ДО


Мисль піднебесну двигчи в самом собі,

Душу в природи безвісти занести,

Гадкою крепков тьми світа розмести,

Житя кончини подружити обі;

Глянути мирно, що ся діє в гробі,

К радощам вдати, істинним ся взнести,

Радость з тугою в лад миленький сплести,

Милость сосвітну пригорнути к собі;



Хто вміє? хто вдасть? — Ум сильний, високий,

Ум, що го вічна доброта повила,

Ум, що го красна природа зростила,

Ум, яких мало, хотя й світ широкий,

Душа, що в грудях твоїх ся з'явила,

Що мене знова з світом подружила.



[1833]

Поза тихий за Дунай


Поза тихий за Дунай,

Де мій сокіл пробував,

Лети, гадко, в чужий край,

Де го туга обгортає.



Неси душу там мою,

Легкокрилий вітроньку,

Руську пісню неси му,

Щиру брата пісеньку.



Тужно, тужно там тобі,

Милий брате рідненький,

Но по студеній зимі

Вітрець дихне тепленький.



Серед лугу край води

Зацвіла калина;

Будь веселий, щаслив ти,

То щаслива й родина.



[Кінець 1833 — початок 1834]

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ


Гадка моя, як буйний весною вітрець,

Зводиться, легким крильцем злітає,

Несесь сторонами в далеч, де отець,

Голубонько сивий, пробуває.

Живе в печалі. Боже! коли б в радості

Вік тихо, весело єму проживати,

В гаразді, здоровлю, в любой солодості

Цвітами щастя житє огортати.

Отче, ох отче! Сли ся мені придало

Дні житя твоєго полином згірчити,

Сли коли око твоє жалем запало,

Сли-м був нещасен серце закервлити,

Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,

Жалем серце бідне моє прозябає,

Твої ноженьки сльозами зливаю,

Ах! прости синові, най не загибає.



[1833]

ТУГА


Крутий берег, по березі трава зелененька,

Серед трави край берега калина червенька.

Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,

Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.

Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,

Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.

Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,

На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.

На темнії ліси гонить та й зворами блудить,

Там горює, униває, тяжко серцем нудить.

Весна одна перецвіла, минула і друга,

Вже і третя засіяла, не минає туга.

І все голуб прилітає, на гілі сідає

І головку к листям тулить, плаче і ридає:

«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?

Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.

Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,

Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.

Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,

Мари — дружба, ліси — хата, гоню за зморами.

А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,

Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.

Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,

Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.

А бодай вас жарким літом дуга випивала,

А зимою студінь люта навік ледом стяла.

Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,

Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.

Щастя моє перебилось, доля вже минула,

Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧОМ



Не згасайте, ясні зори,

Не вій, вітре, зниз Дністра,

Не темнійте, красні звори,

Днесь, Галиче, честь твоя!



Бо хто русин, підлітайте

Соколами на врага!

Жваво в танець, заспівайте

Піснь веселу: гурра-га!



Побарися, облак тьмистий,

Ще годинку, ще постій,

Тобі прийде розповісти

Славний руський з ляхом бій.



Од Бескида 1 аж до моря

Піснь весела загула,

Від запада аж де зоря

Чути голос: гурра-га!



Покрай Дністра, край бистрого

Ясний сокіл там жене,

Ярополка київського

Скоропадний кінь несе.



Гей, хто русин, за ратище,

В крепкі руки меч ясний,

Шпарка стріла най засвище:

Гордий ляше, день не твій!



Не оден ти город красний

Лютим мечем розметав,

Руки не оден нещасний

По родині заломав!



Нині щезла пуста слава,

Скверний розірвавсь вінець,

Сорок восьма крвава справа 2,

Гидний дала ти конець.



Бач, Болеслав гордовитий

Поклоном низеньким впав,

Враг, напасник сановитий,

На чужім коні втікав.



Радость, радость, галичани!

Не загостить більше враг,

Грими, Дністре, шуми, Сяне! 3

Не прискоче вовком лях!



[1834]

ПОГОНЯ


(Після народної казки)



Чи то сокіл пташку жене?

Чи то буря хмару несе?

Чи люта джума летить?

Ні!.. То козак конем садить!



«Гуляй, вороненький, гуляй,

Врага постигай!

Відоб'ємо дівчиноньку,

Пана твоєго сестроньку.



Як прилетиш, поздоровить,

І поплеще, і промовить,

Погодує тя рукою,

Рученькою біленькою,

І напоїть тя водою,

Водонькою студеною.

Гуляй, гуляй на всі сили!

Чрез болота, чрез могили,

Чрез дуброви, через луки!..

Потанцюєм з татарином!

Не нагріюсь вражим сином,

Як попаде в мої руки!

Скоро блисну му шаблею,

Розіллється біс мазею!»

На ту правду забожився...

А зогнувшися дугою,

До коника приложився,

Шпарков полетів стрілою.



Ані єго не спиняє

Рів, ані могила,

Вітром їх перелітає,

Як би мара го носила.



Куди гониш, бісноватий!..

Світ вже смерком почорнів,

Сумненько пугач запів,

Ні там людей, ні там хати!



Блуд ту свище, туман грає,

В густі ліси заведе;

Козак на се не зважає,

Гомонить си та й жене.



Станув, к землі припадає

Послухати, де дуднить,

Знов на верх ся вихопляє,

Бистрим соколом летить.



І щез стрілов в густій мраці,

Дудонь замовчає,

Може, ліг вже де в байраці,

Та й вовк доїдає.



Де-сь поїхав ти, козаче?

Темно, тихо і страшненько,

Часом лиш ворон закряче,

Закряче сумненько.

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНІЄ ЛЬВОВА


(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,

Там стоїть наметець великий, шовковий,

А у тім наметці стоїть стіл тисовий

Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,

Молодці-козаки стоять доокола.

Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,

По всей Україні розсилає вісти…

Військо куренноє в поход виступало,

Ляхи розроняло да Львів обступляло.

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив —

Та й Львів ся поклонив.

На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,

А смерком козаки замок підпалили

Да раненько доокола весь Львів обступили.

Ударили з самопалів — двори погоріли.

А гетьман Хмельницький посли посилав,

Словами промовляв:

«Як будете миритися,

На окуп винесіть три миси червоних,

На окуп виведіть сто коней вороних.

Як будете битися,

Мечами рознесу мури високії,

А кіньми розорю двори біленькії…»

А у Львові рано всі дзвони заграли,

А високі ворота остіжом упали.



1834р.