Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом. — Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!.. Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка: —
Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли
стоп, чую — нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко
добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залізо зривають, сучі
сини. «Що ви робите, братця?» — питаю. «Театр розбираємо». — «Як —
театр?» — Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посміхнувся й кашлянув: — Ні, поки що ні чорта не понімаю. —
Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це
його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його
цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат,
голова! Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну: — Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи... Дружинін обурився: — Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати. — Ну, і що? —
От тобі «і що»! Каже — а як же інакше. Театр у центрі — він завжди буде
на послугах буржуазії, треба мистецтво — в маси. Ленін сказав: кіно —
це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, — дайош
цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув! Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри: — Ну, це вже перебільшено, так не могло бути. —
Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: «Ну, а
коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти
з дружиною та малечею до театру — так це теж «театр на послугах
буржуазії»?» Дружинін сплюнув і захитав головою: — Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!.. Навколо
стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей
чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на
думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за
цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного,
і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на
Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію. Але Дружинін
не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний
будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов
тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати. — ...Ленін
сказав, що кіно хороша штука, — правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що
воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не
фортелі викидай... Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі
замилувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його
проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить,
нарешті, Радченка розшифрують!). Дружинін — це маленький
сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь
пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого
йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави,
просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він
намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і
мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому
зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!.. Кричеєв нарешті поклав розмові край: —
Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра
Радченка на четверту годину. А тепер... — Кричеєв зручніше вмостився в
своєму кріслі, — розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача
філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово. Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті. Кругленький
Мілютін монотонне і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із
центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди
розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх
думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко,
обіпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі
розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки. Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання: —
Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети
Драгоманова і де вона їх узяла? Мілютін винувато забігав оченятами: — Це, власне, не філія... Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми... Попельначенко
саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на
Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно
закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва
руку: — Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети
Драгоманова. Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер.
Я не бачу в цьому нічого злочинного... Горобенко хотів на відповідь
Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла
занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось
повітпродкомісар Дробот: — А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко підвівся й знову недобре посміхнувся. Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала. —
Товариші! Я заявляю — Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці
портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горобенка — добре взяти
за хобота... Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва. —
Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем, про це можна
спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає. Попельначенко знову твердо сказав: — Я пропоную ці портрети вилучити. Кричеєв зупинив його. —
Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я
сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді? Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку. І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж на споді життя. Горобенко
уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив
щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма:
перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить — це
відомий український націоналіст... Той спокій, що надійшов був після
відрядження на село й сцени з педагогами, — пропав. Його розтрощено
вшент і не вернути його більше. Значить, ніщо не змінилось у їхніх
поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же
націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов. І знозу глибоко свердлило
серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко
перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: «Ну, добре, коли вони
вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з
партії? Це ж так логічно було б...» Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?.. Дурний!
Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає
чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, —
пустеля. То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти
сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був.
Ні, ні — зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш
вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи
витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається
в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай, навіть
українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить
українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому
вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.. Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є! Центральна
рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтелігенти... І
раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь
архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і
поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: «У нас теж є
архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!..» Отак і
ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були
революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон
націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов —
українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не
однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для
справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий,
що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай
умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер,
може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, —
добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на
одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український
націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось
воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком
праві. Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але
ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва
стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає? І знову на
давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже
Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж,
Дробот — сам не знає, хто він... Двері тлхенько одчинила Параска
Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що,
крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла. — Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла... Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця. — Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде... Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови. — Що кажете?.. Пиріжки?.. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку. — Требуйте, пожалуйста. Горобенко
мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом і нараз
почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи,
спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому. — Ну як — смачні? І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів; — Смачні. Дуже смачні... Він
устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою
Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска
Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала
Горобенка безсоромним, плотським поглядом. Горобенко пройшовся по
кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида,
опасиста жінка з дебелими, м'якими грудьми. Він поволі повернувся і
тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м'яса, від якого
пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска
Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала: — Скучно вам, навєрно, одному?.. І як це ви так, що один?.. Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів: —
Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її
широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота
розпатлану голову. Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів: — Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула: — Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький... Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась. — У-ух, віхрастий какой!.. Бабу замучив... Горобенко
з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись.
Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно. «Чого ж вона не йде?» — роздратовано подумав Горобенко. А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала. — Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати... Ху-у, заморилась я... Параска
Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до
Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову,
милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по
щоці. — Комуністок мой хорошенький!.. Це було так несподівано,
що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними,
зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь
двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців. Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль. І
знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині.
