Після таких її вправ я повертався додому як очманілий. Мачуха, як і
раніш, закликала мене до столу вечеряти, але мене нудило від її борщів
та каш після маринадів, салатів, сирів, біфштексів та бефів
караваєвської кухні. Про око я брався за підручник, але на розгорнутих
сторінках я, замість літер і рисунків, бачив знову Мері. Таку загадкову,
незрозумілу і тому, мабуть, ще більш знадну. Мачуха трохи побоювалась
мене і ніколи не розпитувала, де я був і чого так змінився останнім
часом. Настя допомагала мачусі по хазяйству, і їй ніколи було чіплятись
до мене. Тільки батько став турботно, мабуть, не без впливу мачухи,
приглядатись до мене, а може, вже й до нього дійшли чутки про мій
занепад у класі. В його очах я так високо видерся в науку, що йому,
малописьменному, ніяково було втручатися в мої учбові справи. Проте
одного вечора він наважився мене спитати: - Ну, як воно в тебе, Іване?.. - Та важкувато щось стало вчитись, тату...- невиразно, щоб менше брехати, відповів я, не підіймаючи від книжки очей.
- Та воно конешно... Науку пройти - не сапку склепати!..-
погодився батько і зітхнув. Трохи помовчавши, він сказав: - Ну, вчись
же, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам
крутити! Від батькових слів мене аж пересмикнуло. Які там
хвости, коли я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю і з
тенісною ракеткою вправляюся не гірше від Анемподиста... Проте в
батьковому голосі я почув стільки невимовного жалю, благання і останньої
надії, що мені стало шкода його. Того ж вечора я гарячкове взявся
надолужувати прогаяне і таки дещо наздогнав за останні два тижні
учбового року. Ми з Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас.
Мене перевели - більше з пошани до моїх колишніх успіхів, Анемподиста ж
- хіба що тільки з пошани до його авторитетного батька.
Другого ж дня, як ми закинули подалі свої підручники, збувшись нарешті
свого гімназичного клопоту, Анемподист попросив мене прийти до них
увечері раніш. Я, розуміється, не забарився скористатися з запрошення.
Подумати тільки - цілих два тижні я не бачив Мері! Виявилось,
уся родина Кузьміннх-Караваєвих збирається сьогодні в театр, і Калерія
Олександрівна та Мері вже закінчували туалетну процедуру. Не знаю, що
тоді в лісі їздохло, але сам Микола Миколайович надумав подивитись
українську трупу Саксаганського, яка давала останню "бенефісну виставу".
Досі в домі Кузьміних-Караваєвих про цю трупу не було ніколи й мови. З
тодішніх міських розваг тут віддавали перевагу тільки цирку та
кінематографу. В театрі наперед закуплено окрему ложу, а перед парадним
під'їздом у дворі вже перебирали нетерпляче тонкими, як виточеними,
ногами рисаки, запряжені в фаетон. Позад фаетона стояла запряжена
однокінь-бричка, коло якої порався Афонька, що був у дворі за сторожа,
дроворуба, двірника, а в разі потреби, й за другого кучера. Та основне
завдання його було, здається, - смішити панів, хоч сам він ніколи не
сміявся, а лиш зітхав. Я не раз бачив, як Анемподист, гуляючи зі мною по
двору й, видимо, наслідуючи свого батька, підступав до Афоньки з
усякими безглуздими, заради сміху, питаннями. Спитає, бувало,
Анемподист: - Афонька! Какой губернии Кавказ? - Чаво? -
навмисно перепитує, щоб зволікти й виграти час, Афонька, і поволі кидає
роботу. Вже одне це викликало звичайно регіт. - Кавказ,
спрашиваю, какой губернии? - удавано суворо питає вдруге Анемподист, і
Афонька неодмінно засуне брудну п'ятірню під шапку і довго шкребе там у
зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими
вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже: - Да, нетто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак - Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской...
Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні,
сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі
Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за
пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе
личину дурника,- певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він
говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був
самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п'ять років
тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській
економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й "найшло"
на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік
народження, але й прізвище та своє ім'я. Заради поїздки в ролі кучера до
театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він зробив без
усякої охоти. Зараз він сидів уже на козлах, байдужий - чи їхати до театру, чи на кладовище.
Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у
фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з
буфету солодощі й чай, умостилися в бричці. Як тільки бричка
виїхала з двору, Анемподист, що буї" сьогодні у прекрасному настрої,
почав щипати Зіну, лукаво підморгуючи мені прищуленим оком. - Та нуте-бо! - сміючись, одводила його руку Зіна.- Воно ж даже некрасиво получається...
Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до
того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду
сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив
би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно
за нього перед Зіною і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки,
спиною до нас і, здавалося, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я
побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі,
щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато
косились на веселого панича. Анемподист до того знахабнів, що,
коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акаціями провулком,
чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб
прохолодити якось панича, скрикнула: - Пустіть, безсовісні! Їй-бо, он бариня обернулась і дивляться!.. І по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів
почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня: - Но, милый! Пошел!..
У театрі було повнісінько народу. Але публіка - студенти, молоді
народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий
люд - явно не подобались Калерії Олександрівні. - Oh mon dieu!
Quels paysans, quels parvenus ! - промовила вона до Миколи
Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не
знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та
повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало
сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли
підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас
і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії,
коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали
програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і
ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.
Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не
бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в
сюжеті п'єси "Невільника", яку сьогодні ставили, я скоро пізнав
Шевченкову поему "Сліпий". Хоч і тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих
літ, коли слухав, як батько читав "Кобзаря". Старий, чесний Яринин
батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її
названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від'їздом його
на Січ - так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала
завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену
електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири
пристава та кількох околодочних міської поліції. Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:
Je ne comprend pas - qu`est ce qu`il dit - була невдоволена з
вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами,
тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу
Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й
тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням: - Що ж - артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п'єса і цей їхній малоросійський діалект - страх який примітив!
Нащо вже Зіні - і тій не подобалась вистава. На початку першої дії
вона стояла коло дверей ложі і із-за портьєри спостерігала "кумедію".
Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тільки я з Мері, а й Микола
Миколайович здивовано обернулись. Я навіть подумав: невже Анемподист
наважився й тут, за спиною батьків, повторити свої штуки в бричці? Та
виявилось, що Зіну розсмішило інше: - Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! - крізь сміх вимовила Зіна і вибігла в коридор досміюватись.
Маленьку Кіті теж смішили мужицькі слова, які вона чула тут не
тільки зі сцени, а й від декого з публіки під час антрактів, але вона
була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру,
тоді як могли б лишити й дома. Одна тільки Мері мовчала. Вона уважно
стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їи простувату
публіку. Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря: І згадав Степан в неволі Свою Україну. Нерідного свого батька Ще й сестру Ярину,- по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
- А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її
запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне
розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне
ствердження, - видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я
не міг припустити, щоб Мері не зворушила драма осліпленого в турецькій
неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і
запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою
Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном, і, нарешті, незвичайний їхній
шлюб. Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали: Дай нам, боже, дай із неба, Дай, чого нам більше треба,- Дай нам миру і спокою Під могутньою рукою,-
якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі
невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не
тільки Степан - колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний
кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ,
що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю
звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений,
він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки
миру і спокою, а нові - свої й чужі - пани вже готували для нього
кріпацтво... І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо. спускатись завіса, в театрі зчинилось щось
неймовірне. Звідусіль зірвалась така буря оплесків та вигуків, що
Калерія Олександрівна майже зомліла. Вона злісно скривилась і затулила
пучками свої тендітні вуха. А в залі, й надто на гальорці, все шаленіло.
