XXVI Трохи пізніше Жучку побачив ще один чоловік, який примчав
до станції в маленькому газику і, поквапно вийшовши на перон, похмуро
подивився на спорожнілі колії, на далеку смужку диму від поїздів і,
нарешті, спинив невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубі суки, що
жалібно скавулила віддалік перону. Ходжаєв, розуміється, не впізнав у
цій упослідженій, бездомній тварині годованки хворої матері лікаря
Постоловського, хоч з раннього ранку він тільки й думав, що про цю матір
та її сина-лікаря, трагедію якого Ходжаєв близько взяв до серця.
Він затримався вчора в Кара-Дар'їнській лікарні, де недостатня
профілактична робота й великий процент захворювань на малярію вимагали
глибшого обслідування і його особистого втручання. Та незважаючи на
заклопотаність, Ходжаєв ще вчора, після довгих марних спроб додзвонитися
до Хакул-Абадэ, нарешті зв'язався телефоном з Ахметджановим і
зобов'язав того під особисту відповідальність забезпечити
автотранспортом перевіз до залізничної станції хворої матері лікаря
Постоловського. Сьогодні ранком Ходжаєв знову зателефонував до
Ах-метджанова, але дізнавшись, що хвору досі не одвезено, бо машину
швидкої допомоги спіткав непередбачений ремонт, який ось-ось має
закінчитись, спалахнув таким гнівом і так нагримав на отетерілого
заврайздороввідділу, що той затремтів перед телефонним апаратом, як
перед розлюченою живою істотою, підскочив з стільця й став заникуватись.
- Фельдшер Ахметджанов! - сказав уже спокійним голосом, одійшовши
трохи й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що він назвав його не на
ім'я та по батькові чи за посадою, як то звичайно називав своїх
підлеглих, нагнало на Ахметджанова ще більшого страху, аж йому
перехопило дух. - Йдеться про хвору людину, та ще й до того -
матір вашого лікаря. Де хочете - в райвиконкомі, в райкомі чи де там -
візьміть машину і негайно вишліть. Максимум за годину я буду у вас. Щоб
на той час був готовий наказ про місячну відпустку лікареві
Постоловському, зарплата за останній місяць і відпусткові. Я сам передам
йому це. Дійте, не спіть! Я жартувати не люблю. Особливо коли йдеться
про хворих. Ходжаєв, обурюючись знову, так сердито накинув на
телефонний апарат трубку, що там аж дзенькнуло щось; наспіх потиснув
руку причмеленому завідувачеві Кара-Дар'їнської лікарні і метнувся в
машину до кабіни шофера. Через двадцять п'ять хвилин його газик
спинився проти високої сумної лікарняної брами, через яку Ходжаєв легко
проскочив і, не глянувши навіть на амбулаторію, кинувся до квартири
лікаря Постоловського. Він застав у домі тільки розпатлану, в
розтріпаному капоті Ніну Олександрівну, яка, побачивши несподівано
оригінального завоблвідділу, пройнялась жахом за свою непричепурену
зовнішність і стала без кінця перепрошувати за "домашній" вигляд. Та він
не звернув на неї ніякої уваги, гарячкове нишпорячи очима по
приміщенню, де, видимо, нікого більше й не було. Дізнавшись, що матір
Постоловського вже повезено на станцію кіньми, він звів на переніссі
густі чорні брови й, не стримавшись, роздратовано прошепотів до себе: - Вахлай! Ох який же вахлай!..
Навіть не попрощавшись з розгубленою Ніною Олександрівною, Ходжаєв
зник з лікарняного подвір'я і за двадцять хвилин був уже коло
райздороввідділу. Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що
тільки-но газик Ходжаєва загальмував перед ґанком, як до нього вже біг
східцями Ахметджанов, а за ним поспішала з пачкою паперових грошей,
відомістю й ручкою-самопискою секретарка Гордієнко. Ахметджанов
скоромовкою повідомив, що машину швидкої допомоги вже послано, а ще
раніш з тропстанції - коні, але Ходжаєв тільки коротко метнув на нього
гнівними іскрами темних очей і, кинувши: "Про цей випадок будемо
говорити окремо",- нашвидку розписався у відомості, взяв, не рахуючи,
пачку грошей і кивнув шоферові. Озирнувшись по спустілому
перону, з якого вже завертали назад до широко розчинених дверей
начальник станції з касиром, Ходжаєв швидко підійшов до них. - Не скажете випадково, чи сів у поїзд один лікар з Хакул-Абадського району з хворою матір'ю?
