- 9 Апреля 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 3998

» Статистика

Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 9 »
11:17
XIX

Чого він прийшов сьогодні до малярської студії — Кость Горобенко і сам не знав. Розуміється ж, не того, що сьогодні вперше студія матиме живу «натуру» і ця натура — голі білогвардійки. Яке Костеві до них діло? Хіба не однаково, як використовують цей білий труд? Чи ці жінки миють по установах підлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебі, Костя це зовсім не обходить. Та до того ж це справа юрвідділу, політбюро чи ще кого там. Костеві — однаково. Він просто прийшов перевірити працю студії. Адже ж після її відкриття, після мітингу на відкритті, він ще ні разу не був тут.

Студійці вже посходились. Це переважно червоноармійці місцевої карроти, кілька молодих комсомольських облич і два літніх робітники. Вони розсілись на незручних низеньких шкільних партах, що їх привезли сюди з якоїсь школи, і почали стругати олівці, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький комендант студії Колька Носов, мов школярам, пороздавав студійцям папір, і студія вже налагодилась працювати.
Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керівник студії Фіцхелауров зважив за потрібне попередити свою авдиторію.
— Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (він хотів сказати: «Без всяких там шуток й насмешек», але подивився вбік на Горобенка і, подумавши, виправився), также буду просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь... Товарищ Носов, пригласите... — звернувся він до коменданта.
Це попередження і якийсь відтінок урочистості в словах Фіцхелаурова не подобались Горобенкові. Робив би вже просто, одразу!
Фіцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами і знову скоса глянув на Горобенка. Він дивився не по-звичайному: спочатку коло кутків очей збігались зморшки (очевидно, під шкірою жваво працювали маленькі м'язи), потім уже автоматично піднімались повіки і з-під них виглядали дві солоденькі родзинки-зіньки. Цей погляд Горобенкові не подобався ще більше. Він подумав: якийсь непевний дуже тип... Відкіля він узявся в цьому місті?
За дверима в сусідній кімнаті метушився, щось комусь пояснюючи, комендант студії Колька Носов. Він приладнав збоку коло тих дверей ширму і, коли за ширмою почулося шарудіння жіночої сукні, легенький тріск кнопок і гапликів, аудиторія нашорошилась і посерйознішала. Лиця всім звузились і навіть трохи зблідли.
І ось з-за ширми в сірому купальному халаті тихо вийшла на поміст жінка. Не зводячи з підлоги очей, бліда, вона ступила кілька кроків і стала. Великий, незграбїшй халат висів на ній, як на хворій. Жінка хвилювалась.
Фіцхелауров поспішно підійшов до неї і чемно подав дзиглика.
— Пажал-ста. Разрешите снять? — Фіцхелауров, не дожидаючи відповіді, приторкнувся до плечей халату, і халат, оголяючи білість грудей, стегон і ніг, упав на підлогу. Жінка здригнула і мимохіть соромливо затулила руками рожеві пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторію, і її щоки зайнялись огнем.
Фіцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло неї.
— Ваша фамилия — разрешите? Аудиторія прикипіла до парт і не дихала. Жінка ще більше зашарілась і ледве чутно прошепотіла:
— Шигорина...
— Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн — голову немножко левее й назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю.
Фіцхелауров, як хірург, цупко взявся за жіночі скроні й покрутив. Жінка слухняно вертіла головою.
— Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны — в такой позе.
Фіцхелауров пильно оглянув жіночу позу ще раз і тоді обернувся до парт:
— Начинаем, товарищи! Пажал-ста...
Студійці нерішуче почали малювати. Їхні руки непевно виводили контури гарних плечей, волосся, а жінка вже заспокоїлась і поволі призвичаїлась до своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрічкою, важко падало за спину, але одне пасмо одірвалось і лягло на грудях. Жінці це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевіряла, яке це може справити на глядачів враження, і тоді цікавим, досвідченим оком прожогом пробігла по студійцях.
Фіцхелауров знову підійшов до неї.
— Сколько времени вы сможете так выдержать? Жінка зніяковіла й поспішно відповіла:
— Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану.