Глядачі повставали з місць і кричали: "Браво!", "Слава!". Якийсь
студент у вишиваній сорочці під тужуркою вискочив на кріселко і
несамовито горлав: "Заповіт"! "Заповіт" просимо!" - і до нього,
притримуючи піхви шаблі, сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись,
Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На
сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати
артистам великі антонівські яблука і мало не попав у підстрижену
"ножиком" голову пристава, який стояв у першому ряді і настирливо махав
комусь рукою за лаштунки. Кілька голосів у залі з різних місць непевно й
розбіжно почали співати "Як умру, то поховайте"... Заносилось
на скандал або демонстрацію, і в ложі всі повставали, щоб іти. Під цей
галас Мері, підводячись з стільця, спитала мене тихо: - А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною?
- Безперечно! - в захваті відповів я, мало не застогнавши від
божевільного щастя, що раптом сповнило моє серце від її слів. Але Мері
пильно подивилась на мене, примружила очі й усміхнулась. І я завмер від
її посмішки. Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось
запустить у його тремтяче м'ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах
Мері. 1 вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу. - А
я б... я б ніколи не могла стати отакою "Яриною". Мері грубо, ніби
копіюючи когось із дійових осіб п'єси, вимовила це ім'я, що вже стало
мені дорогим. - Хіба вам не здається, що це занадто банально? -
жбурнула вона мені на прощання заучену від когось фразу, яку я вже не
раз чув з її уст, і, одкинувши рвучким рухом голови свої коси назад,
подалась за Анемподистом, що останнім виходив із ложі. Я навмисне затримався, щоб змішатися з публікою і не попастись більше на очі Кузьміним-Караваєвим.
Мені плюнуто в душу, і саме тоді, коли моя душа в пориві святої
наївності найбільше розкрилася перед Мері. Але і враження від вистави
було таке велике, що не могло розвіятись навіть після цієї образи.
Різні, протилежні думки й почуття роїлись у моїй голові, і мені треба
було як слід у всьому розібратись. Темними вулицями и
провулками я повагом ішов додому, думаючи воднораз і про Мері, і про
Ярину, і про Степана, і про весь мін народ... Отут би вже й
поставити крапку і більше до Кузьміних-Караваєвих - ні на поріг. Та
треба було, мабуть, дістати ще одного доброго стусана, щоб я остаточно
повернувся на те місце, де мені й належало бути. Днів через три
я знову пішов надвечір до Кузьміних-Караваєвих. Не можна ж бо, справді,
так раптом, без видимої причини зникнути й дати привід до всяких
пересудів. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене
ставився? Він, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як
демонстративний осуд його поводження з Зіною, або, ще гірше, - за
скритий прояв ревнощів до цієї гарненької, але бридкої мені після її
смішків у театрі Зіни. Та й самій Мері треба було показати, що хай,
мовляв, не дуже заноситься своїми кошачими зеленими очима, які тепер для
мене ніщо перед незрівнянною красою душі мужицької Ярини! Але
це треба було передусім практично довести самому собі - виявити, чи ті
очі ще ваблять мене, чи я вже звільнився з-під їхньої страшної влади.
Я прийшов, як виявилось, дуже до речі, бо Микола Миколайович,
Анемподист і великий аматор преферансу, наш повітовий поліцейський
справник Слатін саме сідали на веранді за ломберний столик, щоб почати
"пульку". - Ну, ось і четвертого партнера бог послав! - радо
вигукнув одягнений у білий, свіжовипрасуваний костюм Микола Миколайович і
показав мені за столиком місце насупроти себе. - Ласкаво прошу!
Хоч грали тут "по маленькій", тільки для розваги, і я під
керівництвом Анемподиста опанував уже правила гри і не боявся пошитись у
дурні, але грати мені не хотілося ні раніше, ні тим більше тепер. Гра -
повільна, забарна, а мені так кортіло мерщій стати до словесного
турніру з Мері, яку я зустрів на східцях веранди. Вона усміхнулась мені
підкреслено привітно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрі
нічого не сталося між нами. Ніж грати в преферанс у таке елегійно-чудове
надвечір'я, я охотніше погодився б навіть постояти мовчки коло Калерії
Олександрівни, яка в глибині веранди, боячись одночасно і сонця, і
протягів, сиділа в плетеному кріслі й читала черговий французький роман.
