...Олександр Іванович одійшов від трюмо й подався до другої
кімнати. Ця кімната в їхній невеликій квартирі правила йому за кабінет і
водночас за спальню матері. Власне, не спальню, а місце спання, бо мати
заходила туди, тільки коли лягала спати та ще хіба коли хвороба
підтинала їй кволі ноги. Звичайно ж вона воліла тихенько сидіти в кухні
чи у дворі, аби лиш не зрушити чогось у кімнатах, де жили її Сашко та
невістка. Праворуч коло сіни стояло за ширмою її ліжко. Це
благеньке дерев'яне ліжко-розкладачка з довгим полотняним
лантухом-матрацом, у якому давно вже перетерлась на порохню солома, було
застелене залатаним у кількох місцях простирадлом і старим домотканим
укривалом. Усе це мати прихопила з далекого Переяслава, коли остаточно
зважилась переїхати на життя до свого, єдиного тепер, сина. Ніна
Олександрівна й досі не може без сміху дивитись на ту нужденну
неоковирну ширму із старої плахти, напнутої на почорнілі від часу
патички, що тільки чудом тримались одне одного на заіржавілих петлях,
намагаючись затулити в кімнаті убогу материну постіль. Цей незграбний
витвір містечкового партача разом з усім материним добром не вартий був і
десятої частки тих грошей за перевіз через тисячі кілометрів до
Узбекистану, але мати, як колись дівка - посагу, міцно держалась того
всього. А надто тої чудернацької ширми, яку вона по-стародавньому
називала - параван. Ніна Олександрівна, чи то не зрозумівши, чи то
навмисне, щоб поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз, було, казала,
сміючись: "Який там "караван"! Це - ширма. Розумієте, Одарко Пилипівно, -
ширма! Маєте сина лікаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Ніни Олександрівни (і з цим погоджувався й Олександр Іванович),
цю ширму давно б уже слід викинути, бо вона своїм занадто
старосвітським виглядом тільки компрометує їх, але місцева кустарна
промисловість ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й
Олександрові Івановичу в глибині душі все ж було жаль старої матері з її
дивацтвом, і ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошені гості,
ширму з ліжком заздалегідь виносили надвір, і, поки гості не
розходились, матері не було де спати, бо заснути надворі не давали
москіти, та й не годилось старій де-будь розлягатися. Коли
Олександр Іванович увійшов до кімнати, за ширмою було тихо. Мабуть,
виснажена вночі пропасницею, мати спала. Олександр Іванович причинив за
собою двері і навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до письмового
столу й сів у крісло. За ширмою зарипіло ліжко. - Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижній полиці в шафі, є сир і вчорашнього молока трохи, якщо не скисло...
- Певно, гузапая одсиріла або примус коверзує, -- сказав Олександр
Іванович, не слухаючи останніх материних слів. Він знав, що в травні,
коли тут остаточно припиняються весняні дощі, тонке стебло торішньої
гузапаї не може одсиріти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж
щось сказати матері на виправдання справді дивного зволікання дружини.
Годинник на столі показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Іванович
присунув до столу крісло й розгорнув "Драму на полюванні". - Сир - у кутку, накритий блюдцем...- знову почувся за ширмою тихий материн голос. Олександр Іванович насупився. Материні слова немовби натякали на недбайливість і невміння господарювати його Ніни.
- Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворіла - треба лежати; без
тебе все зробиться,- буркнув він, не криючи свого невдоволення. - Так ти ж знову підеш голодний...-- ніби виправдовуючись, промовила мати й важко зітхнула.
Це зітхання зовсім уже роздратувало Олександра Івановича. Він
хотів сказати матері, що просить и не втручатися, куди не слід, що він і
дружина обійдуться без неї, але в цю мить здалека, десь із кухні,
почувся дитячий вереск і швидко покотився до кімнати. Коло дверей він
стих, потім двері враз розчахнулися обома половинками, і до кімнати вбіг
трирічний син Олександра Івановича Вася. Простягаючи перед себе руку з
розчепіреними дрібненькими пальцями, малий .захлинався від плачу й
задріботів ніжками просто до баби за ширму. - Бабо, бабо - буба!.. - Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко... - Мама Васі - бубу...-- скаржився далі малий. - Де буба? На руці? Ану, давай її сюди...
Олександр Іванович не бачив через ширму, але до дрібниць уявляв
усю дальшу сцену. Колись давно-давно так потішала мати і його, і це так
само враз заспокоювало Олександра Івановича, як тепер його Васю. Мати
помалу загинає до крихітної рожевої долоньки малюсінькі пальчики,
починаючи з мізинця, і над кожним пестливо примовляє: - Горосю,
бобосю, пшеничка, тичка...-Дійшовши до великого пальця, мати раптом
надає своєму голосові штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи онуків
пальчик, каже: - А старий бобище...- Тут заходить коротенька пауза, коли
баба ніби міркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив
рота й заціпенів у захваті, дарма що чує це який там уже раз. - А старий бобище - фу-у-урр за плотище! І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.
