Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до
завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так
тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як
той цяцьковий, картковий будинок. — Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте... Голос
у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш
педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент
усе залишився, специ...» — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів
долонями і скорчив гримасу. Іван Радченко неохайно почав листати
протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по
рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з
його великого рота вилітали гомінкі зауваження. — ...Буза!... Яке
може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І
знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?! Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи. Радченко
швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув
кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав: — Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі? Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол. —
Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає
певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас,
казав, що Ханова треба убрати... Він узагалі зовсім не на місці, а до
того ж... Радченко грубо перебив: — Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима. Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів: — Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською. Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві: —
Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам
викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському...
Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя,
кажется, єсть... Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка: — Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать... Радченко
сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в
рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із
кабінету. Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя
жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами
ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не
телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в
іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний. Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?» Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього. Його
прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв'язки,
приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що
після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні
упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти
галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і
занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить
нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не
знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно. Радченком
перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих
«Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета»,
призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск
його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом,
до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки
тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами,
негативами й позитивами. А проте це все, власне кажучи, не так
важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й
зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його,
Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так.
Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась
назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли
явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» — усе
піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном
кожного Горобенкового руху. Кость Горобенко тужно подумав: «Як би
було добре, коли б Радченка тут не було... — Він глянув на його
вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — ...коли б його не було
взагалі, не існувало б зовсім...» Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу. — Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову. Горобенко потер чоло і стомлено сказав: — Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом. —
Що значить «дилетантом»? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам
треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати. — Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим. Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість. Він
хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало
Радченкове «Ал-льо!». Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко
гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й
метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й
наспіх кинув Горобенкові: — Да! Нам ще треба договоритись із вами
про політосвіту на околицях... Чорт знає що таке — нічого не робиться!..
— І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов
на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але
Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить
в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від
Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і
вилупив баньки, готовий вилаятись... Кого це нагадує Радченко?.. Ага,
дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:
По улицам ходил Большой крокодил. Он ходил, По-турецки говорил, А по-турецки говорить Здесь воспрещается.
Справді,
Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими
чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно,
його в школі так і дрочили. Власне — в семінарії. Радченко ж попович. Та
він навіть і не Радченко, а; як дізналась відкілясь Славіна, —
Вознесенський. Радченко — це тільки псевдонім. І то недарма. Це від
«Рада». Розуміється — робітничих, селянських і червоноармійських
депутатів. На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника.
Було вже на п'яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим
дощаним пішоходом. Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот. — Здоров, сучий син! Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло самогоном. Горобенко
в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть
зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні
з сього запитав: — Чапаєш? Горобенко посміхнувся. — Валяй зі мною до Чернишоваї Дробот
узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи
неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось
піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки. У Чернишова вже
гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом
кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі,
ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і
полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота,
більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально
витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки. — Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать! Нестеренко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця. — Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде. —
Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і
здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити.
Дружинін скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос
був незвичайно гострий: він був п'яний; Дружинін — п'яний? Але Дружикін
наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він
сказав до Нестеренка: — Що, мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі... — В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! — захихотів Миша Чернишов, але Дружинін Перебив його: —
Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А
не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє —
шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти... Миша Чернишов радісно вставив: — Інакше ти — гад ползучий! —
Соловья баснями не кормят, — загудів густим басом Дробот і налив собі
півшклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з
Михайлівської волості вижав. Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа: —
Із пальца хлєба не висосеш — викачай єго із кулака! Дробот поклав на
коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати
руками оселедця. Нестеренко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови: — Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було. Миша Чернишов умисне виправив: — Не «Маркс», а «Марс», Нестеренко, — планета така. Розумієш? • — Ну да, я понімаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летіти? Горобенко
сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: «Це
страшенне міщанство — сміятись із неписьменності людини». Нестеренка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова: —
І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів,
коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього
надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з
багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей,
сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився
колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із
Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його.
Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він
розводив найсумніші перспективи. — Да, брат, Марс це тобі не фунт
ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука,
разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав: — О! І ні чорта тоді не залишиться... Нестеренко перепитав: — Не залишиться? Чернишов ображено відповів: — А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову і журно замислився. Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав: — А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі. — Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться... — Єрунда, — авторитетно заявив Дробот. — Попинаку треба було притягнути. Нестеренко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє: — Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком — їхали комхозівською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся: — От Радченка, товариші, треба було... — Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: —
Абсурд! Нічого подібного... Це дока-парень. До нього треба тільки
підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся його нахил
до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився
за свого об'єкта: — Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки — трьох баб перевів... Нестеренка
це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з
коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима
голову, запитав: — То єсть як трьох баб? Чернишов радісно пояснив: —
Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка — нічого, а як
тільки нащот пологів починається, так і точка... У Харкові навесні третя
жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули. Нестеренко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив: — Он воно як!.. Дробот
їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і
злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі.
Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо
ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив
ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про
перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька
подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку...» Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив: —
Ні! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на
«мові» іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і
за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови. Горобенко
зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти. Дробот утер скатертиною
липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до
Горобенка. — Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів? Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів: — Ні. Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота: —
Я не розумію тільки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в
кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава
усмішка. — Признайся — було ж це? Горобенко незручно задер до Дробота голову: — Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився: — А тому, що ти сучий син!.. Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги. — Що це значить, товаришу? Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них. — Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці. Миша Чернишов обернувся до Горобенка: — Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж! З
кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружити. Через те, що
він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно
повернулись до його голосу. — Що там розбирати — був, не був! Ну, а
хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і
досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім
чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть
сірі... Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла. Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.
IX
Лекція
на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки
дев'ята. Це, власне, по-урядовому — дев'ята, а насправді, за сонячним
рухом, — на шосту. Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й
годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола.
Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його
чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід. Пожовклі
й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні
урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій
його величній краси Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось
останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок
глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь
зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось,
нова влада збільшила'якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч. І
Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й
по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло,
волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за
розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і
печаль. Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і
знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний
невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні
злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно
виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово —
любов. Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його.
Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є
вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому
шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є
людьми і земля землею. Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод... Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі... Це
є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття — і їх не буде...
Це зрозуміло — вкриються новими будівлями руїни, людство не раз
переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й
мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи...
Настане час — і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але
сонце й любов будуть. Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди
бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить
одімкнену душу й розхристані груди, — так раптом, так несподівано
пригадується... Надя! Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навігь. Пригадав:
цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже ніколи не
підведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на
цьому м'язі. І тоді великі чорні очі, пройняті, як і у всіх полудневих
людей, прозорою тінню лагідної жури, зупинялись на його профілі. І тихо,
мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотіли щось розгадати і, не
розгадавши, пішли в могилу... Надя вмерла. І Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навіть не тому, що вона була б чужою, безпартійною. Ні. Це на другому місці. Ось
що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло
колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'яне вино, а
сипке борошно, грузьке тісто, і — хтозна — може, й полова... Тепер же
Надя залишиться назавжди такою, як була тоді, в ті далекі, неповоротні
дні. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дівчину, як
чиста пам'ять про першу жінку, що він її пізнав. Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це — єдине в нього, що лишилось від минулого. І
це не обітниця його чоловічої незайманості, це не сантиментальне «до
гробовой доски» — це звичайне людяне й цілком реальне, але це все ж таки
щось більше за них. Бо, певно, не можна забути першої пізнаної жінки,
що перед тобою була дівчина, а Надя ж, Надя... Горобенко лячно
подумав: «Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де ніби скасовано кохання і
де ліжко заступає найкращі відносини статей...» І так само, як на
сонце відкілясь налізла незграбна біляста хмаринка, перед Горобенком
раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дійсність і
реальні, такі, як вони є, люди. Він запитав самого себе: «До чого
воно йде?» Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвіяним димком
подалась у безкінечні небесні мандри, а на Костеній шиї знову заграло з
подвійною силою тепле проміння. Тоді без міркування з'явилась,
здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої
офіційні товариші, — кращі, ніж ти думав. Партія — це не арсенал
святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіянство, що із
звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона
творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу... Хто й
коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і
милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він
розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай
кублились над його, Костевою, головою. І хіба Дружинін один? Ні. Він — символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть. І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він... Це
теж незрозуміле. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію
Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в
друкарні Повдера, складав візитні картки його батькові. Навіть було
раз... це, здається, в шостім класі гімназії — сам Кость здуру замовив у
Повзера й собі візитні картки. Горобенкові до болю стало неприємно
від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті
ті наївні гімназіяльні візитні картки, що випікали тепер на живому. Теоретично
— Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу,
класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і
несвідомий, але визискувач. Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»? Перед
Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він
свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного
колективу... Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси.
Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці Молоді вчительки,
обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних
педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що
протягом довгих літ — хто вперто, а хто неврастенічне — боролись у класі
з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже
шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через
цей тихий, мов скутий, натовп. Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму, будинок колишньої його гімназії. За
якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед
початком лекції сходяться в учительській. Це переважно — старі
гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських
панночок — учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів
колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був
гімназистів, «скелько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» —
Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні
пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській. Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив: — Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада. Ханов
— колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов
запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у
овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба
притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо,
вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж
по два пуди!.. Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі. — ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити — на всіх не поділиш?.. —
Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон
засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й
скептично спитав: — А что за мануфактура — гадость, наверное?..
Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували
свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім
їхнім учнем. Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі: —
Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза
анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я
отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут
тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка.
Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними
сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко
обурювався далі: — Удивительные предрассудки!.. «Хами! Інтелігентні
хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки
злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор: — Поляки,
говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної
уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив: — «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа: —
Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить
незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись. Але
Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його
присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, —
дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції
української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і
оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і
сама влада, і ввесь цей час... І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?.. От піду і скажу про все! Вони
чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього,
саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортів!.. Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою. Він
з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що
Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії. Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав: — Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи. — Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання. — Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далі? — Повідомлю. Педагоги
замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи»
неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській
стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і
якось занадто по-чужому. Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру.
Х
Кость
піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок
старого театру для реорганізації мистецької справи в місті. Радченкові
не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом
долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав: — Почекайте
бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована
контрреволюція. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба політкома. — Ах, сволочі!.. Що ж вони там казали? Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся. — Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою. Горобенко
з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу
дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі
порожнечу. Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком,
потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя,
звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади. Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись. Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми: — Донос? Стало неприємно і навіть соромно за самого себе. Так
низько впасти... Піти до Радченка й виказати... Міг же там, в
учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм
паплюжити... Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні
було б чесно... «Чесно»? Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло? На
думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою —
підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!.. З цією
публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що
лежить під ногами й заважає йти вперед. Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити...» Горобенко
повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного
фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп. Фізик
жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі
бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв. Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч. Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом: —
Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові
ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум'янцем
розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам'янів. Якась
сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені
очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до
себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває
твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне
болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не
можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся. Хоч би фізик
вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу
полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не
зробив він цього і тепер. Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом. Він
подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав
його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за
портьєрою. Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на
першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить
навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір. Вилинялий, старий, як і
сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї
халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом,
підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку
шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи
задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому
долоню й тер мордою об штани. Горобенко мимоволі зупинився і
погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух
і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці.
Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро
віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці
пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки. Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе. — Це все паліативи. Нужденні паліативи!.. Ти б'єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях. Якийсь
голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного
дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!..
Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що
суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька,
егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління?
Дешево! Занадто дешево... Це купується тільки — пам'ятаєш ту безсонну
ніч? — купується кровь'ю! Смертю! Горобенко поспішно йшов край
пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей
мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди
сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не
вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали
на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні
спиняються й перешіптуються: — Мікроскоп поніс! Мікроскоп... Он де він!.. Горобенко прискорив ходу. Це
все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і
книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і —
баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше... Це ж, зважаючи
на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу
радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості... Але чи зміг би я
працювати в чека? Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб
працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох
крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде
брехня... Горобенко ступив на благенький дерев'яний місток через
гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь
чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і
озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло
на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще
раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку. Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.