Не докірливо, а журно: «Це ти, Кос-тику?..» І коло вікна живе погруддя
Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи
не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з
теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на
мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста
загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю.
Востаннє... Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози... І раптом
бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам'ять допірішній
сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею:
«Комуністах мой віхрастий!..» Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток. І
останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле!
Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою
практикою... Як це все ж таки гидко в житті!..
XVI
Що
він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять,
як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви
виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент. Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку. Р-аз! Раз-два, раз-два... То
ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й
цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих
кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого
механізму. Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два. Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так. Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину? Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах. Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці! Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів. —
Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивляється і
бачить, що цоки по бруку — то тільки згусток, а насправді — просто на
нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла
сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія — біла сукня й
великі білі троянди? І взагалі — навіщо троянди?.. Попівські золоті
ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага — Слатін!
Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому
мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить
колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут? — Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному... Кадильний
спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей
уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна
відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента
Супруненка: — ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а... Той
проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость
оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє
віддалення. Воно кожної миті меншає. Де це? Денікінці вступають до
Києва, чи що?.. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і
пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий
дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове
місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового
мікроскопа. Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не
обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і
натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти
не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного
реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна.
Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує
Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп.
Вони зненацька обидва стали. Нараз по натовпу пробігає якась
похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст,
понад верби до церковної бані: «Бей жидов й комиссаров! Жидов!..» Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон... Кость
стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а
піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і,
як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові
межиочі: — Н-на! Бий!.. Кость уже заносить наперед ногу, щоб
твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить:
праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський
хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький
червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи
зеленого верховіття дерев, чи сонця. — Дурне жиденя! — мимоволі
зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і
радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві
стулило шелепи, і він не може вимовити слова. Це нещасне хлоп'я
загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться
через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його
манюсінький прапорець — це все, що залишилося від «того», це він
останній залишився напризволяще між Костем і натовпом. Врятувати! Врятувати його! Кость
напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з
протилежного краю мосту різко задріботіли копита... вороні коні...
безкозирка... короткий поблиск шаблі... Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім'ята подушка, і лежала на підлозі ковдра. На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись. — Який виразний занадто і дивний сон!.. У вікні сірів блідий світанок.
XVII
—
Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік
свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на
скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам
Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з
задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими
саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних
дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати,
але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше
заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що
коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта
Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького
поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на
Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю
свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити
червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!.. Тоді
Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні
цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в
рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з
судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає:
«Сволочь, конечно, а все-таки — человек...» Проте Чернишов прекрасно
розуміє: Терлецький — страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь
невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького
давно б уже слід «розміняти». Але в цьому й трагедія: Терлецький —
саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів
бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась
«справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на
вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких
кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і
Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним
чорнокнижжям. Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз
переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи,
самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і
бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки
своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної
тяганини й паперів. — Я зараз... тут тільки трохи ще... — поспішно
сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми,
силкуючись влізти в саму суть протоколу. Рипнули двері, і з-за них
до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному
присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі,
несміливі очі. Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті: — Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки... Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув: — Гоните их всех в шею!.. Кур'єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів: —
Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!.. Чернишов хотів закінчити
протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне,
плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою: — А чорт з ними! Увечері сяду! Він
підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло
шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді,
прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і
Миша Чернишов задоволене крякнув. — Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко. — Не можу, брат, інакше. Замотають гади. — Ти ж підриваєш свій авторитет... — Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко. — Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це... — Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!.. Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло. — Ну їх к чорту! — І Чернишов одразу ж забув про них. — Тут, Горобенко, от що є. Я чув — ти там художню майстерню організував? — Є така. — У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його — до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня? — Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує. Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав: — Учитель є? — Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема. Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів: —
Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі —
із чека на принудительних — паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не
здатні (аристократки) — от їх би до тебе за натурниць!.. Миша
Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились
ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не
збагнувши, перепитав: — ...За натурниць? Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка. — Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна — Шигорина, жінка ротмістра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали! Горобенко
понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій
голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць... Шигорина,
жінка ротмістра... «паряться» в допрі... Голі жіночі груди...
Майстерня... Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав: — Але ж, може, їм це... того... важко буде?.. Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею: —
Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на
принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не
так, а ось Кононова — так прямо... (Чернишов зупинився, щоб підшукати
порівняння)... ну чие-то тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам
зроду-віку не бачив... Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова. В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг. ...Взяти
двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони
полонянки, примусити голими позувати перед його
робітничо-червоноармійською авдиторією... Це занадто жорстоко. Це просто
навіть дико! Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!.. І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю — Чернишов отак... за натурницю?..» За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив: — Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться... Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори. Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.