Від цього "фу-у-урр" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще
блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе
спочатку й настирливо суне до неї другу ручку. Перед
Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були - за
ширмою. І якесь дивне мішане почуття - чи то заздрощів до щирої,
безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг
не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не
знати де й коли,- поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно
примовляла мати: - Горосю, бобосю, пшеничка... Олександр
Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками
ввійшла Ніна Олександрівна. Метнувши повний гніву погляд на ширму, вона
обурено повернула голову до Олександра Івановича. - Треба,
нарешті, покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина завинила, я
покарала її, а Одарка Пилипівна - прошу: "Єросю, барбосю"!.. Що за
виховання? І потім - навіщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Іванович розумів, що дружина навмисно перекручує слова
материної приповідки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої
потреби, і взагалі ляпаси й потиличники - не метод виховання, але він
промовчав. Сказати це зараз - значить зчинити в домі бучу, а треба ж
працювати. Для всякої праці, а то більше для лікарської - передусім
спокій, рівновага. Він узяв зі столу записника, стетоскоп і тихо
підвівся з крісла, уникаючи зустрічатись очима з дружиною. - Чудово! Чудово! Одарка Пилипівна розбещує дитину, батько ' дивиться на це крізь пальці, а мені - хоч розірвись!..
Ніні Олександрівні дуже кортіло зчепитись з старою, сказати їй,
нарешті, що годі клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не
розуміє чомусь її син-лікар, то добре розуміє вона. Де там та малярія?
Це - хитрощй! Це все витівки, щоб звалити на плечі Ніни Олександрівни ще
й прокляту кухню. Ні, тут не акрихіну треба, а... Гнів Ніни
Олександрівни клекотів у грудях, але за ширмою було тихо. Не чути навіть
малого, що, певно, прикипів там, переляканий, до баби, і це зв'язало
Ніну Олександрівну. Не зганяти ж стару силоміць з ліжка, хоч вона,
безперечно, й варта того!.. Прикусивши губу, Ніна Олександрівна рішуче підійшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидоти, вона бридливо
відсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко
намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть. - Щоб ти мені більше не смів туди ходити! Малий заверещав, запручався, простягав до баби вільну руку, але Ніна Олександрівна владно потягла його до дверей. Уже за порогом вона обернулась до Олександра Івановича. - Чого ж ти не йдеш снідати? Яєчня на столі, чай холоне...
За ширмою знову тихо зітхнула мати, і Олександр Іванович, якому
теж хотілося зітхнути, затримав дихання. Ліжко за ширмою зарипіло, й по
підлозі зачовгали капці. Мабуть, мати підвелась і починає вбиратися.
Олександр Іванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Він
зітхнув і вийшов. У другій кімнаті Ніна Олександрівна
муштрувала Васю. Затиснувши малого між своїми колінами, вона відкинулась
на спинку стільця й, відбиваючи черевиком такт, проказувала: Гуси, гуси, ось вода! Прошу пити! - Га-га-га!.. Хлопчик тоскно дивився у вікно й мовчав. Олександр Іванович, не затримуючись у кімнаті, швидко подався до амбулаторії... (...)
IV Вечірній прийом закінчився, й Олександр Іванович вийшов на ґанок амбулаторії. Сутеніло. За деревами кишлаку сквапно сідало на заході сонце, й у повітрі вже чути було перших москітів.
Цілий день сьогодні Олександр Іванович був серед людей, і зараз
йому хотілося лишитися трохи на самоті, зібратись з розпорошеними за
всяким клопотом думками, і він пройшовся лікарняним двором. Три
роки тому, коли молодий лікар Постоловський приїхав сюди працювати, цей
двір являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до
колективізації, двір і будівлі теперішньої докторхони належали заможному
баєві. Два білі будинки з вікнами в двір і глухими стінами на вулицю,-
щоб стороннє око не могло глянути на баєвих жінок,- були покоями бая,
третій, що витягнувся вздовж двору й тільки одною бічною стіною впирався
у вулицю, правив за приміщення для челяді й комору. Міцна брама з
маленькою хвірткою й добрими засувами, вбудована в зовнішню стіну, і
високий сірий дувал, що відмежовував двір від сусідів, надавали
володінням бая вигляду чи то маленької фортеці, чи в'язниці. Сюди, на
цей великий двір, звозили колись зібрану бавовну, пшеницю й рис, до бая
приходили російські крамарі й урядовці, і у дворі було завізно від гарб,
навантажених ослів і людей. Посеред двору височіла широка шопа, і в
затінку її, рятуючись від спеки, спочивали байські коні, а коли не було
близько господаря, й - наймити. Це розповів лікареві старий сторож
Ісмаїл, що задержався тут, як самовидець тих далеких часів, із колишньої
байської челяді. У Намангані заступник завідувача обласного
відділу охорони здоров'я, підписуючи Олександрові Івановичу призначення
сюди, сказав, важко зітхаючи: - Наш Узбекистан не зазнав
страхіть війни, але під воєнний час безгосподарні, а часом і хижі руки
тут подекуди завдали медичним закладам руйнації чи не меншої, як на
заході бомби... З приміщенням вам буде важкувато попервах... (...)
