Весною 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М.
Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного
антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і
вступає в цю організацію. Братство виникло в річищі західноєвропейських
визвольних рухів (так званої «Молодої Європи») та слов'янського
національного відродження. Його метою було пробудження національної
самосвідомості українського народу через освіту в національному та
християнсько-євангельському дусі; ліквідація кріпацтва й запровадження
демократичних свобод; створення федерації (власне конфедерації) рівних
слов'янських народів. Твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив
на програмні документи братства. У березні 1847 р. братство було
розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 p., а
17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III
відділу «Імператорської Його Величності Канцелярії», тобто охранки.
Твори періоду «трьох літ» написані рукою зрілого майстра. Це час
усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному,
національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали
масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України,
болісно шукаючи ті зламні моменти, що призвели до повної втрати
самостійності й перетворення на колонію. Тверда віра в могутній вплив
поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну
позицію, неодмінну зверненість його до читача, ораторський характер
стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний
друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ
суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає соціально більш
конкретним і аналітичним, ніж раніше. У творах періоду «трьох літ»
політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним
формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної
сатири, інвективи, викривального монологу, до образів найширших художніх
узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску. Його революційні
поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І
водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних
поемах, воно — і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво
суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних
«втручаннях» у розповідь. Саме «образ автора» в політичній поезії
Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не
стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета —
присуд дійсності, яку художньо «моделює» поет, а предмет зображення — не
людські характери та їхня психологія, а соціально-політичний «стан
речей», типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.
У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе
знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у
християнській традиції — провісник, носій слова божого; і тим
страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною
метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може
змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі
за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в
непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова — на власне слово,
яке пробудить націю («Чигрине, Чигрине...») — мотив, що набув нового,
дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній
поемі-посланні «І мертвим, і живим...»
Іншу іпостась ліричного героя — уже не в трагічній постаті
юродивого, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному
вступі до «Гайдамаків», маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому
епізоді поеми «Сон (У всякого своя доля)»— ліричного памфлету, першого
твору політичної сатири,— і в творчості Шевченка, і в новій українській
літературі,— сатири, спрямованої проти соціального й національного
гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього
соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви, проти
рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського
суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала
принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії.
У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій
кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично.
Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками
світової літератури.
«Сон» як політичний памфлет був підготовлений усім попереднім
розвитком автора «Кобзаря». Написанню поеми сприяло засвоєння традицій
української сатиричної літератури, народного гумору, бурлеску, пародії,
сатиричної творчості Гоголя (є певний зв'язок між гоголівським гротеском
і фантастично-гротесковими образами «комедії»), російської волелюбної
поезії (Пушкін, Лермонтов, декабристи, анонімні антицаристські твори, що
поширювалися в списках). На образах поеми позначилося також знайомство
Шевченка з поемами А. Міцкевича «Дзяди» і, можливо, Г. Гейне «Німеччина.
Зимова казка». Та надихала його насамперед тогочасна дійсність.
«Возвратясь в Малороссию...— відповідав він на допиті у III відділі,— я
увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и
экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и
правительства».
Сюжетно-композиційний кістяк поеми — фантастичний політ оповідача
вві сні над просторами Росії в пошуках «раю» в імперії Миколи І. Поет
малює узагальнені до символу викривальні картини покріпаченої України
(«опухла дитина, голоднее мре, а мати пшеницю на панщині жне»),
сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного
«царя волі», художньо ототожненого з Христом, розіп'ятим між двома
розбійниками). У цих фрагментах партія ліричного героя-розповідача
набуває трагедійної тональності образу юродивого. Описові фрагменти
змінюються монологами-інвективамй ліричного героя. Із сибірського
епізоду слово забирає ліричний оповідач з властивим йому ліричним
звертанням до персонажів. Гротескно-фантастичне перетворення образів у
сцені балу в палаці засвідчує перевагу ліричного начала; це стосується й
містичної, на перший погляд, сцени коло пам'ятника Петру І —
сцени-зародка майбутньої містерії «Великий льох». Однак «містика» у
Шевченка позбавлена ірраціональності й жаху: душі загублених царем на
будівництві Петербурга українських козаків і гетьмана Полуботка, в
образі фольклорно традиційних білих пташок, мають засвідчити тяжкий
злочин самодержця. Інвектива злочинцям Петру І і Катерині II є
продовженням історіософської теми «Розритої могили» та «Чигрине,
Чигрине...», транспонованої у містерійний вимір. У поемі «Сон» Шевченко
вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму
соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших
виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина
й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і
його поплічники (сцени в палаці). Це суспільно пасивний загал
(«недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли
служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України —
винищення на канальних роботах козацьких полків — квіту народу; розправа
над П. Полуботком, що зображений як ідеальний захисник України та
мученик за її волю.
