» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4034

» Статистика

Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » Статьи » 51 » ЧАЙКА

Скорочено

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО

ЧАЙКА

  ...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялися, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...

(З листа).

По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...

Очима до нього сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила. У тій лівій закам'янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.

Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку...

Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімає-ться. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.

Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..

Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Петро — середульший, третій — той Андрійко безталанний. Четверта дочка — Маруся.

Максим у книжках кохався. Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі учитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шукати».

Порозлітались.

Всі троє по наймах... Шлють додому листи — нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на них темними очима, сусіді жаліється: — Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах...

Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?

Аж ось мов буря:

Воля!..

З'їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону,— сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.

— Хоч би ж ви мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?

А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий,— розгорнув він тую книжку, кличе матір:

— Ось сядьте отут коло мене...

Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?..

Так і облили матір сльози:

— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?

— Поїдемо, мамо, учитись.

— І Андрійка берете?

А він скривився, сірома, та ніби в докір:

— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?

— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?

Обізвався старший:

— Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі

будуть учитися, хто хоче, без плати.

Зітхнула:

— Не-е буде цього, діти, мабуть, поки й вашого віку!

— Буде! — аж очі заблищали.

Повинно буть, бо сонце стане

І оскверненну землю спалить!..

Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана,— ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братові злидні не вийшли у люди.

Раніш у хату було не нагляне,— тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:

— Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоїми злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.

— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.

— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!

І почав:

— Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде.

Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму

в острог на казенну пайку не попали!

Аж розсердилася мати:

— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.

Почервонів, розсердився:

— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!

— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.

Пішов.

Пороз'їздились, як і не було.

А як од'їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці,— на стіні малювання.

— Оце вам, мамо, щоб не самі були у хаті. Змалку рідного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька.

Він нас розуму навчає і на стежку ставить.

Осміхнулась мати, розглядає:

— Бач, якого знайшла собі!..

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.

Лежить на холодній печі, стогне. Недужа.

Не дотримав дівер слова — зайшов.

Не розважати чи помогти — суму та жалю нагнати.

— Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.

Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів :

— А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє.

Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.

Стогнучи, обізвалась:

— Хай висить. Не руш!

— Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за нього! Думаєш, подивляться, що стара?

— Дарма! Мені буде, не тобі! Розсердився.

— Тьху на твій розум! Ну, лежи ж! Пішов.

Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:

— Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!

Не чуть, та й не чуть...

Минула зима, прийшла весна, літо проходить. Аж так: пішли чутки — почали людей у тюрми брати.

Болить материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж щось чують — всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».

А дівер ходить поміж людьми, теж серце матері крає:

— Не інакше, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!

Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало рева листя, як грім, прилетіла в село з міста звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»

Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пішов цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.

А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся, та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає — провідайте!

Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.

Вік прожила, по світах не бувала,— на старість довелося...

Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.

Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:

— А що, може, б'є?

— Нівечить і б'є мало не щодня!

Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист,— хотіла якого рубля послати. Побачив — бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»

Грюкнуло в сінях — затремтіла.

— Чого це ти, дочко?

— Він! — Благає:

— Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..

— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з хати піду.

Увійшов п'яний, червоний, світить очима, як скалками:

— З ким ти тут шепочеш?

Побачив — не поздоровкався.

— Ага! — матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? — старці чортові!

— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.

За сакви, за костур:

— Прощавай, дочко, виходь за ворота.

Він:

— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.

Пішла з двору, не оглядаючись.

Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: летить, кричить, плаче:

— Мамо!

Простоволоса, з свіжими синяками.

— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!

— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.

Посідали в степу і наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:

— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік на марне.

Задумалась дочка. Далі заплакала:

— Я вже про це, мамо, не раз думала, дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.

— На те не вважай,— бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.

Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить.

Вив'язала з узлика три срібні карбованці, дає матері.

— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.

— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати, обійдуться мої сини і без його грошей.

— 0, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб... — Не доказала.

Заридала гірко, гірко:

— Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж оде й ви завдаєте жалю та сліз!

Шкода стало: взяла. Іде — печуть її ті три карбованці огнем. Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті три карбованці.— Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...

Гуркотить машина.

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про СИНІР про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і лро Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення,— голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:

— Приїхала в Катеринослав до Петра,— там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його й там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...

— То так і не бачили?

— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе...

— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?

— А Максимка посадили в Києві.

— Теж у тюрму?

— В тюрму ж — не куди.

Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:

— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?

Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась так, ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...

Добре й тут нагодила: із станції прямо на кладовище...

Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам'ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця,— то золота печаль. Сум...

Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим часом подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...

Жінка... сакви на плечах. Марна...

Плаче.

Оступили:

— Що таке? Хто ви, бабусю?

— Ох, діточки мої,— та це ж Мого Андрійка ви тут поховали!

Зашуміли:

— Мати! Мати!

Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.

- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?

Зводить на них заплакані, зацікавлені очі:

— Як се, діти, талант?

Пояснили.

— Маляр був би з нього людям на диво та на радість.

Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.

— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо. Затурбувалась:

— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.

Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.

Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:

— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?

А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:

— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?

Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків — курява, як димок,— всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати — очі засвітять щирістю, та й знову погаснуть. — Боїться.

Помітили. Привітно:

— А що вам, бабусю?

Губи ворушаться — щось каже — не чути.

— Голосніше, бабусю, не чуємо!

Підійшла ближче:

— Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?

— Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними. Одвідувать когось ідете?

— Максимка, сина... Іду, та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що може й не пустять.

— Під слідством?

— Егеж, еге, — під слідством.

— То, мабуть, таки й не пустять.

— Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.

— А звідкіля ж ви, бабусю?

— Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.

Сіла на лавочку.

— Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...

А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала й те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.

— Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з'їв, так з'їв...»

А в неї лежав у скрині срібний карбованець,— збиралася восени хату крити,— пожаліла — не купила. Зітхнула, похитала гірко головою:

— Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.

Витирає очі полою:

— Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недоспала та тії людям мітки пряла...

Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.

Хтось зітхає з глибини:

— Погостювала бабуся в дітей.

— Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..

Задумалась.

Кинулась — бере сакви на плечі:

— Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку...

Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти: найнялась хату мазати... У місті, у євреїв...

На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:

— Отам іще щастя! Тії бідні діти як бур'ян ростуть, та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись, кажу, Хайко»,— це до матері: — «щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить народила, та й покидала, як щенята...

— Прощавайте, діти... Спасибі за раду.

Ґрати...

Повно їх нагнали, повно — сісти нема де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:

Куди вони йдуть.

Там бори гудуть...

А один молоденький безусий — зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі, і чиясь коза...

Кличе:

— Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.

Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома виглядають за ґрати, гомонять:

— Бідна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!

— Та, видко, й не зблизька — одіж якась незнакома.

Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.

— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,— жаліє жвавий хлопчик.

Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами, і півники в городчику, і брат Андрій — вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував... Цілий день як обмарений ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах...

Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у ґрати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до ґрат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу — далі лицем до холодного ґратища як прикипів.

Крикнув на всі груди:

— Мамо!..

Всі аж кинулись од нього.

— Мамо Ковалихо!

Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підійма, як крила, мов до ґрат летіть зривається... Щось говорить — не чути.

Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.

Наставляє проти грудей багнета.

— Мамо! Тікайте од нього, то скажена собака!

Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.

Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.

Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...

Із-за ґрат, як грім:

— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!

Тремтять ґрати.
Категория: ЧАЙКА | Добавил: drakor (11.04.2011)
Просмотров: 323
» Поиск

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz