В категории материалов: 1 Показано материалов: 1-1
ВАЛЕНТИН БИЧКО
ІЗ ЗБІРКИ ОПОВІДАНЬ «ГОРОБЕЦЬ-МОРЯК»
У НАШОМУ САДКУ
На великому пустирі, що за парканом
дитсадка, раптом стало людно і гомінливо. Звідкись приїхали юнаки і
дівчата: покопали ямки, а потім почали садити в них молоді деревця. А
навколо походжав високий сухорлявий чоловік, щось наказував, обмацував
гілочки і гладив стовбурці дерев, наче то були не рослини, а живі діти.
Скоро юнаки і дівчата поїхали і більш не вертались, а високий
чоловік приходив щодня до дерев. Біля кожного деревця він порався цілими
годинами. Через деякий час вихованці дитсадка уже були знайомі з цим
чоловіком. Це був садівник, і звали його Іван Васильович.
Іван Васильович виявився неговіркою і похмурою людиною. На всі запитання дітей він відповідав: — «А ви як думаєте?»
Правда,
він сказав, що тут посаджено яблуні і що скоро на них виростуть великі
червонобокі яблука. Проте час минав, а яблук щось не видно було. Не
подобалось дітям також і те, що садівник часто гострим ножем обрізав
гілки на деревах.
— Їм же боляче! — вигукувала гостроноса Маринка.
— Зараз кров потече, нащо ви ріжете? — втручався задерикуватий Васько, хоч і добре знав, що у дерев не буває крові.
Але Іван Васильович не слухався дітлахів і робив своє діло.
Так минули весна, літо і осінь. Пройшла і зима. По весні до де рев
знову завітав Іван Васильович, знову обкопував стовбурці, знову обрізав
гілки, посипав їх якимсь порошком і обприскував якоюсь рідиною. А яблук
усе не було. Ні влітку, ні восени.
Надійшла ще одна весна. Частина вихованців дитсадка уже ходила до школи. А ті, що були тепер у старшій групі, говорили молодшим:
— Іван Васильович знову ріже деревця. Це, певне, тому на них так довго і яблук нема.
І справді. Прийшло знову літо і знову осінь, а яблук усе не було.
Тепер уже діти насмішкувато запитували Івана Васильовича:
— Ну, де ж ваші яблука?
— Почекайте, скоро будуть! — відповідав садівник. Та ніхто вже не вірив цим обіцянкам.
Наступної весни Іван Васильович до саду не повернувся. Говорили, що він пішов на пенсію і поїхав до своєї родини в Крим.
Замість Івана Васильовича садівником став Микола Семенович, ще зовсім не старий, веселий і завзятий чоловік.
У дитсадку із тих, хто пам'ятав першу весну, коли садили ці дерева,
лишилось уже небагато. Маринка і Васько уже добре підросли і теж
збирались наступної осені до школи. Але про нездійснені обіцянки Івана
Васильовича, про його «операції» знали усі вихованці, звичайно, від
старших.
З приходом Миколи Семеновича дерева рясно зацвіли, а трохи пізніше
на гілочках уже можна було вздріти невеличкі зелені кульки. Ті кульки
все більшали і на кінець літа стали справді красивими червонобокими
яблуками.
Коли Микола Семенович частував дітей тими яблуками, Маринка не втерпіла і сказала:
— От бачите, Іван Васильович тільки обіцяв кожне літо, а Микола Семенович як прийшов — одразу і яблука з'явилися.
А Васько додав:
— Іван Васильович тільки псував дерева, все
різав їх та обливав. Як добре, що його тут більш немає. Спасибі Миколі
Семеновичу!
Але Миколу Семенович заперечив ці слова:
—
Нічого у світі не відбувається швидко. Для того щоб вродилися яблука,
треба довго доглядати і викохувати дерева. Ви даремно мене хвалите. Я
тільки зірвав готові плоди з гілок. А виростив їх Іван Васильович. Йому
ви й повинні дякувати. Обрізав він гілки для того, щоб швидше росли
інші, на яких і зав'язались оці ось яблука.
І дітям стало шкода Івана Васильовича. Вони зрозуміли, що сердились на нього і ображали його даремно.
Того
ж дня вони довідались про адресу старого садівника і надіслали йому
доброго зворушливого листа, а сад почали називати «нашим».