Я ніколи не бачив у її руках інших книжок, і мені здається, що читати
все не по-французьки написане, навіть і російську класику - вона вважала
за "моветон". Як і завжди, вона велично простягла мені до поцілунку
руку і попросила покликати Кіті, яка віддалік на алейці бавилась у
серсо2. Я радо виконав її доручення, ІІле це не врятувало мене від
картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв із свіжої колоди
карти й урочисто проголосив: - Вісім чирва! - Пас! -
невдоволено буркнув на відповідь хрипким басом огрядний справник,
ворушачи, як прусак, довгими, Хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив
його в Кузьміних-Караваєвих не раз, і, скільки пам'ятаю, йому завжди не
щастило в карти. Він тяжко переживав свої копійчані програші і, щоб
приховати від інших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бігав
до телефону. Він дзвонив то до поліцейської управи, то до пожежної
команди, то раптом на вокзал чи, нарешті, в тюрму. Бачачи його перший
раз, можна було подумати, що він, обтяжений державними обов'язками,
почував себе в нашому тихому повітовому місті, як на вулкані, весь час
сподіваючись заколотів, пожеж, катастроф і втеч з тюрми. Він і сьогодні
через півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став
Позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж -
годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті
найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з
поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів,
Коли на веранді з'явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому
столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а
може, й зовсім звільнити мене від неї. - Віст! - вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на
якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза
жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в
подвір'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську
породу, Рекс недолюблював і мене, і незважаючи на мої часті відвідини,
завжди сердито гарчав, тільки-но з'являлась у дворі моя постать. Зараз
він шаленів од люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого
нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у
картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї
вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я
перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану
вгорі хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по
присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася
сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з
несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби
хотіла перейняти стару. - Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите. - Стривай, доню, мені до панів треба.
- Та ніззя ж, кажу! - заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі
вуха за свою матір.- І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це
вам десь у селі!..- дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед
панами, обурено висловила здогад: - Це чи не Афонька здуру пустив їх
сюди?.. - А в чому, власне, річ? - спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл, карти. Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася. - До вашої милості, паночку,- зробіть ласку, пустіть Зіньку... - То-есть, как зто - сделайте "ласку"? Куда пустить? Зачем? - Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...
- Постой, постой, матушка! Зто какие же "ручники"? - і,
обертаючись до справника, спитав, що означає "на порі". Справник
пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це,
видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він
перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну. - Пікантно! А я і гадки не мав...
- Та це ж вони говорять,- втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре
в поясненні справника,- вроді як заміж треба мене видавати... - Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович.- За кого - замуж? - Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...- стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла. Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чому приплела эти свои
"ручники"? Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя
бозна-що лепетало, і повчально промовила: - Не плетуть їх у нас, паночку, а - тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить. - Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила 3іна, соромливо потупивши очі.
- Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола
Миколайович. -- "Сначала чтут, а потом вьішивают! Девка какая-то,
старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что этого закон
требует!.. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? -
залупав очима на справника Микола Миколайович і похитав головою...- До
чого ж бестолковьій народ! Двух слов Связать не может!.. -
Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця.
Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й
говорю - этому народу нельзя спуска давать! Пройшовшись по
веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю
присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і
безапеляційно сказав: - Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!.. Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона
не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору,
як на молитві, очі й перехрестилася. - Матінко божа! Уже й
чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався.
Ось хоч і забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на
мене наводите... - Слышите, слышите! - тріумфуючи, мов піймав
бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаючи в повітрі
руками. - Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за
что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только
вот так их всех держать! - і він стиснув міцно кулака, блиснувшії
масивною обручкою на волосатім пальці. - А що таке "чаклуни"? - тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит - "колдуны",- згинаючись од сміху, намагалась пояснити
Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й
невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її: - Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала "щелкуны", а не "колдуны"!
Від цих "щелкунів-колдунів" гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й
сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина
мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося
подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи
іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона.
Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду
і досить прихильно спитав стару: - Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой романа? Как его?.. - Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий... - Уверен, что такой же негодяй, как й все! - перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.