Фіцхелауров почвалав до парт виправляти студійські вправи. Горобенко присів на стільці під стіною коло плакату. Жінка спинила на ньому чорні цікаві очі, й Горобенкові здалося, ніби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем.
Їх погляди раптом близько зустрілись, і жінка мов опеклась, не витримала, перевела очі на поміст.
Але тепер Горобенко знав уже, чого він прийшов сюди. Сюди треба було прийти. Треба було глянути в ці чорні очі, в саму їх порожню глибінь, щоб зненавидіти. Так — зненавидіти! Тобі, як інтелігентові, Костику, бракувало саме ненависті, тої святої ненависті, без якої нема великої любові. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою ніжна пелюстка реакційної лілеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвіт, уламок з твого минулого. Пам'ятаєш: гусарський полк у цьому ж місті, паради, хвацькі офіцери, бали на Новий рік та Великдень і маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тільки знав про те. Чув. А ось — повітове кіно, де щотри дні буває зміна картин.
«Видовая, драма, комическая».
Де вся зміна в тому, що — або «прекрасная видовая», або «жуткая драма», або «сильно комическая». І так кожні три дні. І знову, і знову. Пригадав, Костику? Це твої гімназіальні роки. Тоді ще ти не знав Наді.
І ось ти, маленький, соромливий гімназистик, з кутка фойє коло дверей до третіх місць віддалік вдивлявся в чорні каракулі й широкі криси під страусовим пером. Ти міг дивитись тільки на криси, бо ті чорні очі ніколи не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги, поблискували гусарські погони, і то для них були погляди і усмішка чорних очей.
І одного разу, саме в цьому ж кіно, коли виходили з сеансу, пані в каракулях впустила редикюля. Ти прожогом метнувся долу, схопив тремтячими дитячими пальцями редикюля й подав. Тоді єдиний раз чорні очі на хвилину подивились на тебе і ласкаво посміхнулись, мов кинули тобі «на чай». То тільки єдиний раз...
І ось зараз ці очі вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не є недосяжна царівна чорної мрії, як видавалось тоді в кіно. Це офіцерша. Це власниця дорогоцінного краму — прекрасного тіла й чорних очей. Поза цим у неї нема нічого. Коли хтось націоналізує цю її останню власність, вона буде дуже відразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебі, мав рацію не турбуватись за їхнє самопочуття в позі натурниць. І ця гарненька дика кицька в наших свійських радянських умовах прекрасно знає, як котирується на життєвій біржі ціна її краму. Так, так. Ось.
Жінка справді вже цілком оговталась і вже без усякого сорому й ніяковості позувала. Іноді вона мимоволі за звичкою поправляла на скронях своє пишне чорне волосся, і тоді легко здіймались угору рівні виточені руки, випинався гарний лікоть і ледве помітно чорніли темні плямки під пахвами. Це впливало на авдиторію. Вона почала сопти, тихенько, крадькома перешіптувалась, але зрештою малювала вже жваво і старанно. Дехто підпускав навіть дотепи.
Жінка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тоді хвилювались трохи її груди, і після цього, вже переможно, з ледь помітною усмішкою, вона гуляла очима по студії, поки не натрапляла на Горобенка або Фіцхелаурова. Тоді вона знову удавала, ніби ніяковіла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її лице й подумав: «Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне фліртувати з ким-небудь або навіть зв'яжеться з Фіцхелауровим. Коли не фактично, то принаймні в психіці, в потенції — це, по суті, справжня повія».
Горобенко злостиво посміхнувся: «Ось вона, ця «блакитна кров»!»
Фіцхелауров поміг жінці накинути халата.
— Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста...
Він подав їй руку зійти з помосту, й жінка граціозно віддалилась за ширму.
Коло дверей кімнати крикнув комендант Колька Носов:
— Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте.
Знову за ширмою зашаруділа сукня, похапливо затріщали кнопки і далеко раніш, ніж на це сподівалась авдиторія, з-за ширми вийшла друга жінка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, ніби опам'ятавшись, розмашисте, як чорні крила, одкинула халата і гола гордовито вийшла на середину помосту.