Глибоких соціально-політичних узагальнень досягає поет у сценах у
царському палаці. Це — «висока карикатура» політично-філософського
наповнення. Поет викриває не тільки Миколу І, а й самий принцип
самодержавства як брутального й необмеженого законом самовладдя. Так,
гротескова сцена «генерального мордобиття» (І. Франко) — це сатиричний
символ державної «механіки» царизму, своєрідна політична метафора, що
образно унаочнювала ієрархію насильства, на якому трималася царська
влада. Кінцевий гротесковий епізод поеми, в якому від безглуздого крику
царя зникає під землю його «челядь», а він залишається один — безсилий і
смішний,— сатиричний символ, що розкриває примарність злої сили
царизму. Такої інтелектуальної насиченості, високої ідейності, глибини
соціально-філософської думки до Шевченка українська література ще не
знала.
Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий
льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища
минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові
належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки,
слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії
персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ;
злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського,
російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників.
Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент
містеріальної кульмінації — повідомлення української ворони про
народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного
провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно
поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі
сконцентровано історіософію Шевченка — його погляд на трагічно-зламні
моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню
позицію,— тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й
руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації,
яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу — цього
справжнього скарбу Великого льоху.
Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність,
створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в його
політичних поезіях — «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний яр»,
«Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є
ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових
інвективах і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне,
думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє
викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.
Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів
світової політичної поезії — інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет
осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за
свободу. Та змістом лірична поема виходить за локальні межі теми
«кавказької війни». У ній, як і в поемі «Сон», сатирик викриває всю
соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й
збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими
народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії.
Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною
офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною
забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує
ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з
самодержавством. «Кавказ»,— писав І. Франко,— се огниста інвектива проти
«темного царства» зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще
свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого
поета» [26, 137]. У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової
сатири як сатири переважно ліричної, з властивими щ взаємопереходами
ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого
пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і
зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми
9.
Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його
посланні «І мертвим, і живим...» (1845), адресованому «землякам» —
українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його
насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів,
нещирість їхнього «патріотизму» та небажання знати ту реальну криваву
ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в
творі підпорядковано позитивному завданню — спонукати адресатів
послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира.
Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності
необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників,
що призводила до страшних соціальних конфліктів,— поет намагається
пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх
селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи
реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж
була національна злагода за умови демократизації суспільства,— тільки
таким чином можливе досягнення соціального, політичного й національного
визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці
засади — нове слово не тільки в українській літературі, айв усій
суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу,
Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а
боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою
верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета: полеміку за обидві
сторони (автора й сатиричного адресата) провадить сам «власне автор» у
діалогізованому іронічному чи й саркастичному монолозі, де чужа позиція й
чужа мова пародійно переакцентовуються. Нестримний плин почуттів із
контрастним чергуванням тональностей (сум, іронія, інвектива, сарказм,
погроза, благання) виражений завдяки поліметрії та чергуванню віршових
інтонацій (наспівної, ораторської, говірної). Недаремно П. Куліш у своїх
спогадах порівнював ці полум'яні поетичні творіння часу «трьох літ» з
«гуком воскресло! труби архангела», а їх автора вважав національним
пророком,— такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало
спричинилося до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського
братства.
Пройняті духом заперечення існуючого ладу такі перлини громадянської
лірики Шевченка, як «Холодний яр», «Чигрине, Чигрине», «Гоголю»,
«Давидові псалми», «Три літа», «Як умру, то поховайте» та ін. Всі вони є
ліричними творами, в яких поет не просто декларує «готову» думку, а
переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх
порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша «Як умру, то поховайте»
(«Заповіт»)— однієї з вершин світової політичної поезії — є розвиток
думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити
існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство — «сім'ю вольну,
нову». Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту
серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса
поезії Шевченка — нерозривна єдність особистого й громадського, його
ліричного «я» і всенародного «ми». Ця риса властива не тільки політичній
ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи
найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у
віршах «Чого мені тяжко, чого мені нудно» і «Заворожи мені, волхве»
відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в
оточенні («люд навісний»), болісний процес духовного прозрівання.
