Нам подарували телицю Марту. Пасти її було
нікому, бо я вже пішов до школи, а більше в сім'ї нікого не було, хто б
міг стати пастухом. Тому телицю припинали у саду між деревами на не дуже
густій, але ще зеленій травці.
У мене була улюблена курочка Глинка. Я прозвав її так за її
жовтаво-червонуватий колір. Коли я прибігав зі школи, вона завжди мене
зустрічала, сподіваючись ковтнути з моїх рук крихту хліба чи кілька
смачних смажених насінин.
Одначе останніми днями вона цього не робила. Спочатку я думав, що
курочка пропала. Але ні, я побачив її у саду, вона походжала біля телиці
Марти. Ну й нехай собі — вирішив я. Мабуть, не голодна.
Та коли я
уздрів, що Глинка від Марти майже не відходить і не біжить навіть на
голосне материне «ціпу-ціпу» — мені стало цікаво. І я почав
спостерігати.
Виявилось, що Глинка здзьобує з Мартиних ніг надокучливих і дуже
в'їдливих мух, та так старанно, що мухи навіть не встигають добре
укусити Марту. З цього почалося. А коли курочка і телиця звикли одна до
одної, то не було на Марті такого місця, на якому б Глинка не діставала
злючу комаху. Курочка вільно злітала на спину до Марти, і Марта тільки з
приємним відчуттям заплющувала очі та помахувала хвостом. Ясно було, що
і Глинці від того добре, мабуть, мухи — досить смачна куряча їжа.
Одного разу, прийшовши зі школи, я сів за кущем, щоб спостерігати за
цією зворушливою дружбою. Мух на Марті не було. Телиця лежала, а Глинка
подрімувала недалеко. Раптом пішов дощ. Марта відразу зіп'ялася на
ноги, а курочка чимдуж кинулась під неї. То була чудова схованка від
дощу.
Може, це трапилось і випадково, тільки я певен, що Марта таким
способом віддячувала Глинці за її хорошу і самовіддану товариську
роботу.
На великому пустирі, що за парканом
дитсадка, раптом стало людно і гомінливо. Звідкись приїхали юнаки і
дівчата: покопали ямки, а потім почали садити в них молоді деревця. А
навколо походжав високий сухорлявий чоловік, щось наказував, обмацував
гілочки і гладив стовбурці дерев, наче то були не рослини, а живі діти.
Скоро юнаки і дівчата поїхали і більш не вертались, а високий
чоловік приходив щодня до дерев. Біля кожного деревця він порався цілими
годинами. Через деякий час вихованці дитсадка уже були знайомі з цим
чоловіком. Це був садівник, і звали його Іван Васильович.
Іван Васильович виявився неговіркою і похмурою людиною. На всі запитання дітей він відповідав: — «А ви як думаєте?»
Правда,
він сказав, що тут посаджено яблуні і що скоро на них виростуть великі
червонобокі яблука. Проте час минав, а яблук щось не видно було. Не
подобалось дітям також і те, що садівник часто гострим ножем обрізав
гілки на деревах.
— Їм же боляче! — вигукувала гостроноса Маринка.
— Зараз кров потече, нащо ви ріжете? — втручався задерикуватий Васько, хоч і добре знав, що у дерев не буває крові.
Але Іван Васильович не слухався дітлахів і робив своє діло.
Так минули весна, літо і осінь. Пройшла і зима. По весні до де рев
знову завітав Іван Васильович, знову обкопував стовбурці, знову обрізав
гілки, посипав їх якимсь порошком і обприскував якоюсь рідиною. А яблук
усе не було. Ні влітку, ні восени.
Надійшла ще одна весна. Частина вихованців дитсадка уже ходила до школи. А ті, що були тепер у старшій групі, говорили молодшим:
— Іван Васильович знову ріже деревця. Це, певне, тому на них так довго і яблук нема.
І справді. Прийшло знову літо і знову осінь, а яблук усе не було.
Тепер уже діти насмішкувато запитували Івана Васильовича:
— Ну, де ж ваші яблука?
— Почекайте, скоро будуть! — відповідав садівник. Та ніхто вже не вірив цим обіцянкам.
Наступної весни Іван Васильович до саду не повернувся. Говорили, що він пішов на пенсію і поїхав до своєї родини в Крим.
Замість Івана Васильовича садівником став Микола Семенович, ще зовсім не старий, веселий і завзятий чоловік.
У дитсадку із тих, хто пам'ятав першу весну, коли садили ці дерева,
лишилось уже небагато. Маринка і Васько уже добре підросли і теж
збирались наступної осені до школи. Але про нездійснені обіцянки Івана
Васильовича, про його «операції» знали усі вихованці, звичайно, від
старших.
З приходом Миколи Семеновича дерева рясно зацвіли, а трохи пізніше
на гілочках уже можна було вздріти невеличкі зелені кульки. Ті кульки
все більшали і на кінець літа стали справді красивими червонобокими
яблуками.
Коли Микола Семенович частував дітей тими яблуками, Маринка не втерпіла і сказала:
— От бачите, Іван Васильович тільки обіцяв кожне літо, а Микола Семенович як прийшов — одразу і яблука з'явилися.
А Васько додав:
— Іван Васильович тільки псував дерева, все
різав їх та обливав. Як добре, що його тут більш немає. Спасибі Миколі
Семеновичу!