XVIII
Було
накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і
від нього тоскно болить голова. Щось зіпсувалось у проводах, і електрики
нема. Горять свічі. Горять урочисто, таємничо і ніби пересторожливо.
Крізь одчинені вікна з правого боку пробивається несміливо місячне
проміння і губиться в кімнаті. Свічі освітлюють кілька облич,
викарбовують на них глибокі зморшки, утрирують вирази, і тому, наче
надолужуючи це, темнішими обрисовуються потилиці й випливають із темряви
волохаті силуети багатьох людей. Свічі тихо мигтять, і їхнє мигтіння
так само тихо позначається на обличчях. І обличчя світлішають і
темнішають. Хтось говорить. Так, говорить голова повітового політбюро
(власне, і так краще: не було плутанини — повітової чека) Зіверт. Але
тиша від свіч така велика, така тріумфальна, що, здається — Зіверт
зовсім не говорить. І ніхто не говорить. Відбувається якась велика,
масова пантоміма. І різкі риси освітлених свічками облич сповнені вщерть
звуками, і одкриті, рухливі уста — тишею. Через це загальні збори
парторганізації видаються змовницькими, й слова Зівертові, що, як
далекий відгомін, вибухають десь попід стелею, під вікнами, лунають
покликом, лунають майже пророче. — ...Будуть жертви, будуть тяжкі
втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалі.
Вони загрожують тепер навіть місту. Не далі як позавчора, вони
розтерзали продробітників — комуніста Кірпічнікова і комсомольця
Фейгіна. Ми мусили в Журавному розстріляти половину заручників, але
треба буде ще і ще. Міндальничати нема чого, товариші. Розпеченим
залізом витравити бандитизм!.. Худе, з випнутими вилицями й запалими
щоками, Зівертове лице губилось, зникало під його великими, блискучими
очима. Очі ковтали лице. Блідість цього лиця була ніби тільки для того,
щоб обрамити легкою журою те зречення від усього стороннього і тверду
непохитність, що горіли огнями в його очах. Зівертової постаті за чужими
потилицями Горобенкові не видно було, тільки тулуб у френчі, і помахи
рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справді крицеву динаміку.
Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка
стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дріб'язкові рахунки, що шаруділи в
буднях організації, їх наче ніколи й не було. А натомість росло щось
одностайне, щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто
неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте,
чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили,
пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в
твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і
кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло:
насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений
гуркіт грому, але тиша довколо густішає і ось-ось її розітне вогнева
стріла. Хто зна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих
нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і
ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі
безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські
товариші?.. І ставала ще густішою тиша в кімнаті, і таємничіше
мигтіли свічки. А Зівертів голос — не декламаційно і навіть без пафосу, а
діловито, обмірковано і обчислено — далі: — ...Але насамперед треба
вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих
усяких просвітян, цих колишніх членів українського національного
союзу... Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів
лісової ідеології!.. По цих словах знову щось мимоволі тьохнуло
Горобенкові і забилось у грудях, але він зараз же розчавив його в собі.
Він навіть трохи посунувся наперед і зкову пожадливо слухав Зіверта. І
гартовані Зівертові слова вабили його, примушували слухати. Він
схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закореніти в його
пам'яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але
настирливо хотілося Горобенкові збагнути: хто він? Ні, ні — не те що, чи
він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні,
зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать,
палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З
катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з
трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля
«Народної волі»?.. І зовсім не те. Які можуть бути порівняння!
Абсурді Реально і просто: Зіверт — це згущене втілення всієї цієї
кімнати, взагалі — тисяч кімнат з електрикою або з свічами, з каганцями
або без них, тих кімнат, що раптом молодими бруньками взялися на
засохлому дереві старого життя. Це той нерв, що найбільше реагує, коли
збурено інстинкт партійної самоохорони. Горобенко напружено вдивлявся в рухливі, гострі, великі очі, а думки снували йому далі образ Зіверта. ...Зіверт
— з тих небагатьох, що вже цілком перейшли межу вчорашнього. І ти, і
Чернишов, і Дробот — всі ви ще тільки чвалаєте своїми стежками, а він
уже далеко по той бік. Через те в Зіверта (без пози, а цілком
натурально) сидить і поет, і рахівник, і ніжна ліра (так, так — від кого
це я чув? — Зіверт прекрасно грає на скрипці, він просто віртуоз) , і
скривавлений меч. І це, врешті, зрозуміло, чому в Зіверта сплелися в
одне неподільне темперамент дикуна і вища математика. Це люди, що
наперекір усьому дотеперішньому, усталили звичку доводити діло до кінця.
Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й
річ, що вони ніколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони житимуть у
людській уяві, в легенді, як титани, як сміливі, залізні кон-квістадори,
що насмілились першими ступити на невідомі береги соціальної правди. По їхніх слідах, облитих своєю і чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романів, казки. В
спогадах дальніх поколінь ці маленькі Зіверти встануть в один шерег з
Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою і Залізняком.
Ось у чому сила і краса Зіверта, а з ним і всієї цієї колотнечі, всіх
цих тривожних, мобілізованих до останньої секунди нинішніх днів!.. Зіверт
підніс до рота маленькою рукою шклянку води й енергійно ковтнув кілька
разів. Потім лице напружилось, усі зморшки потягнулись до очей, наче
намірились і ось зараз рвучко стрибнуть уперед. — ...Треба розчавити
бандита, інакше бандит розчавить нас! Мусимо негайно ж послати на села
наших найкращих товаришів. Треба напружити ввесь партійний організм і
тримати на суворому обліку кожного його члена. Різкі Зівертові жести
пахтіли зарядом величезної енергії і настирливої упертості. Було якось
чудно дивитись на його маленьку, непоказну фігурку, і ставало просто
незрозумілим, як могла вміщатись у ній така міцна кована воля і
невичерпна енергія. І здавалось, що ця фігурка зовсім тут випадкова,
вона ніби пришита через якесь непорозуміння до Зівертових очей, і було
досадно на це миршаве тіло, що не могло увібрати в себе всієї Зівертової
потуги, і на великий, не про зріст френч, що теліпався, мов опудало на
великому вітрі... Коло столу блиснули мініатюрними автоліхтариками шкельця від пенсне, і Кричеєв помалу встав. — Отже, дозвольте, товариші, оголосити список мобілізованих на продроботу товаришів. Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прізвище лунко падало краплею і зникало. ... Завадський, Хоменко, Чернишов, Киціс, Дружинін... «Чернишов, Дружинін, добре, а де ж я?» Краплі падали далі. Розмірене, чітко, лунко: ... Фролов, Потрясов, Худолій... І знову повторились Горобенкові Зівертові слова — «мусимо послати наших найкращих товаришів». Горобенко перепитав себе: «Найкращих? Ну так — Дружинін, Хоменко, хто ще там?» Знову блиснули шкельця Кричеєва: — Всі названі товариші мають завтра ж прийти до парткому по мандати і зброю. Збори закінчено... Горобенко
все ще не міг збагнути, що і список уже закінчено. Навколо нього
розсувались лави й стільці, вставали потомлені люди, десь перелякано
застрибало полум'я свічок. І тільки коли вся кімната до самої стелі,
аж через одкриті вікна на вулицю, заповнилась «Інтернаціоналом» і в
тому співі багатьох людей дихнула на всі груди уперта воля боротись і
перемогти, тоді Горобенко зрозумів, що список мобілізованих вичерпано і в
тому списку Костя Горобенка нема... Не хотілось іти цодому. Повний,
виточений по краях місяць спокійно котився вгорі над майданом до своєї
одвічної безцільної мети, і від цієї безцільності й вічності ставало на
душі легше і спокійніше. В сріблясто-зеленому потоці, що мертво, без
угаву лився навскіс згори, потонув майдан, повітові доми, липи, і місто
видавалось трошки фантастичним, зажуреним і кращим. Кость проминув
гіллясті липи, що оточили соборний цвинтар, і навмання пішов
Старо-Київською вулицею. Була пізня година. Вулиця розляглась перед
очима порожня, мертва, і тільки десь удалині, де місячне проміння сплело
з дерев вибагливе феєричне склепіння, глухо і ледаче гавкав чийсь
собака. Воєнне становище, і обивателі — хто з острахом, хто
безбентежно — давно вже сплять. І це дуже добре. Кость не заважатиме їм,
і вони не заважатимуть Костеві. Спіть собі мирним солодким сном,
обивателі! Вам, певно, і не сниться, яка то, по суті, хороша річ —
спокійний, безтурботний сон!.. Але Кость Горобенко цієї ночі не засне. І
не треба спати. Хай куняють будинки і гавкає з нудьги собака. Кость
хоче спокою. Місяць ллятиме й далі срібну, нечутну зливу, а знайома,
мовчазна, порожня вулиця розкаже Костеві багато-багато. Кость радо
слухатиме її простеньке, невибагливе, провінціальне оповідання. Це —
збоку глянути — смішно, мабуть, але, кінець кінцем, кожній людині вільно
на самоті робити собі те, що дає їй втіху і радість. Кость тихо
йшов замислений краєм пішоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев
місяць, щоб котитись собі далі в невідомі небесні вири — без
командировки, без клопоту і без думок.