Так і в «Заповіті», у якому класичний жанр «пам'ятника» (Горацій,
Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднаний із бунтівним закличним
гімном, зверненим до народу, який визволяється,— домінує почуття власної
невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з
невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й
усовіщання різного роду визискувачів та гнобителів і голосно закликати
уярмлених людей до збройного повстання — раз і назавжди змити всю
нечисть із рідної землі. Бунтарство поета сягає небачено далеко,
переходячи крайню для глибоковіруючого християнина (яким усе життя
залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної
землі й не упокоїться, доки рідний народ уярмлений. Це слово — вияв
колосальної душевної сили, безмежного самозречення заради України. Ідеал
«нової, великої, вольної» сім'ї, генетично закладений у колективному
несвідомому мирного хліборобського українського народу (зброя служила
лише для самозахисту), є змістом пророчої візії поета. Біблійна поетика й
лексика служить, як і в посланні «І мертвим, і живим...», «Давидових
псалмах», вираженню громадянської тематики. «Заповіт» став
найпопулярнішою поезією Шевченка; десятки разів покладений на музику,
він перетворився (в музичній інтерпретації Г. П. Гладкого) на
неофіційний національний гімн.
Крім образу ліричного героя — гнівного й скорботного викривача
суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо
образів-характерів. Предмет художнього зображення в них — насамперед
«суспільні обставини», у функції яких виступають фактично й негативні
персонажі (цар, пани-«земляки» тощо). Не належать до категорії
образів-характерів і «вічні» образи, такі як Прометей («Кавказ»), «цар
волі» («Сон»), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема
створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається
до жанру побутової та історичної поеми.
Романтичний образ-характер патріота, борця «за темнії люди» створив
Шевченко в поемі «Єретик» (1845), написаній на сюжет із
національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси
історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його
уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На
відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут
автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу,
присвяченого П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція
виявляється у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних
характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки
численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості
тогочасного читача з боротьбою сучасних йому «єретиків»—борців проти
існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання
слов'янських народів та опору німецькій експансії. Поема з її посвятою
стала найповнішим виявом поглядів Шевченка на слов'янство як сім'ю
рівноправних народів, «дітей старих слов'ян», які мають усвідомити цю
єдність і вкупі вести боротьбу проти колоніальної залежності від різних
«господарів» за своє національне, політичне, соціальне,
релігійно-духовне відродження (подібні погляди поет висловив ще в 1841
р. у «Гайдамаках»).
Ніколи не полишали поета постійний біль і пекучий «національний
сором» за принизливе становище нації («так сміються ж з України
Стороннії люди!»); ніколи не переставав він шукати шляхів визволення. Та
й уся суспільна атмосфера спонукала Шевченка до вироблення власної
позиції у так званому слов'янському питанні: національно-визвольні рухи
народів Європи, співробітництво славістів різних країн, дослідження
історії і культури власних народів, підтримане могутньою хвилею
романтичного світосприйняття й мистецтва тощо. Погляди Шевченка завдяки
демократизмові, федералізмові, піднесенню загальнолюдських і
загальнохристиянських духовних та етико-моральних цінностей протистояли
гаслам російських слов'янофілів (О. Хомякова, К. Аксакова, I.
Киреєвського), заснованих на різко відмінних від української рисах
російської ментальності та панславістській проімперській ідеології.
Поряд із полум'яними поезіями «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине...»,
«Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та іншими поема «Єретик»
суттєво позначилася на формуванні ідеології Кирило-Мефодіївського
братства (хоча остання далеко не в усьому збігалася з Шевченковою).
Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери
соціально-побутових поем з життя українського села — «Наймичка», «Сова»—
та історично-побутової' поеми «Невольник». В образах Ганни
(«Наймичка»), удови («Сова»), Степана, Ярини та її батька («Невольник»)
поет утілив свій (власне народний) ідеал життя «по правді». Його образам
селян властиві органічна моральність, самопожертва, доброта й
непоказний, «тихий» героїзм — не раптового душевного спалаху, а всього
життя. І водночас його позитивні герої — не плід ідеалізації народу.
Поет реалістично типізував у образах своїх «праведниць» (Ганни,
удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал
він знайшов саме в народному середовищі.