Ця не ніяковіла й не соромилась. Вона закинула назад голову і зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крізь стіну, понад головами студійців. Каштанове волосся хвилясто бігло її тендітною спиною і лисніло, посріблене, проти вікна. Її довгі вії трохи ховали блакитні великі очі, але з тої вогкуватої сутіні горіло стільку гніву, стільки ненависті й зневаги, що навіть Фіцхелауров трохи спантеличився. Він стояв між нею і партами і розгублено тер свої пухкі, як із тіста виліплені, долоні. Студійці простодушно пороззявляли роти й, вражені, дивились на натурницю.
Жінка злегка мотнула головою і її маленькі, мов різьблені, вуста незадоволено ворухнулись кутиками.
— Я гатова! Что прикажете?
Це збудило фіцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Він моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, одніс для чогось свої папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жінку перед студійцями, і заходився її садовити.
Горобенко не чув уже його постійних професійних фраз. Ця струнка жінка своєю справді надзвичайною оголеною красою майже сліпила очі. На її голу прекрасну постать важко було дивитись і в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цій красі. Сильне й жорстоке.
Фіцхелауров, як і до першої, простягнув до її лиця руки:
— Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жінка легким рухом долоні спинила його.
— Нет. Я сама...
Жінка сказала це просто, але так твердо, що руки Фіцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька різонув стеком.
Фіцхелауров зійшов з помосту і впалим, глухим голосом запобігливо промовив:
— Кагда устанете, будьте любезньї, скажите...
— Пажалуйста.
Жінка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указаній позі. Її руки міцно держались за край дзиглика, пружні, майже дівочі груди випнулись наперед до студійців, і очі лягли десь угорі на карнизі. Жінка сиділа цілком спокійно, вона навіть ніби сумлінно виконувала вказівки Фіцхелаурова, але в усій її позі, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності і зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офіцерша, а то — якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді.
Воно, проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула до дзиглика... Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не помічав її наготи.
Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка вимотувала з самого споду їх зім'ятих в ешелонах революції душ забуті казки давно померлих бабусь про королівен, тридев'яті царства, жар-птицю...
Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола.
Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи.
Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж.
Ця краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!
Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче...
Фіцхелауров не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком, як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: «Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!»
Горобенко почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді, трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде, як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О, вони засміялись би! Але якби ж то!..
Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові.
Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся.
Треба було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий, низенький і зовсім не адміністраційний.
Жінка стомилась сидіти в одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав собі волосинки на підборідді.
І раптом гучно грюкнув пюпітр.
Жінка сиділа спокійно в тій самій позі.
Лунко застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка. Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов, винувато забігав очима, почухав за потилицею.
— Товарищ заведующий... — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, — він показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь...
Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав:
— В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею:
— Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли...
Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув:
— Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне...
Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу:
— Да я тольки так... не серчайте... До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.