- Лікар Постоловський? Як же, як же! Знаю,- відповів охоче
начальник станції, до голосу якого одразу прилучився й запобігливий
голосок старого касира в окулярах, що враз відчув досвідченим нюхом у
незнайомому узбецькому обличчі якогось начальника: - Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
- Коли прибуває поїзд в Андижан і скільки стоїть там? - спитав,
морщачись, Ходжаєв, який при всій зовнішній суворості не терпів від
будь-кого солодкавого тону підлеглості й самоприниження. Не
дослухавши до кінця відповіді начальника станції й касира, які один
перед одним старалися догодити хоч і невідомому, та все ж таки
начальству, Ходжаєв побіг до автомашини, чим вкрай здивував і розчарував
начальника станції й касира (начальству не годиться бігати -
несолідно!), і кинув на ходу шоферові: - В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тільки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула від станції, і за хвилину на Андижанському
шляху по ній лишилась тільки довгаста хмаринка куряви, що звільна танула
в мареві гарячого дня. На розпеченому пероні вокзалу в
Андижані Ходжаєв устиг-таки вскочити в передостанній вагон, коли
ташкентський поїзд уже рушив, і провідники в дверях виставили жовті
прапорці. Переходячи з вагона у вагон, він, нарешті, знайшов лікаря
Постоловського і його хвору матір. На привітання Ходжаєва мати
кволо заворушила губами, силкуючись і собі сказати доброму чоловікові
щось приязне, та з її уст прошелестів лише невиразний шепіт, який не
розчули ні син, ні поготів Ходжаєв. Тільки з того, як вона двічі поволі
склепила очі й ледь усміхнулася, було видно, що їй приємно бачити на
своїй останній дорозі ще й хорошого Сашкового начальника.
Відколи провідниця вагона й син застелили на лаві постіль і мати
простягла на ній важкі, як не свої, ноги, їй стало раптом гірше. Наче
всі свої слабкі, надуживані протягом останнього часу сили вона до краю
вичерпала, поки їхала до залізниці й пройшла до поїзда. Вона востаннє
напружилась, щоб кинути через вікно Жучці їсти, та то були вже рештки її
сил. Коли поїзд рушив і зникла з очей Жучка, а за нею станція і районне
місто вдалині, мати збагнула, що це загорнулася не тільки остання
сторінка її перебування в Узбеччині, а ось-ось вийде кінець і всій
довгій книзі її буття... І тоді вона відчула, що сил у неї нема та
більше вже й не буде. Душа ще якось держалася тіла, але і їй ставало
чужим те немічне, важке тіло. Коли треба було перейти на постіль з
синової лави, на яку мати була хряпнулась, одступивши від вікна, вона
вже не могла встояти і повисла на руках сина. Поява Ходжаєва тільки на
якусь хвилину повернула її до перейденої дійсності, а далі мати знову
притихла, прислухаючись, чи не почала вже її душа звільнятись від
непотрібного тепер тіла... - А я теж до Ташкента - деякі справи
набігли. Цю полицю ніхто ще не зайняв? - спитав Ходжаєв Олександра
Івановича і, вдивляючись у бліде, безкровне обличчя старої, ніби
ненароком додав: - До речі, я прихопив у райздороввідділі для вас плату й
відпусткові гроші. Прихід Ходжаєва був для Олександра
Івановича несподіваний і небажаний. Йому хотілося бути самому з матір'ю,
і він був вдячний провідниці, коли та влаштувала їх у відділку, де
нікого більше не було. Присутність сторонньої людини, навіть такої, як
Ходжаєв, була зараз тяжка. Але Олександр Іванович одразу догадався, що
не випадково і не заради службових чи особистих справ сів похмурий
завоблвідділу саме в цей поїзд, а щоб допомогти йому і його матері в
такій скруті. І Олександрові Івановичу вперше за сьогоднішній страшний
день трохи полегшало на душі. - Здається, заснула... Ходімо