У романтичній
фольклорно-пісенній поемі «Сова» (1844) Шевченко змалював і осудив одне з
найстрашніших лих тогочасного народного життя — солдатчину,
запроваджену Катериною II. Героїня поеми — стара наймичка-вдова — жертва
не тільки безжалісної машини самодержавства, а й заможних селян, які
віддали в рекрути замість своїх дітей її єдиного сина. У творі своєрідно
поєднується реалістично зображене соціальне тло з сентиментально
окресленим та романтично ідеалізованим образом героїні, смисл існування
якої сконцентрований на синові. Розв'язка твору — типово романтична.
Образ удови — це образ людини глибокого почуття, усе життя якої —
материнський подвиг. Ще глибшої психологічної індивідуалізації досягає
поет в образі Ганни («Наймичка», 1845). «Змалювання такої постаті з
такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю,
без ходульності і фальшивого пафосу ... як се зробив Шевченко, належить
до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий
доказ геніальності Шевченка»,— писав І. Франко [29, 469]. Ганна
(наймичка в родині хуторян, де виховується її позашлюбний син Марко)
заради щастя сина приховує, що вона його мати. Така неординарна
психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити
образ своєї героїні — й глибину трагізму її життя, й духовну велич її
натури.
«Наймичка» — етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного
реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко
застосовуваний поетом і особливо ясно виявлений у побутових поемах
спосіб розповіді, зітканої з «голосів»", позицій, «чужої мови»
персонажів; «чиста» розповідь від «автора» займає дуже мало місця.
Погляд на події, їх оцінка, формально належні оповідачеві, насправді
природно й непомітно передаються від одного персонажа до іншого, взаємно
висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи.
Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої
були байронічні поеми Пушкіна, повісті Г. Квітки-Основ'яненка) з її
емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до
героїв та до читача), тобто з усіма можливими виявами авторської
співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків — саме поема
«Наймичка», манера викладу якої, на перший погляд, об'єктивна,
позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки
багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції
стосовно героїв, пестливій мові героїні, переданій у згоді з авторською
оцінкою зображеного,— позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи
образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій
етичний ідеал антилюдяному світові «темного царства», ай розкрив
трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.
Період «трьох літ» — роки формування художньої системи зрілого
Шевченка, яку характеризує органічне поєднання реалістичного й
романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення
об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У
ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному
поєднується з романтичним («Сова», «Наймичка», «І мертвим, і живим...»,
«Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні («Великий льох», «Розрита
могила», історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою,
де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками
сентиментального замилування.
Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого
Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Цей метод —
цілісний і водночас «відкритий», тобто це свідоме звертання поета до
різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів
відповідно до тих завдань, які розв'язував. Так, у поемі «Сон»
реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного
буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах
умовно-гротескового, фантастичного плану, пов'язаних із романтичною
традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично
узагальнений, «панорамний» образ «темного царства». Усі ці форми
художнього узагальнення дістали згодом місце в зрілому реалізмі XIX ст.
(Салтиков-Щедрін та ін.). Однак літературно-генетично вони пов'язані з
романтизмом. Типологічно поеми «Сон» та «Великий* льох» близькі до
європейської романтично-сатиричної поеми першої половини XIX ст.
(Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості
Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалізмом, вводячи
в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості,
поглиблюючи психологізм інтроспекції.
Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому «Три літа»
стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його
належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). «За
створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено
рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав:
«Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були
заборонені й Шевченкові книжки.
8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської
фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці
принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.
Лазаревським і С. Левиць-ким, які стали його друзями й допомагали йому
на засланні, а в Орській фортеці — з польськими політичними засланцями
І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив
царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних
«захалявних» зшитків. Наприкінці 1849— на початку 1850 р. він переписав
ці «невільницькі» поезії в саморобні книжечки, які, згодом, зшиті й
переплетені, дістали назву «Малої книжки». В Орській фортеці поет
написав 21 твір.
У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника
до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З
жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові
Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р.— в
укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар'ї. Під час зимівлі
Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція
продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня
повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова
Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він
написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема,
з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка
про наступний обшук і допоміг зберегти «Малу книжку».
23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської
заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до
Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у
середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для
поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був
припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго
до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру,
написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У
Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію
викривальних малюнків «Притча про блудного сина», яка є одним із
найвищих здобутків в світовому мистецтві середини XIX ст. Загалом же
всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу
безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і
начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім
років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі у житті
поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення
А. Маєвський та його наступник І. Усков дещо полегшувало становище
безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.)
друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення.
Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка
з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в
столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського
укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.