XX


Розмірене і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад.

Чорні й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в свою останню подорож.
Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев'язаних червоними биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону доріжку.
А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької старої матусі Чернишова.
Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.
І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.
Важко й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття... І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди обивателів.
Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крізь очі, шпорталось у мозку і вже потім лягало липкуватою, тепленькою парою. І тоді було видно: стоять коло воріт ці обивателі і вивалили очі на процесію. Вони не від того щоб послухати духову музику, і їм хочеться добре роздивитись, як ховають по-комуністичному двох забитих.
Їх багато, і натовп партійців серед них — як жменька Колумбових морців на американському суходолі серед тичб дикунів.
І ще видно:
Дехто з них не покидає процесію і вистрибом забігає наперед, щоб побачити комуністичну матір і дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навіть розчаровує: адже це звичайна стара мати, як і мільйони інших матерів, що тихо й покірно побиваються за своїми дітьми. Вони незадоволені, і ось двоє якихось уже зовсім близько підійшли до трун і стають навшпиньки, щоб подивитись в обличчя мерців.
Горобенкові видавалось це за образу небіжчиків. Гримнути б щодуху на них, цікавих, розігнати б по їхніх мишачих норах!
Там же попереду, в тих двох трунах, лежать перші жертви останньої сутички партії з ними. Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, — він бачив ці закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військкомату, — в Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому — жах. Те око востаннє бачило навколо себе тільки ворогів. Запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, і разом із тим вони вбирали в себе живі очі.
Але ті тортури, ті жахливі муки тіла минули вже, і трупи спокійно лежать у трунах, мов спочивають після важкої праці. І хочеться, щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, і хай плачуть так само сурми і стиха поміж себе перешіптуються прапори... І хай не буде нікого стороннього, нікого чужого. Навіть цих червоноармійців з карроти, що йдуть позаду, — не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя і смерті прийдуть тільки свої, тільки ті, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров...
Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Потім — другий, тоненький, третій ще тонший, четвертий — дискантова струна і знову — глуха, тягуча октава... Бом... Бем... бім... ді-інь... бо-ом...
Справжні куранти смерті.
Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів!
І тоді знову заридали сурми.
Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами. І старі, з облізлою фарбою, хрести знітились і ніби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. І стрункі молоді сосни застигли здивовані, мов налагодились слухати промови.
Знайоме старе кладовище.
Ті ж самі стежки поміж могилками, тільки тепер вони заросли моріжком і де-не-де — безсмертники.
Безсмертники на кладовищі! Це цікаво збіглося: льох кісток і тіла, що гниє, а над ним — безсмертні квіти!..
Але революція зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетіла понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито кам'яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх небіжчиків.
Руїна. Прах.
І це добре. Зруйнувати б усі кладовища, щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут. Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи свідком, чи німим докором... І цей надгробок, що край дороги, він теж відтіля — з того, що поховано в місті. На цьому надгробку напис — Кость його пам'ятає:
Но одна лишь тебя
Не забудет душа —
Твоя мать.
Никогда, никогда.
Горобенко умисне підійшов до надгробка.
Так, слова ці є ще й досі, тільки вони почорніли й запорошились.
Так само вп'ялась у далеке небо своєю верхівкою сосна, і блакитне небо крізь гілля дивиться лагідними очима, наче посміхається, заплакане. А фігура надхненної дівчини, що вічно шепоче коло надгробка молитву, тепер забруднена, і її білі мармурові уста хтось старанно розмазав червоним олівцем.
Розмальовуйте ж ці пам'ятники людського лицемір'я і брехні, ви, юні, зухвалі, невідомі руки! Трощіть ці нікчемні старі хрести і розтоптуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тільки зелений спокій сосон. А більше — нічого...
Ями викопано осторонь від могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно живим товстим обручем оточили ями...
Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне, сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли тут ось, край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежать Миша Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не засміється він, не скаже своє «гади повзучі», не загоряться дитячими вогниками його очі. Там, у труні, під китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Ті два трупи — страшні і в той же час занадто близькі. То були трупи не Фролова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного Миші Чернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може, тіло не витримало і були передсмертні благання, каяття і стогони, а може, їх і зовсім не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох рідних, любих товаришів. Через це тісніше туляться одне до одного плечі і натовп комуністів дивиться на трупи одним спільним печальним оком.
Із гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт.
Іще більше нашорошились сосни, коли залунав його чіткий, грудний голос.
— ...Ми були, товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якосердність. Тут — наші товариші. Ще так недавно ми бачили їх між себе; тут ті, що їх ми першими послали на наші форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!..
Зіверт простер наперед руку й нахилився до трун. Одна мить — і здавалось, що Зіверт зірве китайку й покаже жахливі потемнілі лиця. Стало зимно й хотілось зупинити Зівертову руку: не требаї..
Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу:
— Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!..
І мимоволі повторив до себе Горобенко: за смерть — смерть!
Повторив і замислився.
Останнім вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів, сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі комунарів, але слова стали важкими і не підняти їх, не подужати горлові. Дружинін м'яв пальцями свій замусолений кашкет, і з уст упали зовсім не ті слова:
— Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... І раптом збоку тихенько заплакала стара Чернишова:
— Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный...
Дружинін притиснув до грудей кашкета, махнув рукою і зник у натовпі.
Але сліз не було. Вони поллялись десь усередині, із серця.
Підняли труни й тихо спустили в ями. Тоді несамовито закричала Фролова і шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... І коли впав на трупи перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, похилі хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя...
І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!..
Треба тільки намацати в собі той архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста, логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.
В ями важко падали свіжі брили землі, а навколо, вгору, до неба, звелись на струнких стовбурах кладовищенські сосни. Зелені, молоді.

XXI


З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до парткому повітпродкомісар Дробот — з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось.

Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати до ком'їдальні, але розпечене липневим опівденним сонцем повітря було неспокійне. В ньому причаїлось . і важко дихає спітніле — щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціалістичного парку і стоїть незакінчений п'єдестал пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко,
— Ви до парткому? Оголошено казармений стан... Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапував ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути, й спитав:
— Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього:
— Хіба ви ще не знаєте?
— Нічогісінько.
— У Козіївці — банда. Шість верст від міста... Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову...
У парткомівському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.
Не треба було й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозності всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало одразу все відомо.
Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в. неї ініціативу. Каррота й частина партійців складають загін, що вночі має захопите Козіївку. Решта охороняють місто.
Горобенко зійшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Нестеренком. Збоку стояв з наганом на поясі і карабіном за плечима Попельначенко. Він уважно слухав.
Горобенко підійшов до Кричеєва.
— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього шкельця пенсне.
— Що таке?
— Я хотів би вам особисто це...
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки.
Він устав з-за столу і заклопотано пішов з Горобенком до вікна.
— У чому річ? Я слухаю...
Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав:
— Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном у Козіївку...
Кричеєв високо підвів брови, а потім підозріло прищулив очі:
— Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні й тут. Місту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив:
— Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?
Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Горобенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.
— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Нестеренкові записати вас. Горобенко з притиском промовив:
— Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий і гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двір.
Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки:
— Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы, действительно, стрелять бандитов!.. Дружинін знехотя відповів їй:
— Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то все-таки как-то вернее, да и вообще...
У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловичину на харч партійцям і тютюн.
На поріг вийшов зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізай. Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, командувальний.
— Хто ще не получив винтовки — взяти в оргістрі. Славіна несміливо запитала:
— Й женщинам тоже?
Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито відповів:
— Да, да! Сказано — усєм.
Нестеренко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях.
Рушниці роздавав Гольцев. Після тої анкети з парткомівською характеристикою до губернії, Горобенко не помічав якось Гольцева. Він ніби зник із міста. Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до мушки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві.
— Прошу. Вона не заряджена.
Гольцев одразу, тільки-но Горобенко увійшов, помітив його, мов спеціально чекав на нього. Він радісно скинув чомусь кепку, поспішно накинув на обличчя свою машкару усмішки й привітався, як із давнім знайомим.
— А-а!.. Товариш Горобенко! Прошу, прошу... Горобенко стримано відповів на привітання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерійську рушницю й подав Горобенкові.
— Оця буде добра для вас. Вона легенька. А підсумок є у вас?.. Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас.
Гольцев підставив стільця й поліз нишпорити на шафі під паперами, а Горобенкові знову неясно було: «Чого він до мене так липне?..»
Гольцев старанно повкладав у підсумок обойми набоїв, зав'язав мотузки й передав Горобенкові:
— Тепер усе. Прошу.
Він прищулив око й шепотом поспитав:
— А вас куди — в Козіївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав:
— Не знаю.
Гольцев нахилився до Горобенкового вуха і, бризкаючи слиною, зашушукав:
— Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили... Горобенко стрепенувся, гостро глянув Гольцеву в вічі (Гольцев знову накинув на обличчя машкару) і грубо одбив кожне слово:
— Я вас зовсім не уповноважую просити за мене і, взагалі, прошу вас дати мені спокій!
Гольцев винувато посміхнувся й задріботів пальцями в повітрі.
— Ну, навіщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсім не для того...
Горобенко вже не чув його. Він перекинув за плече рушницю й ступив східцями на двір.
Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якогось сороміцького анекдота. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав.
Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»; раптом з-за паркану визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом:

Сидить Троцький на лугу

Гризьот конськую ногу.
— Што за гадина
Совєцькая говядина!

Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркану голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював:


Ех, да яблучко малосольноє!

А совєцькая вдасть малахольная...

Нестеренко гнівно крикнув до когось:

— Споймать пацана і вуші видрать! Від ганку озвався Дружинін:
— Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть.
За парканом стало тихо.
У двір привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не розуміючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровітні. Коло воріт заспівала група комсомольців.

Ой у полі жито

Копитами збито...

Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспівом:


Під білою березою

Козаченька вбито...

Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір'я. Та наче хтось умисно заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи теперішньої сільської школи.

З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Він почув із ганку пісню й підтягнув розстроєним, як клубне піаніно, басом:

— Ой, убито, вбито,

Затягнуто в жито...