- Та він же, як і батько його покійничок - нехай царствує,-
бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились...-
спробувала було захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але
справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він,
забувшись, гаркнув на бабу: - Молчать! Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матір.
- Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать,
то ніякого обхожденія не іміють...- і до матері: - І чого ви, мамо, з
своїм Данилом лізете, даже не понімаю! - Но тебе-то зтот Данило нравится? - спитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне. - Нужні вони мені з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зіна.- На таких Данил у городі й не гляне ніхто!
Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з
Кузьміним-Караваєвим та справником. То були два різні світи, що ніколи
не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі
переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той
калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї
прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і
своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати,
сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не
знайся... Як же я міг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував
сором за те, що сидів за одним столом із справником та
Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й
Волохова, пригашений в мені дворянськими очима Мері, дух палкого
Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані
літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою
і виливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало
клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру. Я
спалахнув і підвівся, коли справник крикнув на бабу "молчать!". Та
цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну
Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї
сміялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рідна донька відкинулась
од неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір. -
Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому
городі! - сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені
аж мороз пройшов поза шкірою. "Образувалася"!.. Та це ж достоту слово
моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я
приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері,
полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши
голову. І тоді враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пішла назад од
Зіньки на село не тільки Її мати,- то поверталась до своєї далекої
могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна... Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.
- Куди ти? Чекай! - крикнув мені позаду Анемподист. скочивши з
місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх,
починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою
мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене,
сказав: - Я не можу бути там, де зневажають мій народ! Ці слова
прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від
хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові "народ". Хоч у тому
стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку
Мері я все ж таки помітив. І це розв'язало все. Не тямлячи себе, я,
захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса: - Таж ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!
Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав,
розмахуючи руками, справник: - Ось до чого доводить лібералізм!.. - Та
мене як одрубало від них. Коли ми вдвох із Зіньчиною матір'ю
переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на
нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячії його по
спині. Коли ми наблизились, він подивився смутними очима на стару і
тяжко зітхнув: - Эх, милая! Поди, не легко-то с барами
договориться! Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу,
здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку
почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдовуючись,
промимрив: - Чего уж там!.. Это, стало быть,- к примеру, как значит, если понять человека нужно... Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір'ю вийшов з двору Кузьміних-Караваєвих...
- От і вся вам казочка! - закінчив, журно усміхаючись, гість.-
Добрих фей у ній мало, та де їх було і взяти нам у ті часи, але про
всяку чортівню, що водилась у тодішньому житті, я розповів вам таки
багато. Семикласник Юрко, забувши про закордонний фільм, якого
хотів сьогодні подивитись, і неприготовану алгебру, слухав старого,
затаївши дихання. Не все в цій розповіді було йому цілком зрозуміле, про
багато чого він почув сьогодні вперше, але враження було велике, і він,
дарма що оповідання скінчилось, ще не міг зійти думкою на щось інше.
- Ну, а як же далі, дядю Ваню? - спитав він за хвилину.- У
восьмому класі ви знову сиділи на одній парті з тим Анемподистом.
- Ні, більше я не бачив ні Анемподиста, ні Мері, ні кого іншого з
їхньої сім'ї. Чи Кузьмін-Караваєв дістав підвищення чином, чи з яких
інших причин, бо саме почалася тоді перша імперіалістична війна, тільки
наприкінці літа вся їхня сім'я виїхала з нашого міста. Справник Слатін
лишався в нас і, видимо, щось казав про мене директорові гімназії, бо
той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у
класі і скінчив гімназію з золотою медаллю. Через три роки революція, що
вибухнула в нашій країні, змела і того Слатіна. Гадаю, що й
Кузьміних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землі.
Гість підвівся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик,
який давно вже розв'язав арифметичну задачу і затаївся, нишком слухаючи й
собі оповідання пенсіонера: - А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому місці його з пістолета або з автомата - рраз і нема! Гість усміхнувся і погладив Михайлика по голові: - Сплохував я, виходить, хлопче. Нічого не скажеш! Визнаю... Ну та ви, бачу, такі ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж ні?..