покуримо в тамбурі,- пошепки промовив Ходжаєв, злегка нахиляючись до
голови матері, що лежала, склепивши повіки. Олександрові Івановичу
здалось, ніби Ходжаєв хоче сказати йому щось не при матері, і він тихо
підвівся за ним. - Тяжко? - спитав Ходжаєв, коли вони стали в
порожньому тамбурі, і його чорні брови, насупившись, зійшлися на
переніссі.- Розумію, колего, розумію вас. Але кріпіться!.. Він
помовчав і дістав з кишені пачку цигарок. Олександр Іванович, який після
народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв із
простягнутої пачки цигарку й, припаливши від сірника, який Ходжаєв
підніс йому, став жадібно затягатись тютюновим димом. - В нашу
епоху від кожного з нас вимагається стільки, як ніколи ще не вимагалося
від людини за всю історію людства. На нашу долю випало переробляти не
тільки нашу дійсність, а й нас самих,- сказав замислено Ходжаєв,
спираючись плечем об стінку тамбура.- "Мы рождены, чтоб сказку сделать
былью", а в нашій дійсності, надто в нашій узбецькій дійсності, ми часом
натрапляємо на такі пережитки минулого, на такі потаємні "заказники
феодалізму", що аж дивом дивуєшся, як вони могли заціліти до наших
днів!.. Олександр Іванович розумів, що Ходжаєв хоче одвернути
його думки від того неминучого, що нависло над матір'ю і про що було
боляче думати. Це для того він і почав розмову про такі речі, які не
могли захопити Олександра Івановича в його теперішньому стані. Проте,
думаючи весь час про матір, він усе ж чув, що каже Ходжаєв, тільки не
міг підтримувати розмови і розсіяно дивився крізь вікно на дальні гори,
за якими починалась Киргизія. А Ходжаєв розповідав далі: -
Обслідував я вчора Кара-Дар'їнську лікарню. Заходжу в процедурний
кабінет, а в ньому мух - як коло базарної ятки. В чому річ? Заглянув
випадково за ширму, а там на тумбочці - черствий хліб і недоїдки
сніданку, а на цвяшку коло тумбочки висить брудний халат з кров'яними
плямами. В процедурному кабінеті! А зовні все гаразд - і квіти на
вікнах, і завісочки білі, і ширма чиста... А сам "доктор" Ікрамов чого
вартий! Проглянув я його діагнози - і сміх і гріх: "Роздратування,
нетерпіння" (це читай - неврастенія) або - "Через незадовільний шлунок
(очевидно, якийсь гастрит) працювати в колгоспі може тільки обмежено..."
Не дивно, що Ікрамов не помічає мух, йего не турбує високий процент
захворювань на малярію, в нього фактично нема ніякої профілактичної
роботи. Але зате є своя ширма, навіть дві ширми: диплом Самаркандського
медінституту й, на жаль, ще... партквиток. І ось порівняйте: наші
вередові узбецькі вчені, наші прекрасні інженери, агрономи, самовіддані
трудівники-бавовнярі і - десь отакий лікар Ікрамов, що був би саме на
місці в ролі лейб-медика при дворі еміра бухарського... Така наша
дійсність, такий наш сьогоднішній Узбекистан, де багато чого ще
ховається за різними ширмами... Ходжаєв замовк і закурив нову
цигарку. Все, що він оповідав досі, проходило через свідомість
Олександра Івановича, не осідаючи в ній. Тільки слово "ширма" зачепилось
там, а коли Ходжаєв повторив його вдруге, Олександр Іванович
насторожився і став уважно слухати. При останній фразі він скулився і
рвучко повернув голову до Ходжаєва, немов чекав від нього прямого удару в
лице. Йому раптом уявилася та стара ширма матері, яку виніс сьогодні
ранком через непотрібність із своєї кімнати назавжди, і, може, через це
йому зненацька здалося, ніби саме до цієї алегоричної ширми веде свою
мову Ходжаєв. Але той мовчав і в задумі дивився у вікно, де аж до самих
гір стелилися бавовникові плантації. Олександр Іванович стрепенувся, як
від кошмару, попросив вибачити йому і мерщій пішов у вагон до матері.
