...Не вперше ти мене питаєш:
чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої
звістки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цілими роками дома не
буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора
увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон
зупинялися, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...
(З листа).
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо
осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає
сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками
чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю
мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на
білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями
заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до нього сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а
на ліву — голову схилила. У тій лівій закам'янів звернутий аркуш
поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав
синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку...
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімає-ться. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє.
Максим — найстарший, Петро — середульший, третій — той Андрійко
безталанний. Четверта дочка — Маруся.
Максим у книжках кохався.
Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з
ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди.
Стали сини зростати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того
чобіт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти...
Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті,
ні коло хати... Хотіли далі учитись, так за що? «Летіть, діти, в світ
долі своєї шукати».
Порозлітались.
Всі троє по наймах... Шлють додому листи —
нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на
них темними очима, сусіді жаліється: — Оцей пише: «гірко», а цей пише:
«важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і
вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по
Кримах, і по Римах...
Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?
Аж ось мов буря:
Воля!..
З'їхались
всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата
гомону,— сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що
привезли з собою.
— Хоч би ж ви мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий,— розгорнув він тую книжку, кличе матір:
— Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?
— Поїдемо, мамо, учитись.
— І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
— Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі
будуть учитися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
— Не-е буде цього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
— Буде! — аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер
був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле.
Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у
цигана,— ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки,
затурбувався: боявся, щоб справді братові злидні не вийшли у люди.
Раніш у хату було не нагляне,— тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
— Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоїми злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.
— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.
— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!
І почав:
— Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде.
Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму
в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу
гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти
до мене!
— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз'їздились, як і не було.
А як од'їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці,— на стіні малювання.
— Оце вам, мамо, щоб не самі були у хаті. Змалку рідного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька.
Він нас розуму навчає і на стежку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
— Бач, якого знайшла собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова — зайшов.
Не розважати чи помогти — суму та жалю нагнати.
—
Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в
холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од
них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів :
—
А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого
прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж
ледащо всесвітнє.
Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
— Хай висить. Не руш!
— Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за нього! Думаєш, подивляться, що стара?
— Дарма! Мені буде, не тобі! Розсердився.
— Тьху на твій розум! Ну, лежи ж! Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:
— Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо проходить. Аж так: пішли чутки — почали людей у тюрми брати.
Болить
материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж
щось чують — всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та
й не одному, а всім».
А дівер ходить поміж людьми, теж серце матері крає:
— Не
інакше, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Вони
думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав
старий ворон. Рано восени, ще не впало рева листя, як грім, прилетіла в
село з міста звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»
Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пішов
цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко
безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що
тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся, та, пишучи, разом і
свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого».
Просить-благає — провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала,— на старість довелося...
Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
— А що, може, б'є?
— Нівечить і б'є мало не щодня!
Розповідає:
раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої
вороги мені і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист,— хотіла
якого рубля послати. Побачив — бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам
грошей слати!»
Грюкнуло в сінях — затремтіла.
— Чого це ти, дочко?
— Він! — Благає:
— Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з хати піду.
Увійшов п'яний, червоний, світить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! — матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? — старці чортові!
— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.
Пішла з двору, не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу і наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:
— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік на марне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала, дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
— На те не вважай,— бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить.
Вив'язала з узлика три срібні карбованці, дає матері.
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати, обійдуться мої сини і без його грошей.
— 0, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб... — Не доказала.
Заридала гірко, гірко:
— Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж оде й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода
стало: взяла. Іде — печуть її ті три карбованці огнем. Дійшла до міста,
знайшла убоге дворище та й повкидала ті три карбованці.— Нехай
знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна
збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче,
побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про СИНІР про
дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і лро Максима, і про
того Андрійка безталанного. Плутає імення,— голова забита. Розкаже раз,
другий — знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав до Петра,— там сказали, що його
надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його й там
немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина
послали аж у той Нарим...
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт,
подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до
Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до
нього ж треба, бо й тому горе...
— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
— А Максимка посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— В тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться
на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась,
скривилась-скривилась так, ніби він тими словами колючку загородив їй у
груди...
Добре й тут нагодила: із станції прямо на кладовище...
Скільки
золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь поміж хрестами, поміж
могилами, по лавочках, навіть на пам'ятниках і хрестах... На кладовищі
од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж
серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь
весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і
серце заниє: нема сонця,— то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим
часом подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
— Що таке? Хто ви, бабусю?
— Ох, діточки мої,— та це ж Мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
— Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.
- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на них заплакані, зацікавлені очі:
— Як се, діти, талант?
Пояснили.
— Маляр був би з нього людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо. Затурбувалась:
— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:
— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ...
По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло
личаків — курява, як димок,— всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на
ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло
лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось
спитати — очі засвітять щирістю, та й знову погаснуть. — Боїться.
Помітили. Привітно:
— А що вам, бабусю?
Губи ворушаться — щось каже — не чути.
— Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
— Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
— Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними. Одвідувать когось ідете?
— Максимка, сина... Іду, та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що може й не пустять.
— Під слідством?
— Егеж, еге, — під слідством.
— То, мабуть, таки й не пустять.
— Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
— А звідкіля ж ви, бабусю?
— Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
— Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А
незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А
надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала й те, як лежав недужий
колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
— Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з'їв, так з'їв...»
А
в неї лежав у скрині срібний карбованець,— збиралася восени хату
крити,— пожаліла — не купила. Зітхнула, похитала гірко головою:
— Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою:
—
Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям
будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недоспала та тії
людям мітки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
— Погостювала бабуся в дітей.
— Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась — бере сакви на плечі:
— Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку...
Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти: найнялась хату мазати... У місті, у євреїв...
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:
—
Отам іще щастя! Тії бідні діти як бур'ян ростуть, та в чиряках, та
в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і
постригла, і ліків їм дістала. «Дивись, кажу, Хайко»,— це до матері: —
«щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить народила, та й покидала,
як щенята...
— Прощавайте, діти... Спасибі за раду.
Ґрати...
Повно
їх нагнали, повно — сісти нема де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін,
співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
Куди вони йдуть.
Там бори гудуть...
А один молоденький безусий — зовсім
дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна
отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному
діється світі: дядько на возі, і чиясь коза...
Кличе:
— Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить
проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить
та все на вікна позирає.
Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома виглядають за ґрати, гомонять:
— Бідна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!
— Та, видко, й не зблизька — одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,— жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами, і
півники в городчику, і брат Андрій — вже не хворий, веселий-веселий,
радісний, як тільки малим бував... Цілий день як обмарений ходив, думав
про долю, що розігнала їх по чужинах...
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі
у ґрати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся,
придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки
порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам
загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до ґрат, тикається
лицем то в одну дірку, то в другу — далі лицем до холодного ґратища як
прикипів.
Крикнув на всі груди:
— Мамо!..
Всі аж кинулись од нього.
— Мамо Ковалихо!
Жінка
на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила,
схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підійма, як
крила, мов до ґрат летіть зривається... Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од нього, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...
Із-за ґрат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!