VIII Рак! Підступна, зловісна хвороба...
Тихо, часто без болю, без помітних зовнішніх ознак попервах, вона
міцно хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю
руйнує його. Та цього їй мало. Її спрага нищити - невситима! І вона по
лімфатичних путях розпросторюється далі, засилає в ближчі й дальні
органи свої нищівні, диверсійні десанти - метастази. І ось
дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в
корінні рослина,- підтята нишком, крадькома, десь у глибині ґрунту,-
починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна
кволість, утома, недокрів'я, людина марніє, обличчя її набирає
неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах
ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова
пухлина росте, збільшується,- її клітини, ці мікровелетні-напасники,
бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні
міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм
спину, і нема пощади ні життєво важливим органам людини, ні самому
людському життю. Та ось пухлина розпадається, розкриваються
зруйновані кровоносні судини,- і нараз починається тяжка ракова
кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може
перетнути його... Хворій людині, знесиленій від великої
крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає
здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким
почнеться одужання... Нужденна омана! Леле, це не
кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ,
це - її перша велика перемога! Її нездоланний дух нищення й загибелі вже
прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хто зна,
може, вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина,
вдирається в нові тканини й нищить, нищить... І отак до нового
розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли,
нарешті, сили життя капітулюють перед силою смерті... Олександр
Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про
рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері
вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж,
не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого
він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії в ближчих ариках, і
задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких
плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові
поля, повернув назад. Усе було гаразд. І у хворого був лише
звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись
сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в
неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли,
вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до
контори колгоспу імені Ахунбабаєва,- зайшов, між іншим, на всякий
випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він
несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу
всі, видамо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися
засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова
колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву
долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно
усміхнутися також. - Алейкум селям, доктор!.. (...)
XXI
Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом
викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до
покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна
Олександрівна з нудьги перегортала давні номери "Крокодила". Почувши, що
рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на
чоловіка. За цю добу він якось зів'яв і помітно спав на виду. "Можливо,-
подумала вона,- я дещо й передозувала вчора..." Говорячи з
чоловіком, вона звикла - вдало чи невдало - вживати медичних термінів, і
в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель
зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота
обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці
терміни лізли їй у голову: "Реакція наявна",- констатувала сама собі
Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича,
що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати
тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які
допомагали в таких випадках раніше,- зараз небезпечні. Краще побільше
валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б
терпкий присмак їхньої нічної розмови. - І, мабуть же, марно
проїздився? Нічого особливого й не було? - спитала вона, вдало додаючи
до свого голосу інтонації жалю і співчуття. - Ні, тяжкі пологи.
Поперечне становище...- тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на
вішалці вільного гачка повісити кепку. - В узбеків усе - "не
слава Богу"! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них
упоперек родиться... Народ! - і Ніна Олександрівна зітхнула.- Одначе
соловей піснями не буде ситий,- похопилась вона і встала з стільця. - Та я, власне, вечеряв уже... Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло. - Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! - І вона швидко пішла на кухню.
Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і
завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на
стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження,- ніби не до
своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої
пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести
себе далі... В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і
замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь
напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся,
відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві
сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине "горосю-бобосю..."? І
ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові
Івановичу давнє відчуття свого дому. Коли Ніна Олександрівна
принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі,
виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй
сім'ї. - Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні
фаршировані помідори,- сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий
до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій
страві. Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно
пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович,
заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не
було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив
самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.
Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями
сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть,
завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і,
спираючись ліктями на стіл, уважно слухала. - А він росіянин чи узбек? - поцікавилась вона. - З прізвища видати - узбек: Ходжаєв. - Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!
- Навпаки. Ахметджанов - тільки фельдшер, а це - хірург. І,
кажуть, хороший. Навіть, ставши завом, не кидає практики. В обласній
лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції. - Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю! - Ну чому ж? - заперечив Олександр Іванович.- Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи... - Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...
