Взагалі усяка «сухопутна» пташка оминає
воду. На що вже водолюб голуб, а й той ніколи не ступить у морську
хвильку бодай скраєчку. Ніколи мені не доводилось бачити й інших лісових
чи садових пташок під час морського купання, яке ми любимотакусі.
Звісно, тут не йдеться про водоплавну птицю — качок, гусей тощо. Ті дуже
люблять море, і багато з них навіть зимують на чорноморських та
каспійських берегах.
А от цього літа я спостерігав таку картину. Зграйка горобців літала
понад морським берегом як завжди, живилася тим, що трапиться, — хлібними
крихтами, виноградним насінням. Стояла спека. Люди майже не вилазили з
води. Жарко було й горобцям, їм, мабуть, дуже хотілося пити, бо вони
широко роззявляли дзьоби і важко дихали. Одначе прісної води ніде не
було, а море їх не вабило.
Раптом один з горобців, найменший від усіх, худий і дуже жвавий,
зупинився біля самої морської крайки, за якийсь сантиметр від тієї
лінії, якої сягав невеликий морський прибій. Інші горобці на хвилину
завмерли, ніби спостерігаючи — що буде далі. За якусь мить сміливець уже
кублився у залишках піни. А коли нова хвилька прибилась до того місця,
горобець не поворухнувся. Він гойднувся на хвильці, але вона так скоро
відхлинула, що птах знову залишився на землі, підмочений знизу і від
того якийсь смішний.
Горобці зацвірінькали. Я не дуже добре розумію гороб'ячу мову, але
думаю, що вони остерігали свого товариша, бо море лежало перед ними
велике й безкрає, і хтозна-що могло трапитися, коли б він іще раз
опинився у пінявій хвильці.
Але горобець осмілився. Він уже купався у цілющій морській воді, як
купаються завжди всі горобці у калюжах, зьких фонтанах та інших
маленьких водоймах. Він явно був задоволений. Бризки летіли від нього на
всі боки, пір'я на ньому настовбурчилось. Видно було, що він уже не
відчував спеки, йому було приємно у воді так само, як і усім
курортникам, що прибули сюди за тисячі кілометрів.
Я довго чекав, що приклад сміливого птаха наслідують його товариші.
Однак цього не сталося. Вони пострибали-пострибали над берегом,
поцвірінчали, мовляв, що ти зробиш з отаким «ненормальним», і полетіли
кудись у свою бездумну мандрівку. За ними полетів і горобець-моряк, бо
як йому не було у морі добре, та все ж відставати від товариства не
отілось.
А я подумав: яка то чудова річ — сміливість! Вона навіть маленького
безпомічного горобця не спиняє перед величезним, неозорим, незмірним
морем. Валентин Бичко
Є книг багато – радісних, печальних. Товстих, тонких, барвистих, наче жар. Але одна – книжкам усім начальник, І звуть її по-простому – Буквар.
Із нього слів не вируба сокира, Це маленятам кращий в світі дар, І мова в нім – легка, співуча, щира, Дитячі душі гріє він – Буквар.
Дорога біла стелеться І краю їй нема. Сніжок мете. Метелиця. Прийшла до нас зима. Льодком тоненьким скована, Спинилася ріка. Повита тихим сном вона,
Весняних днів чека. І ліс дріма. Безлистою Верхівкою поник. Над ним пісні висвистує Лиш вітер-сніговик.
Валентин Васильович Бичко народився в Харкові, однак дитинство його
пройшло на Чернігівщині (тоді — Полтавська губернія): батько отримав
там шматок поля. Хлопчик змалку пізнав смак тяжкої селянської праці. Він
рано навчився тримати плуга, косити траву, користуватися ціпом. Пізніше
автор розповість про свої дитячі враження і мрії в автобіографічній
повісті «Благословлялося на світ» (1969).
Спочатку Валентин навчався у Прилуках, що за сім кілометрів від
села. Пішов зразу в четвертий клас. Захоплювався гуманітарними
предметами — мовою, літературою, історією, хоча не відставав і в інших.
Свій перший допис видрукував у газеті «Правда Прилуччини» (тоді йому
було лише 12 років).
інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.
Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу.
Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним
романом про Северина Наливайка.
Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ
дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся
природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема
дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою
особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу,
відчуття якої втрачене дорослими.
Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення
до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою
радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був
собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і
яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово
новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої
душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в
якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу,
парадоксальність фантазії і душевна чистота.
Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.
Потім продовжив навчання в Харкові (після повернення батьків у це місто), у 18-й трудовій школі.
Знаковим для поета став 1925 рік: саме тоді почала видаватися перша
газета для дітей українською мовою «На зміну» (згодом «Зірка»), і вже у
другому номері газети було вміщено його вірш «Червоній Армії».
Валентин Бичко ввійшов у літературу в середині 30-х років XX
століття разом з Андрієм Малишком, Іваном Неходою, Миколою Нагнибідою та
іншими поетами, а своїм наставником вважав Павла Тичину.
Здобувши вищу освіту в Харкові (Валентин Васильович закінчив у 1932
році Харківський інститут народної освіти й отримав диплом учителя
української мови та літератури), працював на педагогічній ниві; був
редактором газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь»,
редактором журналу «Піонерія».
Перша книжка для дітей «Матері на заводах» вийшла в 1932 році, а за
нею — «Першотравневий гість» (1935), «Веселі школярі» (1941), «Веселка»
(1946), «Літа піонерські» (1954), «Вогнище» (1969), «П'ять казок»
(1970) та
інші.
За повість «Благословлялося на світ» та книжку поезій «Сімейний
альбом» В. Бичко був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки
(1977).
Багатьом віршам поета судилося стати піснями («Ронить листя клен
похилий...», «Ой любов...», «Не вставай, тумане...», «Карнавальна»
тощо).
Творче кредо Валентина Бичка — дивитися на світ «прозірним оком простоти».