Але Миколу Семенович заперечив ці слова:
—
Нічого у світі не відбувається швидко. Для того щоб вродилися яблука,
треба довго доглядати і викохувати дерева. Ви даремно мене хвалите. Я
тільки зірвав готові плоди з гілок. А виростив їх Іван Васильович. Йому
ви й повинні дякувати. Обрізав він гілки для того, щоб швидше росли
інші, на яких і зав'язались оці ось яблука.
І дітям стало шкода Івана Васильовича. Вони зрозуміли, що сердились на нього і ображали його даремно.
Того
ж дня вони довідались про адресу старого садівника і надіслали йому
доброго зворушливого листа, а сад почали називати «нашим».
Сало, яке я приготував для синиць, помітив
сусідський кіт і почав до нього підбиратися. Раз одігнав я його, вдруге,
а потім не вгледів. Зникли синиччині ласощі у котовому животі.
Коли так, вирішив я перехитрити кота. Вибрав у саду тоненьку і
високу молоду щепу і на самій верхівці знову повісив шматок. Хай тепер
кіт спробує добратись. Адже він гладкий і тому важкий. Не вдержить його
не тільки верхівка, а навіть стовбур.
І справді. Ходив Мурко навкруг щепи, облизувався, пробував лізти на
неї. Нічого не виходило. Думав я, що він уже, як кажуть, плюнув на те
сало і пішов кудись шукати іншої здобичі.
Раптом я вгледів кота
на старій вишні, що стояла досить далеко від щепи з салом, не менше як
кроків за десять. Що він там робить? Пробує полювати на пташок? Нічого
подібного. Синиччине сало не йде йому з ума. Мурко пильно дивиться у бік
ласощів. І раптом, зігнувшись, стрибає прямо на щепу. Його важке тіло
пролітає всього за кілька сантиметрів від ласого кусочка, і,
перевернувшись разів зо два у повітрі (сальто-мортале!), кіт стає на
ноги вже на землі. Невдача!
Та невдачі упертих не спиняють. Ще хвилина — і знову стрибок з вишні
на щепу, знову сальто-мортале у повітрі, і в котячих зубах уже
поблискує сало, і сам він зникає десь у купі дров, щоб ніхто не помітив
його розбою.
А я хоч і помітив, та на цей раз мовчав. Дуже мені сподобалась
Муркова кмітливість і особливо мало не циркові його польоти між
деревами. Він, безумовно, заробив те сало, хоч і не йому воно
призначалося.
Після того, як синиці натрапили на підвішене
сало, їх кожної хвилини ставало усе більше. Спочатку дві, три, п'ять. І
от уже більше десятка. Але біда — не миряться птиці. Тільки вмоститься
одна біля їжі, налітає друга і згонить першу. Та й цій не вдається довго
побенкетувати, з'являється ще сміливіша і на мить завойовує собі «місце
за столом». І так без кінця. Я подумав, що більше нічого цікавого не
відбудеться, і поринув у свою роботу, забувши про підвіконну їдальню.
Коли я знову підвів голову і глянув у вікно, то побачив несподівану і
дуже зворушливу картину. На рівній гілочці, як намистини на разку,
сиділи вісім синиць і нетерпляче поглядали на дев'яту, що спокійно
клювала сало. Коли та наїлась і, обтерши дзьобика об кору, полетіла, —
до сала припала інша, та, що сиділа поруч. Коли і ця полетіла, — їсти
почала сусідня. Цей суворий порядок дуже втішив і насмішив мене.
Правда, так тривало недовго. Якась синиця-шибеник раптом налетіла
звідкись згори, і черга умить розлетілась. Але це вже не так мене й
засмутило. Адже вони все-таки птиці, не люди...
Я знав, що синиці взимку дуже люблять сало.
Мабуть, воно дає їм енергію, щоб зігріти тіло. От я й повісив на
вишневій гілочці під своїм вікном шматочок цих «ласощів», щоб
спостерігати за птахами.
І дивно. Уже в перші хвилини я побачив, що зовсім не легке і
безтурботне пташине життя. Адже скільки разів я раніше чув та й сам
говорив про непрацьовитих людей: «Живе він, як пташка, не оре, не сіє,
не жне, тільки їсть». А колись давно учні навіть вірш учили: «Птичка
божия не знает ни заботы, ни труда».
Та виходить — неправда то все. Дивлюсь я на синицю, що порається
біля сала, і бачу — не підносить вона до рота уже готову їжу, а добуває
її напруженою працею. Для того, щоб одірвати од великого шматка
маленький шматочок, який уже можна проковтнути, доводиться їй працювати
усім тілом, а не тільки дзьобом. Синиця стає на сало обома ногами,
впинається ними і починає разом із дзьобом нагинати до їжі усе своє
тіло. Вперед-назад, вперед-назад. Синиччині рухи над салом нагадують
рухи дроворуба чи молотобійця.
А хто може підрахувати, скільки тій пташці треба вилітати, витратити
сил, поки вона знайде собі якусь поживу. Адже сало на гіллі не кожен
вішає.
Після цього я ніколи не скажу «безтурботний, як пташка»,
або «живе, як пташка, — нічого не робить». Навпаки, про всіх, хто любить
труд, говоритиму: «Працьовитий, як пташка».