І пісня знову зраділа чомусь, засміялась недоречно:


Червоною китайкою

Личенько покрито...

«Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...»

— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко.
Безладно шикувались партійці, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволене потяг продкомівського тютюну.
Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дійшовши до Горобенка, його очі спинились і недобре блиснули.
— Ти што ж? Горобенко не зрозумів:
— Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок.
— Папиросу — вон! Раз скомандувано «смирно», значить, никакіх папирос. В строю стоїш!.. — Сердито й ображено кинув він до Горобенка й одійшов.
Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змігнувся нічого відповісти. Він несвідомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, і стояв червоний аж до вух. І тільки коли Нестеренко почав читати на правому крилі наказа, Горобенкові приском ляпнуло в мозку: «Фельдфебель! Справжній фельдфебель! — І тоді запекло в грудях і хотіло вирватись на вуста: — Чому ж я йому нічого не відповів! Треба ж було одразу...»
З правого крила читав далі Нестеренко:
— ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товарищі одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!
Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ганку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.

XXII


Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота.

Ніч темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка. Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею.
І дивно бачити на холодному небі ті завірюхи, коли навколо ще серпнева ніч.
Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряду справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу, Леонтьєва. У неї при боці кобура з бравнінгом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.
І знову незрозуміле було Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина? Леонтьєва — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила б бути огидною. І поруч із тим — Леонтьєва умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.
«Я все ж таки їх зовсім ще не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій, кажучи просто, фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс... Може, це тільки мої інтелігентські упередження не дають мені змоги перетравити це все як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може...»
Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Нестеренко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Ніч накинула на них темне напинало, і через те Нестеренко і його кобила видаються здалека як велетенський силует чорного центавра.
Горобенко напружував зір, щоб краще роздивитись їхні обриси. Було своє особливе відразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собі деталі його темного лиця з тонкими порепаними губами й маленькі зеленуваті очі під навислим чубом. Тільки ніяк не давалось утямки — як цей тугий вузол фізичної сили може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей і мовчки, мов на налигачі, вести їх, слухняних, туди, де треба тільки самої цієї фізичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цій силі, вона зламала тебе ще там, у парткомі, з цигаркою, і поведе тебе туди куди схоче.
Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Неподалеку на пагорбі розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами.
Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалося, що він навіть роздивився Нестеренкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Нестеренкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватись з-під неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: «І зовсім не те, що «він веде», а насамперед я сам іду туди. Я сам вибрав собі це і йтиму до кінця. І я прекрасно розумію, куди йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих осатанілих селюків, що в ім'я свого засіка й химерної «неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Нестеренко тут — тільки збіг подій».
Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Його зморщене, натрудоватіле коло, як вид рахітичного немовляти, що допіру побачило світ, плаксиво скривилось і не хотіло світити. Десь на стерні кричав перепел.
Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Нестеренко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинками падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.
Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса хрипко скомандував:
— Не курить більше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненіє. З северо-южной сторони може буть удар...
«Дурень! — сказав до себе Горобенко: — 3 «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж «командир»!..»
Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: «Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?» — нетерпляче запитав себе Горобенко.
Здаля перед чорною стіною лісу парувала туманами Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблились потилиці й поблискували цівки рушниць.
«В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора Центральної ради, тікав з директоріївським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...»
Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці.
«Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, лакейства і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила, і воля»!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!..»
— На мєстє... сто-ой!
Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: «Ну, що було б захопити френча!»
І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав як близький товариш:
— Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
— Ні, для чого ж це? Мені — нічого...
Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано:
— Брось! Строїть там із себе ще... Одягай, і нікакіх гвоз-дєй!
Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов:
— Полрота, напра-а-во! Шагом марші Збоку захрипів Несторенко:
— Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!
Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.
Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.
Хрускало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.
Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім одною чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось...
Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцир стовбура зеленувате вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. «Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже».
Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить.
Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля.
Горобенко глухо сказав до лави:
— Тут огнище і шинеля...
В лаві зашепотіли й спинились.
Тріск на хвилину замовк.
Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вон й... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.
Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра посмішка.
— Бандочка була...
Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні:
— Комзвод! Цеп'ю вперьод...
Нестеренко побіг назад за стовбури.
Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля; долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям:
— Гвоздьов! З лєвого флангу…
Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.
Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз.
— Бєгом, вперьод!!.
На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.
— ...Втекли.
Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскатав спину.
З поля риссю під'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб».
— Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу і скомандував:
— Комзвод, стройся!
Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. Вдалині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками козіївські верби.

