мати. Старі
дивувалися з цього і дякували за неї Богові. А Ганна щовечір тайкома
плакала і кляла свою долю. Уранці ж втішалася, бо малий Марко простягав
до неї рученята і звав мамою.
Пройшло чимало літ. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату
дід Трохим. Але «прогуло прокляте лихо, та й заснуло». Марко виріс, став
чумакувати. Старий вирішив оженити сина і порадився з наймичкою. А
Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.
Розпитали, заслали старостів. Старости повернулися з рушниками.
Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке—то Диво запопали!
Зайшла мова про те, коли і де вінчати, як справляти весілля. І
Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя.
Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвірок і мало не
зомліла, тихо шепочучи: «Мати... мати... мати!»
За тиждень готувалися до весілля. Попри благання старого та сльози
Марка, Ганна відмовилася сидіти як мати за весільним столом і пішла на
прошу до Києва. Вона так пояснила Маркові своє рішення:
«Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка... ще й з тебе Сміятися будуть».
Справили пишне весілля. Ау Ганни, як прийшла у Київ, не вистачило
грошей на молебен святій Варварі, і вона найнялася носити воду до
міщанки. На зароблені гроші купила Маркові в печерах святу шапочку, шоб
не боліла голова, а невістці перстень від Варвари. Помолившись
святимулаврі, наймичка повернулась на хутір, де її радо зустріли.
Посадили за стіл, нагодували, розпитали про Київ і поклали відпочити.
Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.
Тричі ходила наймичка в Київ на прошу. Проводжаючи її учетверте, Катерина просила не баритися,
Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.
Після Першої пречистої Трохим сидів собі на призьбі і бавився з
онуками — хлопчиком Карпом та дівчинкою Яринкою. Раптом у двір зайшла
наймичка. Старий з дітьми побігли її зустрічати. А Ганна відразу
спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у відповідь «в
дорозі ще й досі», вона сказала, що нездужає і боїться не дочекатися
його.
З торби витягла гостинці: хрестики, дукачики, намисто, образок
Яринці, коників та соловейка Карпові, Катерині — уже четвертий перстень
святої Варвари, дідові — три освячені свічечки. А собі й Маркові —
нічого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силі. Навіть
півбубличка, що залишились, вона розділила дітям.
Катерина прийняла Ганну як рідну мати: помила їй ноги, посадила
полуднувати, але наймичка не пила й не їла, просила тільки замовити у
церкві молебен за Марка, щоб не захворів і скоріше повертався додому.
Хвору причащали, намагалися всіляко полегшити її стан, та нічого не
допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не відходила від
наймички ні вдень, ні вночі. Ганні дедалі гіршало, і вона щогодини
питалася про Марка.
А Марк, не поспішаючи, їхав додому. Віз усім дорогі подарунки, не
забув і наймичку. Почувши, що Марко вже у дворі, Ганна наказала Катерині
швидше вести його в хату, а сама стала тихо—тихо читати молитву,
дякуючи Богові за те, що діждалась.
Катерина привела Марка до Ганни і на прохання хворої залишила її
удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилась відкрити йому свою
тайну:
«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».
Почувши це признання, Марко зомлів, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.