- Що ти, що ти! - перебив її Олександр Іванович, силкуючись не
втратити такту.- Ти мислиш,- м'яко сказав він,- як один автор старої
книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось
цей автор писав: "У Китаї вся людність - китайці, і навіть імператор -
теж китаєць!" Бачиш, Ніно, тобі треба... - Треба реально, а не з
книг і газет дивитись на речі! - перебила із захватом Ніна
Олександрівна.- Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета
(хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника -
ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров'я? Та ні в якому разі!.. Це
просто не личить їм. "Безглуздя!" - хотів сказати Олександр
Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода
тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він
собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав: - Це, Ніно, наївно.
Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше
сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене
вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.
- Бр-р, як неприємно виє! - мерзлякувато, мов від холоду,
здригнула плечима Ніна Олександрівна.- Аж моторошно якось... І навіщо
тримають у дворі цю потвору! Олександр Іванович встав з-за
столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині
двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна
тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття,
пошепки промовила: - Це, здається, щось недобре віщує...
- Пусте! - сказав Олександр Іванович, якому, проте, ставало теж
недобре на душі від того розпачливого собачого плачу, і, щоб розвіяти це
гнітюче враження, неначе справді передчуття чогось лихого, що чимраз
дужче заповнювало кімнату, він удавано засміявся. - На приїзд Ходжаєва виє. Влетить мені від нього за якусь дурницю по саму зав'язку!
Та це не заспокоїло Ніни Олександрівни. Вона сумнівно похитала
головою і голосно спитала до другої кімнати, де спала свекруха: - Що це означає, Одарко Пилипівно, коли собака так виє? Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо одразу ж відповіла: - Це на нещастя - пожар або смерть чиюсь... - От бачиш! - сказала, повернувшись до чоловіка, Ніна Олександрівна, цілком погоджуючись цього разу з свекрухою. - Мені страшно, Сашуню...- прошепотіла вона, боязко тулячись до чоловіка.
- Дурні забобони! - навмисне голосно сказав Олександр Іванович,
щоб порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене
безвихідної туги собаче виття й шкребло по душі. - Я прожену її зараз! - і він широкими кроками вийшов з кімнати.
Серед двору, жалібно підібгавши хвоста й уся скулившись, немовби
її трясла трясця, стояла боком до Олександра Івановича Жучка й вила на
місяць. - Їди геть, Жучко! Я т-тобі!.. Олександр
Іванович нахилився до землі, мов беручи ломаку, але Жучка не рушила.
Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Івановича морду. В
місячному світлі Олександр Іванович добре бачив усю її скорботну зігнуту
статуру, і йому здалося, що в єдиному оці собаки ятриться така глибока,
майже людська печаль, що йому аж защеміло серце і холодок пробіг поза
спиною. Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий
бік, немов без надії хотіла ще раз спробувати знайти в свіжому, нічному
повітрі щось назавжди втрачене, потім одвернулась і тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, і Олександр
Іванович знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала
й скаржилась до неба на якесь своє невтішне собаче горе...
XXII
Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б
досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б
неприємно й соромно перед завоблздороввідділу, що він прогледів у хворої
рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б
назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений
студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку
він бачив щодня, мати, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а
він нічого того не помічав! Не помічав - і як лікар, і як син... Як це
могло статися?.. Не як лікар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, він уже не сумнівався в слушності страшного діагнозу.
В пам'яті виринуло, як нещодавно мати відмовилась від ковбаси, а
потім узяла шматочок, і їй стало зле, виринало ще багато-багато
дрібниць, які він механічно зафіксовував у пам'яті раніш, не надаючи їм
ніякої ваги, а тепер вони з невблаганною об'єктивністю стверджували
діагноз. Він пригадував їх поза своєю волею одну за одною і все питав
себе: "Як же, як же могло статись, що я нічого того не помічав?.."
Усе, що відбувалось тепер навколо, було ніби завішане густою
марлевою сіткою. Він чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше
зробити рентгенографію огруддя, як він радив йому негайно взяти
відпустку; Олександр Іванович зрозумів, що про хворобу матері знають уже
й інші, бо Пісочкіна умовляла стару завтра ж їхати до району й обіцяла
прислати по неї з тропстанції підводу; чув навіть, як дружина пошепки
питала Пісочкіну: "Це не заразне?" Та все це він сприймав уже здалека,
ніби воно відбувалося десь на сцені в якійсь важкій драмі, де він уже
зіграв свою роль, тоді як інші ще грали далі... Мозок йому
тільки приймав слова, не розбираючи їх значення, і недбало відкладав їх
кудись набік, а просто перед ним стояло оголене, болючо-реальне, страшне
в своїй правді: мати хвора на рак, рак стравоходу - одну з найтяжчих і
безнадійних, надто при задавненому стані, форм рака... І знову, і знову перед ним виникало питання, на яке він не міг знайти собі відповіді: як це могло статися?..