Мати, як і раніш, лежала горілиць із заплющеними очима. Лице її
було спокійне, тільки серпанок смутку й глибокої втоми пойняв такі
знайомі Олександрові Івановичу і в той же час чимось уже не такі, як
перше, риси материного обличчя. Здавалось, аж ось тепер тільки мати,
нарешті, спочила по тяжкій безнастанній роботі. "Бідна! - гірко
подумав Олександр Іванович, марно силкуючись відтворити в пам'яті з
цього зморшкуватого, знекровленого й журного обличчя той лагідний, не
затьмарений ніякими нестатками й клопотом образ матері, який він знав
колись у далекому дитинстві.- Працювала все своє життя, щоб спочити
по-справжньому тільки в цьому вагоні серед випадкових, чужих людей... А
її поневіряння вже тут, в Узбекистані, в моїй недоладній сім'ї, де вона
відбувалась за всіх, а жила -- за ширмою!.." І знову
Олександрові Івановичу пролунали дальнім відгомоном слова Ходжаєва про
ширму в Кара-Дар'їнській лікарні й ширми взагалі в житті. Якби він почув
про це раніше, до того як у матері виявлено рак, він поблажливо
посміявся б з дивака Ікрамова. Але зараз Олександра Івановича охопила
така розпука, що він лиш важко позаздрив лікареві Ікрамову. Щасливий! У
нього не вмирає зараз мати від задавненого рака, він тільки необачно
забув заглянути перед приїздом завоблздороввідділу за кляту ширму в
процедурній кімнаті, а в Олександра Івановича за ширмою гибіло й ниділо
життя його хворої матері, і він за два роки ні разу не подивився, що ж
діялось у його власній кімнаті за тою ширмою!.. Коли Ходжаєв
повернувся з тамбура, Олександр Іванович сидів, спершись ліктями на
коліна й закривши долонями низько схилене обличчя. Ходжаєв тихо
присів край лави й мовчки дивився, як похитується голова старої в такт
руху поїзда, колеса якого перескакували на розгалуженнях колій перед
якоюсь великою станцією.
XXVII Ходжаєв просив
Олександра Івановича збудити його о другій ночі - хай, заступаючи один
одного, вони почергують так до ранку. Аби тільки перебути якось ніч, а
ранком вони вже будуть у Ташкенті. Та Олександр Іванович не збудив його
ні о другій, ні о третій, ні навіть о четвертій, коли у вагоні порідшала
пітьма і в сірому світлі передрання речі помалу стали набувати свого
звичайного вигляду. Стомлений цілоденною шарпаниною, Ходжаєв
міцно спав на горішній полиці, а Олександр Іванович сидів, спершись на
маленький столик, що відділяв його від приголов'я матері, і думав: як
прикро, як образливо прикро вмерти на світанку! Не ввечері, не вночі, а
на світанку, на порозі нового дня, коли все оживає, прокидається,
воскресає... І що більше він про це думав, то виразніше й переконливіше
передчував, що саме десь на світанку і прийде це страшне розв'язання... І
тому він боявся заснути... пошепки питав: - Може, води, мамо? Може, ще щось треба? Мати не відповідала.
Він не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу,
проте через якесь особливе відчуття, властиве не стільки лікареві,
Скільки синові, він непохибно знав, що мати ще жива. Перед
ранком він незчувся, як очі йому самі склепилися, і на якийсь час він
перестав відчувати і матір, і самого себе... Коли ж раптом стенувся, мов
хтось покликав його,- у вагоні вже розвиднілося і де-не-де почали
прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стіною дитина, хтось пройшов у
кінець з рушником і зубною щіткою, пробігла через вагон провідниця, та
не це збудило його, а - материн погляд. Голова матері була тепер
повернута набік, і очі дивились на нього. Це через те, мабуть, і
здалося, що хтось покликав його. Він притьмом устав і кинувся до матері.
- Що тобі, мамо? - тремтячим голосом спитав він, чуючи, що зараз
саме і надходить те, чого він сподівався всю ніч і чого так не хотілося
йому дочекатись. Посинілі вуста матері заворушились і двічі
трохи розтулилися. Чи то йому почулося, чи справді мати хотіла щось
сказати, але не могла вже вимовити,- напружений слух Олександра
Івановича вхопив тільки частину слова - якесь "пере..." - Перевернути? - спитав він і нахилив до материних уст вухо. Та на відповідь почувся лише протяжний звук: - С-с-с...
- Перестелити? - спитав, повернувшись до лиця матері, і йому
привидівся в напівзаплющених материних очах вираз досади й туги. - Переяслав? - майже кричма спитав він, і повіки матері тихо склепилися.
"Вона марить тим Переяславом..." - подумав Олександр Іванович і
поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу,
мамо. Але мати більше вже не відгукнулась. Вгорі прокинувся і одразу ж зіскочив додолу Ходжаєв.
- Уже ранок? - здивувався він, глянувши у вікно, де ось-ось мало
блиснути сонячне проміння.- Ну чого ж ви не збудили мене? - сердито
насупився на Олександра Івановича Ходжаєв.- Вам треба було самому
поспати, набратися сил, а ви...- Він глянув через плече Олександра
Івановича, який мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя
матері, і притишено спитав: - Як там?.. Та коли побачив
нерухомі сині губи й восково-сіру руку, що безвладно звисла з
простирадла, він зрозумів, що питати, мабуть, уже не варто було. Однак
він підняв цю руку і не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка,
ледве відчутний пульс. "Агонія",- сам собі констатував у думці Ходжаєв і обережно поклав кощаву руку на постіль.
Та перед самим Ташкентом у матері ще раз розплющилися очі. Все, що
було в ній ще живого, напружилось, груди й рот конвульсійне
здригнулись, і очі широко розкрилися. Чужі й холодні, вони не помічали
вже ні сина, ні синового начальника, а віддалено втокмились у якусь
цятку коло вентилятора на стелі і там спинились враженим поглядом. Наче
мати побачила й зрозуміла там щось таке, чого не могли бачити й розуміти
інші живі люди... ...Те, що внесли на ношах санітари в
залізничний медпункт у Ташкенті, було щось інше, а не мати, і Олександр
Іванович одвів від нього червоні від нічниць очі. Він тоскно дивився
крізь широке вікно на спорожнілий, сумний тепер поїзд, яким він їхав до
Ташкента з матір'ю, і йому шкода стало, коли поїзд помалу посунув назад у
парк... Хто зна, скільки ще стояв би так і дивився у вікно
Олександр Іванович, нічого не бачачи, та ззаду підійшов Ходжаєв і тихо
спитав: - Де ви хочете поховати? Олександр Іванович здивовано обернувся, не зовсім розуміючи запитання: - Як - де? В Переяславі.- Він знизав плечима і безпорадно розвів руками.- Де ж іще? Тільки в Переяславі...
Ходжаєв уважно подивився на змарніле, постаріле за одну ніч на
кілька років обличчя, і йому було невтямки, чи каже лікар Постоловський
про якийсь Переяслав свідомо, чи він стерявся з горя. Проте, коли трохи
згодом Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кінцева станція і до якої
залізниці вона належить, Олександр Іванович цілком розсудливо відповів:
- Станція зветься так само - Переяслав, Південної залізниці, але
до міста треба ще кілометрів двадцять п'ять - автотранспортом. Тоді Ходжаєв узяв його за лікоть, злегка потиснув і тихо, але твердо пообіцяв: - Я все зроблю. Не турбуйтесь. (...)
І він зробив усе. В другій половиш наступного дня приніс до
готелю, де вони переночували, квитка на поїзд і багажну квитанцію на
оцинковану труну з тілом матері. Передаючи Олександрові Івановичу
зарплату та відпусткові, Ходжаєв запропонував позичити ще й від себе
кількасот карбованців на всякий випадок. Олександр Іванович байдуже
поклав гроші в бічну кишеню піджака й відмовився від позички. Забувши
навіть подякувати Ходжаєву, він опустив застиглий погляд на багажну
квитанцію і довго тримав її в руках, не знаючи, що з нею робити.
- Покладіть її краще в паспорт,- порадив Ходжаєв, і Олександр Іванович
мовчки скорився. Але довго після цього він час від часу торкався
пальцями того місця піджака, де лежав паспорт з квитанцією, наче
перевіряв, чи не загубив їх, бо його щось муляло там. Ходжаєв
одвіз Олександра Івановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на Москву і
за кілька хвилин до відходу промовив на прощання: - Я розумію
вашу втрату: вона безмірно тяжка. Що скажеш! Людському розумові важко
погодитись із безглуздям смерті. Але будьте мужні. Такі, як ви, потрібні
багатьом людям... Чи від цих простих, теплих слів, чи тому, що
виходили останні хвилини перебування з такою прекрасною, чуйною
людиною, яка стільки зробила для нього в ці скорботні дні,- щось важке
зсунулось у грудях Олександра Івановича і з болем вихопилось мало не
криком: - Якби ви знали, як я заборгував їй!.. І як сплатити це
все, коли...- Він не зміг доказати: "...коли матері вже нема тепер". Ходжаєв нахилився до голови Олександра Івановича і пошепки проказав:
- Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною.
Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо - він
безсмертний!.. Ходжаєв швидко підвівся, бо з репродуктора на
пероні голосно повідомляли про відхід поїзда. Взяв безвільну руку
Олександра Івановича, журно подивився на змучене обличчя, і нараз
обійняв дужими руками за плечі, й міцно пригорнув його до своїх грудей.
Потім відхилився, глянув ще раз і зник у коридорі.
XXVIII
На Хуторі Михайлівському Олександр Іванович уперше після пересадки
в Москві вийшов з вагона подихати свіжим повітрям. Хоч будинок станції,
здається, нічим не відрізнявсь від попередніх станцій, а неподалік, за
пристанційним висілком, було видно сосновий бір - такий же, який він
бачив у вікно під Брянськом, але це була вже Україна. Він відчув її і в
самій назві "Хутір", що над головним входом була написана великими
літерами російською і українською мовами, і в різноголосому гомоні на
пероні. Особливо привертав його увагу лагідний голос літньої жінки, яка
десь кричала на всі сторони: - Огірочки свіжі! Кому треба огірочків?
Він прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жінок і
думав: "Як би зраділа зараз мати, коли б могла почути ці голоси, такі
ж, як і в любому їй Переяславі, побачити цю жінку в старих кирзових
чоботях, що пропонує всім свої "огірочки"!..." Він пройшов до
голови поїзда, де відсапував, готовий мчати далі, паровоз, і йому дивно
стало, що він уже на Україні, але без матері, сам. Матері немає вже, лиш
у багажному вагоні стоїть десь оцинкована труна з її тілом...
Олександр Іванович підійшов до широко відчинених дверей багажного
вагона, де вивантажували якісь рогожані тюки й хтось кричав комусь
навздогін: "Візьміть накладну", обережно обійшов тюки з чорними
розляпистими написами адрес і, спинивши дихання, здаля глянув усередину.
Там у кутку ліворуч, між кравецькою машиною і дитячим велосипедом,
тьмяно поблискував цинковий бік труни. І важко було повірити, що то
лежить тільки тіло матері, а її самої вже нема і ніколи не буде.
Ніколи!.. Він одвернувся й перевів очі вдалину, куди
простягалися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка
зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам
собі: - Я все сплачу, мамо. Все! І вперше за весь цей
неможливий час на-очах йому - чи то від теплого лагідного вітерця, що
повівав з півдня й легенько пестив йому лице, чи так від чогось на очах
виступили сльози й нараз стало легше на душі. Так, немовби він з чимось
чи з кимось замирився, немовби і йому простилося все, що лишилося там,
позаду. Тільки шкода, що нема поруч переяславської Марусі, а їй би саме й
зустріти його з тілом матері отут, на першій станції української
землі...