ЕММА АНДІЄВСЬКА
ФАЛАНГИ
I
Влітають у літо, повні люті,
За ними янгол, при боці лютня:
«Ви ж бо велетні, олюднюйтесь!»
Галактики з реп'яхів,
Замість ліхтарів — ропухи.
«Доб'ють пухи й цьому світові,
Заки засвітять хоч одне серце,
А воно ще й сердиться!" —
Повів мороку людей в сон розпиха.
Все вже звідали
І однак —-
Самі будяки над головою.
II
Зелену відногу виставив час:
«Я вас і всіх, що потім!»
У поті чола вчись:
Питома вага пелюстки, питна вода —
Дар неподоланих.
Стебла алмазні душі.
Струмки під бруком столиці.
Брак повітря, в мозку задуха,—
Крок за кроком,— і ні на цаль,—
Ціль вселенського віддиху:
«Во ім'я отця...»—
Шевчики і шевці,
Атомний гриб в оці.
Одне з одним з'єднані сіллю
Гірше псів,—
І однак — ціль.
III
Цьому І трунок в труну! —
Сітка з самих мурашок.
Повню зрушили, І тепер — повінь.
По вінця трунок,
Дарма, що труп на трупі!
Світанок зелений, як лобода,
Дуба дав, а чути селезінку.
Зовсім близенько
Дзенькіт:
Волами везуть визір'я —
В потойбік зиркати.
Кругле підсоння, овальні слова.
Рань неозору
Кінським храпом розорано.
Що рана, коли з кожної ринви:
«Слава»? —
Ясноголові, темноголов! —
Усі в улоговині.
Нехай палять коня
Для переходу.
Зі сходу вітер на круглих щитах,
Із заходу — на продовгастих.
IV
Одні в брід, інші — через міст.
Весь світ — самі кінські вуха.
Зброя намащена —
Незнищенний ворог
Верхи на волотках.