XXIII


Їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але віїдавались воші звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племінних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.

Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Нестеренко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався по інших. Уже п'ять заручнчків стояло коло ганку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на шпоришу в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.
«Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники», — подумав Горобенко і тоді вже не міг подолати себе.
"Майдан перед сільрадою й вулиці спорожніли. Тільки віддалік коло тину в остраху застигла бліда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до своєї спідниці двох заплаканих дітей, мов боялась, що їх однімуть у неї, і вперлась у тин. Десь на дальній вулиці несамовито кричала якась жінка. Той крик був такий розпачливий, а очі в цієї молодиці такі налякані, що здавалось, ніби то кричить і дивиться жахливими очима одна ця молодиця з дітьми, а той крик — то страшна луна, що б'ється об стінку на дальній вулиці й крає Горобенкові серце. Ах, цей крик, від якого тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би ці дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді б усе якось розв'язалось само собою. І цей ще Нестеренко, як навмисне, зволікає з тим шостим... Хоч би вже швидше!
Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях росло, підпирало під саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сільрадою жмути світла й тепла. Немов нічого особливого не трапилось і нічого надзвичайного не буде. Пріло чоло й шия, на губи стікали солонуваті краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього. І від цієї зовнішньої мирності й звичайності ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав: «Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо всіма її відразами. Це... — І раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — «розправитись». Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! — Їх розстріляють... — Горобенко боязко запитав себе: — Хто?..» — Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...
На майдан вийшов із волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Він заклав за шнурований пасок руки й спокійно поглядав по сторонах. Йому набридли поштові справи з неможливими серпневими мухами в маленькій кімнаті пошти, і він вийшов передихнути.
Горобенко дивився на його біленьку охайну сорочку, велике чоло без зморщок під чорним зачесаним набік волоссям, і нараз спало на думку: «Щасливий! Йому не треба нікого вести, нікого вартувати... — Горобенко закрив на мить очі й зморщив до брів чоло. — Міняються влади, приходять денікінці, приходять червоні, потім банди, потім знову червоні, але то не обходить його. Він штемпелює листи, продає марки, записує зрідка перекази, видає решту, а надвечір іде купатись до Ворскли. Його ніяка влада не чіпає, і він збоку спостерігає собі події, наче читає в столичних газетах відділ кримінальної хроніки. І його життя — то тиха затока серед шторму революції. Щасливий поштовик!» — І, як хлопчикові, нишком захотілось Горобенкові піти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною...
...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як він на гітарі грає?..
Ні. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон, якого не обійти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякі нерви й легкодухість!
З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідний хрестик. В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійцях, як зацьковані миші. Але, коли став він поруч інших заручників, одразу ж заспокоївся й зів'яв, мов повернувся додому після халепи.
Нестеренко видимо квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось до Попельначенка і тоді звернувся до заручників:
— Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покірно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, і, як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім. Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевільний жіночий крик:
— Ой, рятуйте!.. Матінко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж мій!..
Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником.
— Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно:
— Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку я вийняв із кишені великого годинника-цибулю.
— П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.
Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.
Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його.
Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.
— Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мовчки й непорушне. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
— Восім минут іще...
Зненацька до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий, і було чути його шепіт:
— Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Відділ стенувся і обернувся до річки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:
— За мною!..
Пробігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.
Нестеренко підкинув до чола «цейса».
— Корови переходять, і більше нічого?.. Тоже ще — паніку піднімать!.. — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.
— За мною!
Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув у бік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе:
...Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...
Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З боків пахкали постріли.
Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання.
Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.
Тільки сонце пече в потилицю і свербить тім'я. Він кинув на пісок кашкета й тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали на червону плямочку.
— Кров!..
Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві.
І тоді зненацька сильно-сильно в пам'яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка... Надина кров! Непорочна, чиста дівоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.
А вгорі, високо над землею пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.
Київ, травень 1926 — березень 1927
Категория: 5 | Просмотров: 269 | Добавил: drakor
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz